Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зокрема
 вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загально-
 людськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавст...
Збережено в:
| Дата: | 2005 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2005
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9748 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 51-62. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860017217156939776 |
|---|---|
| author | Селіванов, В.М. |
| author_facet | Селіванов, В.М. |
| citation_txt | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 51-62. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зокрема
вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загально-
людськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавства
як невід’ємної складової правової держави в Україні.
The correlation of law and legislation is one of the importent methodological problems, particularly in the
Ukrainian philosophy of law and theory of law. Only the knowledge of law which correlate with the values
common to all the mankind are capable to serve the base of democratic, humanitarin dimenstion of legislation
as the inalienable component of the state of the rule of law in Ukraine.
|
| first_indexed | 2025-12-07T16:45:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 51
ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ПОЗИТИВНОГО ПРАВА
© 2005 В. М. Селіванов
Інститут законодавства Верховної Ради України
ПРАВО І ЗАКОН
(ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД
НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ)
Демократична трансформація українських
суспільних відносин і нові юридичні знання. Ста-
новлення, зміцнення і наукове забезпечення ефе-
ктивно діючих правової, соціальної державності
України, її демократичної правової системи, які
мають відповідати соціально спрямованій рин-
ковій економіці України, яка ще повинна бути
створена, ці та інші чинники обумовили радика-
льну зміну соціальної значущості вітчизняної
юриспруденції, необхідність її методологічної
і теоретичної озброєності, що можуть бути відне-
сені до найбільш загальних напрямів її розвитку
[45, с. 3, 4]. Саме тому, одним із актуальних за-
вдань Академії правових наук України, як слу-
шно зазначає її президент, академік НАН Укра-
їни Тацій В. Я. “… є створення методологічної та
теоретичної бази державотворення і формування
системи національного права” [36, с. 7; 35, с. 15].
Щодо юридичної професії, то вона стала нині
однією з найпотрібніших в українському держа-
вно упорядженому суспільстві.
Задоволення реальних потреб практики демо-
кратичної трансформації різноманітних сфер со-
ціального буття в Україні, серед інших, сфер
державно-владних і юридичних відносин довело,
що вона (трансформація) може бути успішною
лише в тому разі, коли буде здійснюватися ква-
ліфікованими кадрами у кожній, навіть другоря-
дній справі, на основі системного наукового за-
безпечення. Тим важливішою є роль юридичної
кваліфікації різного роду виконавців в процесі
демократичної трансформації української орга-
нізації державної влади* [1, с. 149], державно
упорядженого українського суспільства, на ула-
* Слушно наголошує проф. Авер’янов В. Б., що
“державна влада у демократичній країні – це аж ніяк
не тільки реалізація правомочностей, що зо-
бов’язують громадян, а й виконання державними ор-
ганами чітко визначених обов’язків перед громадяна-
ми, за що ці органи, їх посадові особи мають нести
чітко визначену юридичну відповідальність.
мках радянської планово-авторитарної системи гос-
подарювання і управління, організація і управління
яким мають спиратися не просто на актуальні юри-
дичні акти, а передусім – правові [12, c. 3; 16].
Передусім це вимагає нових соціальних знань,
зокрема, про право як багатомірний, але єдиний
за природою соціальний феномен, як певний мо-
мент, форму суспільного буття і водночас орга-
нічно пов’язаний з ним (буттям) імперативний
нормативний чинник організації суспільного
життя, специфічний соціальний регулятор, про
юридичні відносини як різновид суспільних, на-
самперед, правових відносин тощо. Це актуалізує
проблеми наукового пізнання і розроблення не
тільки спеціальних, формально-юридичних, а й
загально соціологічних і соціально-філософських
проблем права, пошуку нової правової парадигми.
Мова йде, зокрема, про проблеми, що відо-
бражають багатоманітну природу права, яка обу-
мовлюється, передусім, об’єктивними природними
закономірностями [17, c. 133-145] руху суспільства
як органічної складової природи, соціального ці-
лого, водночас структури і процесу суспільних
відносин, які за всіх обставин мають бути упоря-
дковані, врегульовані на основі соціальних,
в тому числі юридичних, норм, правил належної,
з точки зору інтересів передусім владарюючих
соціальних сил і суспільної поведінки в цілому.
Позбавившись тоталітарних обмежень, масова
свідомість і вітчизняне суспільствознавство, се-
ред нього і юриспруденція, намагаються пере-
бороти наявний дисбаланс між важливістю фе-
номену права та його юридичного аспекту
в життєдіяльності людини й суспільства в цілому
та обсягом знань щодо них, який був здобутий,
зокрема, юридичною наукою на базі мономето-
дології марксизму-ленінізму** за умови політич-
** В радянські часи марксизм-ленінізм в цілому як
і його складова – діалектичний матеріалізм розгляда-
лися філософською основою комуністичної ідеології,
вважалися світоглядним підґрунтям будь-якої науки,
В. М. Селіванов
52 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
ного тоталітарного і авторитарного режимів. Су-
спільна практика довела, що окрім чинних юри-
дичних норм існують чинники, які впливають на
ефективність існуючого юридичного порядку
і вимагають іншого погляду на право, систем-
ного, зокрема філософського.
Але складність проблеми пошуку відповідей
якими мають бути сучасні вітчизняні держава
і чинне право, зокрема нова вітчизняна правова
парадигма, як видається, полягає в тому, що до-
нині чітко не зрозуміло, на основі якої філософії
за умови відсутності “єдино вірної марксистсько-
ленінської”, на ґрунті якого світогляду замість
“діалектичного матеріалізму” повинні визнача-
тися їх сутність і зміст, а отже і вітчизняної юри-
дичної науки, перспективи розвитку останньої, її
рекомендацій щодо удосконалення чинних зако-
нів, інших нормативних юридичних актів і прак-
тики їх застосування [31, c. 5].
Як видається, право як складне, багатоаспек-
тне соціальне явище, будучи певним предметом
соціального пізнання, має розглядатися на основі
методології системи соціальних наук. Звідси те-
оретичні уявлення про право мають базуватися
передусім на загальних принципах і поняттях
(категоріях) соціальної філософії, однією з особ-
ливостей якої є рефлексивність [3, c. 21]. Відомо,
що філософи відрізняються від юристів, особ-
ливо в пострадянських суспільствах, тим, що во-
ни завжди прагнуть до пізнання істини явища,
що досліджується, в його цілості і в той же час в
суперечностях, до знання, яке розкриває їм його
(явища) сутність, а не лише доцільність існу-
вання. До буття, серед нього соціального, філо-
софи прагнуть відноситися в його цілості, не
упускаючи з очей, наскільки це залежить від них,
жодної його частки, розуміючи, зокрема, що по-
зитивне і негативне існують виключно в єдності
в тому числі і юридичної. Наприклад, зокрема, такі
відомі в наш час юристи-учені, як С. С. Алексєєв,
Д. А.Керімов, П. О. Недбайло писали в 60-ті роки ХХ
сторіччя, що марксизм-ленінізм “... не тільки пояснює
сутність держави і права, а й озброює нас ясною пер-
спективою перетворення державноправної дійсності
з метою успішного будівництва комунізму” [2, с. 16]
«… Існує тільки один науковий метод пізнання, – про-
голошував також В. П. Казімірчук пануючу в той час
ідеологічну тезу, – діалектичний матеріалізм» [13, с. 42].
