Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права
В статье анализируется проблема соотношения интеллекта и интуиции в процессе познания и преобразования права. Дается понимание интеллекта и интуиции. Несмотря на присущие им особенности, они рассматриваются взаимосвязанными сторонами единого познавательного и преобразовательного процесса права. Эфф...
Saved in:
| Date: | 2004 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2004
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9682 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 132-141. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859659790812184576 |
|---|---|
| author | Селіванов, В.М. |
| author_facet | Селіванов, В.М. |
| citation_txt | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 132-141. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | В статье анализируется проблема соотношения интеллекта и интуиции в процессе познания и преобразования права. Дается понимание интеллекта и интуиции. Несмотря на присущие им
особенности, они рассматриваются взаимосвязанными сторонами единого познавательного и преобразовательного процесса права. Эффективность последних предполагает взаимодействие
интеллекта и интуиции, то есть, они должны рассматриваться не как взаимоисключающие, а взаимодополняющие явления.
The article trens the issue of interrelation of intellect and intuition in process of cognition and transformation of law. In it openes the conception of intellectual and intuition. They consider, in spite of their peculiarities, as the correlate sides of indivisible cognition and transformation processes of law. The effectiveness of this processes supposed the interaction of intellect and intuition. They must consider not
as interexept, but intersupplement phenomenia.
|
| first_indexed | 2025-11-30T09:25:56Z |
| format | Article |
| fulltext |
132 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II.
ГНОСЕОЛОГІЯ ПРАВА
© 2004 р. В. М. Селіванов
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
СПІВВІДНОШЕННЯ ІНТЕЛЕКТУ Й ІНТУЇЦІЇ
У ПРОЦЕСІ ПІЗНАННЯ ТА ПЕРЕТВОРЕННЯ ПРАВА
Демократична трансформація українських
суспільних відносин як системний процес ви-
суває перед вітчизняними наукою і практикою
такі питання, які в минулі часи не виникали,
зокрема, з огляду на відсутність у сус-
пільному бутті причин їх виникнення. Нині
вони не тільки виникають, а й вимагають сво-
го своєчасного, творчого, філософського осми-
слення, що має становити методологічну і те-
оретичну основу відносно самостійних, але
взаємопов’язаних теорій та практик сучасних
суспільних, зокрема правових, перетворень. У
сфері права такою основою має стати, як ви-
дається, філософія права, “як синтетична нау-
ка світоглядного характеру” [42, с. 7], що має
сприяти не тільки системному дослідженню
права і правотворення, а й надаванню юриди-
чним актам, що ухвалюються і спрямовані на
регулювання відносин свободи, справедливо-
сті, солідарності, відповідальності тощо реа-
льного справедливого характеру, “експлікації
прихованого в них антигуманного сенсу” [27,
с. 11]. Філософія права – це лише один із при-
кладів багатомірного підходу до досліджень
явищ об’єктивної дійсності. Багатомірний
підхід до вивчення права, як слушно зазначає
проф. В. Д. Бабкін, “дозволяє розглядати інди-
відуально-особисті, публічно-правові засади
як такі, що належать до різних вимірів суспі-
льства і людини, а не виключають одна одну”
[3, с. 59]. Філософія права органічно пов’язана
із пізнанням закономірностей правової сфери
соціального буття як складного, багатоаспект-
ного, суперечливого явища, розвиток якого ха-
рактеризується не тільки своєю статикою, а й
постійною динамікою, рухливістю, що є конс-
тантою будь-якої сфери життєдіяльності уся-
кого суспільства. Динаміка, рухливість су-
спільних відносин об’єктивно зумовлена по-
двійною, суперечливою природою основної
складової соціального буття – людини, яка
всім своїм їством, з одного боку, ратує за упо-
рядкованість, унормованість соціального бут-
тя, тобто за належне, а з іншого – схильна, не
завжди усвідомлено, діяти всупереч вимогам
суб’єк-тивно встановленого порядку, анорма-
тивно [5, с. 5]. Як видається, існує об’єктивне
суще, а суспільне буття будь-якої форми зав-
жди передбачає реалізацію усереднених
(суб’єк-тивних) соціальних норм належної
поведінки людей, що включають в себе певні
дозволи і заборони, які вважаються в даний
час істинними з точки зору соціального, ду-
ховного і технічного рівнів суспільного роз-
витку. Саме тому, в процесі пізнання права
слід враховувати не тільки суб’єктивне нор-
мативно-належне, а й те, без чого жодна фо-
рма соціальної взаємодії існувати не може.
Незалежно від того, що розвиток зв’язку
філософсько-правового і формально-юридич-
ного підходів в процесі дослідження права не
повинен призводити до послаблення нормати-
вної визначеності чинного права, без чого,
дійсно, неможливо реалізувати принцип рів-
ності всіх і кожного перед законом і судом,
все ж не можна, як видається, зводити сут-
ність закону, і особливо права, до суб’єк-
тивної норми, зокрема, належних вимог, обу-
мовленої багато в чому пануючою ідеологією,
раціональними політичними інтересами. Саме
тому, філософія права має вивчати, по-перше,
як раціональні так і ірраціональні аспекти
правового регулювання поведінки людини в їх
взаємозв’язку, розглядаючи їх невід’ємними
елементами сутності права і відображаючи це
в понятті права. По-друге, вона має вивчати
подібні риси правової організації і функціону-
вання соціальних, зокрема, суспільних відно-
син, що спостерігаються в різних правових
культурах, і, водночас, як певний продукт
людського розуму, філософія права повинна
виявляти інтерес до того, що саме індивід тієї
чи тієї культури вважає правовим прогресом
В. М. Селіванов
Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 133
упорядкованості людства в цілому і відображати
це в ідеї права∗ [10, с. 191].
