Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона

В статье детально анализируются политико-правовые взгляды Платона. Предметом рассмотрения является проблема легитимного правления, специфическое разрешение которой греческий мислитель предлагает в сочинениях “Государство”, “Политик” и “Законы”. Акцентируется внимание на вопросах, что является причин...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2004
Автор:	Ковальчук, В.Б.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2004
Теми:	Філософія політики
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9679
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона / В.Б. Ковальчук // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 191-203. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860257602092400640
author	Ковальчук, В.Б.
author_facet	Ковальчук, В.Б.
citation_txt	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона / В.Б. Ковальчук // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 191-203. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
collection	DSpace DC
description	В статье детально анализируются политико-правовые взгляды Платона. Предметом рассмотрения является проблема легитимного правления, специфическое разрешение которой греческий мислитель предлагает в сочинениях “Государство”, “Политик” и “Законы”. Акцентируется внимание на вопросах, что является причиной возникновения политического правления, что подразумевается под понятием “легитимность”, какие механизмы реализации этого принципа предлагает философ. The author provides a thorough analysis of the political and legal ideas of the famous philosopher Plato. The subject of the author’s scientific interest is the problems of the legitimate ruling that is considered by the Greek thinker in his works such as Republic, Statesman, and Laws. The author makes an attempt to solve the problem answering the following questions – what the initial course of the political ruling is, and what the mechanisms of its realization are.
first_indexed	2025-12-07T18:51:12Z
format	Article
fulltext	ФІЛОСОФІЯ ПОЛІТИКИ Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 191 © 2004 р. В. Б. Ковальчук Національний університет “Острозька академія” ПИТАННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ В ПОЛІТИКО-ПРАВОВОМУ ВЧЕННІ ПЛАТОНА До політико-правових поглядів грецького ми- слителя Платона неодноразово звертали свої по- гляди філософи, політологи, юристи. Починаючи від Аристотеля [2] і аж до Карла Поппера [9] по- літичний ідеал Платона був предметом критич- ного аналізу. Він отримав, як позитивні [5; 13], так і негативні [9; 10] оцінки дослідників. Але, як би там не було, після Платона жоден серйозний політик чи вчений не може дозволити собі ігно- рувати його погляди, незалежно від того, відчу- ває він до них симпатію чи антипатію. Переважна більшість наукових праць, у яких досліджуються політичні та правові ідеї мисли- теля, мають загальний характер [3; 11; 14; 15; 16] і, очевидно, є необхідність зосередити увагу на окремих проблемних питаннях його політичної теорії. Мета цієї статті – дослідити питання легі- тимного панування, яке Платон одним з перших в історії політичної та правової думки розглядає в своїх політичних трактатах. Досягнення даної мети передбачає з’ясування таких питань: Що, на думку Платона, є причиною виникнення полі- тичного панування? Яке панування мислитель вважає легітимним? Яка система відносин між людиною, суспільством і державною владою за- безпечує останній легітимність? Відповіді на ці запитання, як з теоретичного, так і з практичного погляду, не втратили актуальності і сьогодні. Платон перший започаткував аргументований дискурс навколо питання влади і багатогранності її можливих форм, тому по праву може вважа- тися основоположником теорії легітимності. Йо- го погляди відрізняються високим рівнем ре- флексії і, крім того, містять цілий ряд фундамен- тальних понять і способів аргументації, які, з по- гляду сучасної філософії права та політики, збе- рігають свою значимість. Вчення Платона пара- дигматичне для політичної філософії в цілому. Політичні погляди Платона – це роздуми про те, якою повинна бути держава, щоб забезпечити достойне життя своїм громадянам. Об’єктом йо- го аналізу був державний устрій Афін – грець- кого поліса, який дещо відрізнявся від сучасних держав, але який мав усі ознаки політичного па- нування. В період свого розквіту поліс був висо- кодиференційованою, ієрархічною структурою, до якої входили інститути, наділені правом і примусом. Ця структура функціонувала на ос- нові конкретних норм, а починаючи від Солона, – писаних законів. Очевидне те, що Платон не бачив у політичному пануванні нічого поганого, а навпаки, вважав процес панування та підко- рення цілком закономірним і таким, що повністю відповідає природі людини [12, c. 142]. На думку філософа, інтереси людини лежать не в площині анархії, а в площині політики. Державне управління в полісі, як і політичні ідеали його громадян, суттєво відрізняються від тих, які існують сьогодні. Так, аналізуючи особ- ливості демократичного режиму Афін, сучасний дослідник не знайде такого важливого для будь- якої демократичної держави інституту, як права людини. Громадянин міста-держави наділений правами, але вони не є атрибутом окремої особи- стості, а є лише відображенням того statusu, який він займає в суспільстві. Людина отримує права лише в державі, стаючи громадянином, і втрачає їх поза державою. Тому греки мали свій особли- вий погляд на проблему правових відносин між людиною та державою. Вони не задавалися пи- танням, про яке дискутують сучасні теоретики держави та права, про те, чи існує баланс сил між людиною та державою і чи остання не обмежує права своїх громадян. Щоб зрозуміти феномен афінської демокра- тії, необхідно проаналізувати систему управ- ління містом-державою. Найбільшим досягнен- ням афінської демократії було залучення вели- кої кількості громадян до управління містом. Процес прийняття політичних рішень громадя- нами Афін здійснювався на міських зборах, в яких кожен афінянин мав право брати участь після того, як йому виповнювалося двадцять ро- ків. Збори скликалися десять разів на рік, а у надзвичайних випадках – за вимогою Ради п’ятисот. Афінські народні збори розглядали всі основні питання політичного життя Афін. Часта ротація в державних установах, об- рання на посаду за жеребом, розширення пред- ставницького органу до такої чисельності, що прийняття ним ефективних рішень значно ускладнювалось – всі ці заходи мали на меті за- В. Б. Ковальчук 192 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. лучення якомога більшої кількості громадян до управління містом. Саме на це була спрямована вимога Солона щоб кожний громадянин брав участь у народних зборах, а в разі політичних розбіжностей – належав би до однієї з партій. Така вимога була зумовлена переконанням, що політична мудрість притаманна будь-якому громадянину міста, незалежно від посади чи ба- гатства, і є результатом його здібностей. Кожен з громадян вважав за священний обов’язок бра- ти участь у суспільному житті міста і був пере- конаний у тому, що лише активна громадянська позиція є запорукою процвітання та розвитку держави, а як наслідок – щасливого існування кожного з громадян. Ототожнення себе з держа- вою спричинило до того, що кожне рішення держави громадянин розглядає як своє власне, адже воно відображає спільну волю, якщо і не всіх, то принаймні більшості жителів поліса. Навіть якщо це рішення буде суперечити особи- стим інтересам, воно все одно буде спра- ведливим, бо за нього проголосувала більшість. Отже, грек ставив державні та громадянські ін- тереси вище особистих. Таке ж ставлення греки проявляли і до зако- нів. Закон завжди – справедливий, адже він приймається більшістю громадян. Якщо він на- віть обмежує свободу особи, то таке обмеження є добровільним. Свободу громадянин Афін роз- глядає, як право займати в цьому житті якесь мі- сце, бодай скромне, але, разом з тим, обов’язково корисне для загального блага свого міста. Мета закону – визначити кожній людині її місце, статус та функції в загальному житті міста. Згідно з та- ким уявленням, громадянин поліса з повагою ста- виться до законів і є законопослушним. Громадянин міста-держави щиро вірив у те, що він є вільною людиною, яка живе у демокра- тичній державі. Цей ідеал демократії частково був втілений в Афінах за Перікла. Та, навіть у період найвищого розвитку афінської демокра- тії вона все одно залишалася ідеалом, а не реаль- ністю. Ідея демократичного суспільства, в якому більшість громадян бере участь в управлінні по- лісом, має іншу, менш привабливу сторону. Коли людей, протягом довгого часу вчать вірити, що всі рішення, які схвалені більшістю, завжди справед- ливі, то вони дуже швидко перестають замислюва- тись, чи це справді так. Така практика шкідлива і веде до порушення особистих прав громадян. Особливістю афінської демократії було те, що політичними правами в місті-державі володіли винятково громадяни, чисельність яких стано- вила меншу половину всіх жителів Афін. Крім афінських громадян, в Афінах жили метеки – ви- хідці з інших грецьких міст (це були мешканці Мілета, острова Самос тощо). Хоча ці люди мали в Афінах майстерні, інколи будинки, їх не вва- жали афінськими громадянами. Взагалі проце- дура набуття громадянства була досить склад- ною і залежала від того, чи була посвячена дана особа у члени дему. Крім цього, у 451 р. до н.