Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина
В очерке даётся краткая биографическая справка и рассматриваются некоторые аспекты наследия Евгения Эрлиха (1862-1922). В частности анализируются методологические основания его взглядов,
 социологическое понимание права, государства и общества, даётся критика учения о «свободном праве» и взг...
Збережено в:
| Дата: | 2005 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
2005
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9756 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 105-126. — Бібліогр.: 200 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860269144690130944 |
|---|---|
| author | Бігун, В.С. |
| author_facet | Бігун, В.С. |
| citation_txt | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 105-126. — Бібліогр.: 200 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| description | В очерке даётся краткая биографическая справка и рассматриваются некоторые аспекты наследия Евгения Эрлиха (1862-1922). В частности анализируются методологические основания его взглядов,
социологическое понимание права, государства и общества, даётся критика учения о «свободном праве» и взглядов Эрлиха другими учёными. Актуализируются некоторые воззрения учёного, его
учения о «живом праве» в современном контексте. Прилагается библиография трудов Евгения Эрлиха и других работ на темы, затронутые в очерке.
The article reviews biography and some aspects of the scientific legacy of Eugen Ehrlich (1862-1922). It
outlines the methodological foundations of his views, sociological understanding of law, state, and society. Some critic of the “free movement of law” as well as Ehrlich’s related views also presented. Selected
thoughts of the scholar, also related to those on “living law”, are considered in the contemporary context.
A bibliography of Ehrlich’s publications and related works of other authors are listed.
|
| first_indexed | 2025-12-07T19:04:28Z |
| format | Article |
| fulltext |
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 105
КЛАСИКИ ФІЛОСОФІЇ І СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА:
ЄВГЕН ЕРЛІХ
© 2005 В. С. Бігун
Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України
ЄВГЕН ЕРЛІХ: ЖИТТЯ І ПРАВОЗНАВЧА СПАДЩИНА
(АКТУАЛЬНИЙ НАУКОЗНАВЧИЙ НАРИС)
Буковинський
син. Євген Ерліх
народився 14 ве-
ресня 1862 р. на
берегах річки Прут
– у тоді австро-
угорській столи-
ці Буковини –
Чернівцях. Еліас
(так назвали його
батьки) змалку
відчув вплив ба-
гатонаціональ-
ного середовища
краю. Семінарію (польськомовну) закінчив у Са-
мборі (неподалік Львова), куди переїхав з бать-
ком, який 1865 р. став адвокатом у Галичині.
Мабуть, за його порадою вирішив стати юрис-
том, і поїхав навчатися до Львова.
Провчившись два роки у Львівському універ-
ситеті, з весняного семестру 1881/82 н. р. продо-
вжує навчання у Віденському. Серед улюблених
дисциплін – «Процесуальне право» (викладач
Антон Менгер), «Наука фінансового права»
(Карл Менгер) і «Торгове право» (Грюнгут). Пі-
сля завершення навчання у серпні 1883 р. (у віці
20 років), займається наукою і 8 квітня 1886 р.
здобуває ступінь «доктора прав» (промоція). За-
лишившись у Відні, почасти займається адвокат-
ською практикою (офіційно: з 4 квітня 1893 р. до
20 грудня 1896 р.), але переважно — вивченням
сучасного загального й давньоримського права.
Четвертого серпня 1894 р. (1893 р. в Берліні
виходить його габілітаційна праця «Мовчазне
волевиявлення») Ерліх стає приват-доцентом зі
спеціальності «римське право». 5 листопада
1896 р. посідає посаду позаштатного професора
римського права Чернівецького університету
(див. панораму університету на фото внизу сто-
рінки), а 23 січня 1900 р., – після смерті попере-
днього завідувача кафедрою і виходу 1899 р. мо-
нографії «Імперативне і диспозитивне право в Ци-
вільному кодексі для Німецької імперії», – стає
штатним професором університету. З 1901 р. – де-
кан юридичного факультету, а в 1906-1907 рр. –
ректор університету й за посадою – депутат місце-
вого парламенту. Ректорську інавгураційну промову
«Факти звичаєвого права» було опубліковано 1907 р.
1909 р. Ерліх засновує згодом широко відомий
науково-навчальний семінар (форма практичних
занять, щоправда, для випускників, а не студентів)
з «живого права». Семінар займався досліджен-
нями звичаєвого права Буковини, хоча коштів для
реалізації всіх планів бракувало. Діяльність семінару
й Ерліха ставала відомою, про це свідчить, напри-
клад, опублікування 1911 р. Товариством українсько-
руських правників у Львівському «Правничому віс-
нику» і окремим випуском праці «Про живе право» з
описом методології дослідження, праці «Живе право
народу Буковини» (1913), запрошення в 1914 р. до
США (Гарвард та інші наукові установи) прочи-
тати доповіді й лекції (прийняти яке завадила
війна), присудження у 1914 р. Гронінгенським
університетом (Голландія) Ерліху, поряд з іншими
В. С. Бігун
106 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
відомими правознавцями часу (Л. Дюгі, Ф. Жені,
О. Губер), почесного докторського ступеня.
Епоха вплинула на ідеї й дослідницькі інте-
реси Ерліха. Це був час підвищеного інтересу до
звичаєвого права, про що свідчать, і, наприклад,
праці Комісії для виучування звичаєвого права
України Всеукраїнської Академії наук, С. Дніст-
рянського, інтерес до соціологічних питань права
в США, де ідеї Ерліха зарадили в розвитку соціо-
логічної юриспруденції та правового реалізму.
Ерліх – учасник громадського життя краю.
Виступає в пресі з актуальних питань соціально-
культурного життя, займається правотворчою
роботою у місцевому парламенті. Після першої
світової війни бере участь у міжнародних конфе-
ренціях, представляючи Австрію.
Про особисте життя Ерліха відомо небагато.
Він проживав у Чернівцях на вулиці Штайнгассе,
28, був неодружений. Зовнішньо, зі слів сучас-
ника, був подібний на Лорда Байрона, чим пи-
шався; мав струнку статуру, виразні риси об-
личчя, високе чоло, веселий характер, добре по-
чуття гумору. Студенти пригадували, що ніхто
не міг зрівнятися з Ерліхом у швидкості ходьби,
а вдома застати його було практично неможливо,
бо майже весь час він проводив в університеті.
Володів багатьма мовами (принаймні, як свідчать
праці, англійською, датською, іспанською, іта-
лійською, німецькою, норвезькою, польською,
російською, румунською, сербською, угорською,
французькою, хорватською). Карл Реннер, авст-
рійський вчений, автор однієї з класичних соці-
ологічно-правових праць того часу, згодом пер-
ший Президент Австрії, назвав Ерліха «людиною
невтомної праці та невгамовного прагнення до
знань» [148, c. 405].
Початок першої світової війни, розпад Авс-
тро-Угорщини, перехід Буковини до Румунії, пе-
реформування новою владою Чернівецького уні-
верситету драматично вплинули на життя й ака-
демічну працю Ерліха. Він їде до Відня, а згодом
до Швейцарії, хоча все ще не знає подальшої
своєї долі. Спочатку Ерліх думав виходити на
дострокову пенсію, запропоновану румунськими
властями. Мав надію оселитися й займатися нау-
ковою роботою у Швейцарії; однак, отримавши
відмову, яку він важко переніс, починає навіть
думати про те, щоб «усамітнитися в якомусь гні-
здечку, в ідеалі в Італії, аби спокійно завершити
свої дні: назавжди залишити наукову й публіцис-
тичну діяльність» [143, с. 416].
Утім Ерліх вирішує повернутися до Чернівців.
Між тим, у 1919 р. кафедру, яку він очолював,
посів його учень. Проти його повернення відкри-
то виступили нове керівництво тепер уже румун-
ського університету та частина радикально на-
лаштованого національного студентства. Ерліха
називали “зрадником”, указали на зміну ре-
лігійної конфесії, єврейське походження, а також
свого часу висловлені реформаторські ідеї щодо
перетворення університету на спеціалізований
вищий навчальний заклад (Ерліх вважав недоре-
чним для краю існування університету, в якому
майже всі стають юристами, філософами, служ-
бовцями, тоді як відсталий, на його думку край,
потребує фахівців прикладних спеціальностей)
[144, c. 331-338]. Завдяки авторитету Ерліха як
вченого (саме з ім’ям Ерліха довгий час асоцію-
вали в Європі Чернівецький університет), впли-
вовим знайомствам у столиці, у липні 1921 р.
окремим рішенням Міністра просвіти в універ-
ситеті було створено кафедру філософії права та
соціології. Незважаючи на подальші протести
(університетські власті вважали рішення втру-
чанням в автономію університету), Ерліх міг по-
новити науково-викладацьку діяльність. І хоч
планів було чимало, цьому так і не судилося збу-
тися: прогресуюча хвороба цукрового діабету,
вимушена в зв’язку з цим ампутація ніг, обірвали
життя Ерліха у Відні 2 травня 1922 р., де й похо-
ваний.
Життя і науковий доробок Ерліха детально
досліджено й описано професорами М. Ребінде-
ром та В. П. Марчуком, низкою інших авторів
(див. перелік літератури). Проте деякі сторінки
з життя, наукова спадщина Ерліха залишаються
(принаймні, для нашого правознавства) малові-
домими чи невідкритими, потребують перегляду.
Основні праці. Що досліджувати, Ерліху під-
казало життя, його середовище. Роско Паунд,
який дав високу оцінку доробку вченого, писав,
що «Ерліх мав винятково сприятливе дослідни-
цьке середовище й цим уміло скористався» [134,
c. 130-131]. Не випадково, очевидно, ним обрано
й тему джерел права, їх застосування. Спостері-
гаючи за життям багатонаціональної Буковини та
Галичини, у яких етнічні групи прагнули збе-
регти культурну ідентичність, Ерліх помітив, що
не всі норми чинного законодавства застосову-
ються або виконуються, існує чимало відносин,
які взагалі не врегульовані законодавством, зате
діють і часом застосовуються судами інші но-
рми, вироблені у процесі співжиття – «живе пра-
во», як його згодом назвав Ерліх. Яким є це
«право», як судді знаходять його? «Цим питан-
ням, – писав Ерліх в автобіографії, – я займаюся
ще починаючи з опублікованих мною 1888 р. ста-
тей про прогалини в праві, а згодом доповідей про
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 107
вільне правознаходження й вільне правознавство,
однак й більшість інших праць тією чи іншою мірою
пов’язані з цією тематикою» [146, с. 201].
