Гносеологічні принципи права
Регулятивная динамика права обусловливается разнотипными и разноуровневыми познавательными
 процессами, которые в совокупности базируются на целостной и в тоже время открытой системе гносеологических принципов. The regulative dynamics of law is conditioned by different type and different lev...
Збережено в:
| Дата: | 2005 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2005
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9749 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Гносеологічні принципи права / А.А. Козловський // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 32-44. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860258599508377600 |
|---|---|
| author | Козловський, А.А. |
| author_facet | Козловський, А.А. |
| citation_txt | Гносеологічні принципи права / А.А. Козловський // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 32-44. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | Регулятивная динамика права обусловливается разнотипными и разноуровневыми познавательными
процессами, которые в совокупности базируются на целостной и в тоже время открытой системе гносеологических принципов.
The regulative dynamics of law is conditioned by different type and different level cognition processes
which altogether are based on the integral and at the same time open system of gnoseological principles.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:51:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
32 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
ГНОСЕОЛОГІЯ ПРАВА
© 2005 А. А. Козловський
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА
1. Є Пізнання – є Право, немає Пізнання – не-
має й Права.
2. Право може виникати, існувати, реалізову-
ватися й відмирати тільки завдяки і у формі Пі-
знання.
3. Пізнання пронизує всi елементи процесів
правоутворення, правотворчості й правореалiзацiї,
складає саму їх сутність.
4. Право без пізнання переростає в безправ’я.
5. Відсутність або свідома стагнація пізнава-
льних процесів у праві автоматично веде до не-
правових рішень і гносеологічно зумовленого
безправ’я.
6. Праву, щоб бути справедливим, неминуче
необхідно бути істинним, а отже, пізнавальним,
гносеологічним.
7. Механізм, що забезпечує справедливість
норми, а саму справедливість робить норматив-
ною, це – процес пізнання.
8. Істинність є головним принципом поєд-
нання нормативності та справедливості.
9. Справедливість не може бути хибною, іс-
тина ж не може бути ненормативною.
10. Неефективність – це результат певної недо-
пізнаваності норм, це свідчення їх негносеоло-
гічності.
11. Хибність норми зумовлює її неефектив-
ність. Несправедливість норми є опосередкова-
ним критерієм її неістинності.
12. Зумовленість справедливості пізнанням
з необхідністю породжує проблему гносеологіч-
ного обґрунтування права як такого, що має за
основну свою мету втілення в суспільні відно-
сини ідеалів справедливості.
13. Функція розкриває сутність, сутнісну зале-
жність. Універсальність, інтенсивність пізнаваль-
ної функції права свідчить про пізнавальну сут-
ність, гносеологічну природу права.
14. Гносеологія права – самостійна філософ-
сько-правова наука, яка саме й покликана роз-
крити пізнавальну природу права, виявити зако-
номірності правового пізнання як необхідної умо-
ви функціонування самого права.
15. Будь-який метод права чи правова методо-
логія як система методів мають бути онотологі-
чно й гносеологічно обґрунтованим: інша онто-
логія – інша й методологія права.
Примітка: Навіть у межах тільки однієї пози-
тивістської парадигми, наприклад, методи ана-
лізу, що використовуються класичним юридич-
ним позитивізмом, кельзенівським нормативіз-
мом та аналітичною юриспруденцією, істотно
різняться між собою в силу прийнятих ними
принципово відмінних онтологічних (закон, но-
рма, мова) засад.
16. Метою гносеології права є експлікація он-
тологічних засад правового методу як імплікації
його евристичного потенціалу.
17. Гносеологія постає єднальним ланцюжком
між певною правовою теорією, її методом та фу-
ндаментальними філософсько-онтологічними заса-
дами, на яких вони ґрунтуються.
18. Без гносеологічної експертизи будь-який
пізнавальний метод “зависає в повітрі”, його пі-
знавальні межі реально не визначені, а отже, аде-
кватне й ефективне використання його стає про-
блематичним.
19. Правова норма, будучи пiзнавальним результа-
том, водночас слугує критерiєм оцінки соціалі-зо-
ваної поведiнки суб'єкта, знаряддям оцiнювання її
правомiрностi чи неправомiрностi і в такий спосіб
реалiзує себе тiльки в динамiцi пiзнавально оцiночної
активностi застосування права.
20. Реципiєнт, щоб бути релевантним суб'єк-
том права має бути передусім гносеологiчним
суб'єктом. Але гносеологiчним суб'єктом пови-
нен бути i законодавець, навiть бiльшою мірою,
нiж реципiєнт.
21. Гносеологічна точка зору в праві ототож-
нює його розвиток з напруженим пізнавальним
процесом.
22. В гносеології права пізнання розуміється
як фундаментальна, найістотніша риса права,
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 33
з утратою якої воно стає дисфункціональним, не-
релевантним і неправовим.
23. Вершини права – це завжди і вершини соціаль-
ного пізнання, а видатні досягнення в пізнанні
з необхідністю виражаються у правових формах.
24. Право, щоб постійно прогресувати й адеква-
тно реалізовувати ідеали справедливості, повинно
завжди бути пізнавальним правом, завжди функ-
ціонувати у формі правового пізнання.
25. Зменшення пізнавальної активності права
з необхідністю веде до зменшення його норма-
тивної регулятивності.
26. Право існує, функціонує і прогресує як
єдина гносеологічно-правова система.
27. Особливості нації та національної психоло-
гії завжди накладають свій відбиток на характер
світобачення, способи пізнання світу і прак-
тичної активності в ньому, а в кінцевому підсу-
мку визначають характер її національно-правової
системи.
28. Національно-гносеологічний принцип пра-
ва: як психологічні особливості нації знаходять
своє відображення в системі права, так і вона
свідчить про найважливіші особливості нації, які
не завжди очевидні. Як нація тлумачить своє
право, так і право репрезентує свою націю.
29. Соціально-гносеологічний принцип права.
Пізнання і розвиток правовідносин неминуче зу-
мовлюється особливостями і закономірностями
соціального розвитку суспільства. А процес пра-
вового пізнання і розвиток права сприятливо
впливає на загальний прогрес економічних і со-
ціальних відносин. Взаємодія гносеологічно-
правового і соціально-історичного чинників тут
двостороння, але не завжди позитивна і не зав-
жди рівномірна. Зміна характеру приписів пра-
вових інститутів може викликати негативні соці-
альні наслідки, а стагнація соціальних відносин
не сприяє вдосконаленню правовідносин. З ін-
шого боку, у взаємодії соціально-історичного та
пізнавально-правового факторів один з них може
бути явно домінуючим.
30. Історія права це значною мірою боротьба за
писане право: з гносеологічного погляду воно не
тільки дозволяє точно визначити певну правову но-
рму, але є і механізмом виявлення, тобто пізнання її
смислу, структури, недоліків, відкриття прогалин
у праві, є пізнавальним засобом його розвитку.
31. Формула – результат, мета, а головне – меха-
нізм і мова розвитку права, тобто саме на ній скон-
центровуються усі пізнавальні процеси, пов`язані
з правом. Юридична техніка, норми права, інсти-
тути, галузі й підгалузі, презумпції і принципи права
– все це породження юридичної формули, її різнови-
дів і способів її функціонування
Примітка: Те найбільш цінне, що римське
право дало людству, пов`язане саме з юридич-
ними формулами, в яких у концентрованій формі
виражено накопичений правовий досвід і які
й сьогодні є найефективнішим гносеологічним
засобом розвитку права..
32. Формула – це мова права, спосіб його існу-
вання і розвитку. Вона найбільш адекватно ви-
ражає логічну природу і структуру права, чудово
показує, чому автентичним методом права є саме
логіко-догматичний метод. Право не вичерпу-
ється формулою, але воно завжди намагається
виразитись у формулі й відобразити у ній певні
соціальні відносини як чіткі, ясні й однозначні
правовідносини. Тому без формул, по суті, немає
й права, залишається тільки абстрактна ідея
справедливості, яка не має конкретних форм за-
стосування. Юридична формула – це концентра-
ція загальної ідеї права стосовно певного виду
поведінки. Наука права розвивається формулами.
33. Кодифікація – гносеологічний механізм
внутрішнього саморозвитку права.