е. Перікл видав спеціальний закон “про чисте гро- мадянство”, згідно з яким, громадянських прав набували лише ті особи, батьки яких були гро- мадянами [1, c. 314]. Політичних прав не мали жінки, яким було заборонено брати участь у на- родних зборах і займати державні посади. Жодних прав не мали раби, чисельність яких значно пере- вищувала кількість вільних афінян. Цей фактор негативно впливав на політичне життя міста і став однією з причин занепаду демократії в Афінах. Однак не потрібно переоцінювати і роль са- мих народних зборів в управлінні містом. Так, на думку Джорджа Г. Себайна та Томаса Л. То- рсона, всенародні збори були далекі від реальної демократії і лише формально нагадували її [3, c. 37]. Основні функції управління полісом були покладені на Раду п’ятисот та колегії геліастів. Так, Рада п’ятисот, яка була заснована ще за Клісфена, формувалася з громадян, що досягли тридцятирічного віку шляхом жеребкування. Від кожної з десяти територіальних філ було представлено по п’ятдесят осіб [1, c. 316]. До її компетенції входили питання управлінського характеру: здійснення дипломатичних стосунків з іншими державами, управління фінансами, контроль за посадовими особами Афін тощо. Однією з важливих функцій Ради було по- переднє обговорення питань, які надходили на розгляд народних зборів, що дозволяло Раді впливати на їх рішення. Система управління в афінській державі була недосконалою. Їй був притаманний той же не- долік, що й іншим демократичним режимам. Мова йде про те, що дуже часто ідея народо- владдя підміняється владою небагатьох, як пра- вило, найбільш привілейованих осіб. Цю здат- ність дуже влучно охарактеризував свого часу Павло Новгородцев, який, зокрема, писав: “В силу різних обставин воля всього народу за- мінюється волею більшості, воля більшості – волею тих активних громадян, які вміють заста- вити інших, визнати себе за більшість, і наре- шті, воля цих активних елементів – волею декі- лькох політичних діячів, які володіють владою і визначають хід політичного життя”[6, c. 149] (тут і далі переклад наш – В.К.). Подібна ситуа- Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 193 ція склалася і в Афінах. Так, влада народних зборів поступово перейшла до Ради п’ятисот, яка для зручності ведення поточних справ пере- давалася комісії з п’ятдесяти людей, що вико- нувала обов’язки Ради. Водночас, був ще один важливий орган влади, який залишався поза ме- жами схеми виборів шляхом жеребкування і який, порівняно з іншими, зберігав більшу не- залежність. Це були десять стратегів, які, крім суто військових функцій, володіли широкими владними повноваженнями. Так, Перікл, будучи на посаді стратега, багато років поспіль стояв на чолі афінської політики, а його повноваження від- носно народних зборів та Ради п’ятисот більше нагадували становище прем’єр-міністра в сучас- ному уряді, ніж звичайного воєначальника. Афінська демократія базувалася на цілкови- тій підпорядкованості людини суспільству та державі. Незалежної та самостійної особи в державі не було. Натомість ми маємо справу з людиною, яка, за висловлюванням Аристоте- ля, є “державною твариною”. Досягти цього можна було, перш за все, заборонивши особі володіти приватною власністю. Найкраще цій меті відповідала “ідеальна” держава Платона, яка повністю заперечувала приватну власність і будь-яке приватне життя підпорядковувала за- гальному благу цілого. Така політика була не випадковою, позаяк усе приватне завжди міс- тить у собі індивідуальний інтерес, який дуже часто не збігається з суспільним і державним. Афінська демократія могла вибачити державну зраду Алківіада, однак була безжалісна до Сок- рата, який виступив з ідеєю особистої свободи. Такі принципи побудови афінської демокра- тії до певного часу надавали могутності дер- жаві, але разом з тим вони спричинили і її па- діння. Демократія не буває одноголосою, навіть у найсприятливіший для держави час у ній іс- нують протиріччя. У повній мірі вони прояви- лися в Афінах після Пелопонеської війни. Втра- тивши віру у могутність держави, люди були змушені розраховувати лише на власні сили. Часті перевороти, війни, загальна невпевненість у майбутньому призвели до значного поши- рення індивідуалізму та фаталізму, які стали формою захисту від навколишнього світу. Труднощі, з якими зіткнувся поліс, стали предметом прискіпливого аналізу Платона. Так, один з найвідоміших творів мислителя, писаний у ранній період його творчості, “Держава” став критичним дослідженням міста-держави, яким воно було насправді, з усіма його недоліками. Платон указує на причини, які призвели до зане- паду поліса. Це зокрема: недосконалість інститу- тів демократії; крайнє насильство і егоїзм, які панують в суспільстві; схильність окремих полі- тичних угруповань, які змагаються за владу, у будь-який час віддати перевагу власній вигоді на шкоду державним інтересам. Однак основною причиною, на думку філософа, є недосконале виховання та моральна неповноцінність його державних діячів. Фундаментальна ідея “Держави” Платона зво- диться до того, що доброчесність – це знання. Його власний невдалий досвід політичної діяль- ності сприяв зміцненню цієї ідеї і знайшов для неї практичне втілення у заснуванні Академії, яка була покликана прищепити дух істинного знання, як основи філософського мистецтва управління державою. Платон вважає, що лю- дина, яка володіє цим знанням, має право на владу. Однак ця ідея легітимує не будь-яке, а лише спра- ведливе політичне правління. Тому на початку свого твору він порушує питання справедливості, яке стало центральною темою “Держави”. Те, що ключовою постаттю діалогів, у формі яких написана “Держава”, стає Сократ, не випад- кове. Виступаючи все своє життя проти неспра- ведливості і відмовившись від утечі з Афін, як способу уникнення смертної кари, Сократ про- демонстрував приклад особистої справедливості. Вже на початку твору він спростовує правиль- ність вчення софістів про справедливість, нато- мість пропонує розглядати це питання на при- кладі полісу. Платон виходить з того, що справе- дливість притаманна як окремій людині, так і державі [8, c. 129]. Тому, даючи відповідь на питання, що таке справедлива держава, ми одно- часно відповідаємо на питання, що є справедли- вість для окремої людини. Ведучи мову про виникнення та розвиток по- ліса, Платон наголошує на тому, що люди об’єднуються в державу для задоволення влас- них потреб. Жодна людина не є самодостатньою, тому потребує допомоги інших [8, c. 130]. Між членами суспільства необхідно запровадити роз- поділ праці, адже кожна людина народжується з природними здібностями і завжди робить ліпше те, чим займається постійно. Суть такої теорії зводиться до того, що людина є істотою суспіль- ною, і лише відповідний статус у суспільстві дає їй можливість діяти відповідно, а свобода, яку особі забезпечує держава, проявляється не у во- левиявленні людини, а в можливості реалізації її покликання. Отже, держава забезпечує своїх громадян не стільки правами та свободами, скі- льки умовами для життя – всіма можливостями В. Б. Ковальчук 194 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. для суспільного взаємообміну, що сприяють за- доволенню життєвих потреб. Саме така держава справедлива, оскільки ви- ступає тою силою, що єднає суспільство, ство- рює гармонійну кооперацію індивидів, кожний