Політична спрямованість марксизму-ленінізму обу-
мовлювала в свій час той факт, що він масово вивчав-
ся з 1 жовтня кожного року у понеділок – єдиний день
політпросвіти, встановлений на всій території колиш-
нього Радянського Союзу Центральним Комітетом ко-
лишньої КПРС. [32, с. 650-662].
і взаємодії. Корінна відмінність філософського
мислення – це здатність до споглядання, що охо-
плює цілком увесь час і будь-яку форму соціаль-
ної взаємодії і виходить за межі лише одного ас-
пекту того чи того явища. Як правило, філософ
на відміну правника-догмата не зупиняється на
окремих, хоча й може існуючих у великій кіль-
кості, явищах, що лише вважаються реальними
фактами, а безперервно намагається просякнути
у сутність кожного аспекту речі, причини її ви-
никнення та існування і проаналізувати у взає-
модії. Філософ намагається діалектично поєд-
нати розум і істину реального явища, тим самим
певним чином відрізняючись від юрби, для якої
емоції понад усе.
Характеристика сутності соціальної кризи.
Пізнаючи правові явища в контексті суспільного
буття, будь-який дослідник, незалежно від його
філософських переконань щодо позитивізму,
підпадає під вплив тих закономірностей, що ви-
ходять за межі позитивізму, обумовлені як ціліс-
ною, так і діалектичною природою об’єктивної
дійсності, що постійно змінюється, знаходиться у
процесах перетворення, становлення. Зміни
у соціальних явищах або самих явищ, в тому чи-
слі правових систем, мають якісну діалектичну
природу, сутність якої полягає у переході якості
цих явищ в іншу форму, наприклад, економічної
у політичну, хоча соціальна якість завжди зали-
шається властивістю певного соціального явища.
Це робить закономірність єдності протилежнос-
тей, по-суті, конкретною, умовною, тимчасовою.
Так, зокрема, порядок, стабільність, гармонія
тощо правових і юридичних відносин в процесі
суспільного руху такі ж змінні величини (момент
суспільного руху), як і нерівновага, хаос, дезор-
ганізація, безлад. Відповідно до закономірностей
діалектики, ці зміни, з одного боку, обумовлені
рухом об’єктивних явищ, а, з іншого – відобра-
жають перехід явищ, в тому числі соціальних,
у свою протилежність. Їх зміна, зокрема зміна
юридичних відносин, що обумовлює стан юри-
дичного хаосу, кризи є не тільки можливою, а й
закономірним етапом постійного процесу соціа-
льного руху. Характеристика кризи виявляється
в реальній соціальній дійсності не тільки у формі
пристосування старого до нового, а й як прояв
певних змін соціальних відносин. Будь-які зміни,
що призводять врешті-решт до певної кризи,
завжди відображають як внутрішню, так і зовні-
шню необхідність. Тому, зокрема, право, його
наукове забезпечення в процесі соціального руху,
його зміни мають свою історію, колишнє свого
становлення. Як справедливо зазначає Є. Б. Кубко,
Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 53
зміни, кризи, які можуть виникати в їх процесі,
виконують у цьому русі в принципі стимулюючу
роль. В певному розумінні, з моменту свого ви-
никнення будь-яка соціальна система, в тому чи-
слі і правова система, рухається у напрямі свого
перехідного і відповідно, кризового стану, який,
якщо постійно досліджувати цей рух, може стати
опорною точкою для підвищення рівня оптима-
льності, ефективності подальшого функціону-
вання даної системи [8, c. 58-62]. По суті йдеться
про досягнення певного стану рівноваги тієї чи
цієї соціальної системи, який можна розглядати,
як вважав ще О. В. Богданов [7, с. 378], окремим
випадком криз на шляху руху системи, коли
“безперервність” руху порушується певними
“зламами” співвідношення елементів системи,
темпу, напряму її руху тощо.
Рухливість уявлень про соціальне буття. Змі-
на властивостей реальної соціальної дійсності,
що органічно пов’язана із зміною ознак соці-
ального буття, його різноманітних сфер, серед
них права, обумовлює в свою чергу необхідність
зміни уявлень про це буття, зокрема право,
принципи його сприйняття, дослідження і розро-
блення відповідних наукових пропозицій щодо
удосконалення його юридичного аспекту. На-
приклад, праворозуміння завжди було підґрун-
тям теорії і практики державотворення і право-
творення. Більше того, можна зробити певний
висновок, що те, яке на даний час не є суттєвим,
позитивним для дослідника не означає, що воно
взагалі не має сенсу. Причому будь-які позитивне,
порядок, суттєве тощо, існують виключно у взає-
мозв’язку з негативним, хаосом, несуттєвим.
Посилення суперечностей між позитивним,
порядком тощо і негативним, хаосом тощо ста-
новить одне з джерел суспільного розвитку різ-
номанітності, зростаючої складності як суспіль-
них відносин, що збільшуються і потребують
свого упорядкування, зокрема, законодавчого
урегулювання, так і юридичних норм, за допомо-
гою яких ці відносини мають бути урегульовані*
[27, с. 83]. Інакше кажучи, стан хаосу, безладу,
* Слушною в цьому плані, як видається, є позиція
проф. Петрухіна І. Л., відповідно до якої: “Джерелом
суспільного розвитку є – як це не парадоксально зву-
чить в устах правника, – так називана “відхиляюча
поведінка”, коли окрема людина або група людей не
погоджуються з чинними у суспільстві стандартами
поведінки, висувають нові ідеї, борються за них і пе-
ремагають. Відхилення служать загальним стимулом
розвитку і удосконалення живої природи”.
кризи має розглядатися як можливий, імовірний
стан будь-якої соціальної системи на шляху її
діалектичного руху, переходу з одного рівня на
інший. Головне, як видається, щоб упорядку-
вання існуючих суспільних відносин, ліквідація
суперечностей між ними або їх системами, дося-
гнення рівноваги в їх структурі і функціонуванні,
підвищення ефективності організації і управ-
ління тощо ґрунтувалися на об’єктивних потре-
бах суспільного руху, потребах збалансування
приватних і публічних інтересів суспільства. То-
ді, як видається, соціальні зміни не вимагатимуть
суб’єктивно виключно силових методів, не бу-
дуть штучно-поліпшеними в ім’я абстрактного
світлого майбутнього, будуть ґрунтуватися на
правових цінностях, зокрема, правових ідеях,
законах, осердям яких мають бути природні
і невідчужувані права людини і які матимуть си-
лу моральних приписів.