34. Те, що пiзнається в правi, врешті-решт,
i складає саме право, i навпаки, як розуміється
право, те i пізнається в правi.
35. Право завжди пiзнається як те, що вже вва-
жається правом.
36. Потрібно зробити вибiр. Право – це завжди
вибiр права. Водночас, як наслідок, вибiр мiж
правом i неправом.
37. Вiдповiдаючи на запитання, що пiзнається
в правi, ми завжди робимо вибiр певної природи
права. А оскiльки ми не маємо гарантiї щодо пра-
вильності зробленого вибору, то неминуче постає
гносеологiчне питання щодо самого характеру ви-
бору, питання про те, як робиться вибiр взагалi.
38. Нацiя теж вибирає право, результатом цьо-
го вибору є національно-правова система.
39. Право не тiльки історично-релятивне, воно
також історично-абсолютне.
40. Абсолютне в правi складає предмет онто-
логiї права, вiдносне – предмет гносеологiї права.
Гносеологiя з’ясовує, як когнiтивнi, національно-
психологiчнi, соціально-iсторичнi коефiцiєнти пра-
ва трансформують абсолютне право i задають
право реальне.
41. Право iснує як пізнання, тому i пізнається
в правi саме право як пiзнання. Пізнання в правi
i є саме право.
42. Право – це завжди iнтелектуальна напруга, ма-
ксимальна духовна концентрацiя всiх учасникiв пра-
вової ситуації. Ступiнь iнтелектуальної напруги
Гносеологічні принципи права
34 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
i духовної концентрацiї є показником характеру на-
явностi права загалом і в конкретнiй ситуацiї зокрема.
Тільки право як духовна концентрація може забезпе-
чити адекватне, справедливе розв’язання спору про
право. Право є дух й iнтелект. Право є концентрація
духу й інтелектуальна напруга. Де їх немає, де дiють
iнтереси, хитрiсть, сила, лицемiрство i демагогiя, там
немає права.
43. Право є дух, i його предметом може бути
тільки людина як духовна цiннiсть, як са-
моцiннiсть. Сила й інтереси перетворюють лю-
дину на засіб, i тому вони не є право.
44. Автентичне право може існувати тільки
у формі пізнання, пізнання ж постає найрелевант-
нішою формою існування права.
45. Право приймається суспiльством тою мiрою,
якою воно забезпечує справедливiсть. Справедливiсть
же воно забезпечує настiльки, наскiльки йому
вiдкрита iстина, наскiльки воно пiзнавальне i пізнава-
не, наскiльки воно є пiзнанням.
46. Гносеологічно-правова динамiка суспільс-
тва – це динамiка “мати” i “бути”. Право отото-
жнюється з “мати”, мати право “мати”, коли на-
справдi воно покликане дати змогу “бути”. “Ма-
ти, щоб бути” давно вже поглинуте принципом
“бути, щоб мати”.
47. Право це завжди боротьба за право (Р. Іє-
ринг). А основною формою боротьби за право
є пiзнання: пiзнання дає iстину, iстина зумовлює
справедливiсть.
48. Розумiння права як пiзнання, зорiєнтованого
на справедливiсть, дозволяє нам видiлити особ-
ливий шар права – гносеологiчне право, як спе-
цифiчну форму екзистенцiального праворо-
зумiння i правореалiзацiї. В чому вiдмiннiсть
гносеологiчного права? Це i те ж саме вiдоме нам
право i водночас право особливе. Це принципово
iнше ставлення до старого права, нова установка,
нова парадигма права. При змiнi парадигми
вiдбувається гносеологiчне гештальтпе-
реключення акцентiв уваги i те ж саме право пе-
ред нами постає зовсiм iншим, ми бачимо його
iншими очима, розумiємо i використовуємо по-
iншому, ставимо iншi цiлi. До цього часу
iснувало право i його пiзнання, тепер є пiзнання,
яке породжує право.
49. Право не може бути несправедливим, спра-
ведливiсть же може випливати з iманентного
пiзнання конкретної правової ситуацiї, в чому не
завжди зацiкавлена система. Право, виходить, па-
радоксально незацiкавлене у Правi. Отже, право
тоді не дає Права, коли воно не бажає пiзнавати, не
бажає бути гносеологічним.
50. В науцi будь-яке відкриття, будь-який висно-
вок, поняття може вільно підлягати критиці, викли-
кати недовiру i не прийматись. У правi ж критика,
пов’язана з неприйняттям і невиконанням норми –
заборонена. Критикуй скiльки завгодно, але вико-
нуй, навiть якщо затверджена норма сприймається
тобою як не твоя норма. Право, призначене для ре-
алiзацiї свободи, придушує свободу, коли воно не
пов’язане з живим пiзнанням.
51. Право стає людяним, тому що людина
є основною метою, засобом i смислом права.
Право стає гносеологiчним, тому що людина як
екзистенцiя є пiзнання.
52. Пізнання права і пізнання правом – два
прояви одного явища, сутність якого утворює
право як специфічна форма антиномії належного
і сущого.
53. Як пізнає право – таким воно і є, яким
є право, так воно і пізнає.
54. Право є гносеологічне балансування між
належним і сущим. Тільки у такій двоїстій формі
воно може бути істинним правом, проте не та-
ким, що “знає” істину, а таким, що шукає її, що
наближається до неї, не віддаляючись при цьому
від реальності. Точніше було б сказати: праву,
щоб бути істинним, треба бути істиннісним.
55. Право набуває форми істини, щоб стати ре-
гулятивним, зраджуючи при цьому істинності як
реальній основі регулятивності.
56. Стаючи істинним, право перестає бути іс-
тиннісним.
57. Ставши нормою, право не може не вважати
себе істинною нормою, нормою-істиною, інакше
кому вона потрібна і хто її забажає виконувати,
знаючи, що вона заздалегідь хибна норма. Нор-
ма, щоб бути нормою, повинна стати істинною
нормою, а отримавши статус істинної, вона зра-
джує істинності, стає хибною нормою, стає хиб-
ністю, й, отже, перестає реально бути нормою.
Норма є статика, а норма-істина є статика істини.
Що може бути більш хибним, аніж статика істи-
ни? Норма, стаючи правом, перестає бути право-
вою. Стаючи істинним, право зраджує істинності
й перестає бути справедливим. Право може бути
тільки істиннісним.
58. Нормативний акт є засобом розв’язуван-ня
суперечки між належним і сущим, але ніколи не
є остаточним розв’язанням цієї суперечки.
59. Історія права – це історія конкретних, ін-
коли трагічних прикладів змістовного розв'я-
зання антиномії належного – сущого. Процес ус-
відомлення змісту належного й опанування засо-
бів його реалізації в сущому є сутністю гно-
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 35
сеологічної історії права, а рефлексія цього про-
цесу – історію гносеології права.
60. В основі пізнання права лежать дві фунда-
ментальні гносеологічні структури, які визнача-
ють його осмислення і розвиток. Своє теорети-
чне обґрунтування вони отримали в двох основ-
них і протилежних історично сформованих пі-
знавально-правових парадигмах мислення та ре-
алізації права, які між собою містять усе розмаї-
ття концепцій відповідних типів, а саме: приро-
дно-правової та позитивно-правової парадигми
права. Гносеологічні настанови релятивізму
і догматизму, свідомо чи несвідомо прийняті
в концепціях природного і позитивного права,
зумовлюють усі особливості пізнавальних про-
цесів у сфері права і його реалізації. Ці наста-
нови протилежні, але однаково вони відобража-
ють основні ідеали і принципи, цілісну й водно-
час антиномічну природу права.
61. Догма є правовим способом закріплення іс-
тини. Догма є покажчиком і орієнтиром прави-
льної поведінки, що найбільш гарантовано при-
водить до успіху.
62. Консервативність є найістотнішою харак-
теристикою догми. Основна гносеологічна вада
догми вже в тому, що вона завжди постає як іс-
тина, а все інше – як неістинне, має підганятися
під неї. В догмі зупиняється пошук істини, і це
вже робить її принципово неістинною щодо мін-
ливого, динамічного світу, який перебуває в по-
стійному розвитку і саморозкритті. В такому сві-
ті істина не може бути незмінною, істина теж
розкривається і розвивається. Тому догма в чо-
мусь принципово суперечить світові. Вона є спо-
собом пізнання світу, в глибинній основі своїй
протилежним світові, що розвивається. В дис-
кретно-континуальній антиномії буття догма аб-
солютизує момент дискретності і протистоїть
континуальності, вона істина-дискретність і кон-
тинуальна хибність.