з яких обрав заняття у житті відповідно до по- кликання та виховання. Справедливість, за Пла- тоном, полягає в тому, щоб кожному віддати на- лежне. Таке визначення справедливості Платон дає в перших двох книгах “Держави”, а в на- ступних книгах розмірковує над тим, як цей іде- ал втілити в життя. Але, перш ніж перейти до цього питання, необхідно з’ясувати причини ви- никнення панування в полісі. На думку Платона, поліс проходить три осно- вних стадії розвитку, які безпосередньо пов’язані зі становленням та удосконаленням владно-полі- тичних відносин всередині суспільства. Найпро- стішим варіантом поліса є “істинний” або “здо- ровий” поліс, виникнення якого зумовлене наяв- ністю в людини фундаментальних потреб, таких як продукти, житло, одяг [8, c. 134]. На зміну йому приходить “багатий” поліс, який пропонує людині всі ті насолоди, які несе з собою цивілі- зація [8, c. 134-135]. “Ідеальною державою” поліс стає в період правління правителя-філософа, ко- ли він перетворюється в гармонійну кооперацію індивидів, яка зможе реалізувати ідеал спра- ведливості [8, c. 189]. З погляду теорії легітимності, платонівський поліс еволюціонує від істинного поліса, який ві- льний від панування, через багатий поліс, що функціонує на основі сили та примусу, до ідеа- льної держави, побудованої на справедливому пануванні. Спробуємо простежити зародження владних відносин у процесі переходу поліса від істинного до багатого. В теоретико-легітимаційному плані поліс на першій стадії розвитку являє собою не що інше, як вільний союз праці та професійної діяльності [12, c. 149]. Завдання елементарного полісу по- лягає в тому, щоб об’єднати окремих індивидів у велику сім’ю для спільного проживання та за- доволення колективних потреб. З великого пере- ліку життєво важливих потреб Платон відбирає лише матеріальні потреби і, зокрема, ті, які мо- жуть бути задоволені лише в процесі людської праці. Психологічні, соціологічні, культурні та інші потреби, які не пов’язані з працею, Платон не враховує. Ще задовго до марксистів він визначив, що на першому етапі спільного існування людей саме економічний фактор є визначальним. Характерною ознакою істинного полісу є роз- поділ праці, в основі якого покладений принцип природніх здібностей людини. Поліс раннього періоду можна порівняти з невеликим поселенням, у якому здійснюється кооперативна трудова діяль- ність будівельників і пастухів, ремісників і купців, чоботярів і мореплавців, і який є самодостатнім у тому розумінні, що забезпечує своїх жителів най- необхіднішими засобами для існування. Отже, по- ява первісного поліса несе з собою дистрибути- вну вигоду, адже в його утворенні зацікавлений кожний із жителів. У такому полісі відсутні від- носини панування та підкорення, а також будь- які правові норми, політичні та правові інсти- тути. Елементарний поліс менший навіть від мі- німальної та ультрамінімальної держави Роберта Нозіка, оскільки не виконує такої традиційної функції держави як безпека. На цьому етапі поліс являє собою співтовариство, в якому повністю відсутні ознаки держави. Це суспільство в чистому вигляді, єдиною функцією якого є за- доволення матеріальних потреб його членів че- рез колективну працю. Перша елементарна стадія існування поліса характеризується відсутністю конфліктів усере- дині суспільства, а тому вільна від панування. Очевидний той факт, указує Отфід Хьоффе, що причиною появи панування є соціальний конф- лікт [12, c. 154]. Лише в суспільстві, в якому ви- никла потреба врегулювання конфліктних ситу- ацій, з’являється необхідність застосування при- мусу однієї групи людей по відношенню до ін- ших, а відтак набуває актуальності питання легі- тимності влади. Відсутність конфліктів на пер- шому етапі розвитку поліса, на думку Платона, була можлива лише за умови повного благопо- луччя [8, c. 134]. В людини, яка задоволена своїм життям, немає потреби конфліктувати зі своїми ближніми чи нарікати на богів. Отже, платонів- ську думку можна виразити формулою: згода через задоволення потреб. Однак викликає сумнів платонівський вислів про те, що досягнення повного задоволення по- треб може бути реалізоване на основі кооперації вільної праці та справедливого обміну товарів і послуг. Навіть в елементарному полісі, для то- го, щоб уникнути конфліктних ситуацій, необ- хідні, принаймні, такі умови: по-перше, на рівні позаекономічних факторів, сприятливі природні умови, які б позитивно впливали на благопо- луччя людей; по-друге, на рівні внутрішньоеко- номічних факторів, такий рівень продуктивності праці, який міг би забезпечити елементарні по- треби жителів полісу; по-третє, в мета-економі- чному плані ні насильство, ні обман не повинні загрожувати справедливому обміну матеріальних Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 195 благ [12, c. 159]. Але якщо навіть уявити собі ідеальні умови функціонування полісу, тоді все одно причину конфлікту належить шукати на більш глибокому, психологічному рівні. Теза Платона про те, що в примітивному стані спіль- ного існування люди були однодумцями і миро- любно налаштованими один до одного, диску- сійна, і більш переконлива в цій дискусії, на на- шу думку, теорія суспільства Томаса Гобса. Платон вважає, що причиною виникнення конфлікту є надмірні потреби людини, які зумо- влені неминучими процесами розвитку цивіліза- ції. Такі надмірності проявляються в багатому полісі і породжують потребу в пануванні. Платон не досліджує питання, чим викликана така над- мірність потреб. Він не посилається ні на не- доліки індивідуального характеру людини, ні на погане виховання, ні на негативні сторони роз- витку суспільства. Уникаючи будь-якої моральної оцінки, він просто констатує сам факт неза- доволеності індивідуальних потреб, намагаючись максимально чітко сформулювати тезу про те, що надмірні потреби – це небезпека, яка породжує соціальний конфлікт. Так, надмірна потреба в роз- ширенні свого земельного угіддя за рахунок землі сусіда провокує військовий конфлікт [8, c. 135]. Як з метою захисту власної території, так і з метою захоплення чужої необхідна особлива група професіоналів, на яку Платон покладає особливу місію. Філософ уперше вказує на соці- альну неоднорідність в полісі, яка пов’язана з появою суспільних класів. У полісі зароджу- ються відносини принципового підкорення та підкореності, а з ними і держава. Поява класу “охоронців” є невід’ємною складовою багатого полісу. Вони виконують основну функцію, яка покладена на державу, – гарантувати безпеку, як усередині поліса, так і за його межами. Поява класу охоронців обґрунтовується доцільністю, яка визначається тим, що вона дозволить страж- даючим від надмірних потреб захоплювати чужі території (обґрунтовуючи це потребами полісу) і захищати власну територію від нападів сусідів. Отже, поява цього класу виправдовується внут- рішньополісними цілями міста-держави. Хоча Платон виступає як захисник класової держави, він вважає, що приналежність до класу охоронців визначається не народженням, а здіб- ностями людини. Причому такі здібності можна розвивати за допомогою навчання і виховання. В “Державі” значне місце приділяється вихо- ванню охоронців, бо це найбільш певний засіб, за допомогою якого може формуватися людська природа у потрібному для держави руслі. Платон вважає, що в процесі навчання люди набувають знання, які є найбільшою чеснотою. Платон детально зупиняється на питанні ви- ховання та навчання, основою яких, відповідно до грецької традиції, є гімнастика та музика. Гі- мнастика тренує тіло, надаючи йому силу і гнуч- кість, а також пробуджує хоробрість. Музика, навпаки, впливає на почуття і заспокоює душу [8, c. 139]. З музикою тісно пов’язана поезія, яка повинна прищеплювати юнакам моральні цінно- сті. Все це чітко регламентоване законом, і будь- яка творча ініціатива заборонена. Поети, які пи- шуть під впливом натхнення, часто змальовують світ, який не відповідає принципам моралі і фо- рмує неправильне уявлення молоді про сутність справедливості. Такі псевдопоети повинні бути вигнані за межі міста-держави. Завдання літера- торів творити міфи, на основі яких людина, ще з дитячого віку, буде засвоювати, що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Система виховання охоронців містить ряд ви- мог, відповідно до яких, вони повинні відмо- витися від будь-якого приватного життя. Перш за все, необхідно відмовитись від приватної вла- сності (землі, будинку, грошей). По-друге, охо- ронець не повинен мати сім’ю. Все, що пов’язане з приватним життям, на думку Платона, поро- джує в людини всі найгірші риси характеру – скупість, заздрість, ненависть і т.