Нині, це вже відверто помітно, Україна вхо-
дить не просто в систему суспільної дезоргані-
зації, абстрактну управлінську кризу [39, с. 4,
10], а, зокрема, в кадрову кризу, що охоплює
всі сфери життєдіяльності суспільства і в умо-
вах якої навіть найпрогресивніші реформатор-
ські програми, проекти та рішення не забезпе-
чуються необхідним кадровим механізмом ви-
конання, не кажучи вже про зміст цих програм,
проектів, рішень, в яких як правило ра-
ціональне (інтелектуальне) відірване від ірра-
ціонального (інтуїтивного), матеріальне від ду-
ховного** [10, с. 151; 19, с. 3-16]. Окрім того,
щоб закріпитися на владному олімпі, україн-
ська еліта, яка фактично реалізує державну
владу, розставляє на головні державні, зокрема
виконавчі, посади відданих політичному ре-
жимові виконавців, обираючи їх не за принци-
пом професіоналізму, а винятково за критерієм
“свій – чужий”. Це призводить по суті до того,
що широкі кола державних чиновників і досі
індиферентні в утвердженні ідей суверенної
державності, почуття значущості виконуваних
посадових функцій, відповідальності за їх пра-
вомірне здійснення. Дані, непрофесійні кадри не
володіють ані правовою культурою, ані культу-
рою управління, вони не здатні системно мис-
лити, поєднуючи матеріальні і духовні чинники,
“звикли не служити, а прислужуватися” [22].
У державному управлінні, негативним нас-
лідком цього є не тільки неефективність роз-
роблення, прийняття і реалізації управлінських
рішень, а й постійне падіння авторитету держа-
вної влади, ступеня довіри до неї з боку Украї-
нського народу.
∗ Філософія права, – писав видатний російський фі-
лософ, зокрема, права і держави, І. О. Ільїн, – форму-
люючи його сутність і знаходячи його обґрунтування,
має на увазі не тільки поняття права , яке закріплене
у змісті норм, що історично реалізовані, але й ідею
права, яка дана у досвіді систематично очищеної
пра-вовосвідомості, предметно-споглядаючої вищу
мету права і духу.
** Слушно, як видається, зазначав у 1919 І. О. Ільїн,
що “яким би не було великим значення матеріального
чинника в історії, з якою б силою потреби тіла не
приковували до себе інтерес і увагу людської думки, –
дух людини ніколи не перетворюється і не перетво-
риться у пасивне, недіюче середовище, покірне мате-
ріальним впливам і тілесним покликам”.
Як видається, з самого початку державного
будівництва в самостійній Україні не повною
мірою усвідомлювалося, що “успадкована” від
колишнього СРСР адміністративно-командна
система – це не лише певний, на основі тільки
розуму, обраний тип державного управління,
організації народного господарства, а й, голо-
вне, певний органічний прошарок суспільної
свідомості, тип соціальної психології, з при-
таманною їй певною підсвідомістю. За своєю
природою ця підсвідомість не тільки інертна,
а й владопокірлива, рабська, бо формувалася за
умови специфічного політичного, тоталітар-
ного режиму. При розбудові нового суспіль-
ного ладу від цієї соціальної психології не мо-
жна було просто відмахнутися або раптово
відмовитися як від конкретних владно-полі-
тичних структур. Функції останніх, хоча і за
нових історичних умов, об’єктивно могли ви-
конувати люди, які народилися за радянських
часів. Ще у 1993 році Б. Гаврилишеним стави-
лося риторичне запитання: “Чи не можна було
б справді знайти, скажімо, десять тисяч людей,
які були б адміністративно компетентними,
відданими державі, з добрим розумінням зовні-
шнього світу і нових економічних механізмів,
і ними обсадити увесь державний апарат, щоби
вони якраз перевели нас через …процес тоталь-
ної трансформації.” І сам же відповідав. “Я не
певний, чи це було можливо…” [6, с. 5]. І він
мав рацію. Це було неможливим, бо таких лю-
дей не було в той час у країні. Були і є чесні,
патріотично налаштовані індивіди, але не було
людей з досвідом організаційної й управ-
лінської роботи державницького рівня з пра-
вовою, політичною, управлінською культурою,
демократичного характеру. До здобуття неза-
лежності України ніхто і ніде не готував для
управлінської роботи в апараті її суверенної
держави. Саме тому однією і з стратегічних
цілей державної політики демократичної
трансформації українського суспільства, зок-
рема, його системи державного управління бу-
ла і є формування кадрового ресурсу суспільс-
тва демократичної, гуманістичної спрямо-
ваності, який має володіти сучасними право-
вою, політичною, управлінською культурою,
в тому числі, демократичними правосвідомістю
і юридичними знаннями. І в цьому плані зна-
чну роль мають відіграти вітчизняні як наука*
* Як зазначає президент Академії правових наук
України, академік НАН України Тацій В. Я. “нау-
кові дослідження вчених Академії необхідно чітко
Співвідношення інтелекту й інтуїції в процесі пізнання і перетворення права
134 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II.
[33, с. 15], так і освіта, функцією якої є не тіль-
ки передавання позитивного знання, а й вихо-
вання людини. Як видається, слід прислухатися
до слів І. О. Ільїна, які він висловлював щодо
розуміння правосвідомості. “Нормальна право-
свідомість, – як зазначав І. О. Ільїн – аж ніяк не
зводиться до одного “знання”, але включає в
себе усі основні функції душевного життя: і
насамперед – волю і передусім саме – духовно
виховану волю, а потім – і почуття, і уявлення, і
усі культурні та господарські відправлення
людської душі. Вона не зводиться і до пережи-
вання одного “позитивного права, але завжди
сприймає його з дещо вищим предметним ви-
міром; зрештою, вона не є пасивним станом,
навпаки, життєво активною і творчою. Тому
одне знання позитивного права, вірне його ус-
відомлення не гарантує ще наявності нормаль-
ної правосвідомості” [10, с. 160]. Ще в Давньо-
му Римі був поширений вислів, відповідно до
змісту якого будь-яка людина має знати юридич-
ні закони своєї країни. Проте “незнання закону
нікого не виправдовує” (Лат. – “Ignorantia juris
nemi-nem excusat”).
Сучасний етап розвитку суспільних, серед
них юридичних, відносин в Україні, передбачає
не відмову, не відмежування від загально-
людських соціальних цінностей, зокрема, ідей
свободи, справедливості, гуманності, права,
демократії тощо, а вимагає їхнього наповнення
новим змістом, який має врахувати не тільки
розмежування матеріальних і духовних відно-
син, приватних і публічних потреб й інтересів
нинішнього, певним чином, соціалізованого
і колективізованого українського суспільства, а
їх взаємодію. Європейський вибір України
обумовив нову стратегію її суспільного руху,
зокрема, нові орієнтації вітчизняної юридичної
науки і освіти, прагнення до європеїзації, до
підвищення якості як змістовного, так і ди-
дактичного забезпечення й організації навчан-
ня і виховання студентів, як обов’язкова умова
інтеграції українських науки і вищої школи
в науково-освітній простір Європи [15; 24, с.