Друкована наукова спадщина Ерліха – більше
70 праць (див. бібліографію у переліку літера-
тури). Серед основних монографій відзначимо
«Основи соціології права» (1913), «Юридична
логіка» (1917, 1918 – окремою книгою), які не-
одноразово перевидавалися, перекладалися іно-
земними мовами. Слід відзначити й такі праці, як
«Про прогалини в праві» (1888), «Вільне право-
знаходження та вільне правознавство» (1903),
«Соціологія і юриспруденція» (1906), «Про живе
право» (1911), «Соціологія права» (1922)*. Вче-
ний не завершив працю «Теорія суддівського
правознаходження» (частково її опублікувавши
1917 р.). Ерліх видав і низку праць, присвячених
іншим правознавчим, соціально-культурним, по-
літичним питанням (наприклад, «До питання про
навчання жінок» (1895), «Міжнародне приватне
право» (1906), «Завдання соціальної політики на
австрійському сході» (1916, 4-е вид.), «Націона-
льні проблеми Австрії» (1917), «Бісмарк та сві-
това війна» (1920)).
Повне зібрання праць Ерліха могло б скласти
кілька томів. Посмертно опубліковано дві збірки
його праць: «Право і життя» (1967), «Закон і жи-
ве право» (1986) – обидві за редакцією М. Ре-
біндера. Чимало праць Ерліха перекладено анг-
лійською (зокрема науковою подією став пере-
клад 1936 р. «Основ соціології права» – Паунд
назвав її «однією з видатних книг покоління»
[136, c. 335]), низку японською. Часописом
«Проблеми філософії права» 2005 р., за даними
автора, вперше після 1911 р., публікується пере-
клад ряду праць Ерліха українською мовою. Тим
самим доробок Ерліха стає більш доступним для
україномовних дослідників, збагачує сучасні украї-
нські науки про суспільство, право й державу.
Соціоцентричність, емпіричність й істо-
ричність, консерватизм поглядів Ерліха. По-
гляди Ерліха зумовлені кількома вихідними за-
садами. Серед них виокремимо, по-перше, соці-
оцентричність – визнання соціуму «центром роз-
витку права». По-друге, емпіричність (зокрема
емпіричність його досліджень) та історичність
(знання історії права, закономірностей його ево-
люції) як засади обґрунтування висновків, зок-
рема соціальності права. По-третє, консерватив-
ність світогляду самого Ерліха – орієнтованість
на збереження традицій, усталеностей, виробле-
* Переклади чотирьох останніх публікуються в цьому
числі “Проблем філософії права” – прим. ред.
них суспільством, відображене у поміркованості
його думки.
Спостерігаючи за життям поліетнічної Буко-
вини, Ерліх помітив, що
«поряд проживають чимало національностей:
русини, румуни, німці, євреї, росіяни, словаки,
мадяри, цигани. Юрист старого ґатунку скаже
напевно, що всі вони мають лише одне й те ж ці-
лком однакове право, що діє в усій Австрії. Од-
нак вже навіть поверхневий погляд на речі пере-
конав би його, що кожен з тих народів притри-
мується в усіх своїх правничих відносинах що-
денного життя цілком відмінних правових засад.
Давній принцип особовості в праві в дійсності
продовжує жити, тільки на папері він заступле-
ний принципом територіальності» [45-ііі, с. 2].
Відтак і різниця між дотриманням норм зако-
нів і норм, за якими живуть різні етнічні групи.
Закони лише частково, й далеко неповно, відо-
бражали життя суспільства, їхні норми містили
численні прогалини; або ж, містячи чіткі при-
писи, залишалися «мертвими», бо в суспільстві
діяли інші норми. «На Буковині, — писав Ерліх
у праці «Соціологія і юриспруденція», – діє авст-
рійський цивільний кодекс, чужий закон, сімейне
право якого виникло на основі зовсім іншої ор-
ганізації сім’ї» [33-ii, c. 7].
Отож, щоб зрозуміти, яке право дійсно є чин-
ним, вважав Ерліх, слід «відшукати живе право».
Це означає дослідити середовище виникнення
й дії право як емпіричної реальності. Джерелом
пізнання права відтак повинні стати не закони,
юридична догматика, юридична література,
а безпосереднє спостереження життя, вчинків,
вивчення звичаїв, документів, які відображають
здійснення «права». Ерліх пропонував викорис-
товувати індуктивну методологію, використову-
ючи методи емпіричних соціологічних досліджень
(анкетування, опитування, збирання й аналіз до-
кументів (наприклад, договорів) тощо).
Ерліх закликає інших і сам досліджує дійсно
практиковане в суспільстві «право». Звертається
до своїх колег в інших краях «[я]кнайскоріше
приступити до зібрання тих всіх звичаїв і право-
вих норм, які живуть в народі без огляду на зо-
бов’язуючі закони. Якщо це не наступить зараз, то
є небезпека, що найкраща скарбниця народного
права пропаде без сліду, бо воно й так раз у раз по-
ступається мертвій букві закону» [45-iii, с. 5].
Обґрунтування висновків вченого за допомо-
гою глибокого знання історії права, правової ду-
мки, аналізу тогочасних тенденцій державниць-
кого правотворення зумовило й вищий, теоре-
тико-філософський їхній рівень, більш обґрунто-
В. С. Бігун
108 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
ване соціологічне розуміння права, держави
й суспільства.
Соціологічне праворозуміння, державорозу-
міння і суспільстворозуміння Ерліха. Соціоце-
нтричність думки Ерліха зумовлювала і його ро-
зуміння права, держави і суспільства. Ерліхівське
праворозуміння не обмежувалося розумінням
права як закону – законоправа (законницького,
законного права) (das Gesetzesrecht). Як свідчать
його дослідження, він розрізняв три типи права:
соціальне право (das gesellschaftliche Recht), пра-
во юристів (das Juristenrecht), державне право
(das staatliche Recht).
Соціальне право – це діючі норми, правила
поведінки людських спільнот, їхній «внутрішній
порядок». На думку Ерліха, суспільство склада-
ється зі спільнот, організованих відповідно до
обов’язкових для їхніх учасників правил поведі-
нки. Тому соціальне право – це певне організа-
ційне право, яке складає значну частину права.
Ним охоплено норми різноманітних людських
стосунків, які існують в таких формах співжиття,
як сім’я, підприємство, громада тощо. Відтак по-
няття соціального права в Ерліха є надзвичайно
широким (певною мірою, подібне до ан-
тропологічного поняття права Л. Поспішила,
який у своїх завершальних працях визнавав мо-
жливість існування «права» в будь-якій людській
групі, наприклад, сім’ї [200; 199]). Характерис-
тикою права Ерліх вважає і «загальне усвідом-
лення», фундаментальне значення необхідності
певної норми, соціального характеру примусу
права. Доведення такої необхідності (факт усвідо-
млення) правової норми, що отримало назву «тео-
рія визнання», у порівнянні з відмінними теоріями
примусу – одна з найістотніших заслуг Ерліха.
Право юристів – це сукупність норм-рішень
(Entscheidungsnormen), тобто правових поло-
жень, відповідно до яких суди вирішують пра-
вові спори. Останні виникають, вважав Ерліх,
через недосконалість, неповноту «організацій-
ного права», його нездатність вирішити виражені
суперечливими інтересами конфлікти, врегулю-
вати нові ситуації. Норми-рішення впливають
і на «внутрішній порядок» суспільства. Вони, на
відміну від «організаційного права», спрямова-
ного на «мирне впорядкування», зорієнтовані на
вирішення спорів. Й оскільки останнє є завдан-
ням юристів, і передусім суддів, а ті «творять»
його, це право Ерліх назвав «правом юристів».
Воно фіксується в письмових правових поло-
женнях, узагальнених передусім у відомих нам
згодом «таблицях», «правдах», і, нарешті, кодек-
сах (хоча останні відображають не лише правові
положення). Право юристів і стало, передусім,
основою законоправа. Формування правових по-
ложень – теж результат соціального процесу,
зміст якого залежить від суспільства, а форма –
від юристів.
Державне право – це всі правові приписи, які,
як уважав Ерліх, створені «лише державою»
і «без якої вони не могли б існувати». На відміну
від, здавалося б, синонімічного поняття законо-
права, яким позначається санкціоноване «на-
родне право» чи право юристів, державне право
в цьому розумінні – це передусім організаційні
приписи військових, поліцейських і податкових
законів, а також «норми втручання» (Eingriffsnor-
men). Останні, за Ерліхом, — це норми, за допо-
могою яких держава запроваджує зміни в соціа-
льні структури. Визнаючи зростання об’єму дер-
жавного права в свою епоху (це властиво
й сучасній епосі), Ерліх разом з тим помірковано
оцінював значення держави в еволюції права.
За Ерліхом, держава, – це орган сприяння су-
спільству, вона зокрема сприяє здійсненню за-
снованого в ньому права. Це розуміння віддзер-
калює розуміння ролі державного права і дер-
жави Ерліхом. На перше місце в системі «дер-
жава – суспільство» він ставить суспільство, про
що свідчить і його цей відомий вислів:
«[ц]ентр ваги розвитку права в наш час, як і в
усі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не
в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспі-
льстві» [51-iv, с. 13 ]
Прикметно, що в тексті самої праці «Основи
соціології права», яка теж містить подібне ви-
словлювання, замість терміна «законодавство»,
Ерліх уживає слово «державна діяльність»
(Staatstätigkeit) [51-iv, с. 330].
Концепція «живого права», протиставивши
останнє право «формальному», розширює право-
розуміння, включаючи в нього й «правові» но-
рми «дійсності», не тільки «правових текстів».
Разом з тим, Ерліх не дає чітких критеріїв роз-
межування права й інших соціальних норм (де-
тальніше див. про це в частині, де йдеться про
критику його поглядів). Загалом же, не відкида-
ючи офіційного державного права (що йому ча-
сом приписують), вчений, по суті, розширює ба-
зу праворозуміння, сприяє глибшому дослі-
дженню його джерел.
Соціологія права як емпіричне правознавс-
тво. Ерліх критикує тодішню позитивістську
юриспруденцію, оскільки вважає, що вивчення
правознавством лише державного права, законо-
давства, є недостатнім для осягнення природи
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 109
й дійсності права. «Державно-правове» право-
знавство, вважає Ерліх, це не наука, натомість –
вид техніки, ремісництво, штучне мистецтво,
зайняте виданням законів, їх коментуванням.
Правознавству слід, зате, спрямувати свої зу-
силля на вдосконалення правової дійсності,
практики. Рушійною силою цього має стати со-
ціологія права як основа правознавства.