д. Відмовив- шись від приватних інтересів, людина, безпере- чно, втрачає багато насолод, однак вона може реалізувати своє основне покликання – бути ко- рисною іншим людям і своїй державі. Очевидне те, що говорячи так багато про ви- ховання та навчання, Платон переслідує цілком конкретну мету – створення “нової людини”. Людини, яка за допомогою “правильного” вихо- вання ( саме про таке мова іде в “Державі”) [8, c. 186], повинна переродитися, перш за все, на мо- ральному рівні. Таке виховання спрямоване на те, щоб прищепити людині почуття колективі- зму, яке було присутнє їй у первісному полісі. Однак колективна мораль жителів зрілого поліса вимагає від них не лише об’єднатися в окрему спільноту, але й ідентифікуватися з нею. Це означає, що громадяни держави повинні жити за однією моральною шкалою цінностей і мати од- накову думку стосовно того, що є добро, а що зло, справедливість і несправедливість. Якщо, іс- тинний поліс – це спільність людей, що об’єдналися спонтанно з метою задоволення ма- теріальних потреб, то багатий поліс, як перед- день ідеальної держави – це союз однодумців, який з’явився цілком осмислено, в значній мірі В. Б. Ковальчук 196 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. під впливом цілеспрямованого виховання. Це дає нові перспективи теорії легітимності, оскільки виховання стає тим ефективним засобом впливу, за допомогою якого формується психологія нової людини, яка ототожнює себе з державою і будь-які державні рішення розглядає як свої власні. Ще одним завданням правильного виховання є переконання людини в тому, що духовні цінно- сті важливіші від матеріальних. Житель поліса повинен усвідомити, вважає Платон, що “божес- твенне золото” яке міститься в душі людини, на- багато цінніше, у порівнянні з “золотом людсь- ким” [8, c. 186]. Виховання нової людини, яка зможе обмежити себе в надмірних матеріальних потребах, є запорукою того, що в суспільстві не будуть виникати конфлікти між людьми, і це створить умови для виникнення гармонійної іде- альної держави. В перспективі легітимації постають важливі питання: чи під впливом морального виховання не зникає потреба в пануванні, яке є результатом надмірних бажань людини? Чи поява нової лю- дини не призведе до появи нового суспільства, вільного від панування? Однак, таке суспільство повинно складатися з високоморальних індиви- дів, які не конфліктували б між собою і не по- требували примусових дій з боку органів влади. Проте Платон у своїх творах такої перспективи не розглядає, а навпаки, шукає морально-етичні підстави, які б легітимізували владу охоронців. Він не робить спроб обмежити владу охоронців якоюсь іншою владою чи за допомогою законів, а вважає, що проблема легітимності влади має вну- трішній характер і безпосередньо залежить від мо- ральних якостей тих людей, які нею наділені. Охоронців Платон поділяє на дві групи. До першої групи належать ті, на яких покладено обв’язок виконувати накази і які є виконавцями. Другу групу формують правителі, які віддають накази і приймають доленосні рішення для всьо- го полісу. Відтак, організацію зрілого поліса фо- рмує три класи, зв’язані між собою визначеними ієрархічними відносинами. Це, зокрема, прави- телі, які наділені владними повноваженнями у сфері законотворення та судочинства, прості охоронці, що здійснюють захисні та управлінські функції, а також, Платон окремо виділяє нижчий клас поліса, що займається різними видами гос- подарської діяльності – землеробів і ремісників. Організована в такий спосіб держава є ідеа- лом доброчесності, яка, за стародавнім звичаєм, містить у собі чотири складових: мудрість живе в правителях, хоробрість – в охоронцях, розсуд- ливість – у нижчому стані і нарешті, над усіма панує справедливість, яка є джерелом та об’єд- нуючою силою інших чеснот[8, c. 198-212]. Лю- дина, як і держава, наділена цими чеснотами. Зо- крема, в голові людини живе мудрість, у серці хоробрість, в інших частинах тіла, які породжу- ють чуттєві потяги і є джерелом задоволення та страждання, повинна переважати розсудливість, яка ґрунтується на покірності чуттєвих потреб розуму. Справедливість виступає об’єднуючою силою попередніх трьох чеснот і формує в лю- дині єдність та гармонію. Всіма цими чеснотами володіють тільки філо- софи. І лише вони можуть забезпечити гармо- нійний розвиток держави. Тому необхідно, щоб політичною владою в державі володіли філософи, або ж діючі правителі зайнялися філософією [8, c. 253-261]. Панування філософів слугує не приват- ним інтересам окремого класу, а всезагальному благу. Воно спрямоване на обмеження будь-яких спроб зловживання владою. На думку Платона, участь філософів в управлінні державою легітимі- зує владу і надає їй справедливого характеру. Однак у реальному житті жодна з форм дер- жавного правління не відповідає політичному ідеалу Платона. Таких несправедливих (нелегі- тимних) держав він виділяє чотири [8, c. 327- 359]. Першою державою, яка найбільш набли- жена до ідеального зразка, є тимократія. Так він називає те державне правління, яке існувало у Спарті. Це – у всіх відношеннях поєднання до- бра і зла. Любов до мудрості, яка є панівною в ідеальній державі, змінюється в тимократії чес- толюбством і владолюбством. Влада із засобу пе- ретворюється на мету. Однак держава, в якій па- нує жадоба влади, надмірно цінує фізичну силу, з презирством ставиться до мистецтва і науки, на- томість віддає перевагу гімнастиці. Саме тому вона не може протистояти користолюбству і надмірним потребам людини у матеріальних благах, які є причиною соціального конфлікту. В результаті цього конфлікту найсильніші та най- хоробріші підкорюють усіх інших, розділяючи між собою їх землі і перетворюючи співвітчизників на робітників і рабів. У такій державі, слідом за потя- гом до влади, народжується потяг до багатства. Коли вищою цінністю в державі стає багатс- тво, вона з тимократії перетворюється на олігар- хію. Це – державне правління, яке основане на майновому цензі, тобто таке правління, в якому справжньою владою є багатство. Тут багаті гро- мадяни перебувають у пошані, вони обираються на вищі державні посади, тоді як бідні позбавлені будь-яких політичних прав. Влада надається не найдостойнішим громадянам, як це відбувається Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 197 в ідеальній державі, а тим, хто володіє ба- гатством. Олігархічне правління сприяє прояву в людини таких негативних рис характеру, як жа- дібність і заздрість, які помітні в усьому і неми- нуче ведуть до конфлікту. Запорукою стабільно- сті такої держави, є використання військової си- ли, яку заможні верстви застосовують до бідних верств з метою захисту набутого майна. Отже, держава розколюється на два протиле- жних табори – багатих і бідних, які ворогують між собою. Врешті-решт, боротьба класів приво- дить до падіння олігархічної держави. Бідні, бу- дучи більш численними в порівнянні з багатими, перемагають їх у боротьбі за владу і встановлю- ють на місці олігархії демократію. “Демократія, – на думку Платона, – виникає тоді, коли бідняки, отримавши перемогу, деяких своїх противників знищать, інших виженуть, а тих, хто залишиться, зрівняють у громадянських правах і в заміщенні державних посад” [8, c. 343]. Демократія – це абсолютна свобода і можливість робити все, що завгодно. Не дивно, що з усіх форм державного правління вона може видатися найкращою. “В демократичній державі немає ніякої потреби брати участь в управлінні, навіть якщо ти маєш до цього задатки; не обов’язковим є і виконання наказів, якщо ти цього не бажаєш, або воювати, якщо інші воюють, або дотримуватися мирних угод, якщо ти миру не бажаєш. Якщо який-небудь закон забороняє тобі владарювати або здійснювати судочинство, ти все одно можеш правити і судити, якщо це прийде тобі на думку. Хіба це не приємне і божественне життя ” [8, c. 344]. Але Платон вважає демократію недосконалою формою правління, далекою від справедливості. Вона породжує серед людей анархію, розпусту, безсоромність. Правителями обираються люди, які заграють з натовпом, зникає повага до влади і закону, діти прирівнюють себе до батьків, учні до вчителів, раби до панів. Надлишок свободи підриває основи демократії і веде до класового протистояння. Багаті готують змови, щоб захис- тити і примножити свої статки, тоді як бідні пе- ребувають у пошуку вождя. Останній узурпує владу в своїх руках, оточивши себе тілоохорон- цями і позбавивши громадян будь-яких прав, по- ступово перетворюється на тирана.