63. Гносеологічна специфіка догми значною мі-
рою визначає природу влади. А догматичність влади
визначає межі її сили і безсилля. Континуальна он-
тологія неминуче поглинає дискретність і влада тане
у розвитку. Догма зупиняє розвиток і водночас сама є
моментом розвитку, базою розвитку.
64. Без догми, яка, здавалося б, зупиняє пізна-
вальний процес, неможливим було б правове пі-
знання. Необхідність формулювання догми сама
собою є інтенсивним джерелом гносеологічного
розвитку права.
65. Догматизм є зворотною стороною реляти-
візму. Догма абсолютизує одну істину й реляти-
візує всі інші. Для релятивізму відносні всі іс-
тини, окрім нього самого, тому він сам для себе
є догмою. Релятивізм – це догматизм навиворіт.
Сказане стосується і правового релятивізму, що
постійно супроводжував історико-правовий про-
цес. Більше того, можна стверджувати, що прин-
цип релятивізму іманентно притаманний праву
і такою ж мірою виражає фундаментальну сутні-
сну природу права, як і догматичний принцип.
Право завжди було настільки ж догматичним,
наскільки й релятивним, настільки релятивним,
наскільки й догматичним. І не в розумінні рівно-
значності цих аспектів права у всі часи, а в розу-
мінні постійної константи їх співвідношення, що
дорівнює умовній одиниці. Вихід за межі цієї
константи перетворює право в неправо, в диктат
і тиранію або у свавілля й анархію.
66. Особистість як гносеологічно-правовий прин-
цип: кінцевою метою пізнання і розвитку права як
соціального інституту є забезпечення свободи кож-
ного та умов для самореалізації особистості; з ін-
шого боку, саме на особистості лежить відповідаль-
ність за пізнання і розвиток самого права.
67. У кожен момент свого існування право
стимулює гносеологічні процеси у суспільстві,
але тільки в особистості вони знаходять свій ви-
щий прояв і зворотну дію на право.
68. Розвиток права неможливий без особистості,
як і особистість неможлива без права.
69. Право – гносеологічний механізм самореа-
лізації особистості. На кожному етапі свого жит-
тя особистість по-новому ставить і намагається
розв’язати проблему права і права як свого пра-
ва: хто я такий, яке маю право і на що я можу
претендувати?
70. Буття нав’язує свої закони і правила існу-
вання, неприйняття яких загрожує знищенням
і перетворенням у небуття. Перед людиною сто-
їть завдання виявити ці закони і перетворити їх
на правила своєї діяльності, в норми поведінки.
В такий спосіб правила буття стають правилами
людини. І ті норми, які суперечать законам бут-
тя, буттям же і знищуються. Вони не сприяють
виживанню індивіда й соціуму, неконкурентнос-
проможні з масивністю буття. Тому правила по-
ведінки, норми пов’язані з буттям, ним зумов-
лені. Тому й право, побудоване на нормах, – он-
тологічне, воно вкорінене в бутті. Зв’язок онто-
логії з правом здійснює пізнання.
71. Онтологія через гносеологію перетворю-
ється в право. Буття через засоби пізнання стає
правовим.
72. Наскільки норма визначається буттям, на-
стільки вона визначається й пізнанням, що пе-
реводить буття в норму.
Гносеологічні принципи права
36 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
73. Нормативізація права пізнанням випливає з
природи самого пізнавального процесу, який
завжди має нормативний характер.
74. Прийнявши раціоналізм як основну гносе-
ологічну настанову, право також намагається
бути максимально логічним і несуперечливим.
У такий спосіб нормативність пізнання засобами
логіки трансформується в нормативність права.
75. Право неминуче асимілює загальний рівень
культури і тип пізнавальних процесів, які панують
у суспільстві на певному етапі його розвитку.
76. Пізнання як форма соціальної активності
неминуче трансформується у форми правової
активності.
77. Наскільки право стає пізнавальним, насті-
льки й пізнання стає правом. Пізнання переживає
правову трансформацію, нормативізується і постає
у формі пізнавальної динаміки правових норм.
78. Право в кінцевому підсумку власне і є спе-
цифічною формою буття, тому не може супере-
чити буттю як такому. Право, що суперечить
буттю, перестає бути правом. Онтологія права
і норми права розкриваються через їх гносеологію.
79. Нормативність пізнання набуває свого кон-
центрованого правового виразу в нормі права.
Норма права і є найбільш інтенсивним і цілісним
проявом гносеологічної природи права, предме-
том найбільшої пізнавальної напруженості
суб’єктів правовідносин і суспільної саморегу-
ляції в цілому. Норма права – це не статична
структура, а спосіб пізнання реальності. Вона
є відповіддю й запитанням про реальність водно-
час. Пізнавальні процеси, які відбуваються в су-
спільстві, поступово трансформуються в процеси
правового пізнання. Динаміка норми права – це
не що інше, як динаміка пізнавальних процесів.
80. Щоб норма права реалізувалася, вона має
розкрити перед суб’єктом усі свої пізнавальні мож-
ливості, а це досягається тільки завдяки активності
самого суб’єкта. Пізнання є джерелом, рушійною
силою, структурою і наслідком дії норми.
81. Без пізнавальної інтенсивності немає й но-
рми права. Це випливає з того, що вона сама не
тільки є породженням пізнання, але й у своїй
структурі, у будові та взаємодії елементів уже
закладає умови, форми і необхідність пізнаваль-
них процесів.
82. Норма права є не тільки гносеологічним ре-
зультатом практичного соціального досвіду. Сво-
єю логічною структурою, складом і динамікою
елементів вона об’єктивно передбачає необхідність
пізнавальної активності суб’єктів правовідносин.
83. Право є своєрідним “гносеологічним аку-
мулятором”, ефективним накопичувачем пізна-
вального досвіду суспільства.
84. Те, що в гносеології розуміється як істина,
хибність і невизначеність, у структурі диспозиції
норми права трансформується в обов’язковий, за-
боронений і дозволений типи поведінки.
85. Що таке обов’язок, як не трансформація іс-
тини в належне, реалізація якого є єдиною умо-
вою виживання і суспільства, й індивіда.
86. Те, що суспільство на даному етапі свого
розвитку сприймає як істину, те воно й робить
обов’язковим для себе.
87. Істина як гносеологічна категорія нормати-
візує правовий процес, пізнання стає нормати-
вним і правовим.
88. Оптимальна взаємодія права і пізнання транс-
формує право в синкретичне нормативне пізнання,
де аспект нормативності відіграє основну роль.
89. Заборона, будучи правовим виразом гносео-
логічної хибності, нерозривно пов’язана з обов’яз-
ком, як і хибність – з істиною. Подібно до того, як
хибність є зворотною стороною істини, так і забо-
рона є зворотною стороною обов’язку. Заборона –
це негативний обов’язок, і коли обов’язок стає хиб-
ним, не відповідає дійсності, на нього накладають
заборону, обов’язок перетворюється на заборону.
Так само хибна заборона підлягає обов’язковій за-
бороні, перетворюється на обов’язок. Отже, гносе-
ологічний взаємозв’язок істини й хибності у право-
вій нормі трансформується у взаємозв’язок
обов’язку і заборони.
90. Помилки пізнавального процесу неминуче
ведуть до поразки. Санкція – це і є завжди поразка,
а поразка – приведена в дію санкція буття.
91. У будь-якому разі санкція є гносеологіч-
ною поразкою суб’єкта. Санкція – це наслідок
хибного уявлення про найкоротший шлях до су-
спільства і до самого себе.
92. Норма постає своєрідним акумулятором
і каталізаторм процесів правового пізнання, без
яких вона втрачає можливість реалізації своїх
основних функцій.
93. Гносеологічність правової норми є необ-
хідною умовою її регулятивності.
94. Пізнання породжує нормативність права
й забезпечує його регулятивність.
