Доносництво: правова та етична сторони проблеми

Автор рассматривает явление доносительства с точки зрения морали и права как негативное социальное явление, которое непосредственно не регламентируется законом, но имеет определенную правовую, законодательную и социально обоснованную этическую почву для развития, как в современном украинском обществ...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2004
Main Author:	Кушакова-Костицька, Н.В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2004
Subjects:	Філософські засади девіантології
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9664
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Доносництво: правова та етична сторони проблеми / Н.В. Кушакова-Костицька // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 127-131. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859855016903311360
author	Кушакова-Костицька, Н.В.
author_facet	Кушакова-Костицька, Н.В.
citation_txt	Доносництво: правова та етична сторони проблеми / Н.В. Кушакова-Костицька // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 127-131. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.
collection	DSpace DC
description	Автор рассматривает явление доносительства с точки зрения морали и права как негативное социальное явление, которое непосредственно не регламентируется законом, но имеет определенную правовую, законодательную и социально обоснованную этическую почву для развития, как в современном украинском обществе, так и за рубежом. В статье показана формальная связь между реализацией конституционного права распространять любую информацию, если оно не ограничено законом, и доносом как методом передачи информации. С другой стороны, показана прямая связь между поощрением и развитием доносительства как государственного и общественного механизма и установлением и поддержанием определенного общественного порядка, управлением социумом в целом и психологическим давлением на отдельных индивидуумов в частности. The authors considers the phenomenon of denunciation from the point of view of moral and law as a negative social phenomenon which is not regulated by law directly but has a certain judicial, legislative and socially based ethic ground for the development both in modern Ukrainian society and abroad. The article shows the formal connection between the realization of the constitutional right to spread any information if it isn’t forbidden by law and denunciation as a method of rendering information. On the other hand, the direct connection between encouraging and development of denunciation as a state and social mechanism and establishing and keeping a certain public order, socium management and psychological pressure on some individuals in particular is shown.
first_indexed	2025-12-07T15:43:17Z
format	Article
fulltext	ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ДЕВІАНТОЛОГІЇ Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 127 © 2004 р. Н. В. Кушакова-Костицька Конституційний Суд України ДОНОСНИЦТВО: ПРАВОВА ТА ЕТИЧНА СТОРОНИ ПРОБЛЕМИ Тема доносів і доносництва була актуаль- ною в усі часи та залишається болісною і сьо- годні. Донос, як і цензура, є невід’ємним атри- бутом держави як примусового механізму уп- равління соціумом. Примус і донос, можливо, – “дві сторони однієї моралі”, вони розраховані на те негідне, нице, що є в людині, і чим ниж- чий рівень свідомості окремої людини та сус- пільства в цілому, тим більше процвітає донос- ництво, плазування, холуйство, що є втіленням рабської психології, відшліфованої роками. Але сьогодні, коли вже є деякі ознаки і здобутки розвитку демократичних течій, роз- будови інформаційного суспільства, відкрито- сті суспільства, визначеної відкритістю інфо- рмації, з’явилася і надія позбутися такого оче- видно негативного явища, як доноси. Коли є свобода отримання і передачі інформації, сут- тєво спрощена розвитком новітніх комуніка- ційних та інформаційних технологій, коли су- спільство відкрите, доносництво приречене на вимирання як метод∗ поширення інформації, головна ознака якого – “таємність”. Звичайно, тут постає ряд цікавих запитань стосовно пси- хологічних, соціальних, правових та інших ас- пектів цього явища. Зауважимо, що в епоху інформаційного сус- пільства, коли вченими встановлено, що лю- дина є хвильовою, багаторівневою інформа- ційною структурою, взаємозв’язок між об’єк- тами здійснюється через посилання і сприй- мання вібрацій певних частот, що несуть ін- формацію про людину і