Ерліх дотримувався традиційних поглядів на
юриспруденцію, як на теоретичне вчення про
право (правознавство) і практичне вчення про
право (практична юриспруденція). Право – фе-
номен соціальний, й відтак, за Ерліхом, кожен
тип юриспруденції є частиною суспільствознавс-
тва. Разом з тим, правознавство – частина теоре-
тичного суспільствознавства, соціології. Соціо-
логія ж права – це наукове вчення про право. Ра-
зом з тим, соціології права є й методологічною
й емпіричною дисципліною. Емпіричні дослі-
дження права, вважав учений, мають проводити
університетські кафедри соціології (права) та
економіки.
Зважаючи на незалежну, критичну, спогляда-
льну роль, яка відводилася Ерліхом юристам
у царині права, його ідеї, поряд з ідеями інших
представників школи «вільного права», хоч і ма-
ли певне поширення, не були повністю прийняті
континентальною європейською традицією пра-
ва, орієнтованою на сувору ієрархію джерел пра-
ва, пріоритет законодавства у як основи ви-
несення судових рішень. З більшим ентузіазмом
їх було сприйнято в США, зокрема авторитетним
представником соціологічної юриспруденції Па-
ундом; таке сприйняття пояснюється і особливо-
стями правової системи США, в якій більш істотна
роль відводилася прецедентному праву, суддям
загалом, «праву в дії», аніж «праву в книгах».
Соціологічна юриспруденція стала дослідни-
цьким напрямом правознавства, який враховує
і знання не правових напрямів дослідження, пе-
редусім, соціальної теорії. Ця юриспруденція
наголошує на потребі юристів у спеціальному
соціологічному знанні – це положення сьогодні
стало майже загальновизнаним, знайшло пода-
льший розвиток у сучасних правових системах
[158, с. 814]. Сто років тому таке було немис-
лиме, й часто розглядалося упереджено.
Соціологічний підхід до права як метода.
Соціологія права, соціологічна юриспруденція
конкретизували основи соціологічного підходу
до права. Як відзначає С. І. Максимов, і це без-
посередньо стосується й підходу Є. Ерліха,
«[с]оціологічний підхід до права починався
з емпіричного знання, яке не обмежувалося прос-
тим описом і систематизацією історично встано-
влених форм права, а прагнуло осягнути їх соціа-
льні функції. Співвідношення юридичної догма-
тики і соціологічного підходу – це співвідно-
шення вивчення структури і функції права.
Пізнання функцій права досягається шляхом
з’ясування зв’язку юридичних інститутів з реаль-
ним життям суспільства, з його потребами. Ре-
зультатом такого вивчення є погляд на право як
на історично вироблений продукт соціального
життя. За штучними установленнями соціолог
відкриває певну соціальну необхідність. Осяг-
нення ж цієї необхідності приводить до розу-
міння, з його точки зору, істинної реальності
права, яка є нічим іншим, як реальністю соціаль-
ного життя. ... Тепер вже йде мова не про ви-
вчення умовних установлень у межах історич-
ного правопорядку, а про пізнання самих факти-
чних основ права. ... Особливістю соціологічного
підходу є те, що він не розриває право і життя,
а навпаки, підкреслює зв’язок права з життям,
з соціальним буттям» [184, с. 59-60].
Соціологічне дослідження права, проте, вима-
гало відмінної від існуючої на той час методоло-
гії права. На зміну суто умоглядної юриспруден-
ції мала прийти нова юридична логіка, котра не
була чистою логікою. Як відзначає професор
Чернівецького університету А. А. Козловський,
«[з]дається склалася парадоксальна ситуація:
автор «Юридичної логіки» виступає проти логі-
ки. Насправді ж парадокс тут тільки уявний. Є.
Ерліх виступав проти абсолютизації юридичними
позитивістами використання в праві саме форма-
льної логіки, але доводив необхідність застосу-
вання логіки більш вищого порядку, яка би вра-
ховувала всю суперечливу динаміку соціально-
правових процесів у суспільстві, тобто стве-
рджував важливість переходу юридичної практики
на рівень застосування діалектичної логіки права»
[82, с. 236].
Високо оцінюючи значення вказаної праці
в подоланні розриву між «діалектико-правовими
засадами юридичної логіки, формально-логіч-
ними настановами й судовою практикою», про-
фесор Козловський вказує на те, що Ерліх пока-
зує лише обмеженість можливостей формальної
логіки в юридичній практиці, радше ніж «пере-
ходить з одних крайнощів до інших, тобто від
абсолютизації логіки юридичними позитивістами
до логіки негативізму представників «живого
права», як його в цьому критикували, наприклад,
критики Й. О. Покровський [82, с. 236].
Уособленням новітньої на той час методології
права став напрям юридичної думки, який отри-
В. С. Бігун
110 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
мав назву «вільне вчення про право», «вільне
правознавство», рух «вільного права».
Рух «вільного права» і Ерліх. Ерліх – один із
засновників руху вільного права. Вчений вважав
себе автором терміна «вільне правознахо-
дження», першим, хто обґрунтував засади віль-
ного правознавства. Про це він пише в передмові
до перевиданої 1903 р. праці «Вільне правозна-
ходження і вільне правознавство», посилаючись
на піонерську працю «Прогалини в праві» (1888).
Справа в тому, що дещо пізніше (1899) вийшла
праця Ф. Жені, у якій, як визнавав Ерліх, «гово-
риться про те саме, однак на основі нової, фран-
цузької літератури й матеріалів судової прак-
тики». Ще пізніше, в 1906 р., вийшла під псевдо-
німом змістовно подібна праця іншого представ-
ника руху, Г. Канторовича. М. Ребіндер теж до-
водить першість Ерліха [146, с. 203]. Ерліх був
особисто знайомий з усіма головними німець-
кими представниками руху (дослідник А. Фоулкс
наводить дані про їхню зустріч у гостях у Г. Рад-
бруха 24 липня 1910 р.). Більше того, Ерліх вва-
жається «духовним главою» руху [110, с. 377;
143, с. 408]. Разом з тим, як відзначає німецький
соціолог права Т. Райзер, Ерліх «сприйнятий не
був» [137, с. 94].
Школа «вільного права» (Freirechtsbewegung)
– впливовий напрям юридичної думки першої
чверті ХХ ст. в Німеччині, Австрії та, певної мі-
рою, Франції (Ф. Жені). Стисло, наскільки це
тематично сприяє розумінню поглядів Ерліха,
викладемо зміст деяких головних ідеї напряму,
послуговуючись працями таких дослідників, як
Д. Лінд, М. Ребіндер, а також представників
школи Є. Ерліха і Г. Канторовича.
Цей напрям, подібно до правового реалізму
[181] в США, став критичною відповіддю на де-
які формалістичні тенденції юриспруденції ХІХ
ст. Пануюча тоді в Європі сувора «позитивіст-
ська» юриспруденція, «пандектизм», стали нау-
ковою концептуалізацією широких кодифікацій-
них процесів ХІХ ст. Близькою за характером
була «юриспруденція понять» (Begriffsjurispru-
denz), яка у формі сукупності різних правових
концепцій, прагнула системно, але умоглядно,
представити право як цілісну систему, охоплю-
ючи його розвиток з часів Римської імперії до
тогочасної Європи. Пандектисти вважали нові
цивільні кодекси всеохоплюючими концептуа-
льними системами права, відзначаючи, що судді,
вирішуючи справи, не повинні звертатися до ін-
ших джерел, окрім як цих кодексів. Право, вва-
жали пандектисти, це замкнута логічна система
аксіом і умовиводів, з яких випливали, шляхом
логічної дедукції, – від більш загальних правових
норм і принципів, – правильні висновки при ви-
рішенні правових питань. Право є визначеним,
об’єктивним, уніфікованим і передбачуваним,
тоді як прийняття судових рішень механічним, не-
дискреційним процесом [127, c. 314].
Проте ці позиції було піддано критиці.
Спочатку німецький професор Оскар Бюлов,
якого вважають предтечею руху, указав на те, що
не все право випливає з абстрактних принципів,
і що судові рішення не є результатом лише фор-
мально-логічних дедуктивних операцій. Він від-
значав і те, що кодекси не містять деяких необ-
хідних для застосування норм і принципів, а ті,
що містяться, часом є нечіткими і суперечли-
вими, що змушує суддів користуватися судовим
розсудом, й навіть судовим правотворенням.
Оцінюючи пандектизм, він вважав його «перебі-
льшеним культом закону».
Згодом Є. Ерліх, Е. Фукс, Й. Г. Гмелін, Г. Ка-
нторович, Ф. Жені поглибили критику. Розгля-
даючи право як відображення соціальних тенде-
нцій та етичних інтересів, вони вказували на те,
що визначеність права – не результат логічних
операцій, а наслідок органічного впорядкування
процесу вільного здійснення судової влади. Вони
вважали, що правосуддя – це індуктивний процес
вироблення правових норм у зростаючій пропор-
ції; подібно до того, як формуються доктрини
експериментальної науки, формується і прецеде-
нтне право – шляхом застосування права до об-
ставин кожної справи. Істотним чинником розви-
тку прецедентного права, на їхню думку, є особис-
тість судді, його положення як вільного та творчо-
го, але зв’язаного практикою диспозитивного ста-
новища, суб’єкта [127, c. 315].
Прикметним є те, що представники цього на-
пряму ратували за вивільнення суддів від усіх
правил інтерпретації, які зв’язували прийняття
судових рішень із формальними джерелами пи-
саного права. Їхня позиція: завдання теорії (тео-
рій) юриспруденції – визнати й описувати при-
роду й межі суддівської свободи, а не штучно
обмежувати суддівську практику. Відповідно
вони наголошували на трьох аспектах судочинс-
тва: по-перше, судочинство – це засадничо ві-
льна й творча діяльність з істотним обсягом дис-
креційного правотворення; по-друге, писане пра-
во всіх видів (кодекси, закони, прецеденти)
є природно неповним і неспроможним відповісти
на всі правові питання; по-третє, всі правила пра-
вової інтерпретації, зокрема ті, котрі спрямовані
на обмеження суддівської свободи, зв’язані з не-
очевидними ззовні ціннісними судженнями
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 111
і позаправовими принципами. Ці положення, за-
значає Д. Лінд, поділяли усі представники «віль-
ного правознавства», проте, їхні погляди істотно
різнилися [127, c. 315].