95. В гносеології істина розуміється предусім
як процес, як процес пізнання істини, кожен з
етапів якого може дати тільки відносну істину.
Фіксація якогось моменту пізнавального процесу
як абсолютно істинного призупиняє сам процес
і перетворює істину в хибність через невідповід-
ність новим умовам і обставинам. Саме на не-
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 37
врахуванні цієї гносеологічної обставини побу-
дована абсолютизація позитивістами значущості
норм закону.
96. Як природа визначається причинністю
й необхідністю, так свобода людини визнача-
ється метою та обов’язком. Природна необхід-
ність і свобода людини постали як дві самодо-
статні реальності, що взаємодіють, перетина-
ються, але не можуть бути виведені одна з одної.
На основі цих міркувань Кантом була сформу-
льована одна з відомих його антиномій – анти-
номія свободи й необхідності. Філософсько-
правові системи, як правило, обирають якусь од-
ну зі сторін вказаної антиномії.
97. Неоднозначний характер природи цілей людсь-
кої життєдіяльності та неможливості їх редукції до
чисто матеріальних інтересів і фізіологічних потреб
зумовлює наступний висновок: людина, на відміну
від тварини, істотно відрізняється тільки духовністю,
яка й визначає її сутність і призначення, зумовлене
трансцендентальними цілями. Тому й не вдається
повністю звести право, зумовлене цілями, до просто-
го прагматичного засобу соціальної організації, до
чистого примусу. Завжди у правовій реальності вияв-
ляється ціннісний надлишок, який і дозволяє міркува-
ти про справедливість використаних засобів або про
межі допустимості примусу. Цей трансцендентний
надлишок завжди є полем теоретичної активності
прибічників природно-правової думки.
98. Яке місце посідає гносеологічний підхід у
визначенні мети права й правових цілей, тобто
яке значення мають процеси пізнання у розв’язанні
телеологічних проблем права? Їх роль і значення
випливають із природи самого права: якщо вва-
жати кінцевим орієнтиром правового розвитку
«Суспільство духовної самореалізації особистос-
тей», то стає очевидною неможливість досяг-
нення такої мети без напруженої інтелектуально-
пізнавальної роботи суб’єкта правовідносин.
99. Неможливо собі уявити бездуховну твор-
чість або творчу бездуховність, що є абсурдом.
Творча бездуховність є лише неправильною на-
звою саморуйнації особистості у формі шаленої
активності хворобливого егоцентризму. Відсут-
ність духовності в будь-якій сфері діяльності
зводить її в кінцевому підсумку нанівець, знеці-
нює її, перетворює з засобу на самоціль, а потім,
відповідно, вже й самого суб’єкта перетворює на
засіб. Де діяльність людини перестає бути засобом
духовної самореалізації, там сама вона стає засо-
бом цієї діяльності, зникаючи як особистість.
100. Духовність як основа творчого самоздійс-
нення завжди постає у формі напруженого інте-
лектуального пізнавального процесу. Духовність
– це завжди пізнання. Адже сутністю творчості
є винайдення, відкриття, виготовлення чогось
принципово нового, оригінального, того, що ще
ніколи не існувало і не має аналогів. Без принци-
пової новизни немає творчості. Тому творчість
є найвищою, але водночас і найнапруженішою
формою пізнання.
101. Творчість, Духовність, Пізнання – по-
няття одного порядку. Як творчість неможлива
без духовності, так духовність неможлива без
процесів пізнання та самопізнання. Ось чому,
коли стверджується мета розбудови «Суспільс-
тва духовної самореалізації особистостей», не-
обхідною умовою і головною формою її реаліза-
ції передбачається саме Пізнання, напружені пі-
знавальні процеси, гносеологічна інтенсивність
суб’єктів правовідносин.
102. Право за самою своєю природою вимагає
постійної інтелектуальної “розумової роботи,
здійснюваної для переходу від правоположення
до вчинку”(М. А. Гредескул). Оскільки будь-яка
нома права є абстрактною моделлю певного типу
поведінки, то її конкретизація, пристосування до
конкретних умов з необхідністю вимагає пізнава-
льної активності суб’єкта.
103. Телеологічна двоспрямованість права збі-
гається із особливістю правового пізнання – зов-
нішньою і внутрішньою визначеністю цілей пра-
ва і правових цілей. Реалізація права тут постає
як реалізація через пізнання його різноспря-
мованих і різноякісних цілей. Отже, пізнання
і мета права у своїй реалізації збігаються. Звідси
і випливає особливе значення гносеологічного
підходу до розкриття сутності цілей права і цілей
правового пізнання.
104. Пізнання стає не тільки засобом визна-
чення цілей права, а й, будучи нерозривно пов’я-
заним із ними, стає метою самого права. Більше
того, право стає гносеологічною самоціллю. Іс-
тина і справедливість зливаються в єдиному про-
цесі функціонування права.
105. Пізнання є не тільки засобом розвитку
і функціонування права. У такому випадку воно
виконувало б суто інструментальні функції сто-
совно права, і не було б жодних підстав говорити
про гносеологічну природу права, про пізнава-
льну функцію права, а тим більше про гносеоло-
гічну самоціль права. Пізнання не ззовні нав’язу-
ється праву, а є формою самореалізації права.
106. Розуміння права як гносеологічної само-
цілі враховує дві його взаємопов’язані сторони:
інтенсивні пізнавальні процеси відбуваються як у
напрямі техніко-юридичного, системно-догма-
тичного його вдосконалення і розвитку, що свід-
Гносеологічні принципи права
38 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
чить про розгортання його внутрішнього логіко-
структурного гносеологічного потенціалу, так і в
ціннісно-орієнтаційному, соціально-гуманістич-
ному напрямі, в чому проявляється пізнавально-
смислова заангажованість, онтологічна вкоріне-
ність права у соціальне буття.
107. Антиномічність правової норми з точки
зору пізнання може бути визначена у формі гно-
сеологічної антиномії норми права: з одного бо-
ку, норма права – це результат (статика) пізнання
і тому постає як уявлення про істину в даний
момент; з іншого боку, норма права – це процес
(динаміка) пізнання, оскільки, сформульована
відносно й на основі причин і обставин минулого,
вона може виявитися хибною щодо причин і об-
ставин майбутнього, а тому має бути пристосована
до них. В усякому випадку її адекватність і регуля-
тив-ність стає проблематичною.
108. Визнання норми тільки як істинної посту-
пово перетворює її в хибність, і навпаки, усвідо-
млення неповноти норми актуалізує пізнавальні
процеси і в такий спосіб забезпечує максимально
можливу її істинність, але при цьому неминуче
послаблюється її нормативність.
109. Позитивіст не помічає, що, стверджуючи
позитивне право як автентичне право, потрапляє
в своєрідну гносеологічну пастку – результат як
наслідок процесу самим процесом і знищується.
110. Норма права є не тільки результатом пізна-
вального процесу, а й початком його, основою
і засобом гносеологічного механізму розвитку права.
111. Гносеологічна константа права є найпо-
тужнішим фактором, що сприяє розкриттю юри-
дичної специфіки норм права, тобто їх нормати-
вності й регулятивності.
112. У нормативізації пізнавальних процесів –
сутність їх правової трансформації.
113. Наскільки право є результатом буття і пі-
знання, настільки й воно саме задає буття і пі-
знання. Нормативна трансформація пізнання пе-
реходить у гносеологічну трансформацію права.
114. Право не тільки зумовлене пізнанням, а й
функціонує у формі пізнавальних процесів.
115. Право настільки ж регулятивне, наскі-
льки й пізнавальне.
116. Право є наймогутнішим, найефективнішим
механізмом соціального пізнання з усіх, що існу-
ють у сучасних соціальних науках, і саме тому (що
на відміну від них) право має у своєму розпоря-
дженні велетенську лабораторію, в якій воно без-
перервно і постійно може спостерігати наслідки
своїх експериментів, уточнювати умови його про-
ведення, ускладнювати чи спрощувати його хід.
117. Право є найефективнішим механізмом са-
мопізнання суспільства.
118. Суспільство здебільшого має таке право, на
яке воно здатне. Водночас право може бути значно
вищим від того суспільства, в якому воно функціо-
нує, як і навпаки, суспільство об’єктивно може ви-
магати удосконалення власної системи права.