Необхідність нової методології наукового пі-
знання сучасної української державно-правової
дійсності. Нині для вирішення актуальних прак-
тичних проблем правової організації нових укра-
їнських відносин необхідно передусім здійснити
важку, кропітку, але важливу роботу щодо вияв-
лення ключових для вітчизняної юридичної нау-
ки аспектів методології наукового пізнання та-
ких, зокрема, соціальних явищ, як право, держава
і закон. Задоволення зазначеної суспільної по-
треби вимагає, з одного боку, визнання право-
мірної наявності різноманітних багаточисельних
методологічних підходів до пізнання і розв’язання
існуючих владно-політичних і юридичних проблем
розвитку суспільства, а з іншого необхідності
синтезу формально-юридичного та філософсь-
кого підходів до пізнання сутності природи і змі-
сту права як феномену, що існує, функціонує
і розвивається у різних соціальних сферах як дер-
жавній, так і недержавній. Саме тому, що право
безпосередньо зачіпає приватні людські інтереси,
які в свою чергу, обумовлюють “публічний” ха-
рактер питань, що вимагають свого вре-
гулювання, вирішення, серед нього і теоретич-
ного. Сфери права, юридичного закону і сфера
юридичної науки завжди були повні суперечнос-
тей. Причому щодо останньої сфери, то вона зав-
жди характеризувалася слабким консенсусом уче-
них, бо останні завжди працювали в конкретно-іс-
торичних умовах. В сучасних історичних умовах
зазначені сфери як самостійні об’єкти наукового
пізнання стають особливо перспективними з то-
чки зору соціальної філософії, зокрема, філософії
пізнання, що обумовлено в значній мірі необ-
хідністю подальшого розвитку методології та зага-
В. М. Селіванов
54 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
льної теорії вітчизняної юридичної науки, її скла-
дових – правознавства і держав знавства. Розвиток
останніх обумовлений не тільки різноманітними
суспільними пізнавальними потребами, а й реа-
льною наявністю відносно самостійних об’єктів
(предметів) пізнання – права, в тому числі і чин-
ного, та держави, що почали нині відігравати
в українському суспільстві дещо іншу роль, ніж
це було за часів радянського політичного ре-
жиму, і тому потребують нових сучасних соціа-
льно-філософських парадигм, які були б адеква-
тні теперішнім соціальним реаліям. Невипадково
одна з останніх фундаментальних праць Інсти-
туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України була названа “Державотворення і право-
творення в Україні: досвід, проблеми, перспек-
тиви”. Тобто, процеси державотворення і право-
творення мають досліджуватися не тільки, як
взаємодіючі, а й відносно самостійні.
В історичній перспективі, як і завжди, розви-
ток юридичного теоретичного знання являє со-
бою процес діалектичного переходу від кількіс-
ного накопичення інформації, серед неї наукової,
про право і державу, їх загальні і особливі (від-
носно часу та місця) властивості і закономірності
до якісних змін у змісті і структурі самої юриди-
чної науки.
Сучасні трансформаційні процеси в українсь-
кому суспільстві, обумовлені змінами об’єктив-
ної соціальної, серед неї правової, дійсності, не-
розривно пов’язані з якісними перетвореннями
у змісті і формі вітчизняного суспільствознавства,
серед нього і юридичної науки, процесами дифере-
нціації юридичної науки, з виділенням і об’єднан-
ням її нових галузей як форм упорядкування відно-
сно самостійних нових юридичних знань щодо її
об’єкта і предметів дослідження. Безумовно, це
не означає сліпе відкидання всього конструкти-
вно напрацьованого попередніми генераціями
учених і політиків, що відповідає сучасним сус-
пільним потребам. Розвиток будь-якого цілого,
в тому числі і науки, становлення в ньому нового
– це певний синтез, з’єднання, зміна. Але це не
проста зміна, а ускладнення, “ущільнення”, знят-
тя новим старого знання, досвіду. Щодо остан-
нього, то він, зокрема, являє собою шлях, в тому
числі науково-дослідний, яким пройшли наші
попередники зовсім в інших історичних умовах.
Саме в цьому плані необхідно розуміти гегелів-
ські слова, що досвід і історія вчать, що ніхто,
ніколи і нічому не навчилися із історії. “В кожну
епоху, – зазначав німецький мислитель, – скла-
даються такі особливі обставини, кожна епоха
є настільки індивідуальним станом, що в цю епо-
ху необхідно і можливо приймати лише такі рі-
шення, які випливають саме із цього стану” [10,
с. 61], і саме тому, будь-які історичні аналогії,
зокрема, у праві, державній політиці, чинному
праві і управлінні завжди є відносними.
Сучасне знання не може бути ефективним без
критичного вивчення ідей, поглядів і конкретно-
історичних умов, в яких творили наші попере-
дники. Сучасна дійсність, зокрема правова – це
не дещо кумулятивне, наявне. Її треба сприймати
як результат суперечливого руху, де порядок змі-
нювався хаосом, а останній – новим порядком, де
стабільність суспільних відносин чергувалася з їх
певною нестабільністю. Лише разом, у діа-
лектичній взаємодії, окремі етапи становлять ці-
лість соціального руху. Тому й мова має йти про
необхідність вивчення історії того, що досліджу-
ється нині, а не про її відкидання, наступництво
через заперечення, через перетворення і підко-
ряння старого новому. Лише тоді можна говори-
ти, що історія, зокрема науки або деякої її галузі,
може бути використана для поліпшення її най-
більш сучасного та найбільш “прогресивного”
стану [39, с. 527]. Але й у цьому випадку ми ма-
ємо розуміти, що досягнутий в процесі
дослідження результат не є завершеною
картиною об’єктивної реальності, а лише вихід-
ний пункт подальшого дослідження рухливої
дійсності.
Таким чином, і те, що було створено радянсь-
кими, серед них українськими, правознавцями,
що відповідає істинному правовому розвитку
українського суспільства, не втратило свого зна-
чення в сучасний період, має бути критично ви-
вчене, переосмислене і враховане у вітчизняних
як теорії, так і практиці правотворення парале-
льно із розробленням нової методології і теорії
права. Методологія і теорія права такі ж істори-
чні явища, як по суті й само право, багатомірне,
але єдине за своєю природою явище. В цьому
розумінні вони мають свої, зокрема часовий, ме-
жі. Коли йдеться про джерело прогресу юри-
дичної науки, зокрема правознавства, то його
необхідно шукати не стільки в поняттях і катего-
ріях теорії права, не в її індуктивних висновках,
скільки в тому конкретно-історичному духов-
ному й матеріальному стані суспільства, в якому
живе та працює науковець, пізнає реальні на пе-
вний час закономірності права і держави. І до-
слідник, і об’єкт його наукового дослідження,
завжди, незважаючи на активний характер їх
природи, є продуктами свого часу. Тому методо-
логія і теорія права без знань історії права є та-
кими ж пустими й схоластичними, як наука істо-
Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 55
рії права – сліпою без методології та теорії права.
І хоча юридична наука, як будь-яка інша суспі-
льна наука, покликана фактично забезпечувати
передусім інтереси пануючих у суспільстві соці-
альних сил, без знання сучасних методології та
теорії права і держави немислимий цивілізований
правник третього тисячоліття, який би ефективно
захищав інтереси, права і свободи людини, вирі-
шував би складні питання ринкових суспільних
відносин.
Співвідношення права і закону як методологі-
чна проблема філософії права і теорії права.
Однією з методологічних проблем вітчизняних
філософії і теорії права є проблема співвідно-
шення права і закону. Вона певним чином репре-
зентує собою ту предметну сферу праворозу-
міння (від ідеї і поняття права як об’єктивної фу-
нкції соціального регулювання до розуміння
юридичного закону як творіння держави), яка
може бути адекватно осмислена і змістовно роз-
горнута у вигляді послідовного системного філо-
софського вчення. Йдеться, зокрема, про знання
як внутрішньої, в тому числі моральної, обумов-
леності упорядкованої поведінки людини, так
і про її зовнішні обмежуючі чинники, серед них
вимоги, що сприяють досягненню загального
суспільного блага. Передусім мова йде про юри-
дичні вимоги, відповідно до яких, як писав
І. Кант: “свобода кожного обмежується умовами,
за якими він може співіснувати із свободою ко-
жного іншого за єдиним загальним законом” [14, с.
103].