Цікавими у цьому зв’язку є погляди Канторо-
вича. У передмові до посмертного видання його
праці «Визначення права» А. Ґудхарт відзначає
істотну вченого у розвитку вільного вчення про
право, особливості його поглядів. Канторович,
вважає англійський правознавець, у праці «Боро-
тьба щодо правової науки» (1906) «виклав чіт-
кіше, ніж раніше, нову й доволі дискусійну док-
трину школи вільного права. Слова «вільне пра-
во» породили чимало непорозумінь, які су-
проводжували Канторовича все життя» [122,
с. хііі]. Після вимушеної еміграції з Німеччини
в 1933 році, Канторович опублікував в Yale Law
Journal статтю «Трохи раціоналізму про реалізм»
(1934), яка своїм впливом обмежила значення
школи американського правового реалізму. Ось
як, зокрема критично, описує Канторович вчення
про вільне право.
«Доктрина вільного права вчить (якщо стисло
узагальнювати складну систему): традиційні дже-
рела права, «формальне» право, закони і прецеде-
нти, містять прогалини, які заповнюються правом
у випадку судового рішення, і це право має мати
загальний характер, якщо йдеться про дотри-
мання принципу рівності перед законом; тому
цей «заповнюючий» матеріал має складатися
з норм, правових норм. Це право «вільне» в тому
розумінні, що воно не є формальним правом: йо-
го не було формалізовано, воно поки що знахо-
диться в перехідному стані, подібно до законопро-
ектів, політичних принципів, торгових звичаїв, не-
висловлених переконань, емоційних преференцій.
Багато з них сформульовано спеціально для вирі-
шення судами конкретних правових справ, керу-
ючись судовим розсудом, актами волі, що надає
їм характер ціннісних суджень, і відтак робить
судовим правом. Їхня чинність є меншою за чин-
ність формального права й, часом, ніякою, але їх-
нє практичне значення часто є навіть більшим, бо
існує менша ймовірність наявності правових су-
перечок при чіткому й всебічному формальному
праві. Цей «вільно-правовий» тезис перебільшено
тими реалістами, які вчать, що право складається
виключно із судових рішень, а відтак з фактів»
[122, с. xvi-xvii].
Ґудхарт зауважує, що революційний для єв-
ропейського континенту погляд (на роль суддів
та їхню діяльність), де основа права – це теоре-
тично довершені кодекси, є загальновідомим
і загальноприйнятим серед правників загального
права. Їм добре відомо, що закони й прецеденти
не охоплюють усіх ситуацій, які вирішуються
судами, й тому, коли виникає «нова» справа, су-
ддя має сформулювати відповідне правило для
вирішення справи. Ґудхарт додає, що сьогодні
такі справи трапляються частіше, ніж в ХІХ ст.
[122, c. xvii], а відтак залишається інтерес до
ідей, висловлених у вченні про вільне право.
Отож бачимо, що поява й розвиток вчення
про вільне право були зумовлені своїм середо-
вищем, історичними умовами, а також особливо-
стями правової системи, якої воно стосувалося.
Зупинимося детальніше на поглядах Ерліха.
Останній, критикуючи пандектизм, називав його
«правовим техніцизмом». Разом з тим, він не на-
давав надмірно важливого значення «внутріш-
ньому почуттю справедливості судді», як це ро-
били Фукс і Гмелін. Ерліх не заперечував впливу
законодавства як джерела права на діяльність
судді, разом з тим виокремлював три істотні
чинники впливу на прийняття судових рішень,
здійснення правосуддя.
Перший чинник – ціннісні судження у судовій
інтерпретації. Ерліх указує на наявність норма-
тивного припущення про необхідність «правиль-
ного» рішення. Тому він не погоджується з «тех-
ніцистами», які заперечували цей чинник у судо-
чинстві.
Другий чинник – соціально-історичний кон-
текст справи. Кожна справа повинна розгляда-
тися зважаючи на її історико-соціальний кон-
текст. Для суддів обставини кожної справи – це
«коефіцієнти соціальних тенденцій», і судді відтак
повинні покладатися, принаймні частково, на домі-
нуючі на час вирішення тенденції чи соціальні
умови. Ерліх вважав, що відкрите визнання цього
соціально-історичного аспекту права уможливило
б розуміння суддями відсутності в часі й просторі
абсолютних правових норм, звільнило б їх від
«важких кайданів» техніцизму.
Третій чинник – «особистість судді». Ерліх
убачав у ньому істотний чинник будь-якого,
й зокрема, вільного правосуддя. Воля, свобода
судді, за Ерліхом, – це не суб’єктивний інтуїти-
візм Фукса чи Гмеліна, а консервативна свобода
відповідального відношення до правового розви-
тку, турбота судді про належність своєї особис-
тості. Така «особистість» всебічно розглядає всі
чинники, писане право, історико-соціальний кон-
текст, убачає в правових нормах «живу енергію».
На цьому аспекті варто зупинитися детальніше.
Особистість судді як гарантія правосуддя.
Нині в Україні часто відзначається: однією з га-
рантій здійснення правосуддя (незалежності су-
ддів) є фінансування судів, його «особливий по-
В. С. Бігун
112 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
рядок», «стале забезпечення», що є частиною
«механізму захищеності судової влади» [161-
166]. Разом з тим, чи не можна говорити і про
«особистість» судді, як гарантію правосуддя?
Саме «особистість» судді, вважає Ерліх, ви-
рішує, чи слідувати «букві закону». Зразковість
здійснення правосуддя – результат «особисто-
сті», сформованої й зумовленої почуттям спра-
ведливості, ґрунтованому на тому, що Ерліх на-
зиває «принципами правової традиції». Недоско-
налість «особистості» – ймовірність зловживань.
Завадити останньому можуть «суддівська тради-
ція», «культура судового правоутворення» – саме
це, як відзначає український дослідник англійсь-
кої системи прецедентного права Б. В. Малишев,
поряд з організаційними чинниками (автоном-
ність судової влади, прозорість процесу, його
особливості тощо), запобігає в Англії зловжи-
ванням з боку суддів [185].
Вважаючи, що «[н]емає жодної іншої гаран-
тії правосуддя, окрім особистості судді», Ерліх
вважає, що лише наділивши суддю свободою
можна очікувати від нього відповідальності за
«несправедливість», сваволю власних рішень. На
відміну від техніцизму, школа вільного права не
ратує за звільнення судді від відповідальності за
рішення, апелюючи до «правильності» передба-
чених правовими нормами правових фікцій чи
«простого» здійснення намірів законодавця. Су-
ддя, на думку Ерліха, повинен нести відповіда-
льність за власні рішення, які уможливлені його
свободою. В Ерліха така свобода носила одно-
значно консервативний характер.
Сьогодні в Україні можемо говорити про пра-
гнення уможливити й забезпечити незалежність
судів і суддів (матеріальну, ідеологічну тощо).
Це чинники сприяння свободі, однак чи є вони
чинниками внутрішніми? Чи уможливлять вони
(й взагалі, чи є таке прагнення й потреба) «бі-
льшу свободу» суддів у прийнятті судових рі-
шень? Чи матимуть «більшу свободу» судді, за-
лежатиме як від «принципів суддівської тради-
ції», особливостей правової системи України,
й, безумовно, рівня розвитку «особистості су-
дді», про яку говорив Ерліх.
Правозастосувальна діяльність, правознахо-
дження як спосіб заповнення прогалин у праві.
Однією з основних стадій застосування правових
норм, як відзначається у сучасній теорії та прак-
тиці права, є «пошук правової норми, яку нале-
жить застосувати»*. Питання пошуку актуалізу-
* Професор П. М. Рабінович виокремлює такі осно-
вні стадії застосування правових норм: (1) встанов-
ється у випадку прогалин у позитивному праві –
«відсутності норми щодо фактів і соціальних
зв’язків, які знаходяться в сфері правового регу-
лювання» [85, с. 432]; «повної або часткової від-
сутності нормативно-правової регламентації пе-
вної групи суспільних відносин, що потребують
правового регулювання» [95, с. 148]. Розрізня-
ються прогалини в позитивному праві (повна від-
сутність нормативно-правового джерела), в норма-
тивно-правовому регулюванні (відсутність но-
рми закону чи підзаконного акта), в законодав-
стві (відсутність закону як нормативно-право-
вого акта) та законі (неповне врегулювання пи-
тання в даному законі) [85, с. 431].
У 1974 р. радянський спеціаліст з прогалин
права В. В. Лазарєв писав:
«[н]а нашу думку, слід раз і назавжди відмо-
витися від беззастережної тези про те, що про-
галини в праві заповнюються судами чи іншими
органами в процесі застосування права. Усунути
прогалину в праві можна лише шляхом додатко-
вої нормотворчості. Якщо доктрина і законо-
давство визнають повноцінними джерелами
права лише акти, які виходять від компетент-
них правотворчих органів влади й управління, то
лише ці органи користуються прерогативою за-
повнення прогалин. Всі інші державні органи, рі-
вно як і громадські організації (окрім відомих ви-
нятків), колективи трудящих, наукові установи,
окремі вчені і т. д. беруть діяльнісну участь
у встановленні прогалин, але не наділені правом
на їх усунення» [84, с. 131].
Через тридцять років той самий автор пише:
«[я]к фактично, так і юридично окремі поло-
ження постанов вищих судових інстанцій хоча
і частково, але заповнюють прогалини в праві.
В. О. Туманов назвав Конституційний Суд пра-
вотворчним органом по суті, хоча він формально
й не відноситься до правотворчих. З точки зору
лення юридично значущих фактів і пошук правової
норми, яку належить застосувати; (2) перевірка до-
стовірності, правильності тексту, визначення меж дії
та юридичної сили правової норми; (3) з’ясування
змісту (тлумачення) правової норми; (4) прийняття
рішення у справі; (5) оформлення рішення в акті за-
стосування правової норми. Рабінович П. М. Основи
загальної теорії права та держави. Вид. 6-е. – Х., 2002.
– С. 121-122. Виокремлюють і три стадії «застосуван-
ня нормативних приписів”: (1) установлення фактич-
них обставин справи, (2) вибір і аналіз правової нор-
ми, (3) рішення у справі, при цьому вказується на
«умовність розмежування цих стадій. Загальна теорія
держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченко,
О. В. Петришина. – Х., 2002. – С. 365-366. Слід
підкреслити: йдеться про застосування «норм права”,
«правових приписів”.
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 113
існуючої практики важко з цим не погодитися.
Однак у силу конституційного принципу розпо-
ділу влад Конституційний Суд не може бути за-
конодавчим органом [85, с. 440].