Отже, демок- ратія є передднем тиранії або, кажучи словами Сократа, “абсолютна свобода породжує найбі- льше і найжорстокіше рабство” [8, c. 352]. Тиранія є найгіршою формою правління. Вла- да тирана базується на силі і примусі. Вона спря- мовується проти своїх ворогів, а згодом – проти свого народу, який він намагається перетворити творити на покірну масу. Щоб зміцнити свою владу, тиран повинен знищити все видатне, неза- лежне і свободолюбиве. “Це означає, що тирану необхідно уважно стежити за тим хто сміливий, хто великодушний, хто мудрий, хто багатий. Хо- че він того чи не хоче, він змушений всім цим людям бути ворогом і готувати підступні дії про- ти них, до тих пір, поки не очистить від них дер- жаву” [8, c. 356]. Тиран шукає підтримки серед рабів і злочинців, адже тільки серед таких як він сам може знайти вірнопідданість. Водночас він повинен підтримувати безперервну ворожнечу та війни, щоб народ завжди відчував потребу у вожді. Та, повернемось до питання ідеальної дер- жави, покликанням якої, як вважає Платон, є ре- алізація принципу справедливості. В одному з діалогів, який Сократ веде з Главконом, пору- шується питання про те, яка відчутна зміна буде достатньою і необхідною умовою перетворення вже існуючих міст-держав у ідеальні держави. Його відповідь полягала в тому, що такою умо- вою є ототожнення політичної влади та філосо- фії: “Поки в державі не будуть царювати філо- софи або теперішні царі і правителі не стануть благородно й обґрунтовано філософствувати і це не перетвориться в одне ціле – державна влада та філософія, і поки не буде в обов’язковому по- рядку усунено тих людей – а їх багато, – які сьо- годні прагнуть окремо або влади, або філософії, до тих пір держава не уникне зла...“ [8, c. 252-253]. Цей фрагмент – один з ключових у платонів- ській “Державі”. Думка про те, що державною владою повинні володіти філософи, як за часів Платона, так і в наші дні, видається найбільш дивною та парадоксальною і такою, що навряд чи заслуговує серйозної дискусії. Однак це пи- тання вже тому вимагає детального аналізу, що воно нерозривно пов’язане з проблемою легіти- мації влади. Завдання, яке покладене на філо- софа-правителя, полягає у тому, щоб надати державній владі легітимного характеру. Тільки філософи завдяки таким якостям, як мудрість, хоробрість і розсудливість, здатні пізнати суть справедливості і донести її до інших громадян міста-держави. В цьому контексті можна сказати, що в “Державі“ філософія розглядається не як мета людини, для якої вона повинна жити, а як засіб побудови справедливої держави. Спроба ототожнення філософії та політичної влади, з погляду теорії легітимації, малоімовірна і навіть шкідлива. Це свого часу влучно помітив Кант: “Неможна чекати, щоб королі філософст- вували або філософи стали королями. Та цього і не варто бажати, оскільки володіння владою не- В. Б. Ковальчук 198 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. минуче розбещує вільні судження розуму. Але королі або самодержавні (які самоуправляються за законами рівності) народи не повинні допус- кати того, щоб зник або замовк клас філософів, а повинні дати йому можливість виступати пуб- лічно“ [4, c. 289]. Отож Кант слушно зауважує, що філософи і політики виконують абсолютно протилежні суспільні функції. Політики наділені владними та управлінськими повноваженнями, тоді як філософи – це вільнодумці, погляди яких повинні бути незалежні від політичної кон’юн- ктури, адже вони намагаються пізнати істину, яка не змінюється від примхи правителів. Спроба залучення філософів до управління державою призводить до абсолютно протилежного ефекту, відмітного від того, що сподівався одержати від нього Платон. Не філософи впливають на владу, змінюючи її в ліпший бік, а навпаки, влада нега- тивно впливає на філософів, перетворюючи їх на ідеологів того чи іншого політичного режиму. До речі, і сам Платон указував на антагонізм, який існує між політикою та філософією і який проявлявся у формі протистояння між філософом та містом-державою. Йому, як нікому іншому, було добре відомо, до яких трагічних наслідків може привести спроба філософа впливати на по- літичне життя міста-держави. Достатньо переко- нливим для Платона мав стати політичний досвід його вчителя Сократа, який завершився смерт- ною карою. Платон знаходить причину такого антагонізму між філософом і містом-державою, перш за все, в самому полісі, оскільки, як вважає мислитель, будь-яка на той час існуюча форма держави недостойна натури філософа, вона роз- бещує і спотворює його образ [8, c. 277]. Тільки радикальні зміни як філософів, так і міст, здатні породити ту гармонію, яка задумана для них природою. Суть цієї зміни полягає у тому, що міста перестають перешкоджати правлінню фі- лософів, тоді як філософи перестають відмов- лятися управляти містами. Таке ототожнення філософії та політичної влади, на думку Платона, малоймовірне, але все ж таки можливе. Щоб здійснити необхідні зміни всередині мі- ста, серед нефілософів чи натовпу, необхідні правильні переконання. Мистецтвом перекону- вати інших і аргументовано доводити правоту своїх суджень володіють філософи. Саме вони повинні переконати нефілософів у легітимності свого панування і необхідності побудови справе- дливої держави. Багато нефілософів за своєю природою є розумними людьми, тому здатні сприйняти переконання філософів. Однак спра- ведливим є запитання одного з сучасних класиків політичної філософії Лео Штрауса про те, чому стародавні філософи, не кажучи вже про Сокра- та, не були успішні в тому, щоб переконати на- товп у перевазі філософії і філософів, ре- алізувавши тим правління філософів, а водночас спасіння і щастя для всього міста [15, c. 230]. Як би дивно це не звучало, та виявляється, простіше переконати натовп прийняти правління філософів, аніж переконати самих філософів управляти натовпом. Філософи не піддаються переконанням, і їх можна лише заставити влада- рювати у місті [8, c. 279]. Лише нефілософи мо- жуть заставити філософів зайнятися політикою. Однак у цьому є певний парадокс. Знаючи упе- редження натовпу стосовно філософів, таке при- мушення не буде мати успіху, якщо філософи, насамперед, не переконають усіх інших у тому, щоб вони примусили філософів правити. Отже, приходимо до висновку, що справедливе місто неможливе через небажання філософів. Небажання управляти містом притаманне природі філософів. Вони несуть більш благоро- дну місію – пізнання справедливості, тому бу- денні людські проблеми для них дріб’язкові. Справедливість для філософів полягає у тому, щоб не завдавати шкоди іншим, і витікає вона з презирства до надмірних потреб, які породжу- ють між людьми непримиримі конфлікти. Філо- софи добре знають, що життя не присвячене фі- лософії, в тому числі політичне, нагадує життя в печері настільки сильно, що місто можна ото- тожнити з Печерою [8, c. 235]. Жителі Печери (тобто нефілософи) бачать тільки тіні речей. Це означає, що все, що вони можуть бачити, сприй- мається ними через призму власних думок, які сформувалися під впливом тих політичних реа- лій, які їх оточують і які є лише зразками спра- ведливості. Навіть кращі з нефілософів, добро- порядні громадяни, пристрасно прив’язані до цих думок і налаштовані найбільш рішуче проти філософії, яка є спробою вийти за межі суб’єк- тивних думок до пізнання об’єктивної істини. Натовп не настільки легко піддається переко- нанню філософів, як це може здатися. Саме це, на думку Лео Штрауса, є справжньою причиною того, чому ототожнення філософії та політичної влади практично неможливе: “філософія і місто спрямовані у напрямку, протилежному один од- ному” [15, c. 231]. Та якщо навіть припустити, що філософи ста- нуть управляти містами-державами, це ще не за- безпечує їхньому пануванню легітимний, а отже, і справедливий характер. Більше того, на думку таких дослідників політико-правових поглядів Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 199 Платона, як Бертран Рассел та Карло Поппер, ідеальна держава, на чолі якої стоять філософи- правителі, містить усі ознаки тоталітарної дер- жави [9; 10]. Якщо навіть цю думку вважати за- надто радикальною [5], то вона