Всесвіт, таке явище, як “агентурне повідомлення”, чи “донос”, чи “оперативна інформація” втрачає, хоча й дуже повільно, своє значення як на суспільно-дер- жавному, так і на особистісному рівнях. Отже, питання можна поставити так: чи має право на існування з погляду сучасної моралі та чинного законодавства таке явище, як доно- сництво? Чи його належить сприймати як реа- ∗ На думку автора, в даному випадку йдеться саме про метод, а не спосіб поширення інформації. лізацію права кожного поширювати інформа- цію будь-яким способом, закріпленого ст. 34 Конституції України? Очевидно, що донос – це специфічне поширення відомостей, і коли він не є державною таємницею, конфіденційною інформацією, банківською, комерційною, слу- жбовою таємницею та іншим видом інформації, поширення якої обмежене законом, то воно є цілком законним явищем. Але чи є тут певні застереження та винятки? І взагалі, чи це етично, чи сприятиме розвитку суспільної та індивідуальної моралі? Для цього перш за все треба чітко визначитися з терміноло- гією – що таке донос і чим він відрізняється від інших видів поширення таємної інформації. Під поняттям “донос” у словнику В.Даля ро- зуміється повідомлення керівництва про щось; доведення до відома, звинувачуючи. Староросій- ським варіантом “доносу” було “донесенье”, тобто рапорт керівництву. Причому донос – “до- вод на кого-то”, а не скарга з приводу себе, тобто заява про які-небудь незаконі вчинки ін- шого [1, с. 468]. Отже, доносити означає доповідати, повід- омляти керівництво усно чи письмово, дово- дити до його відома. За радянських часів поняття “донос” озна- чало: 1) доводити що-небудь до відома будь- якої особи чи установи; 2) робити донос, зви- нувачувати кого-небудь. Простежуючи етимо- логію слова за останні 200-300 років, можна стверджувати, що спочатку вживався термін “донесенье” – усне чи письмове повідомлення яких-небудь офіційних відомостей керівниц- тву, рапорт. Пізніше – повідомлення про щось (наприклад, звичайний лист про поточні спра- ви), і нарешті – таємне повідомлення, що міс- тить звинувачення кого-небудь в яких-небудь дійсних чи уявних проступках. Очевидно, що негативна природа цього явища пов’язана з таємністю повідомлення. Тобто “донесенье” як відкрите повідомлення, наприклад, рапорт чи лист, з часом починає означати “таємне повідомлення”, і тепер ми відчуваємо лише негативне значення цього слова [2, с. 979-981]. Н. В. Кушакова-Костицька 128 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. Цікава ситуація склалася з етимологією по- няття “донос” як юридичного. В усі часи в усіх народів донос був основним підґрунтям функ- ціонування правоохоронних органів. Донощи- ків у різні часи називали по-різному: агенти, інформатори, особи, що співпрацюють з пра- воохоронними органами, розвідники, шпигуни тощо. На їхніх доносах базувалася робота по- ліції, прокуратури, судових, інших правоохо- ронних органів та державних органів в цілому. Тому термін “донос” рідко вживався в офіцій- них документах, хоча був офіційно визнаним джерелом інформації (оперативної, службової та ін.) для вищезгаданих владних структур. До недавнього часу в Україні було офіційно ви- значено лише поняття “завідомо неправдивий донос” суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину (ст. 177 Кри- мінального кодексу України 1960 р.) [4]. У ст. 383 нового Кримінального кодексу України 2001 р. термін “донос” замінено на “завідомо неправдиве повідомлення про вчи- нення злочину”. У цьому і полягає основна відмінність від ст. 177 КК України 1960 р.” [5]. Тут зауважимо: може змінюватися значення поняття “донос”, з часом може змінюватися і сам термін, але суть явища залишається не- змінною незалежно від сформульованих по- новому норм чинного законодавства, особли- востей національних традицій та загально- прийнятих у суспільстві етичних норм. Ст. 95 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р. визначає, що заяви або повід- омлення представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть бути ус- ними або письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник і поса- дова особа, що прийняла заяву. При цьому за- явник попереджується про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в про- токолі. Письмова заява повинна бути підписана особою, від якої вона подається [6]. Аналіз законодавства призводить до запи- тання: якщо є неправдивий донос, повинен бу- ти і правдивий. Статус “правдивого доносу” (чи письмового / усного повідомлення – в новій редакції) ніде