Разом з тим, якщо виходити з того, що по-
няття законодавства ((позитивного) права) вужче
за поняття права, то закономірно ставити пи-
тання про те, чи може конституцій суд, не бу-
дучи законодавчим органом, бути органом пра-
вотворчим.
Якщо припустити, що «безпрогалинного» по-
зитивного права не буває, то слід визнати (й про
це свідчить практика), що судді часто мають
справу з прогалинами в праві. У цьому зв’язку
питання «свободи судді», «суддівського роз-
суду», «вільного правознаходження» перено-
сяться з теоретичної в практичну площину.
Тлумачення права як спосіб правознахо-
дження. Одним із способів визначення права
є його тлумачення при якому тлумачаться різні
прояви права: принципи, норми, положення то-
що. Останні часто бувають суперечливими, ан-
тиномічними.
Те, що Ерліх хотів підкреслити, коли говорив
про складність судового рішення, Густав Радбрух
конкретизував і концептуалізував у «формулі Рад-
бруха», яка викладає підхід до вирішення ан-
тиномій ключових правових цінностей: правопе-
вності, справедливості (як рівності) та доцільності
[111; 174]. З такими антиноміями й мають справу
судді. Їх вирішення часто потребує гер-
меневтичного інструментарію. Як відзначає О. О.
Мережко,
“[с]правді, право складається з визначених ан-
тиномій, і це суттєвий аспект герменевтики, отже,
завдання того, хто тлумачить право, зокрема судді,
полягає в тому, щоб правильно збалансувати ці ан-
тиномії. Найчастіше розв’язання цієї задачі дося-
гається не за допомогою якоїсь методології, а на
інтуїтивному рівні, тобто те, що називається гно-
сеологічним аспектом герменевтики, оскільки
з точки зору гносеології є три джерела пізнання
світу: досвід відчуттів, розум та інтуїція. На жаль,
інтуїції надається мало значення, але я особисто
чув від суддів, що вони спочатку доходять виснов-
ку інтуїтивно, а потім за допомогою якихось логі-
чних формул намагаються це рішення обґрунтува-
ти. Це свідчить про те, що пошук справедливості
інтуїтивний. Через це необхідно дослідити інтуї-
тивістський напрям, пов’язаний з феноменологією,
теорією Лосського тощо.
... герменевтика (або мистецтво) тлумачення
перетворює право на справжню творчість. Право –
це не наука. Право – це творчість. Стародавні юри-
сти мали рацію, коли казали, що юриспруденція –
мистецтво добра і справедливості, мистецтво,
пов’язане з творчим пошуком добра і справедли-
вості. Цей пошук здійснюється найчастіше на рівні
інтуїції» [186, с. 78].
Суддя і правознавець Б. Кардозо [181] ще
у 1921 р. у праці «Природа суддівського про-
цесу» (яка, до речі, німецькою мовою видавалася
під назвою «Живе право»), осмислюючи «те, чим
займаються судді», звертаючись до ідей Ерліха,
писав, що «[п]ередусім в галузі конституційного
права метод вільного рішення став ... доміную-
чим» [107].
В Україні сьогодні, як указує правознавець
і суддя Конституційного Суду України (у відста-
вці) М. І. Козюбра, не маємо чіткого теоретико-
правового розуміння діяльності Суду. Професор
Козюбра уточнює:
[т]лумачення, яке дається Конституційним
Судом щодо відповідних положень Конституції,
за своєю гносеологічною природою та юридич-
ними наслідками є, по суті, одного порядку
з конкретизацією, яка здійснюється правотвор-
чими органами. Тут також присутні елементи
правотворчості. Працюючи [у 1996-2002 рр.]
в Конституційному Суді, я знаю, що загалом бі-
льшістю конституційних суддів ця позиція не
сприймається. І завжди, коли десь стоїть питання
про те, чи не буде це елементом правотворчості,
відразу ж виникала ситуація «давайте зупини-
мося» [180, с. 23-24].
Професор Козюбра відзначає, «що правотвор-
чість ні Конституційного Суду, ні судів загаль-
ною юрисдикції не є безмежною, і
«вважа[є] сумнівними пропозиції ... про не-
обхідність чіткого визначення інтерпретаційної
і правотворчої діяльності Конституційного Суду
законом. ... Між тлумаченням і правотворчістю
настільки тонкі межі, що їх більш-менш повна
регламентація законом навряд чи можлива. ...
Основним же принципом такої діяльності має
стати принцип самообмеження. Так, тут має
спрацьовувати рівень професійної підготовки
суддів, рівень відчуття цієї межі, переходити
яку заборонено. Регламентувати, на моє глибоке
переконання, – це обмежити можливості суду,
зокрема Конституційного Суду і вищих судових
інстанцій судів загальної юрисдикції, при при-
йнятті відповідних рішень і, головне, при по-
шуку права» [180, с. 24].
Отож, ідеї, подібні до тих, які висловлював
Ерліх 100 років тому, висловлюються і нині.
Критика поглядів Ерліха та вчення про ві-
льне право. Поряд з позитивною оцінкою спов-
В. С. Бігун
114 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
неного цінними дослідницькими міркуваннями
доробку Ерліха, є й критична.
Загальновідомою є критика радянським пра-
вознавством вчення про вільне право й відтак
і поглядів Ерліха [75; 88; 89; 100].
Виникнення «буржуазних соціологічних тео-
рія» радянське правознавство називало «поворо-
том від принципу буржуазної законності до її
розкладу», соціологічне праворозуміння – «про-
тиставленням нормативному розумінню свого
трактування права, що ототожнювалася з факти-
чним ладом суспільства», й вказувало на «типові
для буржуазного світогляду риси – ідеалізм і об-
меженість» [89, с. 19]. «Відмінність соціологіч-
них досліджень у галузі права в радянській і бу-
ржуазній юридичних науках визначається різним
трактуванням самого розуміння права і його сут-
ності. Цією протилежністю і зумовлена відмін-
ність завдань і висновків соціологічних дослі-
джень права в радянській юридичній науці і в
дослідженнях буржуазних авторів» [89, с. 19].
Природно, що з таких позицій соціологічне пра-
ворозуміння Ерліха, його ідеї вільного правозна-
ходження як такі, що могли піддати сумніву іс-
нуючий радянський лад, ослабити його засади,
розглядалися критично й вороже.
Проте не лише радянське правознавство кри-
тикувало погляди Ерліха. Це робили й інші пра-
вознавці, колеги-представники вчення про вільне
право (згадуваний Г. Канторович), інші теоре-
тики й філософи права (Г. Кельзен, В. Фрідман).
Одним із затятих опонентів Ерліха був Ганс
Кельзен, який виступив з різкою критикою «Ос-
нов соціології права» Ерліха. Кельзен, серед ін-
шого, вказував на неприпустимість змішування
проблем і методів нормативної юриспруденції
і «пояснювальної» соціології права, введення по-
ряд з поняттям норми права поняття правового
положення [124].
У відповідь на критику Ерліх писав:
«Термінологією я займаюся загалом насті-
льки, наскільки це необхідно, щоб бути зрозумі-
лим в науковому світі. Предметом соціології
права є не термінологія, а співвідношення між
правом і суспільством. У своїй книзі я дослі-
джую, як право народжується у суспільстві, як
воно концентрується в юриспруденції і законодав-
стві в правові положення, і як воно зворотно впли-
ває на суспільство. Що Кельзен цього всього не
зрозумів, мене не дивує, оскільки .. у кельзенів-
ській критиці майже ні про що інше не йдеться,
окрім як про термінологію. Тому справа не в мені, а в
тому великому інтересі, який Кельзен відводить тер-
мінологічним питанням, які лежать у межах його вла-
сного розуміння» [Цит. за: 88, c. 142].
Сучасний дослідник Дуглас Лінд відзначає,
що ідеї вільного вчення про право мали віднос-
ний успіх: дискредитували пандектизм, знайшли
практичне втілення. Наприклад, приписом роз-
ділу першого Цивільного кодексу Швейцарії,
судді уповноважуються вирішувати деякі справи
«відповідно до норм, які б суддя прийняв, якби
був законодавцем». Разом з тим, Лінд вважає, що
ідеї вчення про підхід до прийняття рішення су-
ддями не здобули підтримки. Причинами є дві
крайнощі вільного правознавства: невизначеність
й абсолютизм. Якщо Фукс і Гмелін вважали що
все право є «невизначеним», то Ерліх і Жені,
прагнучи усунути невизначеність, врешті решт
не спромоглися довести «вільності» й не-
обмеженості правосуддя.
Вольфганг Фрідман вказує на «три головні
слабкості» доробку Ерліха, і пов’язує їх з праг-
ненням мінімізувати правотворчу роль держави
[113, с. 252].
По-перше, Ерліх не дає чіткого критерію роз-
межування правових й інших соціальних норм.
Незважаючи на історичний і соціальний факт їх
співіснування, взаємозмінності, такий критерій
потрібен. І дійсно, у праці «Живе право» (1911)
читаємо:: «чи в таких випадках [при збиранні
даних] йдеться про право, чи про звичай, це тре-
ба залишити на вирішенням тим, хто проявляє
більший інтерес до безплідної термінології» [45-
iii, c. 5]. Отож, соціологія права Ерліха перебуває
на межі з загальною соціологією.
По-друге, Ерліх не розрізняє звичай як «дже-
рело» і як тип права. Якщо в обох значеннях зви-
чай домінує у примітивному праві та сучасному
міжнародному праві, то в сучасному суспільстві
істотним є лише значення звичаю як джерела.
Сучасне суспільство потребує чіткого права за-
конодавця. Останнє завжди, різною щоправда
мірою, залежатиме від фактів права, проте його
чинність як права не випливає з фактичного його
дотримання. Усі праці Ерліха, вважає Фрідман,
пронизані цим нерозумінням.
По-третє, Ерліх не послідовний у власній ло-
гіці розмежування специфічних правових норм
держави і правових норм, у яких існуючі соціа-
льні факти лише доповнені санкціями держави.
Перші охороняють специфічні інтереси держави,
наприклад, конституційний лад, збройні сили,
фінансові та адміністративні установи. Й, очеви-
дно, тим більше сьогодні, що такі інтереси дер-
жави, а відтак й питома вага відповідних право-
вих норм, кількісно й за обсягом правового регу-
лювання, збільшуватиметься. Мірою того, як со-
ціальні умови потребують зростаючого держав-
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 115
ного контролю, держава розширює сфери своїх
інтересів. Внаслідок цього звичай поступається
спеціально (принагідно) створеному праву, пе-
редусім законам і постановам. Разом з тим, пра-
во, яке твориться центральною владою так само
часто формує соціальні звички, як і саме себе.