все-таки небез- підставна. Підтвердженням цього можуть бути такі міркування. По-перше, влада філософів-правителів не- обмежена. Таке твердження випливає з того, що, на думку Платона, вся повнота влади в державі повинна належати політичній еліті, але не тій еліті, яку відрізняє лише відношення до влади і не спадковій аристократії. Суть Платонової пропозиції полягає в поєднанні еліти інтелектуа- льної з елітою моральною. Перебування саме такої еліти при владі надає їй легітимного харак- теру. Крім того, теорія влади Платона має яск- раво виражений персоналістський характер – ми- слитель не переймається проблемою створення відповідних інститутів влади, а займається по- шуком філософів, які повинні стати політичними лідерами. Але, такий підхід до проблеми влада- рювання не зовсім вдалий. Він вимагає від полі- тичного лідера високих моральних якостей. Хоча добре відомо, що влада псує людину, і важко утриматись від спокуси зловживання нею. В іс- торії людства є багато прикладів того, як полі- тичний лідер, прихильник ліберальних ціннос- тей, отримавши владу, перетворювався на авто- ритарного правителя. На цьому акцентує увагу Поппер, даючи оцінку платонівській ідеї щодо місця та ролі філософа-правителя в політиці: “Яким пам’ятником людської нікчемності є ідея правителів-філософів! Який контраст вона ство- рює з простотою і людяністю Сократа, який за- стерігав політика проти небезпеки засліплення власною владою, досконалістю і мудрістю і на- магався навчити його найважливішого, а саме того, що всі ми – тендітні люди. Яке падіння – від сократівського світу іронії, розуму і чесності до платонівського царства вождів, магічними силами піднесених над звичайними людьми, хоча і не настільки високо, щоб зберегти їх від викорис- тання брехні чи від ганебної угоди шамана – в об- мін на владу над своїми приятелями повідати їм магічні рецепти примноження худоби “ [9, c. 198]. Персоналістська теорія владарювання перед- бачає, що філософ-правитель повинен бути наді- лений великою мудрістю, яка б дозволила йому прийняти найбільш оптимальне політичне рі- шення серед можливих альтернативних варіан- тів. Але одна людина, якою б геніальною вона не була, обмежена у своїх можливостях. Адже дуже багато залежить від непідконтрольних обставин, і випадковість може зруйнувати майбутню стабі- льність держави. Таке тлумачення влади, в будь- якому випадку, повинно передбачати існування спеціальних політичних і правових інститутів, покликання яких полягає у тому, щоб надати владі більшої ефективності, зробити її більш ко- нтрольованою. Тим більше, що будь-яка довго- тривала політика інституціоналізована. Не є ви- ключенням і ідеальна держава Платона. Не зва- жаючи на необмежену владу філософів-правите- лів, існувала окрема установа, яку можна умовно назвати державним міністерством освіти, яка спеціально займалася підготовкою політичної еліти і здійснювала контроль за формуванням апарату влади з числа “достойних” кандидатів, і яка за принципами організації роботи та функ- ціональним призначенням мала авторитарний ха- рактер [9, c. 174-178]. По-друге, організація та здійснення держав- ної влади в “Державі” Платона повністю супере- чила принципу індивідуальної свободи людини. Громадянин ідеальної держави не має жодного впливу на владу, а є лише слухняним виконавцем наказів філософів-правителів, у легітимності яких не повинно виникати жодного сумніву. Процес владарювання в такій державі спрямова- ний на зміцнення та процвітання цілого, тобто держави, а не окремого індивида. “Я встановлюю закони, взявши до уваги все те, що найбільш ко- рисно всій державі і всьому роду в цілому, – го- ворить Платон. – Цій меті я справедливо підко- рюю інтереси кожного окремого громадянина” [7, c. 386]. Влада держави поширюється на всі сфери життєдіяльності людини, в тому числі на сім’ю та приватну власність. Відомо, що Платон запе- речував право людини володіти приватною влас- ністю та створювати сім’ю. На його думку, як приватна власність, так і сім’я породжують у людини почуття індивідуалізму, яке супере- чить платонівському розумінню справедливості. Вони уособлюють людей, зосереджують їх інте- реси навколо домашнього вогнища, створюючи протилежність “мого” і “твого”, вони руйнують моноліт держави. Тобто, власність і сім’я прино- сяться в жертву цілісності держави. Отже, платонівське вчення про справедли- вість не тільки несумісне з індивідуалізмом, але й вороже йому. Воно передбачає, що людина по- винна повністю відмовитись від особистої сво- боди на користь якоїсь ілюзорної справедливості, яку можна досягти лише спільно з іншими. Лише перебуваючи в статусі громадянина ідеальної держави, людина може бути повністю щасливою. В. Б. Ковальчук 200 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. Залишається тільки переконатися, чи може повна самозреченість на користь ідеальної держави бу- ти щастям для індивида. По-третє, реалізація принципу справедливо- сті в ідеальній державі передбачає застосування сили та примусу. Як ми вже зазначали, перш ніж побудувати справедливу державу, філософи-пра- вителі повинні переконати нефілософів у доці- льності такої держави і легітимності свого прав- ління. Цьому повинні сприяти міфи, які необ- хідно поширювати серед жителів міста-держави. Так, один із них обґрунтовує легітимність пану- вання правителів: “бог... у тих з нас, хто здатен правити, домішав при народженні золото, тому вони найбільш цінні, в помічників їх – срібло, залізо ж і мідь – у землеробів і різних ремісни- ків“ [8, c. 186]. Переконання громадян у правди- вості таких міфів повинні були формуватися не через розум, а через віру. В цьому контексті слушна думка російського філософа права Єв- гена Трубецького про те, що Платон поставив перед ідеальною державою таке саме завдання, яке по праву належить тільки церкві [11, c. 455]. Але, постає питання: як бути з тими громадя- нами, які не повірили в переконливість філосо- фам і правдивість міфів? Воно абсолютно логі- чне, якщо взяти до уваги платонівську ідею про те, що ідеальна держава не може бути створена з людей, які не спізнали до того ніякої дисцип- ліни, з “первісних“ або “диких тварин“, навпаки, її потенційні громадяни повинні володіти осно- вами цивілізаційного життя, які в них сформува- лися в процесі історичного розвитку людства [8, c. 139]. Якщо так, тоді ідеальна держава має бути містом з давніми традиціями, громадяни якого вже сформувалися під впливом недосконалих законів і звичаїв і вже встигли до них прив’яза- тися. За такої ситуації Платон мав бути готовим, що попереднє твердження, згідно з яким, для створення справедливої держави достатньо вмін- ня філософів переконувати нефілософів, не- обхідно буде переглянути. Один із варіантів від- повіді на поставлене запитання Платон запропо- нував наприкінці сьомої книги “Держави”. Після того, пише Платон, як влада в місті перейде до філософів-правителів, усі його жителі, старші десяти років будуть виселені за межі міста. Це дасть можливість відділити дітей від їх батьків і від традиційного способу життя та дозволить виховати абсолютно нову людину в дусі ідеаль- ної держави [8, c. 326]. Рішення, що й казати, не зовсім традиційне. Воно залишає, однак, відкри- тим питання, як філософи збирались заставити жителів старших десяти років покірно підкоритися наказу про їх вигнання, оскільки вони не виховали ще клас охоронців, який би безапеляційно викону- вав їх накази. В будь-якому випадку це можна бу- ло здійснити лише за допомогою сили. У “Державі” Платон неодноразово наголошує на необхідності застосування сили до громадян держави. Так, зокрема, необхідно заставити са- мих правителів, або принаймні інших громадян, повірити в ті міфи, на яких будується ідеальна держава [8, c. 183]. В іншому місці він закликає правителів заради цілісності та благополуччя держави правити “то переконанням, то силою“ [8, c. 301]. Те, що Платон у кінцевому результаті прийшов до такого висновку, було закономірні- стю, оскільки той політичний ідеал, до якого він прагнув, можна було реалізувати або за допомо- гою безмежної віри у нього, або нав’язуючи його примусовим шляхом. У першому випадку мова могла йти про побудову теократичної держави, яка не мала в язичницькій Греції перспективи за відсутності релігії, котра б мала той духовний потенціал, який був у християнстві і який знай- шов застосування у творах католицьких філосо- фів у Середні віки. В іншому випадку