102-110]. Але, як видається, європейський ви-
бір України необхідно сприймати не тільки як
факт, але й процес, що відображає по суті су-
часний рух самої Європи. Слушно зазначає
в цьому плані проф. І. М. Пахомов, що у нині-
орієнтувати на розроблення найбільш важливих фун-
даментальних питань з актуальних проблем держа-
вотворення та формування національної правової сис-
теми України”.
шній період ще відсутнє загальноєвропейське
правове поле, а отже і загальновизнані євро-
пейські юридичні стандарти, на підставі яких
має здійснюватися гармонізація, зокрема, за-
конодавства України із законодавством країн
Європейського Союзу. Цей процес нині знахо-
диться у стадії становлення і вимагає від України
передусім самостійного вдосконалення своїх
власних юридичної теорії і практики відповідно
до вимог сучасного цивілізаційного соціаль-
ного розвитку, зокрема, врахування етичних
принципів життєдіяльності людини, її органі-
зації й управління** [26, с. 23]. У цьому плані
слушно зазначає А. А. Козловський, що сього-
дні наука як загальносвітовий пізнавальний
процес розвивається значно динамічніше і вза-
ємопоінформованіше, ніж це було навіть у мину-
лому столітті. Саме тому, вважати, що україн-
ська наука, серед неї юридична, неспроможна
досягнути світових рівнів, перебуваючи в євро-
пейській провінції (географічно центральній),
було б дивно [13, с. 13].
Справді кожний суттєво-важливий історич-
ний етап руху будь-якого державно упорядже-
ного суспільства характеризується пошуком
шляхів побудови більш справедливого, ніж ко-
лишній, устрою, а також визначень понять, на-
самперед, тих явищ, що становлять осердя со-
ціальних взаємодій, без яких людина не може
існувати. До таких соціально-культурних явищ
відноситься і право, яке, зважаючи на його зна-
чну роль у житті людей, його складність, бага-
товимірність, багатофункціональність, постійно
є предметом пізнання з боку вчених різних спе-
ціальностей – філософів, соціологів, економістів
і, безумовно, правників. Ще І. Кант наголошував,
що правники давно вже шукають дефініцію по-
няття права, й досі не можуть знайти його. І це
невипадково. Як зазначав видатний німецький
мислитель, по-перше, дефініція, зокрема, в філо-
софії повинна скоріше завершувати аналіз, ніж
починати його, по-друге, право в суспільстві мо-
же слугувати, зокрема, як засобом обмеження
свавілля будь-кого, в тому числі представників
державної влади, так і засобом зневажання сво-
боди людини [11, с. 539]. Поняття права, як пев-
** Лише у квітні 2004 року набув чинності Закон
України “Про Загальнодержавну програму адаптації
законодавства України до законодавства Європейсь-
кого Союзу” від 18 березня 2004 року, яким була за-
тверджена зазначена програма // Урядовий кур’єр. –
2004, 20 квітн.
В. М. Селіванов
Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 135
ного соціального регулятивного засобу, писав І.
Кант, “можна угледіти безпосередньо у можли-
вості сполучати загальний взаємний примус і з
свободою кожного. Як взагалі право, що має сво-
їм об’єктом зовнішній бік вчинків, так і суворе
право, тобто таке, до якого не домішується нічо-
го етичного, не вимагає жодних інших визна-
чальних основ зволення, окрім зовнішніх” [12, с.
255].
Право, як складова людської культури і ци-
вілізації, завжди має конкретно-історичний ха-
рактер, обумовлений не тільки загальними вла-
стивостями будь-якої соціальної взаємодії, а й
особливостями того чи того суспільства, яке
знаходиться на певному ступені свого роз-
витку. Його форми, принципи, характер тощо
завжди і скрізь зумовлюються потребами сус-
пільного розвитку, що виявляється (розвиток)
певним чином в загальних інтересах, ціннос-
тях, насамперед, конкретних владарюючих со-
ціальних груп, верств, класів, в ім’я яких в пе-
ршу чергу обмежується як свавілля в суспільс-
тві , так і зневажання суспільної свободи. Тому
розуміння права, відповідно до реальних істо-
ричних умов, завжди становило складову осно-
ви розроблення стратегії суспільного руху. І
нині сучасне праворозуміння, зокрема
в пострадянських суспільствах, становить осе-
рдя юридичної науки і практики, державної
діяльності, бо воно так чи інакше відображає
уявлення людей про суспільство, його організа-
цію і правові цінності. Від того, як досліджу-
ється право, що вкладається в його поняття, ба-
гато в чому залежить усвідомлення необхідно-
сті розмежування понять права і закону, розу-
міння змісту конституційного принципу верхо-
венства права (ст. 8 Конституції України), ви-
значення шляхів реалізації даного принципу,
усвідомлення його співвідношення з принци-
пами верховенства конституції та верховенства
закону в процесі створення, зокрема, націона-
льних правових систем, у тому числі систем
права і законодавства тощо [16, с. 11-55; 1; 2;
34, с. 3-22; 40, с. 3-13; 9; 41, с. 4-16; 17. с. 10-
33; 20, с. 3-19; 23; 4, с. 5-7; 30, с. 4-14; 14, с. 12-
21]. Як слушно зазначає президент АПрН Укра-
їни, академік НАН України В. Я. Тацій, сучас-
ному уявленню про зміст права, конституцій-
ного принципу верховенства права
“…заважають залишки суто позитивістського
підходу до розуміння права, за якого воно роз-
глядається лише як суб’єктивне явище, в ре-
зультаті чого заперечувалась його незалежність
від держави. Проведені наукові дослідження
доводять, що покликанням права стає втілення
справедливості, утвердження та найбільш ефе-
ктивний захист прав людини і громадянина”
[35, с. 8-9]. Залишатися ж нині у полоні суто
юридично-позитивістського розуміння права,
протиставлення різних типів праворозуміння, не
виявлення моментів взаємододатковості, зокре-
ма, філософського і юридичного підходів, вихо-
дить не тільки однобічно, лінійно, а отже догма-
тично продовжувати розглядати право, але й не
помічати змін у суспільних відносинах, зокрема
юридичних знаннях [4, с. 5-6].