законодавчо не визначається. Офіційно не визначається відповідальність за “правдивий донос”, не визначається також і ставлення до нього, звідки випливає інший ло- гічний висновок – “все, що не заборонено, до- зволено”. Ст. 306 Кримінального кодексу Росії заві- домо неправдивий донос визначає як злочин проти правосуддя, що полягає у повідомленні завідомо неправдивих відомостей чи про зло- чин, який готується, чи про вже вчинений, чи про особу, яка його вчинила [7]. Зауважимо, що Кримінальний кодекс РФ не дає переліку орга- нів, до яких може бути направлений завідомо неправдивий донос. Передбачається, що це мо- жуть бути тільки ті правоохоронні органи, які мають право порушувати кримінальні справи, тобто органи дізнання, досудового слідства, прокуратура і суд. Однак у теорії кримінального права існує думка, що такими органами можуть бути будь- які органи державної влади та управління, а та- кож громадські організації. При цьому заві- домо неправдивий донос у такі органи, що не мають права проводити слідчі дії, доцільніше розглядати як наклеп. Звернемо увагу на те, що деякі правники вважають (і це випливає зі зміс- ту норми закону): заявник не може нести від- повідальність за завідомо неправдивий донос, коли він “добросовісно помиляється” щодо до- стовірності наданих йому відомостей, вважаю- чи їх правдивими, чи повідомляє про дійсний факт злочину, надаючи йому неправильну юридичну оцінку. Існує також думка, що заві- домо неправдивий донос слід відрізняти від необґрунтованої скарги, в якій особа поми- лково обвинувачує інших осіб у скоєнні зло- чинів [3, с. 324]. Зауважимо, що сьогодні термін “донос” втратив своє колишнє позитивне забарвлення і фактично вживається у значенні “таємний на- клеп керівництву”. Характерно, що у різні часи у різних народів доносництво мало свої особ- ливості та традиції – яскравим прикладом є пе- ріод панування інквізиції в Європі. За часів фашистської Німеччини та Радянського Союзу доносництво було майже способом життя – з відверто аморального вчинку воно перетвори- лося на “громадянський” чи “партійний” обов’язок і навіть подвиг (історія з Павликом Морозовим). За пострадянські часи ставлення до доносів дещо змінилося. Гра в демократію передбачає правила, за якими донос – це ганеб- ний, негуманний акт, спрямований на пору- шення прав інших людей, отже, як можливе явище його вилучено з усіх нормативних актів України. Сьогоднішнє ставлення в Україні до доносів можна зіставити з ситуацією в царській Росії, для якої характерним було те, що “исп- равникъ донесъ губернатору, а этотъ доно- сить министру” чи, як казали, “донощику пе- Доносництво: правова та етична сторони проблеми Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 129 рвый кнутъ отъ товарищей, за доносъ, либо отъ начальства, за неисправность” [1, с. 468]. Ставлення і до терміна, і до явища в сучас- ному українському суспільстві в цілому нега- тивне, на відміну від так званих цивілізованих країн західної демократії, де доносництво є нормою життя, запорукою громадського спо- кою та порядку. Там є звичайною ситуація, ко- ли особа, помітивши підозрілу людину чи ситуацію в небезпечному для неї радіусі, від- разу ж телефонує в поліцію. Але “що німцю – благо, росіянину – смерть”. Тому в Україні, враховуючи наші національні традиції, куль- турний рівень, низьку правосвідомість, куль- тивувати “доносительство владі” видається недоцільним. Проте система доносництва на Заході, враховуючи національні традиції та менталітет пересічного громадянина, законо- слухняного і дисциплінованого, – може мати й позитивні сторони. Показовим є те, що там суспільство офіційно захищає своїх інформато- рів. Наприклад, одним з міжнародних стандартів забезпечення свободи слова є “Принцип 9. За- хист інформаторів (“свистунів∗”): Особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищені” [10, с. 20]. Суть цього принципу полягає у захисті інформаторів від будь-яких юридичних, адмі- ністративних або інших службових санкцій, пов’язаних з фактами розкриття інформації про правопорушення. Під терміном “правопо- рушення” тут розуміється вчинення злочину, невиконання юридичного обов’язку, судова помилка, корупція чи шахрайство, неналежне управління з боку публічного органу, а також істотна загроза здоров’ю, безпеці чи довкіллю, незалежно від того, чи пов’язано це з особис- тим правопорушенням. Інформаторам повинен надаватися захист у випадку, коли вони діяли добросовісно (!) та на основі обґрунтованого переконання, що надана