Фрідман критикує й дослідницький акцент
Ерліха. Він звертає увагу на істотну видозміну
соціальних звичок людей після розладу норма-
льного життя в СРСР*, системи освіти в період
націонал-соціалізму, нових відносин роботодав-
ців і працівників, сформованих фашистським
законодавством. Замість того, щоб досліджувати
подібні до зазначених зміни відношень держав-
них норм примусу і соціальних «фактів права»,
Ерліх, вважає Фрідман, надмірно зосереджується
на одному аспекті, розглядаючи його історично,
радше ніж аналізуючи актуальний стан суспільс-
тва. Хоча Ерліх історично не застав часів фаши-
зму, відзначимо плідність цієї зауваги Фрідмана.
Фрідман конкретизує деякі можливі наслідки
застосування постулатів вчення про вільне право.
Останнє, відзначає він,
«відкидає юридичну логіку як фікцію та ілю-
зію, проте не зупиняється на аналізі правового
процесу як правової дійсності. Воно має власну
ідеологію: творчий правник, вільний та не-
зв’язаний «параграфним правом», знаходить
право згідно зі справедливістю. Кілька представ-
ників цього радикального руху навіть закликали
до того, щоб надати судді повну свободу. Проте
вони ж хочуть, щоб суддя змінював право (ма-
ючи на увазі передусім законодавство, яке є го-
ловним джерелом права у континентальній си-
стемі) у тій частині, де буква закону не від-
повідатиме вимогам справедливості. Таким чи-
ном вони теоретично стали передвісниками того,
що стало реальністю у судочинстві фашизму. Як
практика німецьких судів в часи цього режиму,
яка полягала в ігноруванні конкретних і сумнів-
них положень закону, коли ті не відповідали
принципам націонал-соціалізму, так і повнова-
ження суддів, за законом 1935 року, за яким ті
уповноважені накладати покарання, незважаючи
на відсутність відповідного положення, у випа-
* До речі, Ерліх критикував більшовизм як рух, який
суперечить внутрішньому порядку суспільства, разом
з тим, інші автори, як наприклад, М. С. Тімашев, вка-
зують на те, що життя довело помилковість поглядів
Ерліха. У відомій праці Тімашева «Що таке соціоло-
гія права?” (1937), він відзначає: «недавні події дове-
ли помилковість кардинальної аксіоми Ерліха: в ко-
муністичному суспільстві контракти й договори спад-
кування не відносяться до засадничих соцільних ін-
ститутів і змінюються на інші”. Timasheff N. S. What is
“Sociology of Law”? // The American Journal of Sociol-
ogy. – 1937. – Vol. 43 (2). – P. 228.
дках, коли це відповідає «здоровому інстинкту
народу», є імовірними неочікуваними наслідка-
ми застосування постулатів вчення про вільне
право» [113, с. 343].
Не менш жорстко критикує погляди вчення
про вільне право, а точніше, його можливі нас-
лідки, Г. Канторович:
«[щ]е один приклад неправильного вжи-
вання терміна «право» (що було б більш небез-
печним, якби не було, на щастя, менш популяр-
ним) – вважати правом не сукупністю норм, а
масою реальних фактів, наприклад, поведінки
суддів. «Колишню поведінку суддів можна опи-
сати, даючи певні узагальнення, які ми називає-
мо правилами й принципами права» [Канторо-
вич цитує Дж. В. Бінгема з праці «Що таке пра-
во» (1912)]. Цей погляд екстремістів американ-
ського «реалізму» спричинив би до винищення
правознавства в тому вигляді, в якому ми його
знаємо на сьогодні в кожній країні. Донині діє
засадниче припущення про відому різницю між
правовими і не правомірними діями суб’єкта,
правомірними чи неправомірними рішеннями
судів. Але неправомірні дії та рішення є такими
ж «реальним», як і правомірні дії суб’єкта рі-
шення, й їх неможливо відрізнити, окрім як че-
рез застосування до них норм права, які відтак
мають бути чимось іншим. Максиму «сила – це
правда» (might is right) краще полишити німець-
кій Realpolitik. Цим ми також позбавляємося
й ще більш радикальних спроб Карла Шмітта,
найбільшого конституційного авторитета тре-
тього рейху, замінити «лібералістичний» дуа-
лізм правил і фактів «живою» єдністю права і
«конкретного порядку» (konkrete Ordnung). Йо-
го «порядки» є нічим іншим, як сукупністю со-
ціально зв’язаних правових прав в їхньому дій-
сному застосуванні в конкретний момент. (Для
того, щоб зрозуміти цю колись загальноприйня-
ту німецькими вчителями права доктрину, серед
яких Шмітт був офіційно призначеним фюре-
ром, слід нагадати, що в німецькій мові словом
Recht позначають і право, і закон.) Права, втім,
не можуть займати місце норм права, оскільки
вони їх передбачають. Подібний критицизм сто-
сується й нині неіснуючої екстремістської авст-
рійської школи правових соціологів, які опису-
ють право як змішану сукупність правил і соціа-
льних умов, й поодиноких авторів, які вважать
право психологічним феноменом. Усі ці спроби
– випадки повернення до докритичного натура-
лізму ХVII ст., якими б сучасними вони не
представлялися» [122, c. 19].
Жорстким був і висновок радянського право-
знавства:
В. С. Бігун
116 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
«‘історичною заслугою’ Ерліха та [австрійсь-
кого соціолога] Реннера є й те, що вони, пого-
джуючись з ідеєю ‘соціальної функції’ права
французького синдикаліста Леона Дюгі, сприяли
певною мірою формуванню фашистської «право-
вої теорії» в Німеччині» [88, с. 150].
Черговий раз переконуємося, що свободою, як
і хорошими ідеями, чи грошима, можна кори-
стуватися як заради блага, так і заради зла.
Актуальність інших ідей, наукової спад-
щини Ерліха. Звичайно ж, неможливо оцінити
й викласти увесь науковий спадок Ерліха в ме-
жах невеликого нарису. Разом з тим, хотілося б
окреслити й кілька інших цікавих й актуальних
питань і тем, вартих додаткового дослідження.
1. Перегляд доробку Ерліха. Чи дійсно Ерліх
«заперечував базовий принцип сучасної йому
правової теорії про те, що держава є джерелом
права» [89, c. 39], «стверджував, що право коре-
ниться не в законах, а в самому суспільстві»
[198, с. 261], «що оскільки ... позитивне право не
відбиває у своєму змісті всієї багатогранності
життя, [він вважав, що] воно є мертвим» [83, с.
429]? Який зв’язок доробку Ерліха й інших соці-
ологічних і етнографічних досліджень на теренах
нинішньої України того часу, зокрема вже згаду-
ваної Комісії для виучування звичаєвого права
України Всеукраїнської Академії наук*? Ці пи-
тання ще потребують відповіді.
* Це питання варте детальнішого розгляду. Вже згадува-
лася видана українською мовою 1911 стаття Ерліха «Про
живе право”, яка констатує «присутність” ідей Ерліха в то-
дішній українській правовій думці. Серед «послідовних
прихильників і пропагандистів” теорії «живого права” зга-
дується український правознавець Є. І. Кельман. Він –
автор праці «Вільне право” (1915), з 1922 року – нешта-
тний співробітник Комісії для виучування звичаєвого
права України ВУАН, секретар наукового товариства
«Право і життя” (Усенко І. Б. Кельман Євген Ісакович //
Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 79).
Комісія для виучування звичаєвого права України –
наукова установа ВУАН, яка діяла в 1918-1934 рр.
Члени Комісії підготували близько 150 наукових
праць, присвячених переважно аналізові ролі звичає-
вого права на різних історичних етапах розвитку
України та впливу звичаїв правового характеру на
правові стосунки в перші пореволюційні роки (особ-
ливо в сільській місцевості). Праці, видані Комісією,
містять багатий фактичний матеріал, відбивають при-
таманні початку ХХ ст. погляди на звичаєве право. З-
поміж праць інтерес становлять «Три ступені право-
утворення” А. Е. Кристера, «Спроба Кодифікації зви-
чаєвого права на Україні” В. А. Камінського, «Репре-
зентативна метода та студії над звичаєвим правом”
Б. О. Язловського, «Вплив звичаю на судову практи-
ку” Є М. Єзерського, «Правоутворення без законода-
вця. Частина перша. Звичаєве право. О. С. Доброва,
Видається, що вивчення оригінальних праць
Ерліха з ідеологічно-нейтральних позицій сприя-
тиме кращому розумінню нюансів положень,
ідей Ерліха, а відтак і, можливих на їх основі,
підходів до вирішення актуальних науково-прак-
тичних питань.
2. Роль Ерліха як оригінального мислителя,
соціолога права. Наукознавчо слід з’ясувати роль
Ерліха у заснуванні, становленні соціології пра-
ва. Примітно, що одні називають його засно-
вником соціології права (М. Ребіндер, щоправда,
уточнює, – засновником німецькомовної соціоло-
гії права, Т. Райзер, В. П. Марчук, С. В. Савчук),
тоді як інші навіть не згадують його в своїх, не
менш авторитетних, оглядах історії соціології
права (M. П. Баумгартнер).
3. Ефективність закону і праксеологія права
як соціальна інженерія. Цікавими є Ерліхівські
думки як основа критичної оцінки сьогодніш-
нього стану законотворення і реалізації закону.
«Закон не достатньо схвалити; він ще має мати
здатність бути впровадженим», – писав Ерліх
у «Соціології права». Соціологія права Ерліха
доводить утопічність суто раціоналістичних кон-
цепцій права, котрі видають бажане за дійсне.
Соціальний устрій суспільства є, якщо не вирі-
шальним, то одним із визначальних чинників як
ефективності права, так і конструювання будь-
якої реалістичної концепції права. Ті, хто це за-
перечуватиме, займаються, як мінімум, написан-
«Революційне радянське звичаєве право” О. О. Мали-
новського, «Звичаєве право Литовсько-Руської дер-
жави на початку ХVI ст.” (Усенко І. Б. Комісія для
виучування звичаєвого права України ВУАН // Юри-
дична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 172-174.;
Дет. див.: Усенко І. Б. Юридична академічна наука у
1918-1941 роках // Академічна юридична думка. – К.,
1998. – С. 15-53).