Пошук сучасного розуміння права як соціаль-
ного явища, який ускладнюється, зокрема в Укра-
їні, відсутністю необхідної системи методологіч-
них передумов наукового тлумачення його по-
няття [28, с. 4] передбачає нині застосування різ-
них методів пізнання зазначеного явища, насам-
перед, раціональних (інтелектуальних) та ірраці-
ональних (чуттєвих), тобто взаємозв’язку логіч-
ного та інтуїтивного (емоційного).
Під інтелектом∗ в даній статті буде розумі-
тися здатність мислити раціонально (на основі
розуму), пізнавати об’єктивну реальність, що
оточує людину, вбираючи пізнання у відповідні
поняття, з метою, якщо це необхідно, її пе-
ретворення. “Мислити, – зазначав Фейєрбах, –
це насамперед ніщо як сприйняття багато чого,
різнорідного і убрання його у відповідні поня-
тійні форми” [38, с. 193]. Діалектичний матеріа-
лізм не виділяв інтелект як явище і гносеологічне
поняття, відмінне від “мислення”.
В гносеологічному плані інтелект звичайно
протиставлявся інтуїції** (чуттєвому пізнанню),
що розглядалася як здатність збагнення істини
шляхом прямого її убачення без обґрунтування
за допомогою реальних фактів.
Як відомо, інтуїція від давності до сучасно-
сті становить одну з найважчих проблем пі-
знавальної діяльності людини, яка зумовлю-
ється об’єктивною неподільністю інтелектуа-
льних і чуттєвих аспектів мислення, а отже,
його продукту – знання. Лише за допомогою
методу діалектики взаємозв’язок цих аспектів
мислення став не тільки очевидним, а й таким,
що потребує свого постійного дослідження.
Нині стає все більше зрозумілим, що прогрес
пізнавальних людських сил можливий лише за
умови поєднання інтелектуального та інтуїти-
∗ Інтелект (від лат.Intellectus – Пізнання, розуміння, розум).
** Інтуїція (від лат. Intueor – Пильно дивитися, вдив-
лятися).
Співвідношення інтелекту й інтуїції в процесі пізнання і перетворення права
136 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II.
вного в знанні, коли інтуїтивне буде позбав-
лене містичного характеру. Ще французький
філософ ХVІІ ст. Рене Декарт зазначав: “Під
інтуїцією я маю на увазі не хитке свідчення
почуттів і не оманливе судження уяви, що хи-
бно складається, а розуміння (conceptum) яс-
ного й уважного розуму, настільки легке і ви-
разне, що не залишається зовсім ніякого сум-
ніву відносно того, що ми розуміємо, або, що
теж саме, безумовне розуміння ясного і уваж-
ного розуму, яке породжується одним лише
світлом розуму і є більш простим, а отже,
і більш вірогідним, ніж сама дедукція” [8, с.
84]. Вже тоді учений усвідомлював, що інтуїція
конче необхідна не тільки у буденному житті, а
й в теоретичних дослідженнях, і як явище її не
можна зрозуміти, повністю відгородивши від
інтелекту. Мислення він розумів як рух думки
від простого, але абсолютно сталого, до склад-
ного, все більш відносного, пов’язаного з пер-
шим певною залежністю. Відповідно до методо-
логії Декарта зазначений рух здійснювався на
шляхах дедукції, переходу від загального до
часткового.
Як будь-яке самостійне явище соціального,
зокрема, духовного, світу інтуїція може бути
відбита у різних наукових абстракціях (понят-
тях). Ми будемо розуміти її слідом за І. Кантом
як чуттєве сприйняття реального природно-
соціального світу, як здатність додаткового ося-
гання істини будь-якого конкретного явища
шляхом її безпосереднього вбачання, без обґрун-
тування за допомогою певних наявних доказів.
Перед сучасною юридичною наукою, в тому
числі і вітчизняною, постає одне з актуальних
теоретичних завдань віднайти засіб оптималь-
ного поєднання раціонального (тобто такого,
що відноситься до розуму) і ірраціонального
(тобто такого, що знаходиться поза розумом)
методів дослідження і перетворення права, обу-
мовленого складною природною останнього,
водночас розмежовуючи їх за допомогою гли-
бшого розуміння істини як явища.
Проблема співвідношення інтелектуального
і чуттєвого, логічного та інтуїтивного, знання
та віри у пізнанні істини правової дійсності,
зокрема, юридичних актів, що регламентують
суспільні відносини, визначають правомірність
поведінки людини тощо є похідною, органічно
пов’язаною, як видається, з проблемою взаємо-
дії пізнавальної теоретичної та практичної дія-
льності, теоретичного і емпіричного рівнів пі-
знання у праві. По суті зазначена проблема ви-
пливає з природи творчої поведінки людини як
головного суб’єкта соціальної взаємодії, істори-
чного суспільного (у різних формах) процесу, з
об’єктивної суперечливої складності, багатоас-
пектності цієї природи як сукупності взає-
мозв’язку раціонального та ірраціонального, ду-
ховного і матеріального, свободи і неволі тощо,
що впливають на двоїстий характер людини,
який, з одного боку, пов’язаний з нормативніс-
тю суспільних відносин, з потребою упорядку-
вання соціального буття, а з іншого, з анорма-
тивністю, з діями, що суперечать вимогам по-
рядку [5, с. 5]. Тому і шлях осягнення зазначе-
ної проблеми складний, багатоетапний і бага-
товимірний. Починаючи з античності і до Геге-
ля та Маркса, класична західна філософія та
інші класичні науки спиралися головним чином
на силу розуму. Природознавці того часу дійш-
ли висновку, що лише розум спрямовує людсь-
ку поведінку відповідно до свого власного пла-
ну. Саме він (розум), за їх думкою, всмоктує
раціональну інформацію, що одержує людина
на основі аналізу, обробляє її та приймає певні
рішення.
З середини ХІХ ст. на противагу раціональ-
ному висувається ідея екзистенціалізму (лат. –
existentia – існування), відповідно до якої пред-
метом, зокрема, філософського пізнання визна-
ється людське існування, людина, яка розгляда-
ється лише з позиції духовного начала. Спосте-
рігається прагнення або усунути розум (раціо-
нальне) як осердя соціального прогресу, або
принаймні позбавити його того центрального
місця, яке він займав в доктринах класичної
гуманітарної науки. Представники ірраціоналі-
зму, які сповідували філософію екзистенціаліз-
му, зайняли позицію жорсткого протиставлення
раціонального, яке вони пов’язували із логі-
кою, розумом, усталеністю та ірраціонального
(алогічного), що пов’язува-лося з мінливістю у
світі.