119. Право віддзеркалює стан суспільства, але й
суспільство намагається в праві постати як злаго-
джений, цілісний і чітко діючий механізм. Для цьо-
го воно формує самостійний вид інтелектуальної
діяльності – науку правознавства, в якій акумулює
знання про природу і закономірності права.
120. Право може виконувати свої функції за-
вдяки пізнавальній експансії у сферу найрізномані-
тніших суспільних відносин. Тільки у формі пі-
знання право може залишатися правом, тільки аку-
мулюючи увесь свій гносеологічний потенціал,
право може розв’язувати проблеми регулятивності.
121. Якщо предмет регулювання не пізнаний,
якщо недооцінена специфіка конкретної ситуації,
якщо законодавець не поінформований про всі
особливості відповідних соціальних зв’язків – чи
може відбутись адекватне їх врегулювання?
122. Право – свого роду вид експерименталь-
ного пізнання.
123. Створена правова норма – це завжди або
реалізація наявного теоретико–правового знання,
або теоретизований експеримент, теоретичний
запит до соціальної реальності, яка має дати від-
повідь на питання законодавця про правильні
прогнози або про хибність припущень, недовра-
ховані обставини тощо.
124. Право постає як специфічний гносеологі-
чний механізм виявлення логічної структури со-
ціальних взаємодій, на основі якої воно тільки
й може будувати свою регулятивну діяльність.
125. Право виявляє своєрідну математику фу-
нкціонування суспільства, структурно-функціо-
нальні закономірності соціальної динаміки, яку
виражає в певній сукупності юридичних формул.
126. Інститут права – логічно узгоджена сис-
тема норм, тому він не тільки не сприймає супе-
речливі цій системі норми, але й сам породжує но-
рми, логічно необхідні для заповнення його прога-
лин.
127. З правом як об’єктом пізнання відбувається
sui generis гносеологічна трансформація, внаслідок
якої право саме стає специфічною теорією пі-
знання, водночас і теорією соціального пізнання.
128. Пізнання права і право як пізнання – це дві
сторони єдиного гносеологічно-правового проце-
су.
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 39
129. Правова трансформація пізнання забезпе-
чує своєрідне “переливання” підтвердженого
практикою історичного досвіду суспільства
у відповідні форми правових норм та інститутів,
забезпечує їх адекватність і соціальну релевант-
ність. Гносеологічна трансформація права пере-
творює його на специфічний метод пізнання
й структуризації соціальної дійсності, виявлення
його автентичності та регулятивних потенціалів.
Так право з пасивного об’єкта пізнавального про-
цесу стає активним гносеологічним суб’єктом зага-
льної системи соціального пізнання.
130. Теорія права поступово зливається з су-
часною компаративістикою як основною ареною
розгортання теоретико-правового аналізу універ-
сальних правових конструкцій і постулатів.
131. В соціумі час від часу актуалізується гно-
сеологічного плану проблематика, опанування
якою визначає принципові шляхи подальшої
еволюції права і суспільства.
132. Інтенсифікація соціального чинника ста-
вить автоматично питання актуальності відпові-
дної правової форми.
133. Основна гносеологічна антиномія сучас-
ного державотворення: чим більше демократич-
них і правових інститутів у суспільстві, тим
менш керованими й ефективними стають про-
цеси соціального управління й, відповідно, сла-
бшає держава; і навпаки, чим сильніша держава,
тим більше на шляху до своєї могутності вона
вимушена утискувати демократію і неминуче
обмежувати права й свободи громадян.
Сьогоднішній світ перебуває в інтенсивному
пошуку прийнятних, цивілізованих форм гносе-
ологічного розв’язання вказаної антиномії дер-
жави: демократія чи сила, права чи могутність.
134. Реалізація ідеалів природно-правової па-
радигми в соціальних відносинах неминуче пе-
редбачає дію гносеологічних констант морально-
етичного походження, гносеологічну дію цінніс-
ної регуляції поведінки. Автоматичне виконання
моральних норм саме тому неможливе, що вони
самосуперечливі за своєю природою і вимагають
пізнавального розв’язання у формі виявлення
оптимальної міри поведінки як специфічного
зняття антиномічності егоїстично-альтруїстичної
конструкції добра, блага, справедливості.
135. Нормативно належне як породження ми-
нулого і майбутнього породжує напружену гно-
сеологічно-правову антиномію. Належне, зумов-
лене минулим досвідом, не може бути однозна-
чно придатним для нових, змінених соціальним
розвитком ситуацій. З абсолютно належного во-
но перетворюється спочатку на відносно на-
лежне, а відтак – і на зовсім неналежне, в анти-
цінність. Належне, зумовлене ідеалами майбут-
ньої гармонії, ще не є абсолютно належним,
оскільки не підтвердило своєї істинності, тобто
воно, як і належне, породжене минулим, є відно-
сно належним. Водночас право, щоб забезпечити
стабільність у суспільстві, наказує виконувати
норму як істинну норму, як обов’язкову схему
поведінки. Отже, виходить, що в нормі концент-
рується належне, яке є водночас гносеологічно
необґрунтованим належним, тобто неналежним,
адже тільки істина породжує обов’язковість.
136. Функціонування права постає як гносеоло-
гічне балансування між належним і сущим, ціннос-
тями і реальністю, в якому аксіологічні фактори
відіграють роль необхідних констант епістемоло-
гічного процесу праворозвитку.
137. Постійне розв’язання аксіо-гносеологіч-
ної антиномії норми права є тим пізнавальним
механізмом, за допомогою якого долаються край-
нощі природно-правового та позитивно-догматич-
ного підходів у розумінні сутності права.
138. Право – тотально гносеологізоване яви-
ще. Більше того, є всі підстави стверджувати, що
пізнання постає найглибиннішою сутністю пра-
ва: є процес пізнання – можна говорити про на-
явність права, немає пізнання – немає й права.
139. Гносеологічна природа права є об’єктом
окремої теоретико–правової науки – гносеології
права, а предметом її – вивчення закономірнос-
тей правового пізнання як необхідної умови фу-
нкціювання і розвитку самого права.
140. Судовий процес – це гносеологічне зма-
гання протилежних або навіть суперечливих ін-
терпретацій однієї й тієї ж групи юридично зна-
чущих фактів.
141. Увесь правотворчий і правозастосовчий
процес здійснюється через розв’язання низки
пізнавальних проблем герменевтичного плану:
необхідність розуміння соціальної ситуації, з’ясу-
вання форм її правової регламентації, роз’яснення
основних положень законодавчого проекту, офі-
ційне тлумачення прийнятого закону, неофіційні
інтерпретації окремих його приписів у процесі реа-
лізації та застосування права тощо.
142. Герменевтичність права є однією з найіс-
тотніших його властивостей, а герменевтичний
процес загалом є основним джерелом і формою
його розвитку.
143. Право настільки є правом, наскільки воно
герменевтичне, і юрист є настільки юристом, на-
скільки він герменевтик.
144. З погляду символічно-смислової природи
правової матерії, закон – це “особливого роду ви-
Гносеологічні принципи права
40 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
раз думки”, а думка завжди потребує розуміння,
розкриття смислу. “Тлумачити закон означає роз-
крити істинний смисл його”. Отже, проблема ро-
зуміння як основна проблема філософської герме-
невтики є водночас і основною проблемою герме-
невтики права і, відповідно, предметом самостій-
ної науки юридичної герменевтики. А процедура
тлумачення як одна з найважливіших у праві по-
стає пунктом перетину безлічі філософських, ло-
гіко-гносеологічних модальностей і суто техніко-
юридичних властивостей права.
145. Текстовий варіант нормативного припису
завжди потребує гносеологічної активності
суб’єкта права у формі інтерпретаційної діяльно-
сті: 1) аналіз смислових значень слів, термінів
і синонімічних утворень і вибір серед них таких,
що найбільш адекватно відображають думку за-
конодавця, 2) конструювання припису за схе-
мою, яка серед усіх інших можливих синтаксич-
них побудов максимально сприяла б розкриттю
смислу, передбаченого законодавцем.