Крім того, слід відзначити, що дослідження звичає-
вого чи народного, як його теж тоді називали, права
займало чільне місце у дослідження вітчизняної науки
кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Про це свідчить й доробок:
«О. Ф. Кістяківський у 1874 році опублікував перший
варіант авторської програми для збирання і вивчення
юридичних звичаїв і народних поглядів на звичаєве
право” (Там само. – С. 32). «Усього з проблем україн-
ського (малоросійського, західноруського) звичаєвого
права лише у перших двох випусках відомого бібліо-
графічного покажчика Є. І. Якушкіна (що охоплюва-
ли літературу до 1889 р. включно), ..., названо понад
400 праць. За своєю тематикою це переважно дослі-
дження, присвячені козацький правовим звичаям,
практиці копних та інших селянських судів, питанням
родинно-шлюбних, земельних і спадкових відносин в
українській громаді тощо” (Там само. – С. 33).
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 117
ням фантазій на обрані теми, а як максимум, пра-
гненням втілити в життя небезпечні ідеї.
Останні події в Україні, пов’язані з «помаран-
чевою революцією», дають підстави говорити
про зростаюче значення суспільства та правосу-
ддя [168] в Україні. Видається (звичайно ж, це,
предмет окремого дослідження), що положення
статті 10 Конституції України про державну мо-
ву стали виконуватися «більш ефективно» не так
у силу дії самої статті чи рішення Конститу-
ційного Суду України в справі про державну мо-
ву [167], як у силу зростаючого інтересу до укра-
їнської мови на тлі нещодавнього «націона-
льного пробудження».
Незнання реальності (життєвості) «організа-
ційних форм» суспільства може в процесі зако-
нотворення з одного боку привести до їх руйну-
вання, з іншого – нав’язувань оманливих, хоча
й кон’юнктурно привабливих ідей про те, що для
вирішення соціальних проблем достатньо схва-
лити необхідне законодавство.
4. Засади винесення судових рішень, розсуд
судді, участь народу в здійсненні правосуддя
в Україні. У світлі зазначених тем, мовою Ерліха,
можна поставити кілька теоретико-практичних пи-
тань. Стаття 213 ЦКП України передбачає, що
«[р]ішення суду повинно бути законним і обґру-
нтованим». Разом з тим, вважається, що «[з]акон-
ним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги
цивільного судочинства, вирішив справу згідно
із законом»
Що розуміється під терміном «закон»? Чи
означає це, що суд не вправі вирішувати справу
згідно з іншими джерелами права?
Законом України «Про судоустрій» передба-
чається, що «[с]уддям забезпечується свобода
неупередженого вирішення судових справ відпо-
відно до їх внутрішнього переконання, що ґрун-
тується на вимогах закону» (п. 6 статті 14) (по-
рів. зі статтею 62 колишнього ЦПК*). Що озна-
чає «свобода неупередженого вирішення судових
справ»? Де межі цієї «свободи»? Чи стосуються
слова «що ґрунтується на вимогах закону» слів
«внутрішнього переконання» чи слова «сво-
боди»? І що, якщо «вимоги закону» суперечать
поняттю судді про те, що означає «бути справед-
ливим»? (стаття 10 Закону України «Про статус
суддів» (1992, зі змінами і доповненнями) зо-
* «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере-
конанням, що грунтується на всебічному, повному
і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх
обставин справи в їх сукупності, керуючись законом”
(стаття 62 ЦПК України 1963 р.).
бов’язує «вперше призначеного суддю» прийн-
яти присягу такого змісту: «Урочисто присягаю
чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді,
здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки
закону, бути об'єктивним і справедливим».) Чи
означатиме це, що суддя, за «порушення законо-
давства при розгляді судових справ» буде «ли-
ше» притягнутий до дисциплінарної відпові-
дальності (стаття 31 Закону України «Про статус
суддів»), а за порушення присяги (тобто за те, що
не «буде справедливим») буде «звільнен[им]
з посади» (стаття 15 Закону України «Про статус
суддів»)?
Чим повинен керуватися «[н]арод [,який] без-
посередньо бере участь у здійсненні правосуддя
через народних засідателів і присяжних» (п.
3 статті 5 Закону України «Про судоустрій Укра-
їни»)? Чи означає положення про те, що
«[н]ародні засідателі під час здійснення правосу-
ддя користуються усіма правами судді» (п. 2 ст.
65 Закону України «Про судоустрій України»),
а не обов’язками, що вони (народні засідателі)
можуть керуватися й іншими джерелами права
при вирішенні судових справ? Як розуміти залу-
чення «народу до участі у здійсненні правосу-
ддя» – як прагнення зробити суд більш «соціаль-
ним», а чи соціум – більш «судово-свідомим»?
5. Юридична освіта, її зміст. Доречними, ак-
туальними видаються погляди Ерліха на зміст
юридичної освіти. Ерліх, як досвідчений дослід-
ник, викладач, університетський функціонер, мав
неабиякий освітній та академічний досвід. Ви-
ступав за розширення змісту юридичної освіти.
Зокрема 1912 р. на засіданні Конгресу німецьких
юристів він представив доповідь, в якій обґрунту-
вав необхідність звернення більшої уваги до ви-
вчення майбутніми юристами психологічних, еко-
номічних і соціологічних питань права [50]. Сього-
дні його тоді революційні ідеї стали реальністю.
Ерліх вказував і на те, що юридична освіта
повинна «навчати» не лише законодавства, а й
права в дійсності. Відтак прихід випускника на
практичну роботу не супроводжуватиметься
«переучуванням» згідно з тим, як «все є наспра-
вді». Майбутні юристи, можемо сказати, тлума-
чачи Ерліха, не повинні перетворюватися у «док-
тринальні автомати», а радше – ставати свідо-
мими й конструктивними учасниками соціаль-
ного життя, навіть «соціальними інженерами».
6. Інша актуальна тематика. Можлива
постановка й розгляд в контексті Ерліхівських
думок інших актуальних проблем, як наприклад.
Чи не є рецепція, адаптація, апроксимація украї-
нського і «європейського права» соціальною
В. С. Бігун
118 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
проблемою? Де з соціологічно-правової точки
зору пролягає межа між реальним і чинним та
належним, і яка при цьому роль права? Яка при
цьому роль в сучасному суспільстві «інфраправа»
[176], що є соціальним інститутом, який має не
лише позитивні для суспільства функції, а й, знач-
ною мірою, функції негативні (дисфункції)?
Одна справа – правознавче вивчення соціаль-
них явищ як факту, наприклад, хабарництва, «по-
нять» злочинного світу в Україні, відносини сто-
совно яких – соціальна реальність, й інша – ви-
знання і санкціонування цих норм. (Краще розу-
міння соціальних явищ сприяє кращому розу-
мінню шляхів використання закону як інструме-
нта соціальної регуляції й контролю. Це водно-
час сприятиме трансформації існуючих соціаль-
них відносин і норм у такі, які представляють
кращі якості людини та суспільства.)
Деякі висновки. Ерліх як науковець розпочав
як історик (римського) права, продовжив як со-
ціолог (розробивши соціологію права) і завершив
як філософ права. Розглядаючи право як «жи-
вий» феномен, норми права, як «живу» енергію,
він виявив й емпірично конкретизував його гли-
бокий зв’язок з багатогранним, структурно різ-
номанітним суспільством. Не відкидаючи ролі
держави в правотворчості, Ерліх разом з тим ак-
центував увагу на необхідності вивчення «жи-
вого права, як внутрішнього порядку людських
спільнот». Він переконливо показав, що існує не
лише державний, але й соціальний примус «пра-
ва». Ерліх чесно визнав, що судді застосовують
не лише існуючі норми законодавства, але й, у
силу прогалин в останньому, займаються «право-
знаходженням». Замість того, щоб закрити очі на
існуючу проблему, він натомість запропонував її
наукове обґрунтування та розробку. Судді в Ер-
ліха – це не «судді сваволі», чи «судді пануючого
режиму» (що в принципі можливе також), зате
«судді в кращому розумінні слова». Судді – це
досвідчені юристи, зайняті не тільки застосуван-
ням законодавства, але й спостереженням за со-
ціальним життям, й часом творенням права, оскі-
льки вони його найкраще знають і відносяться
(мають відноситися) до нього як до кращого тво-
ріння соціуму. Сьогодні вже не видається див-
ним, що «народ безпосередньо бере участь у
здійсненні правосуддя через народних засідате-
лів і присяжних», а саме це, мабуть, і є проявом
донесення соціальності права, адже саме вони,
звичайно ж в ідеалі, сприяють судді
в «правознаходженні». Суддя сьогодні вже «не
один» у своєму правознаходженні. І лише врахо-
вуючи цю соціальність права, й може судове рі-
шення вважатися таким, наприклад у випадку
нашої країни, що винесене «іменем (народу)
України», й бути обов’язковим до виконання на
всій території України.
До вивчення наукової спадщини Ерліха нас
зобов’язує не тільки й не стільки спільна геогра-
фія, скільки його правознавчі здобутки. Актуа-
льність його ідей, цінність часто суперечливих
спостережень і міркувань, думок для сучасного
українського правознавства полягає у їхній здат-
ності сприяти плюралізації й конкретизації пра-
ворозуміння, критично-конструктивному підхо-
ду до вирішення актуальних проблем суспільст-
во-, право-, державотворенню в Україні. Відзна-
чаючи цінність самої можливості, подарованої
епохою, «переглянути» й «повернути» Ерліха
у нинішній правознавчий дискурс, зробімо це
мудро, вдумливо й далекоглядно.
Список літератури
І. Праці про життя і творчість
Євгена Ерліха
і. Праці Ерліха: (хронологічно)
1. Über Facturenbeisätze // Juristische Blätter. –
1887. – S. 365-391.
2. Über Lücken im Rechte // Juristische Blätter.
– 1888. – S. 447- 630;
ii. перевидано: Recht und Leben (див. окремо).
– S. 80-169.
3. Das Stillschweigen // Handelsverkehre, Kauf-
männische Zeitschrift XV. – 1889. – S. 202-204.
4. Sociale Gesetzgebungspolitik auа dem Ge-
biete des Deutschen Privatrechts // Unsere Zeit. –
1890. – І – S. 433-451.
5. Der Entwurf eines bürgerlichen Gesetzbuchs
und die socialpolitischen Bestrebungen der Gegen-
wart // Unsere Unsere Zeit. – 1890. – ІІ – S. 21-35.
6. Die arische Urgesellschaft // Deutsche Worte.
– 1890. – X. – S. 353-374.