політич- ний ідеал Платона був приречений реалізуватися у вигляді тиранічного правління. Саме до такого висновку він прийшов у політичному трактаті під назвою “Закони”. “Закони” – політичний трактат, написаний в останні роки життя мислителя і за рівнем кон- цептуальності суттєво поступається “Державі”. Держава “Законів” відрізняється від того полі- тичного ідеалу, який Платон намагався створити в “Державі”, але яка, на нашу думку, є його логі- чним продовженням. Якщо в “Державі” Платон намагався зобразити ідеал держави, то в “Зако- нах” він описує державне правління, пристосо- ване до дійсності. В першому випадку він вірить у живу мудрість філософа-правителя, перебу- вання якого при владі є достатньою умовою для її легітимації і яка не вимагає законодавчого за- кріплення з тієї причини, що стоїть вище зако- нодавства. В другому випадку державна влада три- мається не на філософській релігії та знаннях, а на зовнішній силі та законодавчій регламентації. Нова теорія Платона значно програвала пер- шій, бо являла собою разючий контраст між тим, що є і тим, що має бути, тобто між земними і небесними формами правління. Земне життя на- багато банальніше і далеке від ідеалу, ніж це зда- валося філософу і, перш за все, тому, що і людина не є ідеальною. Якщо, за словами Пла- тона, в ідеальній державі живуть “боги” або “си- ни божі”, яких хоча і небагато – всього лише ”бі- Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 201 льше одного” [7, c. 191] – вони становлять зміст і цінність держави, то в державі “Законів” він спо- дівається побачити людей, які вже не “сини бо- жі”, а лише законопослушні громадяни. Тієї кі- лькості знань, якими володіє людина, явно не достатньо, щоб міг з’явитися філософ-правитель. Тому людині найліпше було б покладатися на ту мудрість, що може бути втілена в законах, та на природну схильність людей до норм і звичаїв. Виходячи з цього, змінюється і завдання держа- ви. Якщо покликання ідеальної держави реалізу- вати принцип справедливості і зробити людину щасливою, то завдання держави “Законів” забез- печити більш-менш пристойне життя громадян. І цьому завданню приноситься у жертву ідеал справедливості. На думку Євгена Трубецького, той державний устрій, який Платон зображає в “Законах”, виправдовується не стільки вимогою справедливості, скільки міркуванням доцільності [11, c. 474]. Справедливої держави в реальному житті не існує, до цього ідеалу можна тільки наблизитись. Для цього найкраще підходить змішана держава, яка складається з двох протилежних форм прав- ління, які дають початок усім іншим, а саме – монархія та демократія [7, c. 145]. Кожна з цих двох форм правління, взята окремо, схильна до крайнощів: перша абсолютизує владу, тоді як друга – свободу. Платон слушно зазначає, що для будь-якої держави немає нічого шкідливішого ніж надмірне використання сили. Розширюючись безмежно, влада підриває власні сили і йде до загибелі. Прикладом можуть слугувати, з одного боку, персидська монархія, яка прийшла у зане- пад через надлишок деспотизму, з іншого боку, афінська демократія, яка втратила свою могут- ність після того, як необмежена свобода пере- творилася у свавілля. Політична мудрість поля- гає в умінні стримувати себе. Тому монархія по- винна бути обмежена свободою громадян, а демократія – підсиленням влади. Такі мірку- вання Платона надзвичайно глибокі й актуальні навіть сьогодні, на них базується вся теорія кон- ституційної монархії. Окремі дослідники творчо- сті Платона навіть вважають їх ключовими в “Законах” [3, c. 98-100]. Однак, на наш погляд, це був лише епізод, який не знайшов свого про- довження в платонівській теорії панування і на- був зовсім іншого звучання в подальших мірку- ваннях філософа. Хоча Платон покладає на “другу після ідеаль- ної” держави завдання примирити між собою владу і свободу, здійснити цей план йому, на жаль, не вдається. В “Законах” бачимо таку ж, як і в “Державі”, деспотичну владу, яка намагається підкорити собі громадянина. Вже в ідеальній державі неприємно вражає та, в деталях розроб- лена регламентація, за допомогою якої філософи- правителі намагалися заволодіти душами своїх громадян. У “Законах” така ж сама регламентація набуває свого формального вираження в законо- давстві і вражає ще більше, тому що із засобу вона перетворюється в мету держави. За- конодавство такої держави проникає в усі сфери життя людини, не залишаючи їй нічого приват- ного. Складається враження, що Платон не хоче допустити в законодавстві жодних пробілів, воно має все передбачати і визначати. Ми знаходимо у ньому точний опис бажаного географічного по- ложення держави “Законів”, його етнографічного складу, навіть точну кількість жителів міста, яка складає 5040 громадян [7, c. 155-159]. До цього додається ряд жорстких поліцейських заходів, спрямованих на збереження майнової рівності між громадянами. Надлишок, який перевищує дозво- лену законом норму матеріального добробуту, під- лягає конфіскації, при цьому для встановлення на- явності такого надлишку стимулюється система тотального шпигунства – взаємні доноси один на одного [7, c. 196-197]. Регламентація шлюбів і по- ліцейський нагляд за статевими стосунками в “За- конах” ще більш жорстка, аніж у “Державі”, біль- ше того, тут, на відміну від ідеальної держави, входження в шлюб обов’яз-кове [7, c. 173]. У “Законах” простежується занепад поваги до особистої гідності, тому й пригнічення людини державою тут відчувається ще яскравіше і рельєф- ніше, ніж у “Державі” [11, c. 477]. У своїх турботах про підтримання потрібної для держави “породи” громадян Платон не знає меж. Він покладає на державу обов’язок навчати батьків мистецтву діто- народження. Для нагляду за правильністю статевих відносин між подружжям він пропонує створити спеціальний контролюючий орган [7, c. 235-236]. Такому ж тотальному нагляду піддається все осо- бисте життя та діяльність. Законодавець повинен створити нормативні обмеження для святкових за- стіль і вживання алкоголю [7, c. 125], для танців і співу [7, c. 250-252], для жартів, насмішок, і, на- віть, для дитячих ігр [7, c. 248-250]. Додамо до цього, що підкорення і дисципліна в державі “За- конів” забезпечується покараннями, суровими для громадян і надзвичайно жорстокими для рабів [7]. Особливий вид покарань передбачений за зло- чини, які підривають основи держави “Законів”. До таких філософ відносить: заперечення існуван- ня богів і невизнання їх такими, якими визнає їх закон, це також стосується прекрасного, справед- В. Б. Ковальчук 202 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. ливого і доброчинного. За скоєння таких злочинів законодавець має встановити смертну кару [7, c. 348]. По суті, таке твердження Платона виправдо- вувало страту Сократа (який був засуджений до смертної кари за те, що не визнавав богів, яких ви- знавало місто) і повністю перекреслювало сокра- тівську ідею свободи. У Платона не виникало жодного сумніву в легі- тимності законів. На його думку, мудрість законо- давців дозволить їм приймати такі закони, які бу- дуть справедливими до всіх громадян держави. За- вдання законодавства відображати інтереси не яко- їсь окремої людини чи класу, а захищати спільне благо всієї держави [7, c. 167]. За такою уні- версальністю закону Платон забуває про конкрет- ну людину. Такі закони добрі для всіх, але погані для кожного зокрема. Тим більше, що громадяни не беруть жодної участі в їх прийнятті. Єдине, на що законодавець повинен звернути увагу, видаючи закони, так це на те, щоб кожен закон супроводжу- вався преамбулою – коротким вступом, в якому має бути роз’яснена громадянам його суть, і це має переконати їх бути законопослушними [7, c. 174- 176]. Однак така аргументація непереконлива і не може гарантувати добровільного послуху грома- дян. Тому Платон припускає можливість застосу- вання насильства. І з цього погляду він приходить до трагічного для себе висновку. Для здійснення проекту “Законів” необхідна держава, правління в якій буде здійснювати тиран. Нехай цей тиран буде молодим, матиме добру пам’ять, здібним до навчання, сміливим і з висо- кими почуттями, нехай він буде поміркований у своїх діях. За умови, що доля зведе тирана з муд- рим законодавцем, йому вдасться легко і дуже швидко реалізувати всі свої наміри і побудувати такий державний устрій, який буде найбільш щас- ливим [7, c. 161]. Такі думки Платона переконливо доводять, що філософ у “Законах” відмовляється від тих принципових положень, на яких базувалася “Держава”. Так, в “Законах” тиран володіє тими якостями, якими згідно з VIII та IX книгами “Дер- жави” він не може бути наділений за своєю приро- дою. Також Платон змінив своє ставлення і до ти- ранії. В “Державі” тиранія відноситься до найгір- ших форм правління, яка найбільш віддалена від ідеальної держави. Навпаки, в класифікації “Зако- нів” вона ставиться вище монархії, демократії та олігархії і після самої держави “Законів” займає перше місце [7, c. 162]. Те, що Платон прийшов до такого висновку, як ми вже зазначали, було цілком закономірно. Той політичний ідеал, який він намагався втілити в реа- льне життя, повністю суперечив природі людини, яка залишається людиною до тих пір, доки зберігає хоч мінімум свободи і визнає право на свободу ін- ших людей. Якби Платон написав ще один полі- тичний трактат, він, очевидно, називався би “Вла- дар”, в якому філософ запропонував би практичні поради правителю, як необхідно діяти, щоб заста- вити людину бути щасливою. Отже, питання легітимного панування в полі- тико-правовій теорії Платона займає важливе мі- сце. Необхідність політичного владарювання ви- кликана тим, що всередині суспільства виникають конфлікти, які викликані надмірними потребами матеріального характеру і які вона намагається ре- алізувати шляхом захоплення чужого майна. Якщо на першому етапі в період багатого поліса полі- тичне панування необхідне для зміцнення та при- множення матеріальних цінностей та інших благ правлячого класу і легітимність такого панування забезпечується фізичною силою, то на етапі побу- дови ідеальної держави владарювання – це спосіб врегулювання соціального конфлікту і легітим- ність такого правління забезпечують філософи- правите-лі, які достеменно знають у чому суть справедливості і намагаються поширити ці знання серед інших громадян міста-держави. Однак конф- лікт, який об’єктивно існує між філософом і міс- том, настільки серйозний, що це унеможливлює здійснення політичного ідеалу Платона. В державі “Законів” Платон шукає інші шляхи реалізації свого суспільного ідеалу, який мав бути більше пристосованим до реального життя. Якщо в “Державі” Платон вірить у живу мудрість філософів-правителів, перебування яких при владі є достатньою умовою для її ле- гітимації, то в “Законах” мислитель намагаєть- ся довести, що державна влада легітимізується не мудрістю філософів, а зовнішньою силою та законодавчою регламентацією. І в першому і в другому випадку легітимність забезпечується особистими якостями тих людей, які наділені владою, в першому випадку – мудрістю філосо- фів, у другому – мудрістю законодавців. Та процес легітимації влади двосторонній і забез- печується як моральними та професійними якостями політичної еліти, так і правом грома- дян держави відстоювати свої права та свободи через активну участь у політичному житті дер- жави. Лише в результаті такої взаємодії в дер- жаві зможуть з’явитися справедливі інститути та закони, які забезпечать легітимність держав- ної влади. Відсутність такого взаємозв’язку між людиною та владою може привести до тих трагі- чних наслідків, про які пише в “Законах” філо- соф Платон. Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 203 Список літератури 1. Аристотель. Афинская полития. – М., 1997. 2. Аристотель. Политика. – М., 1997. 3. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. – К., 1997. 4. Кант И. К вечному миру // Сочинения в шести томах. – Т. 6. – М, 1966. 5. Михаленко Ю. Политический идеал Платона в контексте реальной истории. – М., 2003. 6. Новгородцев П. Введение в философию права. Кризис современного правосознания. – Санкт-Петер- бург, 2000. 7. Платон. Законы. – М., 1999. 8. Платон. Государство. // Собрание сочинений в четырех томах. – Т. 3. – М., 1994. 9. Поппер Карл. Открытое общество и его враги. – М., 1992. 10. Рассел Бертран. История западной философии. – Новосибирск, 1994. 11. Трубецкой Е. Социальная утопия Платона // Тру- ды по философии права. – Санкт- Петербург, 2001. 12. Хёффе Отфрид. Политика, право, справедли- вость. Основоположения критической философии права и государства. – М., 1994. 13. Чанышев А. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. 14. Чичерин Б. Политические мыслители. – Санкт- Петербург, 1999. 15. Штраус Лео. Введение в политическую филосо- фию. – М., 2000. 16. Юркевич Памфіл Історія філософії права (дав- ньої). З рукописної спадщини. – К., 1999. В. Б. Ковальчук ПРОБЛЕМЫ ЛЕГИТИМНОСТИ ВЛАСТИ В ПОЛИТИКО-ПРАВОВОМ УЧЕНИИ ПЛАТОНА В статье детально анализируются политико-правовые взгляды Платона. Предметом рассмотрения является проблема легитимного правления, специфическое разрешение которой греческий мислитель предлагает в сочинениях “Государство”, “Политик” и “Законы”. Акцентируется внимание на вопросах, что является причиной возникновения политического правления, что подразумевается под понятием “ле- гитимность”, какие механизмы реализации этого принципа предлагает философ. V. B. Kovalchuk THE PROBLEM LEGITIMACY OF POWER IN PLEATO’S POLITICAL THEORY The author provides a thorough analysis of the political and legal ideas of the famous philosopher Plato. The subject of the author’s scientific interest is the problems of the legitimate ruling that is considered by the Greek thinker in his works such as Republic, Statesman, and Laws. The author makes an attempt to solve the problem answering the following questions – what the initial course of the political ruling is, and what the mechanisms of its realization are.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9679
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1818-992X
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:51:12Z
publishDate	2004
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
record_format	dspace
spelling	Ковальчук, В.Б. 2010-07-05T15:46:31Z 2010-07-05T15:46:31Z 2004 Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона / В.Б. Ковальчук // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 191-203. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9679 В статье детально анализируются политико-правовые взгляды Платона. Предметом рассмотрения является проблема легитимного правления, специфическое разрешение которой греческий мислитель предлагает в сочинениях “Государство”, “Политик” и “Законы”. Акцентируется внимание на вопросах, что является причиной возникновения политического правления, что подразумевается под понятием “легитимность”, какие механизмы реализации этого принципа предлагает философ. The author provides a thorough analysis of the political and legal ideas of the famous philosopher Plato. The subject of the author’s scientific interest is the problems of the legitimate ruling that is considered by the Greek thinker in his works such as Republic, Statesman, and Laws. The author makes an attempt to solve the problem answering the following questions – what the initial course of the political ruling is, and what the mechanisms of its realization are. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Філософія політики Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Проблемы легитимности власти в политико-правовом учении Платона The problem legitimacy of power in Pleato’s political theory Article published earlier
spellingShingle	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона Ковальчук, В.Б. Філософія політики
title	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона
title_alt	Проблемы легитимности власти в политико-правовом учении Платона The problem legitimacy of power in Pleato’s political theory
title_full	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона
title_fullStr	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона
title_full_unstemmed	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона
title_short	Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона
title_sort	питання легітимності влади в політико-правовому вченні платона
topic	Філософія політики
topic_facet	Філософія політики
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9679
work_keys_str_mv	AT kovalʹčukvb pitannâlegítimnostívladivpolítikopravovomuvčenníplatona AT kovalʹčukvb problemylegitimnostivlastivpolitikopravovomučeniiplatona AT kovalʹčukvb theproblemlegitimacyofpowerinpleatospoliticaltheory

Питання легітимності влади в політико-правовому вченні Платона

Репозитарії

Схожі ресурси