146. При створенні закону законодавець неми-
нуче потрапляє у своєрідне правове герменевтичне
коло, сутність якого полягає в тому, що чим точ-
ніше викладається смисл і призначення юридич-
ного припису, тим більш громіздким і ускла-
дненим спеціальною термінологією стає сам текст
припису і тим складнішим він стає для розуміння
його реципієнтом, для котрого він і призначений.
Недаремно відзначають дослідники герменев-
тичних проблем права, що «немає більш вірного
шляху не зрозуміти закону, як прочитати його
дослівно».
147. Коли розглядати право на рівні його текс-
туального вираження, то можна виявити одну
з фундаментальних правових антиномій суто гер-
меневтичної природи: з одного боку, правові те-
ксти повинні бути чіткими, однозначними і яс-
ними для розуміння їх максимальною більшістю
громадян-суб’єктів правовідносин, з іншого бо-
ку, реалізація сформульованої вимоги призвела б
до переривання встановлених у суспільстві тра-
дицій правозастосовчої практики і юридичного ми-
слення, що забезпечують безперервність і стабіль-
ність функціонування правової системи.
148. Суб’єкти права, чи то пересічний грома-
дянин, чи професійний юрист (останній ще біль-
шою мірою), постійно вимушені здійснювати
інтелектуальні інтерпретаційні дії, без яких вони
просто неспроможні використати нормативний
матеріал для своїх практичних цілей.
149. Вказана герменевтична константа є лише
специфічною формою загальних пізнавальних
процесів у праві, що зумовлюють його функціо-
нальну регулятивність.
150. Неможливо уявити собі хоч на мить дію
права поза інтерпретаційною ативністю суб’єктів
правовідносин, а отже, й поза інтелектуально-
пізнавальною напругою, з нею пов’язаною. Тому
вже на рівні законодавчого чи будь-якого іншого
нормативного тексту право функціонує саме як
пізнавальний процес і поза ним втрачає свій ре-
гулятивний потенціал.
151. Гносеологічна навантаженість правового
тексту свідчить про гносеологічну навантаже-
ність права загалом.
152. Рано чи пізно конфлікти розв’язуються,
і це відбувається саме за рахунок гносеологічно-
інтерпретаційної рефлексії наявного регулятив-
ного потенціалу правові системи. Свою специфі-
чну роль тут відіграють саме герменевтичні кон-
станти правового пізнання.
153. В екстремальній ситуації правового дискурсу
відбувається справжня динаміка регулятивних меха-
нізмів права і саме тут найбільше проявляється така
властивість, як тотальна й фундаментальна за-
лежність їх ефективності від пізнавальної насиченості
у формі герменевтичних процесів.
154. Задіяність у герменевтичному процесі не
тільки мовних, а й суто людських, особистісних
чинників екзистенціального плану визначають
гносеологічну природу судового рішення та іс-
нуючої змагальної системи судочинства концен-
трованим виразом функціонування правової сис-
теми суспільства загалом.
155. Інтерпретація – це завжди екзитенціально-
пізнавальна процедура, в якій описування, пояс-
нення і виправдання нерозривно пов’язані між со-
бою. Суб’єкт увесь у своїй інтерпретації. В ній ві-
дображається не тільки його розумові здібності,
рівень освіти, особливості виховання, а й прийняті
ним цінності, розуміння мети і смислу права.
156. Тлумачення певної правової ситуації ні-
коли не може бути чисто об’єктивістським, поза-
особистісним, воно завжди має екзистенціально-
правову природу. Суддя орієнтується не тільки
на виявлення істини як основної умови справед-
ливого вироку, він водночас відповідальний пе-
ред усією правовою системою, яка довірила йому
цю престижну посаду, й тому неминуче діє
у сфері прийнятих у цій системі правових цінно-
стей, техніко-юридичних традицій, оскільки зав-
жди залежний від майбутніх оцінок своєї діяльно-
сті колегами, які так само функціонально заан-
гажовані системою і дотримуються такої ж кор-
поративної правової парадигми.
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 41
157. Істина постає як з’ясування питання про
те, що визнавати правовою реальністю не тільки
тому, що вона сама собою гносеологічно завжди
відносна і не може бути виявлена остаточно
в абсолютному значенні, а й тому, що вона є нас-
лідком боротьби інтепретацій і сама постає як
свого роду завершальна інтерпретація, що набула
офіційного значення. Оскільки інтерпретація, як
ми бачили, не може бути чисто інтелектуальною
процедурою, а завжди екзистенціальна, життєво-
значуща для всіх учасників процесу, то й істина
як його наслідок не може вважатися суто
об’єктивістською за своїм змістом, вона також
екзистенціальна і є наслідком особистісного ду-
ховно-пізнавального освоєння і творення реаль-
ності як певної смислозначущої цінності.
158. Якби спеціально розроблені методи об’єк-
тивістської інтерпретації фактів і юридичних тек-
стів могли однозначно забезпечити виявлення
істини, то ніколи б не поставала проблема гер-
меневтики права.
159. Право може функціонувати саме як пізна-
вальний, гносеологічний процес, поза яким воно
втрачає свою регулятивність.
160. Юридична логіка – це наука, яка вивчає
закономірності застосування логічних теорій
у правовому пізнанні та юридичній практиці.
161. Логіка є невід’ємним елементом будь-
якої правової реальності, визначальним момен-
том її внутрішньої сутнісної структури.
162. Починаючи від структури норми, первин-
ної клітини права, й закінчуючи системою зако-
нодавства та системою права, логічність прони-
зує всю правову матерію, всі етапи її розвитку
й функціонування. Недаремно системність і фо-
рмальну визначеність зараховують до сутнісних
характеристик права.
163. Логіка є гносеологічним механізмом поро-
дження права, засобом його реалізації та методом
розкриття його сутності, іншими словами – однією
з найістотніших констант функціювання права.
164. Кожна наука, як відомо, відрізняється від
іншої своїм власним специфічним предметом
і методом. У праві цей метод (а саме: формально-
догматичний) має логічну природу, що свідчить
про логіко-гносеологічну природу самого права.
165. Оскільки метод завжди зумовлюється
предметом, то в даному разі логіка як метод зли-
вається з самим правом, трансформується в ньо-
му, стає юридичною логікою. І навпаки, логічна
природа права породжує правову логіку як свій
метод саморозкриття і самореалізації.
166. Чисто формального, чисто структурного
аспекту права, який би не визначався реальним
правом, просто не існує. Завжди відбувається вза-
ємодія і взаємозлиття формального і правового,
утворюється певна формально-правова синкретич-
ність. Закономірності її функціонування вивчає
юридична логіка – наука про правовий метод.
167. Логіка завершує будь-яку систему права.
Та чи інша концепція права стає повною та заве-
ршеною з експлікацією своєї логіки, яка дозволяє
як визначити і розкрити певну правову стру-
ктуру, так і задати механізм її реалізації.
168. Норма – це завжди судження, логічне су-
дження, і воно не може виражатися, змінюватись
і реалізуватись інакше, як у відповідності з зако-
нами логіки.
169. В нормі-приписі може бути відсутня чи
то гіпотеза, чи то санкція, чи навіть сама диспо-
зиція, але цілісна природа норми не припускає
відсутності жодного її елемента, і всі вони необ-
хідно мають бути присутні, всі вони дійсно при-
сутні, хоч і розкидані часто по різних нормах-
приписах, тому цілісна, єдина правова норма
завжди постає як логічна норма, як результат ло-
гічного аналізу.
170. Норма може бути ефективною, живою
нормою, коли вона – цілісна норма. Її цілісність
задає, з одного боку, логічну структуру реалізації
норми, з іншого боку, розгортається в систему
законодавства і систему права, яка завжди є ло-
гічною системою.
171. Логіка у взаємодії з правом, стаючи юри-
дичною логікою, формує право, реалізує його і в
цілому проявляє себе як фундаментальна логічна
константа правового пізнання, а отже, і загаль-
ного розвитку права.
172. Якщо гіпотеза є минулою умовою, обста-
виною поведінки суб’єкта, то санкція є такою ж
майбутньою обставиною його поведінки. У тем-
поральному плані поведінка суб’єкта є моментом
“тепер”, що викликаний минулим і неминуче зу-
мовлює майбутні наслідки. Кожне “тепер” є по-
родженням минулого, містить його в собі й вод-
ночас є зародком майбутнього, відносно визначе-
ного тією мірою, якою ми впливаємо на “тепер”.