Що ж до радянської юридичної науки, то
вона фактично розглядала основні суспільні
процеси лише як матеріально детерміновані
й оборотні. Фундатори радянської держави
і радянського права та їх послідовники наго-
лошували на універсальності і закономірності
начебто лінійно-поступального руху соціалі-
зму. Тому й найважливіше завдання юридичної
науки вони вбачали у формулюванні загальних
схем радянської держави і права, які співпада-
ли б з бажаним справедливим, з належним,
тобто з ідеалом раціонального. Пошук універ-
сальних схем був спрямований на доведення
логічним (раціональним) шляхом взаємозв’язку
В. М. Селіванов
Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 137
всіх суспільних відносин, де, зокрема інтереси
народу, партії і держави начебто збігалися, що
було основою підкорення приватних інтересів
публічним, де економіка розглядалася пріори-
тетною константою по відношенню до всіх ін-
ших сфер суспільства, урегульованих юридич-
ними нормами і розумно організованих та ке-
рованих державою. Тому державні політика і
управління тлумачилися як сфери, де не зали-
шалося місця для несподіваного, непе-
редбаченого руху подій. Ці сфери раніше і по-
вніше підпадали під вплив раціоналізму, ніж
будь-яка інша сфера суспільної діяльності. Це
стосується і цілей, і характеру державної полі-
тики та управління, а також способів політич-
ного й управлінського мислення. “Раціоналісти-
чна політика…, – писав, зокрема, британський
філософ М. Оукшот, – є політикою задоволення
нагальних потреб, ніяк не пов’язаних з істинним
конкретним знанням того, в чому постійні інте-
реси суспільства і який напрямок його розвитку”
[25, с. 26].
Суспільство фактично розглядалося як ста-
більно функціонуючий організм, де всі складо-
ві, події повинні були пояснюватися і роз-
в’язуватися за допомогою політичних і юри-
дичних засобів, що свідомо ухвалюються дер-
жавною владою на основі її волі. Держава
“скрізь, – писав К. Маркс, – передбачає розум
здійсненим” [18, с. 353].
Юридичні процеси, які були пов’язані з ви-
падковими соціальними явищами і мали не-
оборотний характер вважалися в радянській
соціальній теорії і практиці, зокрема, законо-
давчій діяльності, державній політиці лише ви-
нятком з правила і не бралися до уваги. По суті
в державній політиці ігнорувалася плюра-
лістична картина світу, де поряд з детерміно-
ваними суспільними явищами і процесами, які
мають оборотний характер, скрізь існують
і необоротні та випадкові соціальні процеси,
сфера колективного несвідомого (до речі, це
визнавав і К. Маркс), які містять дещо ймовірні
елементи (наприклад, зумовлені почуттям лю-
дини). Сутністю раціонального підходу
в державній діяльності, зокрема законодавчій
і управлінській, визнавалася незалежність ро-
зуму (до того ж володарюючих соціальних сил)
від будь-яких обставин, утвердження його сво-
боди у формі відмови схилятися перед будь-
яким авторитетом, хіба що перед авторитетом
знову таки ж “розуму” (причому вищес-
тоящого). По суті раціональність протистави-
лася активно-творчим засадам людини, її
суб’єктно-особистісним началам, її здатності
вийти за межі адаптивної доцільної поведінки
відносно до соціокультурних норм, цінностей,
стандартів належної поведінки. Наслідком
пріоритетного застосування нормативно-нале-
жного підходу в юридичній теорії і практиці,
а також державній політиці було закладення ле-
гітимної основи тоталітарного режиму в ра-
дянському суспільстві, зокрема, юридичне за-
кріплення в економічній сфері панування ад-
міністративно-командних методів господарю-
вання і управління.
Як доводить суспільна практика, раціона-
льно-розумова діяльність людини задовольняє
тільки невелику частину потреб її життя. І ди-
витися на це життя, особливо на правову, по-
літичну або управлінську дійсність, тільки че-
рез призму юридичного оформлення і офіційно
визнаних таким чином свідомих актів – це за-
здалегідь обмежувати об’єктивну реальність і
тим самим закладати потенційну помилку у за-
конодавче регулювання, державне управління
суспільними відносинами. Не можна абсолюти-
зувати раціонально-розумове в процесі соціаль-
ного пізнання, дослідження і перетворення, зок-
рема, правової дійсності, осереддям якої
є людина, яка, як все у світі, має багатовимірну
природу. Але не можна ігнорувати і так на-
зиване несвідоме, тобто ситуації, коли свідо-
мість людини виконує лише допоміжні функ-
ції: зокрема, указує способи тієї або тієї діяль-
ності, найоптимальніші шляхи її здійснення,
можливе і неможливе для виконання того, до
чого змушують людину конкретні причини
і обставини. “Подвійного роду може бути жит-
тя людини: несвідоме і свідоме, – зазначає
В. Розанов. – Під першим я розумію життя, яке
керується причинами ; під другим – життя, яке
керується метою” [29, с. 21]. Невипадково саме
життя обумовило формулу, відповідно до якої
нема нічого безглуздішого, ніж з великою ефек-
тивністю робити те, що робити взагалі не треба.
Навіть якщо розглядати поведінку людини
через призму лише інтелекту, то можна виді-
лити такі випадки, які характеризуються об-
меженою раціональністю. Це стосується і си-
туацій, що мають стратегічне в суспільстві зна-
чення. Наприклад, ситуація ухвалення Вер-
ховною Радою України як органом законодав-
чої влади певного законодавчого акту. Законо-
давча діяльність, як форма кооперації праці де-
путатів Верховної Ради, завжди характери-
зується наявністю домінантної стратегії (ін-
акше цей державний орган не був би спромо-
Співвідношення інтелекту й інтуїції в процесі пізнання і перетворення права
138 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II.
жним, зокрема, визначати відповідно до п. 5
статті 85 Конституції України, засади внутрі-
шньої і зовнішньої політики), яка для кожного
законодавця (якщо абстрагуватися від його ін-
ших індивідуальних функцій і завдань) є ра-
ціональною. Але можуть виникати ситуації,
коли кожен законодавець володітиме своєю
власною домінантною стратегією, тобто, коли
кожний, незалежно від вибору інших депутатів,
зацікавлений у виборі власної стратегії, обумо-
вленої, як правило, чинниками, по-перше, що
виходять за межі праці у Верховній Раді і, по-
друге, пов’язані з внутрішньою природою лю-
дини. У цьому плані слушно, як видається, за-
значав М. М. Моісєєв: “Прояв егоїзму, праг-
нення обрати те рішення, яке особисто їй найбі-
льше корисне (або здається більш корисним) од-
вічно властиві людині… На жаль, для більшості
– таким вже чином улаштована людина – важли-
віша власна користь” [21, с. 33].