ними інформація була за своєю суттю викривальною і стосувалася доказів про правопорушення. Такий захист по- винен надаватися навіть у випадку, якщо роз- криття інформації є порушенням правового або службового обов’язку. Захист інформаторів – це запорука сумлінного виконування обов’язку передачі інформації певним особам чи наглядовим органам. Інформаторам повинен надаватися захист і тоді, коли цього вимагають суспільні інтереси, наприклад, у випадку ∗ “Свистуну”, певно, відповідає наш розмовний варі- ант “стукач”. наприклад, у випадку передачі інформації ін- шим особам або навіть засобам масової інфор- мації. При цьому критерієм для визначення на- явності “суспільних інтересів” є ситуація, коли користь від оприлюднення має бути більшою за шкоду, а також коли альтернативні засоби роз- повсюдження інформації необхідні для захисту основних інтересів. У нас теж відомі випадки, коли доноси при- носили користь, але це, скоріше, є винятком. Наприклад, справа про поширення відомостей, розглянута Конституційним Судом України у 2003 р. За “неправдивий донос” на працівника державної податкової інспекції гр. В. А. Сердюк був притягнутий до цивільної відповідальності (відшкодування моральної шкоди у вигляді штрафу) відповідно до ч. 1 ст. 7 Цивільного кодексу Української РСР. Конституційний Суд України у цій справі виніс рішення, за яким звернення громадян до правоохоронних органів про недодержання за- конів посадовими або службовими особами не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність та ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу, оскільки посадові та службові особи не є суб’єктами цивільного права [7, с. 27-30]. Отже, Конституційний Суд України при- йшов до висновку, за яким правдивий донос на посадову чи службову особу до відповідного правоохоронного органу не суперечить чин- ному законодавству і не передбачає юридичної відповідальності. Очевидно, з цим рішенням цілком можна погодитись, враховуючи рівень корупції та хабарництва в правоохоронних та інших державних органах України. Зауважимо, що Європейський суд з прав лю- дини у справах, пов’язаних з порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав та основних сво- бод людини, неодноразово підкреслював: межі допустимої інформації щодо посадових та слу- жбових осіб можуть бути значно ширшими по- рівняно з межами такої ж інформації щодо зви- чайних громадян (див. справи “Яновський про- ти Польщі”, “Нікула проти Фінляндії” [9; 10]. Очевидно, що поняття “донос” досить складне в правовому сенсі, його можна роз- глядати в різних термінологічних площинах. Перший підхід можна визначити так: мають місце “неправдивий донос – наклеп – необ- ґрунтована скарга”, за які фізична особа по- винна нести юридичну відповідальність, Н. В. Кушакова-Костицька 130 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. і “правдивий донос”, за який вона відповіда- льності не несе. Інший підхід може визначати так: донос – це надана “достовірна інформація – дезінформація – дифамація”. Таку класифікацією доносів тер- мінологічно можна вважати більше вдалою, але в цілому вона відповідає попередній (правдиве повідомлення – завідомо неправдиве повідом- лення – наклеп). Проблема доносництва врешті-решт полягає у розв’язанні етичної проблеми надання пріо- ритету чи визначення оптимального співвідно- шення між інтересами донощика, жертви доно- су та інтересів суспільства. Тобто є: 1) право ко- жного (ст. 34 Конституції) поширювати інфор- мацію про іншу особу, в тому числі негативну, суб’єктивну чи об’єктивну; 2) таке поширення інформації може завдати шкоди цій особі; 3) викриття незаконних чи негідних дій такої осо- би може бути корисним для інших членів сус- пільства. На сучасному етапі розвитку суспіль- ства розв’язання цієї складної етичної і психо- логічної проблеми полягає в тому, щоб не при- тягувати до юридичної відповідальності люди- ну за правдивий донос, адже це може допомог- ти, скажімо, боротьбі з корупцією та іншими злочинними і ганебними явищами. З іншого боку – пануюча в суспільстві ідеологія та прин- ципи суспільної моралі не повинні заохочувати та рекламувати доносництво. Отже, доносництво має певний позитивний момент: можливий захист суспільних інтересів, таких, як захист громадського порядку, повід- омлення про злочин чи його попередження, за- хист здоров’я та моралі – окремих осіб чи суспі- льства в цілому. У цьому випадку донос можна розглядати як поширення інформації. Негативний момент доносництва має місце тоді, коли