173. У структурі норми права ми спостеріга-
ємо мікросхему структури часу загалом: мину-
лому, теперішньому, майбутньому в нормі від-
повідають гіпотеза, диспозиція, санкція. Вказані
характеристики слугують істотним онтологічним
аргументом на користь триелементної структури
норми. Коли ми відкидаємо гіпотезу, це означає,
що ми відмовляємося від власної зумовленості ми-
нулим, а коли ми ігноруємо санкцію, це означає,
що ми відмовляємося від власного інтересу, від ці-
лей, яких намагаємося досягти в майбутньому.
Гносеологічні принципи права
42 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
174. Якщо в структурі норми права гіпотезі
відповідає минуле, диспозиції – теперішнє, санк-
ції – майбутнє, то так само очевидним є те, що
в процесі функціонування права санкція тільки
для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого
суб’єкта права вона стає теперішнім способом
діяльності по застосуванню права. Кожна мить
теперішнього викликана минулим і зумовлена
майбутнім, тобто в ній певною мірою присутні
моменти минулого і майбутнього. Так само кож-
ний елемент норми права певною мірою «наси-
чений» акцидентальними моментами, властивос-
тями інших її елементів.
175. Гіпотеза безглузда, якщо не передбачає
диспозицію. Саме диспозиція перетворює без-
лику масу розмаїття фактів у визначені юридичні
факти, осмислені обставини й умови дії.
176. Взаємонасиченість властивостями і хара-
ктеристиками всіх структурних елементів норми
права, їх відносна тотожність і відмінність зумо-
влюють можливість їх взаємного переходу одне
в одного і забезпечують динаміку правового про-
цесу. Інша справа, що в такому разі значно
ускладнюються пізнавальні операції, з ними
пов’язані, але це є тільки зайвим свідченням то-
го, що без певної гносеологічної інтенсивності
право не може існувати.
177. Позитивне право ставить своїм завданням
охопити усі найбільш важливі форми поведінки
і процесуальні ситуації з тим, щоб прийняття рі-
шень мало чисто логічний, автоматичний харак-
тер і виключало, зводило нанівець ігрові аспекти
судового процесу. На цій головній настанові ба-
зувалася школа юридичного позитивізму.
178. Юридичний позитивізм має основним
принципом і настановою намагання мінімізувати
варіабельність при розв’язанні юридичних конф-
ліктів, що залишається чинною тенденцією у бі-
льшості сучасних правових систем світу.
179. Повністю виключити змагальний, ігро-
вий, тобто вірогіднісний момент у розв’язанні
юридичних конфліктів практично неможливо.
По-перше, тому що неможливо передбачити усі
вірогідні життєві ситуації, що можуть набути
форми юридичного конфлікту. Історичний роз-
виток суспільства з необхідністю породжує нові
оригінальні форми соціальних конфліктів, і юри-
дична формалізація процедур їх розв’язання мо-
же тільки в часовому відношенні слідувати за їх
виникненням. Тому в момент актуалізації цих
конфліктів невизначеність шляхів їх розв’язання
максимальна. Щоб уникнути небезпеки явно не-
правових рішень, використовується механізм
змагальності сторін обвинувачення та захисту.
По-друге, у випадку протилежної ситуації, коли
стаття закону чітко передбачає наявний юридич-
ний факт, але загальна соціальна ситуація доко-
рінно змінилась і тому даний факт оцінюється
вже по-новому, також можливе неправове рі-
шення (на основі застарілої статті закону). Зма-
гальний момент у даному випадку забезпечує
в судовому процесі механізм “переливання пра-
ва” зі сфери реального функціонування сус-
пільства у формалізований достатньо статичний
процесуальний інститут судочинства.
180. У суспільстві відбувається постійне бала-
нсування між правовим наданням індивідуумам
можливості самореалізації (оскільки саме особи-
стості найбільш відповідальні за прогрес)
і правовим обмеженням “самореалізацій”, які
явно суперечать інтересам більшості. Отже суб-
станційний конфлікт між інтересами мас і осо-
бистості, а на міждержавному рівні – інтересами
окремої країни та світовим співтовариством, зу-
мовлює суперечливу сутність права і цим робить
його тотожним за фундаментальною структурою
тим конфліктним соціальним явищам, які пови-
нні бути врегульовані правом. Тотожність дина-
мічної природи права соціальній динаміці конф-
ліктів забезпечує його принципову придатність
для досягнення своїх цілей.
181. Право i пiзнання не утворюють iдеального
теоретико-практичного тандему. Суперечнiсть
мiж суспiльством i правом розв'язується гносео-
логiзованим процесом реалiзацiї права, але саме
пiзнання, сама гносеологiя також перебувають сто-
совно права у вiдношеннi тотожностi й протилеж-
ностi, тобто складають специфiчну суперечнiсть,
своєрідний гносеологічно-правовий конфлікт.
182. Право – тотально гносеологiзоване яви-
ще, а гносеологiя – тотально нормативна.
183. Гносеологiзованiсть права i нормативнiсть
гносеологiї показують, що в специфiчних суб-
станцiях пiзнання i права є якiсь фундаментальнi
спiльнi елементи, вiдокремлення яких веде до
втрати основної якостi права як права i пiзнання
як пiзнання.
184. Право – це вираз об'єктивної потреби
суспiльства у певному порядку самоорганiзацiї.
Об’єктивність потреби породжує примусовий ха-
рактер певного типу самоорганiзацiї суспiльства. От-
же, нав'язувальний характер порядку говорить про
силову природу права. Безсиле, безвладне право так
само не право, як i ненормативна влада – не влада.
185. Норма це порядок, упорядненiсть, пра-
вильнiсть. Норма протистоїть хаосу i безпорядку,
вона призначена зробити суспiльнi вiдносини ро-
зумними, максимально наближеними до відпові-
А. А. Козловський
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 43
дності людськiй природi, вона видiляє з усiх мо-
жливих варiантiв поведiнки саме тi, якi вже ви-
правдали себе як найбiльш ефективнi й соцiально
цiннi та гуманнi.
186. Право стає бiльш гносеологiзованим, бiльш
залежним вiд пiзнавальних процесiв, а пiзнання –
бiльш методологiчним, нормативним. Розвиток
пiзнавальних аспектiв права, пiзнавальних про-
цесiв у структурi права призводить до необхiдностi
видiлення окремої науки, гносеологiї права, пред-
метом якої i є вивчення закономiрностей правового
пiзнання як необхiдної умови функцiонування
i розвитку самого права.
187. Фундаментальна гносеологічно-правова ан-
тиномiя. Право – відносно консервативна соцiальна
система i вона не встигає за динамiкою розвитку
суспiльства. Саме консервативнiсть права є його
найважливiшою перевагою i дозволяє вiдiгравати
роль надiйного тилу, перевiреного критерiю всiх
соцiальних нововведень. Адже право, норми права –
це такi форми поведiнки, якi з усiх її можливих
варiантiв у минулому виявилися найбiльш ефектив-
ними, тому прийнятi у суспiльствi як обов’язкова
форма поведiнки для всiх. Право постає як iстина
про правильну, раціональну поведiнку. Але ця
iстина грунтується на минулому досвiдi, досвiдi
вчорашнього дня. Ця iстина i цей досвiд узаконю-
ються в правi як абсолютна iстина у формi закону,
який не можна не виконувати. Однак, розвиток
суспiльних вiдносин i соцiального пiзнання постiйно
породжує або бiльш досконалi форми поведiнки,
або взагалi принципово новi їх форми, якi супе-
речать закону чи просто не вписуються в закон,
самi ж вони є соцiально цiнними. Пiзнання, отже, є
постiйною негацiєю права. Своїм розвитком
пiзнання вiдмiняє дiюче право, поглинає його, “пе-
ремелює” в собi. Право, зі свого боку, саме намага-
ється поглинути пiзнання i веде до зупинки розви-
тку знання: знання, яке стало правом, перестає розви-
ватись, оскiльки узаконюється як iстина в останнiй
iнстанцiї, як абсолютна iстина, яку не можна не
враховувати i в якiй неможливо сумнiватися.