У зазначених ситуаціях рішення ухвалю-
ються на основі компромісу між законодав-
цями, що пізніше, в процесі вже законозасто-
сування може призвести до негативних соціа-
льних наслідків – ухвалений юридичний акт
може не спрацювати. Він може не спрацьову-
вати тому, що по суті ухвалюється на основі
методології сприйняття частини соціальної дій-
сності за ціле, наділення цієї частини влас-
тивостями цілого. Причому ця методологія ви-
ходить з твердження про пріоритетність розуму
у всіх соціальних, в тому числі політичних,
юридичних, управлінських процесах, за всіх
обставин, із переконання, що свідома поведінка
– це завжди благо.
Але нормативно-юридичне регулювання,
державне управління в суспільному житті необ-
хідно розглядати лише як окремі моменти
об’єктивної соціальної саморегуляції. Вони по
суті є певною спробою лише спрощеної (бо ні-
коли не зможуть охопити цілісну природу реа-
льних явищ, на які спрямовані) корекції руху
конкретно-історичного суспільства з боку дер-
жавної влади (органів, державних службовців).
У цьому плані особливої уваги заслуговує думка
видатного українського ученого-юриста, фунда-
тора вітчизняної школи правників-управлінців,
академіка АПрН України Цвєткова В. В., який,
зокрема, наголошує, що “…значне розширення
сфери дії механізму соціальної саморегуляції”
[39, с. 15] має становити нині важливий напрям
як наукових юридичних досліджень, так і розви-
тку системи державного управління в Україні.
Безумовно, за думкою вченого, це зовсім не
означає відмови від свідомого державного
управління та його постійного необхідного ра-
ціонального удосконалення згідно історично-
суспільних змін. Але спроба державного управ-
ління на основі і за допомогою лише свідомо
ухвалених юридичних і управлінських актів, за
умови ігнорування їх моральних і правових
меж, упорядковувати існуючі суспільні відно-
сини – не завжди обертається благом для люди-
ни і суспільства в цілому. Невипадково нині ак-
туальною є проблеми розроблення та ухвалення
не просто юридичних законів держави, а пра-
вових законів, що мають відповідати потребам
розвитку людини, сучасних суспільних відносин,
відображати як раціональне, так і ірраціональне в
суспільній поведінці.
Дійсно, закон, що ухвалюється, має сприяти
регулюванню відносин між людьми. Але вони
вступають у ці відносини не тільки під впливом
необхідності, зумовленої конкретно-істо-
ричними об’єктивними умовами і обставинами,
що визначають в кінцевому підсумку інтереси,
цілі, мотиви тощо людини, а й під впливом пе-
вних суб’єктивних переваг – цінностей, уявлень
про бажаність або небажаність тих або тих по-
дій і явищ. Часто-густо людина буває безсилою
щодо її почуттів, пристрастей, афектів, тобто
ірраціонального.
Навіть загальні цілі, усвідомлене бажання
добра, любові до вітчизни тощо, за думкою Ге-
геля, можуть відігравати в історичному процесі
дуже малу роль, і навпаки, пристрасті, своєко-
рисливі цілі, задоволення егоїзму можуть мати
найбільшу силу, яка полягає в тому, що вони не
визнають жодних меж, які право і моральність
намагаються встановити для них, і в тому, що
ці сили природи безпосередньо ближче до лю-
дини, ніж штучне і тривале виховання, завдяки
якому людина привчається до порядку і неви-
багливості, до дотримання норм права і моралі
[7, с. 73]. Звідси люди (у своїй узагальненості і
більшості) тільки тим і займаються, що задово-
льняють головним чином свої пристрасті, хоча
це намагаються подати як досягнення офіційно
визначених цілей, вирішення одержаних за-
вдань. Розум людини, в даному випадку, голо-
вним чином спрямований на те, щоб “вислужи-
тися” перед почуттями і пристрастями, “задо-
вольняючи” їх найменшу примху, розроблюю-
чи іноді складні комбінації з метою обминути
мораль, виправдати свою свідому поведінку.
Ігнорування інтуїції, почуттєвих сприйнять, це
по суті й руйнування фактично побудованих на
їх основі раціональних знань. Людське життя
В. М. Селіванов
Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 139
складається як з феноменів, що піддаються ра-
ціональному, інтелектуальному аналізу, так і з
таких, що характеризуються ірраціональними,
емоційними ознаками, які не обов’язково од-
нозначно піддаються зазначеному аналізові.
Особливо це стосується свободи поведінки лю-
дини або, точніше, її свавілля, яке потребує в
процесі раціональної взаємодії свого обме-
ження, регламентації. Усвідомлення зазначе-
ного сприяє розумінню того, що ефективність,
зокрема, ухвалених у процесі законодавчої ді-
яльності юридичних норм, а пізніше дієвість
юридичних відносин, сформованих на основі
останніх, у значній мірі залежить і від ірраціо-
нальної складової зазначених явищ, від здат-
ності і бажання суб’єктів права, учасників кон-
кретних юридичних відносин виконувати певні
суб’єктивні права і брати зобов’язання, не по-
рушуючи їх. Практика законодавчого регулю-
вання неодноразово доводила, що людина не
завжди чинить за “науковими” рекоменда-
ціями. Іноді її поведінка суперечить елемента-
рній логіці законодавця. Відомо, що раціона-
льна модель поведінки може бути правомірною
в одних випадках і не бути такою в інших (хоча
загальнообов’язкова юридична норма може ви-
магати саме цієї моделі поведінки), бо навіть
якщо гіпотеза норми, у відповідності до змісту
якої індивід повинен чинити певним чином має
універсальну загальнообов’язкову спрямова-
ність, форма фактичної поведінки індивіда без-
посередньо залежить від реальної комбінації су-
спільних умов, що сприяють або не сприяють
задоволенню його потреб та інтересів.