суспільного інтересу немає, а є тіль- ки індивідуальний: – помста, заздрість тощо. Тобто йдеться лише про вихід негативних емо- цій донощика. Як співвідносяться ці явища – донос та по- ширення негативної інформації? Незалежно від мети (apriori – негативної) у випадку пози- тивного результату донос можна розглядати як поширення суспільно-корисної інформації, яке не передбачає ніякої юридичної відповіда- льності. Але незалежно від результатів донос- ництва та наявності конституційно закріпле- ного права поширювати інформацію такий метод поширення інформації був і за- лишається негідним. Отже, на сучасному рівні розвитку суспіль- ної моралі, загальної культури і свідомості до- цільно не забороняти, але й не заохочувати до- носництво. Система виховання та ідеологія в суспільстві повинні бути спрямовані на нега- тивне ставлення до доносу як явища. Але за- конодавчо, у правозастосовчій та правоохо- ронній практиці треба передбачати таку мож- ливість, враховуючи можливі позитивні нас- лідки, зокрема захист суспільних інтересів. У цілому доносництво як метод поширення відомостей (інформації) є ознакою низького рі- вня культури та свідомості, веде до деградації особистості та падіння суспільної моралі, а за- охочення доносництва призводить до активі- зації прояву низького в людині. Фактично спів- відношення між доносом і поширенням відомо- стей визначається співвідношенням між нор- мами права та нормами моралі у суспільстві. На думку автора, можливе застосування альте- рнативних доносництву методів, таких, як від- критість у розв’язанні суспільних і особистих проблем, ігнорування негативних явищ (коли припустити певну ілюзорність існуючого по- рядку), обструкція тощо. Розвиток права відбувається у напрямі ство- рення етичних норм і кодексів та переважанням їх над законодавчо закріпленими нормами по- ведінки. Чим вищий рівень суспільної моралі, тим менше потреби у юриспруденції як такій. Отже, з розвитком духовності та відкритості суспільства, створенням інформаційного суспі- льства, при переході людства на якісно новий рівень свідомості донос як явище повинен від- мерти “природним шляхом”. І це буде справж- ньою ознакою демократичного, відкритого і духовного суспільства, яким ми обов’яз-ково станемо. Список літератури 1. Даль В. Толковый словарь. В 4 т. Т. 1: А-З. – М.: Госиздат иностранных и национальных словарей, 1956. 2. Словарь современного русского литератур- ного языка. В 17 т. Т. 3: Г-Е. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1954. 3. Российская юридическая энциклопедия / Гл. ред. А. Я. Сухарев. – М.: Инфра-М, 1999. 4. Кримінальний кодекс України: Затвердже- ний Законом від 28 грудня 1960 р.: Текст відпо- відає офiц. за станом на 1 квітня 1999 р. – К.: Український iнформаційно-правовий центр, 1999. Доносництво: правова та етична сторони проблеми Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 131 5. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (станом на 20 лютого 2003 року). – К.: Вид. Паливода А. В., 2003. 6. Кримінально-процесуальний кодекс Укра- їни: Офіційний текст із змінами станом на 1 сі- чня 2002 р. / Міністерство юстиції України. – К.: Iн Юре, 2002. 7. Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 2. – 85 с. 8. Уголовный кодекс РСФСР / Министерство юстиции РСФСР. – М.: Юрид. лит., 1986. 9. Справа “Яновський проти Польщі” // Прак- тика Європейського суду з прав людини: Рі- шення. Коментарі. – 2001. – № 1. 10. Рішення палати у справі “Нікула проти Фінляндії”. Комюніке Секретаря Суду // Прак- тика Європейського суду з прав людини: Рі- шення. Коментарі. – 2002. – № 2. 11. Міжнародні стандарти забезпечення сво- боди слова: Збірник публікацій міжнародної організації “Артикль 19” / Упоряд. та ред. Ла- бораторії законодавчих ініціатив. – К.: Міле- ніум, 2003. Н. В. Кушакова-Костицкая ДОНОСИТЕЛЬСТВО: ПРАВОВАЯ И ЭТИЧЕСКАЯ СТОРОНЫ ПРОБЛЕМЫ Автор рассматривает явление доносительства с точки зрения морали и права как негативное социальное явление, которое непосредственно не регламентируется законом, но имеет опреде- ленную правовую, законодательную и социально обоснованную этическую почву для развития, как в современном украинском обществе, так и за рубежом. В статье показана формальная связь между реализацией конституционного права распространять любую информацию, если оно не ограничено законом, и доносом как методом передачи информации. С другой стороны, показана прямая связь между поощрением и развитием доносительства как государственного и общественного