Вирішення зазначеної методологічної про-
блеми обов’язково має основуватися на певному
праворозумінні. Це обумовлено, як справедливо
наголошується у спеціальній літературі, [25, с. 7]
науково-пізнавальним статусом і значенням по-
няття права у межах будь-якої послідовної, сис-
тематично обґрунтованої теорії права.
Нині у суспільній теоретичній свідомості все
більше поглиблюється розуміння того, що роль
вихідного моменту в методології пізнання істини
певної форми соціальної дійсності, зокрема пра-
ва, має виконувати не принцип пріоритетності
логічної системи окремих знань, наприклад, сис-
теми наукових юридичних понять і категорій, на
підставі яких здійснюється дослідження, а, на-
самперед, принцип визнання первинності реа-
льного об’єкта пізнання. Якщо йдеться про пра-
вову дійсність, то має йтися насамперед про вну-
трішні закономірності права або окремих право-
вих явищ, в тому числі юридичного характеру. Як
справедливо зазначав професор Недбайло П. О.,
юридична наука дійсно виокремлює право із ці-
лісної системи суспільних явищ, проте досліджує
лише внутрішні закономірності цього явища. Бе-
зумовно останні розглядаються у зв’язку
з економікою, державою, політикою, національними
відносинами, мораллю та іншими соціальними
явищами, проте лише у площині співвідношення
права з ними. Тобто, зовнішні зв’язки права з ін-
шими соціальними явищами входять, на думку
ученого, в поняття їх внутрішніх закономірностей.
Економічні та інші суспільні відношення, які не
становлять об’єкт юридичної науки, “вивчаються
нею у тій мірі, в якій це необхідно для вивчення
соціальної природи, призначення і функціону-
вання держави і права. Вони вивчаються не самі
по собі, а у зв’язку з державою і правом...” [24, с.
13; 15, с. 233-247]. У даному випадку учений під
правом мав на увазі чинне право – закони і підза-
конні нормативні акти, явища похідні від держа-
ви. Але сьогодні добре відомо, що держава як фо-
рма органу управління суспільством з’являється
лише на певному етапі соціального розвитку,
який відбувався за допомогою інших соціальних
норм, не будучи продуктом законодавчої діяль-
ності держави. Саме тому, як видається, актуаль-
ними стають дослідження проблеми співвідно-
шення права і закону. Правильно пишуть Білен-
чук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С., що “в
онтологічному аспекті розрізнення права та за-
кону (у різних його варіантах), відповідаючи на
запитання, що таке право, дозволяє розкрити
об’єктивні сутнісні властивості права, лише на-
явність яких у законі дозволяє характеризувати
його як правове явище, тобто як явище, що від-
повідає сутності права, як зовнішній прояв і реа-
лізація правової сутності” [6, с. 7]. По суті мова
йде про правовий закон як основний регулюю-
чий засіб правової держави, яка має ґрунтуватися
на праві і діяти у межах права, про розрізнення
правового і неправового в соціальному бутті, його
критерії. Розкриваючи сутність правового закону,
професори права Тацій В. Я. і Тодика Ю. М. слу-
шно, як видається, зазначають, що його завдання
полягає в об’єднанні, а не роз’єднанні суспільст-
ва з метою розв’язання актуальних проблем. “За-
кони, – пишуть вони, – які адекватно виражають
суспільні інтереси, з’єднують при регулюванні со-
ціальних зв’язків ідеї свободи, справедливості
й рівності, можуть стати важливим, чинником
стабілізації суспільної ситуації, впорядкування
дієздатних структур громадянського суспільства
й держави, розвитку демократичних політико-
правових процесів” [38, с. 9-10]. Правовий закон як
вираз сутності права, а саме правди, істини життя,
є певною системою суб’єктивних прав, що ґрун-
В. М. Селіванов
56 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
тується на реальних соціальних потребах
і інтересах, виконує в суспільстві, зокрема, роль
міри свободи поведінки людини, яка (свобода) не
тотожна вседозволеності, протилежна свавіллю.
Тільки дотримуючись ідей свободи і справедливо-
сті та орієнтуючись на правове начало в організації
будь-якої форми соціальної взаємодії, можна уни-
кнути безладу, хаосу, дисгармонії як в самому собі,
так і в стосунках з іншими людьми.
На жаль, й досі в післярадянських країнах, се-
ред них і в Україні, доводиться часто стикува-
тися з неправовими законами, які ухвалюються
скоріше на основі політичної доцільності, ніж
об’єктивної обумовленості соціального порядку
і слугують тим самим в суспільстві лише політич-
ною мірою оцінки людської поведінки лише певної
категорії індивідів, що робить ці закони дале-
кими від правового, людського виміру. Слуш-
ною, як видається, в цьому плані є думка акаде-
міка НАН України Шемшученка Ю. С. щодо
оцінки сучасного стану юридичного, зокрема
конституційного, регулювання в Україні, відпо-
відно до якої “в нашому суспільстві, – як зазна-
чає учений, спостерігається глибокий розрив між
конституційними нормами, що проголошують
людський вимір права та держави та реальними
суспільними відношеннями, станом відповідаль-
ності держави перед людиною за свою діяльність
(ст. 3 Конституції України)” [44, с. 8].
Як видається, в післярадянській юридичній,
зокрема вітчизняній, науці, яка фактично продо-
вжує залишатися на державно центристських ме-
тодологічних позиціях, і в юридичній практиці
ще не склалася ситуація усвідомлення, що право
і закон – це не одне й те ж, що необхідно в нау-
кових дослідженнях виходити за межі сталих ву-
зькоюридичних, позитивістських форм осяг-
нення правової дійсності. Щодо практики нор-
мотворення, то необхідно домагатися відповід-
ності юридичних норм, що ухвалюються, загаль-
нолюдським цінностям, зокрема, свободи, спра-
ведливості тощо, які водночас є гуманістичними
і правовими, сутністю яких є правда життя, якщо
ми намагаємося побудувати в Україні правову
державу [36, с. 8-9]. Слушно зазначає В. Стефа-
нюк, що “доки право і закон не збігаються, доки
діють несправедливі закони, правової держави
немає” [33, с. 20]. При цьому не слід зводити рі-
зноманітність юридичних норм лише до одного
типу – зобов’язального, імперативного, ігнору-
ючи заохочувальну функцію чинного права, яка
спрямована на стимулювання (головним чином
позитивними засобами) бажаної, з точки зору
законодавця, поведінки. Слушно зазначає проф.
Малько О. В., що “саме заохочення, а не пока-
рання, вважається у ряді випадків більш ефекти-
вними засобами при їх порівнянні з останніми,
бо в ситуації позитивної мотивації як спонукаль-
ної сили бажаної поведінки виступають не тільки
зовнішні приписи, але й власний інтерес
суб’єкта, його зацікавленість” [21, с. 162]. Ця
думка співпадає із словами проф. Халфіної Р. А.,
відповідно до яких “про право іноді складається
невірне судження як про систему покарань
і (значно у меншій мірі) заохочень” [41, с. 3].
Слід зазначити, що ця думка не є новиною. Ще
О. М. Радищев наголошував, що “верховна влада
має багато засобів спрямовувати діяння громадян
шляхом закону, і всі вони можуть бути предме-
том загального законоположення. Цими засо-
бами можуть бути: 1) заборонні, 2) спонукальні.
Заборонні засоби, – продовжував він далі, – це
установлені в законі покарання, спонукальні – це
нагородження різного роду” [30, с. 405].