Нині в правовій свідомості все глибше стає
зрозумілим, що об’єктивна соціальна реаль-
ність – це не лише об’єктивні матеріальні умо-
ви, економічні відносини, цілеспрямована раці-
ональна предметно-практична діяльність лю-
дей, тобто видимий світ, примусово дані нам
речі, а й духовне, психічне життя, множина ір-
раціональних, інтуїтивних моментів, тобто
сфера іноді невидимих речей. Як слушно за-
значає академік РАН Б. М. Топорнін, “ви-
тлумачення складних і часто-густо суперечли-
вих процесів соціального розвитку тільки
з позицій загальних закономірностей, залізних
законів історії було б відходом від правди жит-
тя” [37, с. 12; 36, с. 50]. Зокрема, це стосується
сфери права, де належна правомірна поведінка
людини суттєво залежить від індивідуально-
психічного. Сутність останнього в неабиякій мірі
полягає у принциповій здатності людини пово-
дитися навіть всупереч власним егоїстичним
інтересам, власній користі, формальній (елеме-
нтарній) логіці, юридичним нормам тощо, ір-
раціонально. Слушно в цьому плані зазначав
Б. Спіноза, який у “Вступі” до твору “Політич-
ний трактат” писав, зокрема: “… Розум (Ratio)
може, справді, багато зробити для приборку-
вання афектів та управління ними, але водно-
час…шлях, що визначається розумом, дуже
важкий, отже, ті, хто втішає себе думкою, що
народну масу або тих, хто при владі можна
схилити до керування в їх житті одним розу-
мом, ті мріють про золотий вік поетів або про
казку” [32, с. 491].
На перший погляд раціональне (інтелект)
і ірраціональне (інтуїція) суперечать одне од-
ному. Раціональне з його орієнтацією на стабі-
льність, на теперішнє, немов би дистанціюється
від майбутнього, в той час як ірраціональне
може заперечувати будь-що існуюче. Насправді
ж, інтелект і інтуїція не є дещо протилежним,
вони не виключають одне-одного. Вони
є взаємопов’язаними сторонами єдиного пізна-
вального процесу. Інтелект і інтуїція
є ефективними лише у своїй взаємодії. Інтелект
у “знятому” вигляді містить інтуїцію, яка в
свою чергу передбачає, ґрунтується на певному
інтелекті, тобто інтуїція є сполучним кільцем
між позасвідомим і свідомістю. Їх треба роз-
глядати взаємодатковими, а не взаємови-
ключними явищами. “Розумне та ірраціона-
льне, – слушно зазначає О. О. Сілін, – органі-
чно поєднуються у сприйнятті того, що нас
оточує, на началах взаємної додатковості” [31,
с. 910]. Спроба обійтися в процесі пізнання со-
ціальної реальності без інтуїтивного, ірраціо-
нального веде завжди до виникнення безжиттє-
вих, позбавлених будь-яких цінностей світо-
гляду і життєпогляду.
Сьогодні все більше підтверджується життє-
вою практикою ідея, що бере під сумнів твер-
дження нібито раціоналізм є онтологічною ос-
новою правової системи будь-якого суспіль-
ства, її структури і процесу функціонування,
єдиним способом організації наукового юри-
дичного мислення, що здатне істинним чином
описувати і пояснювати будь-яку зовнішню
правову реальність. В сучасних історичних
умовах, коли в природознавстві почала утвер-
джуватися ідея нестабільності, що нині не тіль-
ки теоретично тіснить детермінізм, а й до-
зволила включити в поле зору природознавчих
досліджень окрім неживих предметів і людську
діяльність, яка по суті завжди розвивається не-
лінійно, під впливом не тільки матеріальних, а
Співвідношення інтелекту й інтуїції в процесі пізнання і перетворення права
140 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II.
й духовних чинників, лише раціональне обґру-
нтування істини достовірності знань
і стабільності юридичних структур та процесів
стало просто неможливим. Зокрема, традиційне
універсалістське уявлення про право, що пре-
тендує на повноту, логічну обґрунтованість і
перетворчо-інженерну місію має поступитися
нині більш складній ідеї інтегрованого знання
про право, що змушує до перегляду існуючих
сьогодні основних підходів до праворозуміння,
розуміння, зокрема поняття “правова система”,
які оформлені у теоріях природного права,
юридичного позитивізму і соціології права, до
більш поглибленого усвідомлення ідеї, що на-
ше життя – є певним чином наслідком наших
думок.
Список літератури
1. Алексеев С. С. Восхождение к праву. По-
иски и решения. – М., 2001.
2. Алексеев С. С. Избранное. – М., 2003.
3. Бабкін В. Д. Взаємозв’язки філософії права
та загальної теорії держави і права // Проблеми
філософії права. – 2003. – Том І.
4. Баранов П. П. Предметная определенность
фи-лософии права // Философия права. – 2003. – №
1.
5. Бачинин В. А. Природа правовой реально-
сти // Право и политика. – 2004. – № 2.
6. Гаврилишин Б. Я глибоко вірю у наше май-
бутнє // Віче. – 1993 р. – № 12.
7. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии исто-
рии. – СПб., 1993.
8. Декарт Р. Правила для руководства ума //
Сочинения в 2 т. – Т. 1. – М.: 1989.
9. Загальне вчення про право (розд. ХІІ) // Зага-
льна теорія держави і права: (Підручник для сту-
дентів юридичних спеціальностей вищих на-
вчальних закладів). М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко,
Л. Л. Богачова та ін. : За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Тка-
ченко, О. В. Петришина. – Харків, 2002.
10. Ильин И. А. Сущность правосознания //
Собр. соч.: В 10 т. – Т. 4. – М.: 1994.
11. Кант И. Критика чистого разуму // Сочи-
нения. – В 8-ми Т. – Т. 3. М.: 1994.
12. Кант И. Метафизика нравов // Сочине-
ния. В 8-ми т. – Т 6.
13. Козловський А. А. Філософія права, як са-
мосвідомість нації // Проблеми філософії і пра-
ва. – 2003. – Том. 1.
14. Кононов А. А. Общенаучная концепция
системы права // Правоведение. – 2003. – № 3.
15. Кремень В. Вищу освіту і науку – на по-
треби суспільства // Урядовий кур’єр. – 2004.
12 березн.
16. Лившиц Р. З. Правопонимание (Раздел 1)
// Теория права: Учебник – 2-е изд. – М.: 2000.
17. Макаренко В. П. Аналитическая филосо-
фия права: концепции и проблемы // Правове-
дение. – 2002. №6.
18. Маркс К., Енгельс Ф., Твори. – Т. 1.