Пiзнання ж – це завжди сумнiв, який не хоче знати
якихось остаточних iстин. Отже, пiзнання запере-
чує право, право заперечує пiзнання, хоча вони й не
можуть iснувати одне без одного, тому й утворю-
ють одну-єдину суперечнiсть, що розвивається.
188. Р. Iєрiнг стверджував, що реалiзацiя є ос-
новною ознакою права. Б. О. Кiстякiвський на-
полягав на необхiдностi «визнати реалiзацiю права
основним моментом для його пiзнання». З позицій
гносеології права можна стверджувави, що саме
пiзнання є основною умовою реалiзацiї права.
189. Право взагалі неможливо розглядати без
паралельного теоретичного усвідомлення шляхів
його пізнання, адже ми завжди отримуємо таке
право, залежно від того, якими методами ми його
відкрили і розробили. Інші методи – інше право,
інша теорія пізнання – інша теорія права. Скіль-
ки гносеологічних концепцій – стільки
й концепцій права.
190. Пізнавальний процес пронизує всі етапи
функціонування права.
191. Пізнання супроводжує право в будь-який
момент його існування, є джерелом його регуля-
тивної енергії.
192. Подібно до того, як аспект формальної
визначеності права вивчає наука юридична ло-
гіка, аспект державної забезпеченості права –
теорія держави, так особливості пізнавальної ін-
тенсивності права як важливішої і суттєвої його
ознаки повинна вивчати специфічна й самостійна
наука – гносеологія права.
193. Сьогодні виникає нагальна потреба гово-
рити про гносеологічну екологію самого права,
точніше, про проблему гносеологічного обґрун-
тування права.
194. Будь-яка правова концепція має онто-гно-
сеологічну структуру і може бути віднесена за
своєю онтологією до певної категорійної суперс-
труктури з відповідною їй гносеологією.
195. Право і пізнання стають тотожними, пі-
знання постає сутністю права, а право – формою
пізнання.
196. У концепціях гносеологічного типу право
породжується, функціонує і реалізується саме
у пізнавальній формі, пізнання стає ніби самою
сутністю права, способом його існування. І хоч у
цих концепціях також приймається певна онтоло-
гія, основний акцент робиться все ж таки на пізна-
вальному процесі реалізації вказаної онтології.
197. Більше того, є підстави стверджувати, що
національно-правові системи будь-якої країни
оптимально розвиваються тільки за умови наяв-
ності гнучкої, динамічної системи пізнавальних
методів, релевантних праву, адже в іншому ви-
падку (як це до деякої міри спостерігається в су-
часній Україні), коли немає ні визначеної націо-
нально-правової онтології, ні, тим більше, обґру-
нтованої пізнавальної методології сучасної пра-
вотворчості, правова система неминуче пробук-
совує в своєму розвитку, не дає очікуваних ефек-
тивних наслідків, а навпаки, нагромадження не-
систематизованого, необґрунтованого, супереч-
ливого нормативного матеріалу тільки розхитує
ту систему права, яка вже існувала.
Гносеологічні принципи права
44 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
198. Чи можна дослiджувати методи пiзнання пра-
ва, коли не вiдомо, що є самою субстанцiєю права,
чим є право-саме-собою? Гносеологiя права проблему
методу розв’язує принципово iнакше. Метод у нiй
випливає з природи самого права. Метод є гносео-
логiчним породженням апрiорно прийнятої сутностi
права, тоді як право – гносеологiчним результатом
використаного методу. Його евристичнiсть та ефек-
тивнiсть є основним критерiєм iстинностi й правиль-
ності прийнятого постулату права.
199. Право є пiзнанням, i коли чергове прого-
лошення його нової природи разом із випливаю-
чим з неї методом нiчого не додають нам до того,
що ми вже знали про право, то це елементарно
свiдчить про гносеологiчне безсилля або
хибнiсть прийнятих настанов.
200. За аналогiєю має розмикатися гносео-
логiчне коло “право – метод” i в пiзнавально-
правових дослiдженнях. Критерiєм доцільності
подiбних пошукових процедур є гносеологiчна
iнтенсивнiсть методу, що проявляється в його
евристичнiй результативностi.
201. Гносеологія завершується в методі.
202. Будь-яка концептуальна модель права
концентровано виражає свою сутність у специ-
фічному формулюванні методу права. Кожна
концепція, чи то юриспруденція понять, приро-
дне право, чи право позитивне – це певний ме-
тод. Метод же права – це завжди логіка реалізації
та розвитку права, в усякому випадку, певне ро-
зуміння цього розвитку.
203. Гносеологія права як наука також будує
свою модель права, гносеологічну концепцію пра-
ва. За своїм характером це динамічна концепція,
оскільки визнає пізнання самою сутністю права.
204. Пізнання ж – процес нескінченний і супе-
речливий, тому гносеологічна концепція зорієнто-
вана на право як на відкриту, динамічну систему.
205. Це проявляється у формулюванні її ме-
тоду. Він, з одного боку, суто конкретний
і спрямований на роботу з позитивною догмати-
кою як специфічним виразом правової системи
суспільства. З іншого боку, гносеологічний ме-
тод права завжди може залишати в тією чи ін-
шою мірою відкритою проблему чи то онтології,
чи то соціальної проекції права, чи його специ-
фічної логіки. Незмінним є тільки сам каркас,
чиста структура пізнавально-правового процесу,
а саме онто-гносео-логічна модель з її специфіч-
ним методом права. Ця чиста структура постає тепер
комплексним критерієм, контрольним пунктом, ін-
дикатором повноцінності й істинності будь-якої кон-
кретної школи чи напряму права.
206. Гносеологічний метод права – це епістемоло-
гічний механізм узгодження і взаємодії онтологічних
та логічних засад права як специфічний вираз пізна-
вальної динаміки і розвитку самого права.
207. Цей метод показує, що утворення певної
концептуальної моделі не означає завершеності
пізнання права. Право пізнавально невичерпне,
оскільки пізнання є самою сутністю права, най-
глибшою його характеристикою. Право без пі-
знання перестає бути правом, бути правдою, стає
несправедливим, неправом, антиправом. Регуля-
тивність права є тільки похідною пізнавальної
сутності права.
А. А. Козловский
ГНОСЕОЛОГИЧЕСКИЕ ПРИНЦИПЫ ПРАВА
Регулятивная динамика права обусловливается разнотипными и разноуровневыми познавательными
процессами, которые в совокупности базируются на целостной и в тоже время открытой системе гно-
сеологических принципов.
A. A. Kozlovskiy
GNOSEOLOGICAL PRINCIPLES OF LAW
The regulative dynamics of law is conditioned by different type and different level cognition processes
which altogether are based on the integral and at the same time open system of gnoseological principles.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9749 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:51:54Z |
| publishDate | 2005 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Козловський, А.А. 2010-07-06T13:29:51Z 2010-07-06T13:29:51Z 2005 Гносеологічні принципи права / А.А. Козловський // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 32-44. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9749 Регулятивная динамика права обусловливается разнотипными и разноуровневыми познавательными
 процессами, которые в совокупности базируются на целостной и в тоже время открытой системе гносеологических принципов. The regulative dynamics of law is conditioned by different type and different level cognition processes
 which altogether are based on the integral and at the same time open system of gnoseological principles. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Гносеологія права Гносеологічні принципи права Гносеологические принципы права Gnoseological principles of law Article published earlier |
| spellingShingle | Гносеологічні принципи права Козловський, А.А. Гносеологія права |
| title | Гносеологічні принципи права |
| title_alt | Гносеологические принципы права Gnoseological principles of law |
| title_full | Гносеологічні принципи права |
| title_fullStr | Гносеологічні принципи права |
| title_full_unstemmed | Гносеологічні принципи права |
| title_short | Гносеологічні принципи права |
| title_sort | гносеологічні принципи права |
| topic | Гносеологія права |
| topic_facet | Гносеологія права |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9749 |
| work_keys_str_mv | AT kozlovsʹkiiaa gnoseologíčníprincipiprava AT kozlovsʹkiiaa gnoseologičeskieprincipyprava AT kozlovsʹkiiaa gnoseologicalprinciplesoflaw |