Необхідність пошуку правди в праві, в зако-
нодавстві визнавалася і в дореволюційній росій-
ській юридичній літературі. Причому акцент ро-
бився на застосуванні в зазначених дослідженнях
соціально-філософського підходу, а не просто
формально-юридичного, державно-політичного.
Так, зокрема, професор Київського університету
К. Неволін стверджував: “Закон у сутності своїй
є 1) взагалі правда. Він або виявляє її вимоги, або
визначає насправді заходи для виконання цих
вимог... Точним і твердим чином сутність правди
може бути визначена лише у філософії, де у без-
перервному зв’язку умовиводів розвиваються
начала будь-якого буття, від найповнішого до
найобмеженішого” [23, с. 33].
Сутність нормативістського підходу до ро-
зуміння права. За часи радянської влади в коли-
шньому СРСР фактично утвердився нормативі-
стський підхід до права. Він відповідав офіційно
утвердженому в 20-30-х роках напряму розвитку
суспільної правосвідомості, яка відбивала полі-
тичну, класову природу і суть радянського чин-
ного права, його зв’язки з державою та матеріа-
льними умовами, що визначали волю верхівки
пануючих соціальних сил. Марксистсько-ленін-
ське вчення виходило з тлумачення держави як
політичного апарату, а державного управління як
функції класового панування і придушення, хоча
все це подавалося від імені народу. “Радянське
державне управління, – підкреслював академік
СРСР Вишинський А. Я., – це здійснення завдань
диктатури пролетаріату, це реалізація волі ра-
дянського народу” [9, с. 92]. Право ж тлумачи-
лося як зведена у юридичний закон воля панів-
Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 57
ного класу, класова воля, що знаходила свій ви-
раз у юридичній формі, як формі виразу і засто-
сування насильства.
Основним недоліком нормативістського під-
ходу було зведення сутності права до явища суто
політичного, осмислення багатомірної проблеми
генезису правового відношення головним чином
через призму його зв’язку з радянською держа-
вою, юридичною нормою. Саме тому поняттям
права в радянському суспільстві охоплювались та-
кож досить численні державні загальнообов’язкові
установлення – плани, завдання, презумпції, де-
фініції тощо, які суттєво відрізнялися від “кла-
сичної” юридичної композиції (структури) но-
рми. Спроба (що мала місце не тільки в юридич-
ній літературі, а й в практиці) “підігнати” такі
узагальнюючі установлення (як і правові прин-
ципи) під юридичні норми не тільки перешко-
джала правильному визначенню природи та змі-
сту цих установлень, але й не сприяла теоретич-
ному осмисленню всієї складності права як бага-
тоаспектного соціального явища. Право розгля-
далося не як основа, зокрема, державного управ-
ління, а як політичний елемент надбудови, не-
від’ємний від держави продукт та політичний
інструмент її діяльності, основа і засіб класового
панування в політичних формах. Наслідком аб-
солютизації нормативістського аспекту праворо-
зуміння (так називаний нормативістський підхід)
стала недооцінка соціальної природи як юридич-
них відносин, так і суб’єкта права, а також тих
потреб і інтересів, з приводу яких складаються,
змінюються і розвиваються як фактичні суспі-
льні відносини, так і їх юридичні форми.
Ототожнення в радянській теорії та юридич-
ній практиці права виключно з юридичними но-
рмами, обмеження джерела права лише діяльні-
стю органів державної влади зумовлювались
природою тоталітарного і авторитарного полі-
тичних режимів, суттєвою ознакою яких стали
удержавленість суспільства, фактичне прини-
ження ролі народовладдя і людини в соціальному
бутті.
Юридичні, зокрема законодавчі, відносини
завжди персоніфікуються у певних соціальних
особах, які мають свої потреби. Тому і супереч-
ності повинні розкриватися через поведінку осіб,
їх потреби та можливості задоволення цих потреб.
Відрив юридичних відносин від їх суб’єктів, від їх
реальних потреб і інтересів, соціальної діяльно-
сті, взаємодії призводить, як правило, до аналізу
цих суб’єктів лише в гносеологічному плані,
в рамках якого соціальний суб’єкт розглядається
тільки як носій пізнавальної діяльності. Але пі-
знання – це лише один із видів соціальної діяль-
ності. Більш того, несприйняття людини – сто-
рони юридичного відношення як активного носія
суспільних функцій, ролей призводить до уяв-
лення про особу лише як об’єкт – засіб вирі-
шення завдань організації та управління суспіль-
ним життям. Звідси значним методологічним
прорахунком у нормотворчому процесі, насам-
перед у процесі законотворення, була однобічна,
одностороння орієнтація юридичних норм на
врахування потреб переважно у контексті майбу-
тнього, без достатньо реального знання теперіш-
нього, що, як відомо, девальвує останнє. Та й
майбутнє при такому підході виглядало ілюзор-
ним, тому що вирішення питань задоволення су-
спільних потреб не спиралося на реальні можли-
вості теперішнього. Як наслідок цього за дійс-
ність часто видавалася ідеальна конструкція, ап-
ріорна схема.
Ідеологія і законодавча діяльність. Відомо,
що в основі всіх суспільних, в тому числі полі-
тичних і юридичних процесів завжди знахо-
диться ідейне начало. Особливо це стає помітним
в процесі зміни існуючої системи державної вла-
ди, обумовленої передусім зміною соціально-
економічного ладу суспільства, його державно-
політичного устрою. І хоч би що ми розглядали,
наприклад, визначення мети перетворення сис-
теми державної влади, вибір напрямків суспіль-
ного руху, засобів перетворення економічної,
політичної, правової систем тощо – в їх основі
завжди знаходяться певні ідеї. Кожна індивідуа-
льна і суспільна дія ґрунтуються, як правило, на
ідейній базі. Наслідком зростання якості суспі-
льної свідомості є все більша актуалізація про-
блеми ідейного начала як в самопізнанні, так
і самотворенні. Саме тому ленінська ідея, що “ми
нічого “приватного” не визнаємо, для нас усе в
галузі господарства є публічно-правове, а не
приватне” [19, с. 382] перетворилася в ідеологі-
чне гасло, що підкорило всі різновиди державної
діяльності, які були поширені не тільки на галузь
радянського господарства, а фактично на органі-
зацію і управління всіма сферами радянського
суспільства.
Абсолютизація класового, політичного підхо-
дів до вивчення держави і права призвела до фа-
ктичного ігнорування демократичного розвитку
радянської державності. Величезні зміни в гро-
мадянському і політичному розвитку радянсь-
кого суспільства ігнорувалися від часу проголо-
шення зазначених постулатів. І якщо деякі з них
через очевидну суперечність суспільній практиці
трохи модифікувалися, то сутність марксист-
В. М. Селіванов
58 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
сько-ленінського вчення як методологічної ос-
нови теорії права залишилася незмінною, як
і вимога непохитного використання його як полі-
тичного знаряддя.
На жаль, й досі не подолана політична спад-
щина радянського періоду, коли юридично за-
кріплювалася фактична диктатура партдержно-
менклатури, панування адміністративно-команд-
них методів управління в народному господарс-
тві, а відомча нормотворчість (по суті) правила
за легітимну основу тоталітарного і авторитар-
ного режимів в суспільстві [42, с. 17]. Окрім цьо-
го, зазначимо, що в умовах вже суверенної Укра-
їни продовжується також вживання традиційних
за змістом для радянської теорії права юридич-
них понять і категорій, зокрема держави і права.