19. Марченко М. Н. “Общее учение о праве и
государстве” И. А. Ильина и современность. //
Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 11. Право. – 2003. – № 5.
20. Марченко М. Н. Проблемы правопонима-
ния в связи с исследованием источников права //
Вестн. Моск. Унив. Серия 11. Право. – 2002. – № 3.
21. Моисеев Н. Н. Размышления о современ-
ной политологии. – М.: 2000.
22. Олуйко В. Кадрова політика чи перероз-
поділ сфери впливу? // Голос України. – 2004
р., 30 березн.
23. Оніщенко Н. М. Правова система: про-
блеми теорії: Монографія. – К.: 2002.
24. Орзіх М. Болонский процесс в Одесской
национальной юридической академии // Юри-
дический вестник. – 2003. – № 4.
25. Оукшот М. Рационализм в политике // Ра-
ционализм в политике и другие статьи. – М., 2002.
26. Пахомов І. Адміністративна реформа:
предмет реформування // Право України. –
2004. – № 3.
27. Попович М. В. Право з погляду філософа
// Проблеми філософії і права. – 2002. Том І.
28. Рабінович П. Проблеми трансформації
методології вітчизняного правознавства: досяг-
нення, втрати, перспективи // Вісник Академії
правових наук України. – 2002. – № 4.
29. Розанов В. Цель человеческой жизни //
Смысл жизни: Антология. – М.: 1994. – С. 21.
30. Семенюта Н. Н. Право-социально необ-
ходимый ограничитель свободы // Право и по-
литика. – 2003 № 2.
31. Силин А. А. О разумном и иррациональ-
ном // Вестник Российской академии наук. –
1966. – Т. 66. – № 10.
32. Спиноза Б., Политический трактат // Об
усовершенствовании разума // Сочинения. – М.
– Х., 1998.
33. Тацій В. Академія правових наук України:
становлення та наукові здобутки (назустріч ви-
борам нових членів Академії). // Вісник Академії
правових наук України. – 2004. – № 1.
34. Тацій В. Значення юридичної науки у фо-
рмуванні правової системи України // Вісник
Академії правових наук України. – 2001. – № 3.
В. М. Селіванов
Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 141
35. Тацій В. Правова наука в Україні: стан та
перспективи розвитку // Вісник Академії право-
вих наук України. – 2003. – № 2 – № 3.
36. Топорнин Б. Н. Проблемы гармонизации
законодательства Украины и стран Европы /
Под. общ. ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова. –
К.: 2003.
37. Топорнин Б. Н. Сильное государство –
объективная потребность времени // Вопр. фил.
– 2001. № 7.
38. Фейєрбах Л. Критические замечания к
“Основным положениям философии будущего”
// Сочинения: В. 2т. Т. – М.: 1995.
39. Цвєтков В. В. Державне управління: ос-
новні фактори ефективності (політико-право-
вий аспект). – Х., 1996.
40. Цвік М. Про сучасне праворозуміння //
Вісник Академії правових наук України. –
2001. – № 4.
41. Честнов И. А. Правопонимание в эпоху
постмодерна //Правоведение. – 2002. – № 2.
42. Шемшученко Ю. С. Актуальні проблеми
філософії права // Проблеми філософії права. –
2003. – Том 1.
В. Н. Селиванов
СООТНОШЕНИЕ ИНТЕЛЛЕКТА И ИНТУИЦИИ В ПРОЦЕССЕ
ПОЗНАНИЯ И ПРЕОБРАЗОВАНИЯ ПРАВА
В статье анализируется проблема соотношения интеллекта и интуиции в процессе познания
и преобразования права. Дается понимание интеллекта и интуиции. Несмотря на присущие им
особенности, они рассматриваются взаимосвязанными сторонами единого познавательного
и преобразовательного процесса права. Эффективность последних предполагает взаимодействие
интеллекта и интуиции, то есть, они должны рассматриваться не как взаимоисключающие,
а взаимодополняющие явления.
V. N. Selivanov
INTERRELATION OF INTELLECT AND INTUITION IN PROCESS
OF COGNITION AND TRANSFORMATION OF LAW
The article trens the issue of interrelation of intellect and intuition in process of cognition and trans-
formation of law. In it openes the conception of intellectual and intuition. They consider, in spite of their
peculiarities, as the correlate sides of indivisible cognition and transformation processes of law. The ef-
fectiveness of this processes supposed the interaction of intellect and intuition. They must consider not
as interexept, but intersupplement phenomenia.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9682 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T09:25:56Z |
| publishDate | 2004 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Селіванов, В.М. 2010-07-05T15:59:37Z 2010-07-05T15:59:37Z 2004 Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 132-141. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9682 В статье анализируется проблема соотношения интеллекта и интуиции в процессе познания и преобразования права. Дается понимание интеллекта и интуиции. Несмотря на присущие им особенности, они рассматриваются взаимосвязанными сторонами единого познавательного и преобразовательного процесса права. Эффективность последних предполагает взаимодействие интеллекта и интуиции, то есть, они должны рассматриваться не как взаимоисключающие, а взаимодополняющие явления. The article trens the issue of interrelation of intellect and intuition in process of cognition and transformation of law. In it openes the conception of intellectual and intuition. They consider, in spite of their peculiarities, as the correlate sides of indivisible cognition and transformation processes of law. The effectiveness of this processes supposed the interaction of intellect and intuition. They must consider not as interexept, but intersupplement phenomenia. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Гносеологія права Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права Соотношение интеллекта и интуиции в процессе познания и преобразования права Interrelation of intellect and intuition in process of cognition and transformation of law Article published earlier |
| spellingShingle | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права Селіванов, В.М. Гносеологія права |
| title | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| title_alt | Соотношение интеллекта и интуиции в процессе познания и преобразования права Interrelation of intellect and intuition in process of cognition and transformation of law |
| title_full | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| title_fullStr | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| title_full_unstemmed | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| title_short | Співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| title_sort | співвідношення інтелекту й інтуїції у процесі пізнання та перетворення права |
| topic | Гносеологія права |
| topic_facet | Гносеологія права |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9682 |
| work_keys_str_mv | AT selívanovvm spívvídnošennâíntelektuiíntuícííuprocesípíznannâtaperetvorennâprava AT selívanovvm sootnošenieintellektaiintuiciivprocessepoznaniâipreobrazovaniâprava AT selívanovvm interrelationofintellectandintuitioninprocessofcognitionandtransformationoflaw |