механизма и установлением и поддержанием определенного общественного порядка, управлением социумом в целом и психологическим давлением на отдельных индивидуумов в частности. N. V. Kushakova-Kostytska LEGAL AND ETHIC SIDES OF THE PROBLEM OF DENUNCIATION The authors considers the phenomenon of denunciation from the point of view of moral and law as a negative social phenomenon which is not regulated by law directly but has a certain judicial, legislative and socially based ethic ground for the development both in modern Ukrainian society and abroad. The article shows the formal connection between the realization of the constitutional right to spread any in- formation if it isn’t forbidden by law and denunciation as a method of rendering information. On the other hand, the direct connection between encouraging and development of denunciation as a state and social mechanism and establishing and keeping a certain public order, socium management and psycho- logical pressure on some individuals in particular is shown.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9664
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1818-992X
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T15:43:17Z
publishDate	2004
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
record_format	dspace
spelling	Кушакова-Костицька, Н.В. 2010-07-05T14:57:40Z 2010-07-05T14:57:40Z 2004 Доносництво: правова та етична сторони проблеми / Н.В. Кушакова-Костицька // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 127-131. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9664 Автор рассматривает явление доносительства с точки зрения морали и права как негативное социальное явление, которое непосредственно не регламентируется законом, но имеет определенную правовую, законодательную и социально обоснованную этическую почву для развития, как в современном украинском обществе, так и за рубежом. В статье показана формальная связь между реализацией конституционного права распространять любую информацию, если оно не ограничено законом, и доносом как методом передачи информации. С другой стороны, показана прямая связь между поощрением и развитием доносительства как государственного и общественного механизма и установлением и поддержанием определенного общественного порядка, управлением социумом в целом и психологическим давлением на отдельных индивидуумов в частности. The authors considers the phenomenon of denunciation from the point of view of moral and law as a negative social phenomenon which is not regulated by law directly but has a certain judicial, legislative and socially based ethic ground for the development both in modern Ukrainian society and abroad. The article shows the formal connection between the realization of the constitutional right to spread any information if it isn’t forbidden by law and denunciation as a method of rendering information. On the other hand, the direct connection between encouraging and development of denunciation as a state and social mechanism and establishing and keeping a certain public order, socium management and psychological pressure on some individuals in particular is shown. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Філософські засади девіантології Доносництво: правова та етична сторони проблеми Доносительство: правовая и этическая стороны проблемы Legal and ethic sides of the problem of denunciation Article published earlier
spellingShingle	Доносництво: правова та етична сторони проблеми Кушакова-Костицька, Н.В. Філософські засади девіантології
title	Доносництво: правова та етична сторони проблеми
title_alt	Доносительство: правовая и этическая стороны проблемы Legal and ethic sides of the problem of denunciation
title_full	Доносництво: правова та етична сторони проблеми
title_fullStr	Доносництво: правова та етична сторони проблеми
title_full_unstemmed	Доносництво: правова та етична сторони проблеми
title_short	Доносництво: правова та етична сторони проблеми
title_sort	доносництво: правова та етична сторони проблеми
topic	Філософські засади девіантології
topic_facet	Філософські засади девіантології
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9664
work_keys_str_mv	AT kušakovakosticʹkanv donosnictvopravovataetičnastoroniproblemi AT kušakovakosticʹkanv donositelʹstvopravovaâiétičeskaâstoronyproblemy AT kušakovakosticʹkanv legalandethicsidesoftheproblemofdenunciation

Доносництво: правова та етична сторони проблеми

Institution

Similar Items