Причому ці поняття і їх визначення органічно
через теоретичну і буденну політичну і правосві-
домість продовжують входити не тільки у вітчи-
зняну юридичну науку, а й в політичну і юриди-
чну практику, стають її органічною складовою.
Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого
наукового переосмислення, якщо необхідно –
уточнення, збагачення їх суті та змісту з враху-
ванням нових історичних умов і чинників. Їх не
можна просто ідеологічно відкинути в нових іс-
торичних умовах без співставлення з існуючими
суспільними реаліями і ще більше з майбутніми
конституційно закріпленими цілями суспільного
розвитку України. Тому, коли сьогодні в Україні
з’являються наукові поняття права, засновані на
філософії позитивізму, зокрема на юридичному
позитивізмі як одному з конкретно-історичних
варіантів формально-догматичної теорії права,
особливо коли йдеться про фундаментальні до-
слідження [46, с. 5], то можна певним чином
прогнозувати тенденції суспільного розвитку.
Життя вже неодноразово доводило, що не
можна відшукати ефективних засобів юридич-
ного впливу на поведінку людини, вбачаючи ко-
ріння права лише у юридичних нормах, ухвале-
них державою, розуміючи право тільки як тво-
ріння, результат діяльності держави. Якщо вва-
жати джерелом права тільки зовнішні щодо лю-
дини владні чинники, то відокремлені від лю-
дини вони будуть сприйматися нею як чужа, зо-
внішня сила, будуть розглядатися нею як обме-
ження і утиск [46, с. 70]. Лише волюнтаристське
зменшення зовнішніх, бажаних державою, зок-
рема українською, обмежень, розширення зов-
нішньої свободи людини без відповідної підго-
товки та вирощення паростків внутрішньої сво-
боди останньої може привести лише до криміна-
лізації суспільства, виникнення мафіозних утво-
рень, зростання корупції в різних ешелонах вла-
ди і т. ін., тобто, розростання неправа, свавілля*
[43, с. 56; 5, с. 129]. І тут не допоможе ніяка аргу-
ментація, наприклад, типу, що це “хвороба росту”,
обумовлена випереджаючими темпами розбудови
матеріальної бази українського суспільства, в порі-
внянні з його духовною структурою.
Проте, все ж слід зазначити, що там, де немає
межі і гарантії зовнішньої свободи людини, не-
має права як справедливості – панує свавілля.
Свобода людини у суспільстві, писав Дж. Локк,
полягає в тому, щоб “йти за своїм власним ба-
жанням у всіх випадках, коли це не забороняє
закон…” [20, с. 275]. В цьому плані слушно за-
значає Ф. А. Хайєк: “Одна з аксіом традиції сво-
боди полягає в тому, що примус стоосовно лю-
дей дозволяється лише в тих випадках, коли він
необхідний для забезпечення загального добро-
буту або громадського блага” [40, с. 11], безпеки
суспільства та держави. Саме тому проблема ви-
значення меж для адекватного використання мо-
жливостей законодавства, в тому числі кримі-
нального, у створенні й підтриманні соціального
порядку, забезпечення юридичної рівності та
свободи у суспільстві, здійсненні соціального
контролю завжди була актуальною, а сьогодні
набуває особливого значення в усьому світі,
в тому числі і в Україні [18, с. 131].
В пізнанні природної сутності людини як
складного багатомірного і в той же час цілісного
сущого: матеріальної (тілесної), живої, розумної
і духовної, ірраціональної, індивідуальної істоти,
втілених в кожному з нас – ключ до усвідом-
лення суті багатоаспектного характеру поняття
права, розуміння співвідношення права і юриди-
чного закону. А для цього необхідно вивчати не
тільки відносини існуючого позитивного права,
сущого, а й належного у праві, обумовленого
і природним буттям, і соціальною, хоча і супере-
чливою [4, с. 5], сутністю людини, певний погляд
на процес “життя” права, на основі якого має фо-
рмуватися, зокрема, українське законодавство і
правове мислення. А це вже не предмет теорії
права, а філософії права.
* Саме тому, як видається, справедливо зазначав
М. Бердяєв, «недостатньо людину звільнити від зов-
нішнього насильства… необхідно звільнитися людині
від внутрішнього зла, яке і породжує насильницьку
зв’язаність природи і смертоносний її розпад».
Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 59
Філософський підхід до пізнання права. Філо-
софія права як система знань про ідею права* [11,
с. 59] є не просто пасивним результатом роз-
витку юридичних знань, що одержані в процесі
дослідження істини, правди правового буття, йо-
го різноманітних форм, а активним засобом пі-
знання цього буття, його сутності. Виходячи
з цього, філософія права, як видається, має вико-
нувати в системі юридичних наук декілька фун-
кцій: по-перше, інтегративну, тобто сприяти, на-
самперед, висуванню нових правових проблем на
“стику” юридичної науки з різними, як суспі-
льствознавчими, так і природничими науками;
по-друге, методологічну, тобто на основі конс-
труктивно-критичного порівняльного аналізу спри-
яти пошуку нових шляхів пізнання і, якщо потрі-
бно, перетворення правової дійсності, конструю-
ванню нових методів і логічних форм; і, в-третіх,
ціннісно-регулятивну, аксіологічну функцію,
тобто має співвідносити цілі й шляхи пізнання іс-
тини в праві та перетворення правової дійсності з
гуманістичними загальнолюдськими правовими
цінностями в їх соціально-етичному вимірі.
В цьому плані, як видається, юриспруденція
може здобути своє фундаментальне значення для
людського буття лише тоді, коли зв’яже свою
мету з філософією права, філософським право-
вим світоглядом. У філософії права аналогом
універсуму є право, що не має чітко окреслених
меж і плану майбутнього розвитку і пов’язане
з усіма рухливими багатоманітними сторонами
людського життя через взаємодію з ними. Філо-
софію права не цікавить конкретна юридична
практика в її відособленому існуванні. Навпаки,
її цікавить сукупність всього існуючого в праві,
тобто, правова дійсність в цілому і, отже, у кож-
ному суб’єкті права, те, що відрізняє його від
інших суб`єктів або об’єднує з ними; їхня роль
і місце в соціальній ієрархії серед інших соціаль-
них суб’єктів. Прагнення філософії права роз-
глядати право як цілість пов’язане з тим, що ряд
конкретних правових явищ є тільки фрагмент, до
котрого необхідно домислити реальність, яка
в дійсності може бути іншою. Наприклад, пра-
вова система конкретної країни здається чимось
закінченим і достатнім. Вона складається із пев-
них суб`єктів права, об`єднаних певними юриди-
чними відносинами, системи чинного права, її ін-
ститутів, галузей, юридичних норм, законодав-
ства в цілому і т.д. Відомо також, що в нашій
* “Філософська наука про право, – писав Гегель, –
своїм предметом має ідею права – поняття права та
його втілення”.
країні існують злочинні явища і процеси, поту-
жна кримінально-тіньова економіка тощо. Проте
завжди поряд з певними уявленнями про вітчиз-
няну правову систему існує загальний фон – сві-
товий правовий простір. Тобто, зокрема, україн-
ське право навіть при безпосередньому розгляді
є лише першим планом, що завжди доповню-
ється більш загальним, транснаціональним, зага-
льнолюдським правовим розвитком суспільних
відносин.
Розділяючи систему чинного права на певні
сфери (наприклад, приватне та публічне), галузі,
інститути, норми тощо, які сприяють встанов-
ленню балансу об’єктивних приватних і публіч-
них інтересів, що виключав би їх конфлікт у сус-
пільстві [34, с. 27; 37 с. 3-11; 29, с. 3-15], ми ба-
чимо тільки лише частину схованого від нас пра-
вового буття. Що ж до філософії права, то вона
покликана, як видається, для пошуку цілісного
погляду на правовий суспільний розвиток, де
юридичний аспект лише один з багатьох. Вона
спрямовує наше мислення до пізнання права
у його різнобічності, багатомірності, повноті
й цілості. Під цим кутом зору стає очевидним,
що корінний недолік позитивної юриспруденції
саме полягає в її нездатності зрозуміти смислову
цілість і водночас багатомірність правової дійс-
ності, а отже, обмеженість у пізнанні юри-
дичного аспекту права.
В процесі пізнання позитивною юриспруден-
цією правової дійсності ігнорується цілісна при-
рода (тілесно-душевна і матеріально-духовна)
структури особи не тільки як суб’єкта цієї дійс-
ності, а й її джерела. Внаслідок чого позитивізм
опрацьовує методологію, неадекватну природі
досліджуваного об’єкта. Право ж ніяк не можна
розглядати, обмежуючи його причини і джерело
лише державною діяльністю, без звернення до
людської природи, особливо коли відшукову-
ються основні засади, на які мають спиратися
юридичні норми, покликані забезпечувати поря-
док в людському суспільстві, його цілість. Як
складне соціальне явище, яке має багатомірну
структуру, право являє собою діалектичну єдність
об’єктивних і суб’єктивних чинників, що (єдність)
багато в чому обумовлена природою людини. Ви-
конуючи у суспільстві роль об’єктивної функції
упорядження суспільних відносин, право висту-
пає інтегрованою часткою соціокультурної реа-
льності. Воно пов’язане з природою людської
поведінки, і тим самим інституціонально є ком-
понентом усіх сфер суспільства. Право не є ав-
тономною сферою як юридичних норм, так і абс-
трактних уявлень про ідеальне (належне) право.
В. М. Селіванов
60 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
Виходячи із зазначеного, ми маємо всі під-
стави припускати, що розвиток суспільства
і права як його органічної складової частини обу-
мовлений не тільки раціональними, а й ірраціо-
нальними чинниками. Суспільне життя у великій
мірі залежить не тільки від об’єктивних умов
і обставин, а й від самих людей, від того, як вони
реально сповідують соціальні цінності та як на-
полегливо впроваджують їх у життя, від їхньої
ірраціональної поведінки, яку треба намагатися
враховувати не тільки в процесі будь-якого соці-
ального дослідження і прогнозу, а й в процесі
законопроектування й прийняття того чи іншого
законодавчого акту. В цьому плані філософія
права характеризується, як будь-яка філософська
система знань, гуманістичною спрямованістю,
людським виміром. Вона є не просто відбитком
суспільного буття або наукою про найбільш зага-
льні правові закономірності. Вона, звичайно опосе-
редкованим чином, через дослідника, пов’язана
з конкретними закономірностями суспільного уст-
рою, але досліджує філософія права інше. Її ці-
кавлять загальні правові засади у відносинах са-
ме людини і природи, людини і культури, від-
носини насамперед у тріаді: людина, суспільство,
держава. Що менше персоніфікована, олюднена
філософія права, то більше вона перетворюється
у догму, позбавлену самосвідомості. Вона втра-
чає власні начала і спеціалізується на відбитті
зовнішніх для суб’єкта, що пізнає, об’єктивних
правових процесів.
Філософія права відіграє величезну роль
у справі гуманізації суспільства, оскільки вона
розглядає людину не тільки як об’єкт пізнання,
але, насамперед, як безпосередній суб’єкт пі-
знання закономірностей свободи, справедливості,
необхідності, можливості тощо. При цьому право-
ва дійсність пізнається не безликим суб’єктом, а
конкретним дослідником – особистістю, для якої
ставлення до дійсності завжди є оцінна категорія.
Тому у філософії права правові відносини і їх
юридична форма обов’язково розглядаються че-
рез призму конкретного вираження ціннісно-зна-
чимого змісту духовного і матеріального життя.
Такий підхід передбачає творчу активність
суб`єкта у процесі пізнання правових явищ, яка
має визнавати інтелектуальну, економічну й ін-
шу свободу інших особистостей, поважати права
і свободи людей, відповідальність кожної дієзда-
тної особи за себе і за всіх, усебічний підхід
у пізнанні. Як слушно зазначається в літературі
“людина створена для того, щоб удосконалювати
нове: нема межі різноманітності творінь, що до-
зволені людині” [28, с. 15].
З позиції філософії права суб`єктом права
може виступати як людство в цілому, тобто не
якийсь конкретний індивід або колектив як якесь
збірне ціле, а жива єдність духовних сил і потен-
цій, до якої причетні як усі люди, так і окрема
мисляча людина, яка виявляється в реальності
емпірично в окремих особистостях. Людство як
трансцендентальний суб’єкт права об’єднує
в собі розрізнені юридичні акти, і як таке – людс-
тво є носієм земного колективного розуму, Софії
земної, “знятим усесвітом”, а космос – потенцій-
ним полем діяльності (у тому числі пізнання)
людини. Тому, в принципі, незалежно від рухли-
вості, нестабільності суспільних відносин, мож-
ливе поступове пізнання й оволодіння закономі-
рностями природи і суспільства та їхнє викорис-
тання в практиці правового регулювання.
Вітчизняна філософія права, як видається, по-
кликана виконувати функцію своєрідного “інтег-
ратора” знань не тільки про право, а й про лю-
дину в праві, сприяти переборенню існуючого
в теорії пізнання дуалізму природно-правових
і соціологічних методів, врахуванню в правознав-
стві не тільки політичної, юридичної і навіть со-
ціальної сутності права, а й органічного зв’язку
права з природними закономірностями, зокрема,
біологічною природою людини, екологією тощо,
які впливають на поведінку людини, обумовлю-
ючи, зокрема, її нестабільність. Особливість су-
часних наукових знань, наукового розвитку
в світі характеризується загальною тенденцією
до інтеграції різних наук, аспектів, методів дослі-
дження тощо, якими має володіти людина як
суб’єкт пізнання. Йдеться про інтеграцію знань,
побудову синтетичних теорій, що характеризу-
ють людський розвиток. Щодо філософії права,
то вона, як видається, має співвідносити свої
сформульовані знання про право з загальнолюд-
ськими соціальними цілями, перспективами гу-
манітарного розвитку людства. Це набуває важ-
ливого значення на початку третього тисячо-
ліття, коли людина дійсно розумна (Homo
sapiens) стає осердям не тільки “буття”, а й “сві-
домості”, зокрема у формі науки.
Список літератури
1. Авер’янов В. Б. Вісник Академії правових
наук України. – 2004. – № 2.
2. Алексеев С. С., Керимов Д. А., Недбайло П.
Е. Методологические проблемы правоведения //
Правоведение. – 1964. – № 4.
3. Алекси Р. Природа філософії права // Про-
блеми філософії права. – 2004. – Т. ІІ.
Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 61
4. Бачинин В. А. Природа правовой реально-
сти // Право и политика. – 2004. – № 2.
5. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл
творчества. – М., 1989.
6. Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С.
С. Філософія права: Навчальний посібник. – К.,
1999.
7. Богданов А. А. Тектология: Всеобщая орга-
низационная наука. Международный институт
Александра Богданова. Редколлегия В. В. Поп-
ков (ответств. ред.) и др. – М., 2003.
8. Введение в теорию государственно-право-
вой организации социальных систем / Под общ.
ред. Е. Б. Кубко. – К., 1997.
9. Вышинский А. Я. Основные задачи науки
советского социалистического права // Вопросы
теории государства и права. – М., 1949.
10. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии ис-
тории. – СПб., 1993.
11. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М.:
1990.
12. Журавський В., Копиленко О. Юридична
освіта в Україні: сучасний стан та напрями вдос-
коналення // Право України. – 2004. – № 11.
13. Казимирчук В. П. Право и методы его
изучения. – М., 1965.
14. Кант И. Религия в пределах только ра-
зума // Сочинения. В 8-ми т. – Т.6. – М., 1994.
15. Козловський А. А. Право як пізнання:
вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.
16. Копиленко О. Пріоритетні напрями нау-
кових досліджень // Голос України. – 2005, 11
травня.
17. Костенко О. М. Соціальний натуралізм
як методологічний принцип юриспруденції
і кримінології // Вісник Академії правових наук
України. – 2004. – № 4.
18. Костенко О. М. Культура і закон // Пра-
вова держава. Щорічник наукових праць Інсти-
туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України. Вип. 9. – К., 1998.
19. Ленін В. І. Повн. зібр. тв. – Т. 44.
20. Локк Дж. Два трактата о правлении // Со-
чинения в 3 т. – Т. 3. – М., 1998.
21. Малько А. В. Льготная и поощрительная
правовая политика. – СПб., 2004.
22. Мушкин А. Е. Государство и право – исто-
рические разновидности органов и норм управ-
ления обществом. – Л., Изд-во Ленинградского
университета, 1969.
23. Неволин К. А. Энциклопедия законоведе-
ния. История философии законодательства. –
СПб., 1997.
24. Недбайло П. Е. Введение в общую тео-
рию государства и права. (Предмет, система
и функции науки). – К., 1971.
25. Нерсесянц В. С. Философия права // Про-
блеми філософії права. – Том ІІ. – 2004.
26. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми
методології права. Філософсько-правовий дис-
курс. – Харків, 1998.
27. Петрухин И. Л. Человек как социальнно-
правовая ценность // Гос. и право. – 1999. – № 10.
28. Пригожин И. Будущее не задано // При-
гожин И. Р. (ред.). Человек перед лицом не-
определённости. – Москва – Ижевск, 2003.
29. Рабінович П. Приватне й публічне у при-
родному праві та законодавстві // Вісник Акаде-
мії правових наук України. – 2003. – № 3.
30. Радищев А. Н. О законоположении // Изб-
ранные философские сочинения. – М., 1949.
31. Радько Т. Н., Медведева Н. Т. Позитивизм
как научное наследие и перспектива развития
права России // Гос. и право. – 2005. – № 3.
32. Солженицын А. И. В круге первом. Ро-
ман. – М., 1991.
33. Стефанюк В. Верховенство права чи вер-
ховенство закону? Політико-правовий принцип
поділу державної влади “працює” лише за умови
взаємодії владних структур, а не їх конфронтації
// Віче. – 2004. – № 2.
34. Суханов Е. А. Система частного права //
Вестн. Моск. ун-та. – 1994. – № 4.
35. Тацій В. Академія правових наук Укра-
їни: становлення та наукові здобутки (назустріч
виборам нових членів Академії) // Вісник Ака-
демії правових наук України. – 2004. – № 1.
36. Тацій В. Правова наука в Україні: стан та
перспективи розвитку // Вісник Академії право-
вих наук України. – 2003. – № 2 – № 3.
37. Тацій В., Бурчак Ф. Завдання правової на-
уки в світлі реалізації Конституції України // Ві-
сник Академії правових наук України. – 1997. –
№ 4.
38. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку
науки конституційного права України // Право
України. – 1994. – № 10.
39. Фейерабенд П. Против методологическо-
го принуждения. Очерк анархистской теории по-
знания. – Б.: БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ,
1998.
40. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та сво-
бода: Нове викладення широких принципів спра-
ведливості та політичної економії: В 3-х т. – Т. 2.
Міраж соціальної справедливості. – К., – 1999.
41. Халфина Р. О. Право как средство социа-
льного управления. – М.: 1988.
В. М. Селіванов
62 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
42. Цвєтков В. В. Державне управління: ос-
новні фактори ефективності (політико-правовий
аспект). – Харків, 1996.
43. Шаповал В. М. До питання про філософ-
ські підвалини дослідження права // Проблеми
методології сучасного правознавства. Матеріали
міжнародної науково-теоретичної конференції.
9-10 жовтня 1996 року, м. Київ. – К., 1996.
44. Шемшученко Ю. С. Актуальні проблеми
філософії права // Проблеми філософії права. –
2003. – Том 1.
45. Шемшученко Ю. С. Юридична наука на
межі століть // Правова держава: Щорічник нау-
кових праць Інституту держави і права ім. В. М.
Корецького НАН України. – Вип. 11. – 2000.
46. Юридична енциклопедія: В 6 т. (Редкол.:
Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.,
1998 – Т. 5: П-С. – 2003.
В. М. Селіванов
ПРАВО І ЗАКОН
(ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ)
Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зокрема
вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загально-
людськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавства
як невід’ємної складової правової держави в Україні.
V. M. Selivanov
LAW AND LEGISLATION
(A PHILOSOPHICAL OUTLOOK AT THE CORRELATION OF LAW AND LEGISLATION)
The correlation of law and legislation is one of the importent methodological problems, particularly in the
Ukrainian philosophy of law and theory of law. Only the knowledge of law which correlate with the values
common to all the mankind are capable to serve the base of democratic, humanitarin dimenstion of leg-
islation as the inalienable component of the state of the rule of law in Ukraine.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9748 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T16:45:49Z |
| publishDate | 2005 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Селіванов, В.М. 2010-07-06T13:27:21Z 2010-07-06T13:27:21Z 2005 Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) / В.М. Селіванов // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 51-62. — Бібліогр.: 46 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9748 Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зокрема
 вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загально-
 людськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавства
 як невід’ємної складової правової держави в Україні. The correlation of law and legislation is one of the importent methodological problems, particularly in the
 Ukrainian philosophy of law and theory of law. Only the knowledge of law which correlate with the values
 common to all the mankind are capable to serve the base of democratic, humanitarin dimenstion of legislation
 as the inalienable component of the state of the rule of law in Ukraine. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Філософські засади позитивного права Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) Law and legislation (a philosophical outlook at the correlation of law and legislation) Article published earlier |
| spellingShingle | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) Селіванов, В.М. Філософські засади позитивного права |
| title | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| title_alt | Law and legislation (a philosophical outlook at the correlation of law and legislation) |
| title_full | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| title_fullStr | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| title_full_unstemmed | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| title_short | Право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| title_sort | право і закон (філософський погляд на співвідношення права і закону) |
| topic | Філософські засади позитивного права |
| topic_facet | Філософські засади позитивного права |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9748 |
| work_keys_str_mv | AT selívanovvm pravoízakonfílosofsʹkiipoglâdnaspívvídnošennâpravaízakonu AT selívanovvm lawandlegislationaphilosophicaloutlookatthecorrelationoflawandlegislation |