7. Die sociale Frage und die Rechtsordnung //
Die Neue Zeit. – 1891. – IX. 2 – S. 431-544 (опуб-
ліковано анонімно, однак змістом це продов-
ження і є подібним до «Arbeiterschutz im Priva-
trechte» та «Die sociale Frage im Privatrechte»).
8. Arbeiterschutz im Privatrechte //
Arbeiterschutz. – 1891. – II. – S. 209-243;
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht (див.
окремо) – S. 11-23.
9. Рецензія на: Gustav Lastig. Markenrecht und
Zeichenregister. Ein Beitrag zur Handelsrechts-
geschichte, 1889 // Zeitschrift für das Privat- und
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 119
öffentliche Recht der Gegenwart (hg. von Grünhut).
– 1891. – 18. – S. 197-198.
10. Рецензія на: Max Weber. Zur Geschichte
der Handelsgesellschaften im Mittelalter, 1889 //
GrünhutsZ. – 1891. – 18. – S. 198.
11. Рецензія на: Adolf Klewitz. Die Verpflich-
tung zur Rechnungsstellung, 1890 // GrünhutsZ. –
1891. – 18. – S. 286-287.
12. Рецензія на: Kossaburo Kishi. Das Erbrecht
Japans, insbesondere Kritik des Intestaterbrechts der
Codification vom Jahre 1890, Diss. Göttingen 1891
// GrünhutsZ. – 1892. – 19. – S. 535-536.
13. Рецензія на: Anton Menger. Das Recht auf
den vollen Arbeitsertrag, 2. Aufl. 1891 // GrünhutsZ.
– 1892. – 19. – S. 537.
14. Рецензія на: Wilhelm Pappenheim. Über die
fortdauernde Giltigkeit der einberufenen
Staatsnoten..., 1891 // GrünhutsZ. – 1892. – 19. – S.
696.
15. Die sociale Frage im Privatrechte //
Juristische Blätter. – 1892. – S. 97-135;
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht
(див. окремо). – S. 24-47,
iii. японською: [переклад Minoru Nishimura]
// Hogakkai Zasshi. – 1981. – 30.3.
16. Рецензія на: Oscar Francken. Die Liqui-
datur der offenen Handelsgesellschaft in geschi-
chtlicher Entwicklung, 1891 // GrünhutsZ. – 1893. –
20. – S. 239.
17. Die stillschweigende Willenserklärung. –
Berlin, 1893. – vii, 296 s.;
ii. перевидано: Aalen, 1970.
18. Die Börsenschiedsgerichte // Neue Revue. –
1895. – VI l. – S. 262-269, 305-310.
19. Zur Frage des Frauenstudiums // Deutsche
Worte. – 1895. – XV. – S. 703-712.
20. Arbeitende Damen // Neue Revue. – 1895. –
VI 2. – S. 1185-1191;
ii. переробл. й перевидано: Dokumente der
Frauen 3 (Wien, 1900). – S. 227-236.
21. Der schweizerische Erbrechtsentwurf //
Archiv für soziale Gesetzgebung und Statistik. –
1896. – 9. – S. 174-186.
22. Рецензія на: Karl Adler. Zur
Entwicklungslehre und Dogmatik des Gesellschafts-
rechts, 1895 // GrünhutsZ. – 1896. – 23. – S. 368-
372.
23. Der Gang der Culturentwicklung // Neue
Revue. – 1896. – VII l. – S. 690-696.
24. Das zwingende und nichtzwingende Recht //
Bürgerlichen Gesetzbuch für das Deutsche Reich. –
Jena, 1899;
ii. Перевидано: Aalen 1970. – vii, 277 s.
25. Рецензія на: Johann Lazarus. Das Recht der
Abzahlungsgeschäfte, 1898, та Alfred Bloch. Zur
Anwendung des Ratengesetzes, 1899 // GrünhutsZ.
– 1900. – 27. – S. 509-511.
26. Beiträge zur Theorie der Rechtsquellen.
Erster Teil. Das ius civile, ius publicum, ius
privatum. – Berlin, 1902. – vi, 258 s.
27. Freie Rechtsfindung und freie Rechtswi-
ssenschaft. – Leipzig, 1903;
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 170-202
iii. укр..: Вільне правознаходження і вільне
правознавство [переклад Д. С. Дороша] // ПФП. –
2005. – Т. ІІІ. – № 1.
iv. англ.: Judicial Freedom of Decision: Its
Principles and Objects // Science of Legal Method.
Selected Essays by Various Authors / tr. Ernest
Brucken, Layton B. Register. – New York: A.M.
Keley, 1969. – P. 47-84.
v. япон.: // Hogaku Konkyu [переклад
Tasunosuke Nishimoto]. – 1928. – 7.l та в: Hogaku
Ronshu. – 1982. – 14.3/4.
28. Ulpians Ousia-Theorie, Studi in onore di
Vittorio Scialoja, Prato 1904, а також в: Österrei-
chische Richter-Zeitung. – 1905. – II. – S. 129-135.
29. Recht und Prätor. Eine Entgegnung //
GrünhutsZ. – 1904. – 31 – S. 331-364.
30. Recht und Prätor. Eine Erledigung //
GrünhutsZ. – 1905. – 32 – S. 599-612.
31. Die Anfänge des testamentum per aes et lib-
ram. Bericht erstattet dem Historikercongress in Rom
(Rechtshistorische Abtheilung) 1903, Atti del Cong-
resso internazionale di scienze storiche IX (Roma,
1904), також в: Zeitschrift für vergleichende Rechts-
wissenschaft. – 1905. – 17. – S. 99-109.
32. Internationales Privatrecht // Deutsche
Rundschau. – 1906. – 126. – S. 419-433.
ii. фран..: Les tendences actuelles du droit in-
ternational prive / переклад Robert Caillemer //
Revue de droit international prive et de droit penal
international. – 1908. – 4. – S. 902-924.
33. Soziologie und Jurisprudenz // Österreichi-
sche Richter-Zeitung. – 1906. – III. – S. 57-72. Скоро-
чено в: Die Zukunft. – 1906. – 54. – S. 231-240
ii. перевидано: Aalen: Scientia Verlag, 1973.
– 23 s.
iii. япон.: Ronshu. – 1982. – 15.l.
iv. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 88-103.
v. укр.: Соціологія і юриспруденція [пере-
клад В. С. Бігун] // ПФП. – 2005. – Том ІІІ. – № 1.
34. Die freie Rechtsfindung // Das Recht. –
1906. – V. – S. 35-41.
35. Anton Menger // Süddeutsche Monatshefte.
– 1906. – III.2. – S. 285-318
В. С. Бігун
120 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 48-87.
36. Anton Menger // Neues Frauenleben. –
1906. – XVIII 2. – S. 1-3.
37. Die Zukunft des Römischen Rechtsun-
terrichts in Österreich // Österreichische Rundschau.
– 1906. – 6. – S. 386-392.
38. Zur Frage der juristischen Person //
Osterreichische Richter-Zeitung. – 1907. – IV-1. –
S. 115-127 (анонімна стаття, проте згодом іден-
тифікована за приміткою часопису про Ерліха).
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 133-145.
39. Der Raimundtheaterfall (zur ultra vires-
Lehre bei der juristischen Person) // Das Recht. –
Wien, 1907/08. – VI. – S. 225-229.
40. Die Tatsachen des Gewohnheitsrechts. Inau-
gurationsrede gehalten am 2. Dez. 1906. –
Selbstverlag der Universität Czernowitz, 1907;
ii. перевидано: Leipzig und Wien, 1907;
iii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 104-132.
41. Die Aufgaben der Sozialpolitik im Öste-
rreichischen Osten (Juden- und Bauernfrage),
Schriften des Sozialwissenschaftlichen Akademi-
schen Vereins in Czernowitz Heft l. – München und
Leipzig, 1909; 4. вид. 1916.
42. Die Rechtsfähigkeit. – Berlin, 1909 (2. вид.
1975).
ii. перевидано: Aalen, 1973.
iii. друк одного розділу: Die Zersetzung der
alten Ordnungen (mit kritischen Anmerkungen der
Redaktion) // Das Recht. – 1908/09. – VII. –
1908/09. – S. 225-232.
iv. япон. частинами: Yoshitaro Hirano // Ho-
gakushirin. – 1921. – 23.9-12,
v. япон. повністю: Takeyoshi
Kawashima/Tadeshi Mitsufudji. – Tokyo: Iwanami,
1942.
43. Bericht über eine englische Studienreise
(Die englische Zivilrechtspflege), Protokoll eines
Vertrags vor der Wiener Juristischen Gesellschaft //
Allgemeine österreichische Gerichts-Zeitung. –
1909. – 60. – S. 94-95.
44. Reglementierung oder Abolition? (Zur
Bekämpfung der Geschlechtskrankheiten bei Prosti-
tuierten) // Das Recht. – 1908/09. – VII. – S. 353-360.
45. Die Erforschung des lebendes Rechts,
Schmollers Jahrbuch für Gesetzgebung, Verwaltung
und Volkswirtschaft im Deutschen Reich. – 1911. –
35, l. – S. 129-147.
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 11-27.
iii. укр.: [Ерлїх Евген] Про живуче право //
Правничий вісник. – 1911. – № 3-4.
iv. укр. те саме, перевидано: Львів: Товарис-
тво українсько-руських правників, 1911.
v. укр. : Про живе право [адаптований пере-
друк] // ПФП. – 2005. –Т. ІІІ. – № 1.
46. Ein Institut für lebendes Recht // Juristische
Blätter. – 1911. – S. 229-231, 241-244.
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 28-42.
47. Die Überlastung des Obersten Gerichtshofes
//Mitteilungen der Vereinigung der österreichischen
Richter. – 1911. – Nr. 5. – S. 5-15.
48. Die Neuordnung der Gerichtsverfassung //
Deutsche Richterzeitung. – 1912. – S. 436-465, 563.
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 146-178.
49. Das lebende Recht der Völker der Bukowina
// Recht und Wirtschaft. – 1912. – 1. – S. 273-279,
322-324
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 43-60.
50. Gutachten über die Frage: Was kann ges-
chehen, um bei der Ausbildung (vor oder nach
Abschluß des Universitätsstudiums) das Verständnis
des Juristen für psychologische, wirtschaftliche und
soziologische Fragen in erhöhtem Maße zu fördern?
// Verhandlungen des 31. Deutschen Juristentages. –
1912. – II. – S.200-220.
ii. перевидано: Recht und Leben. – S. 61-79.
51. Grundlegung der Soziologie des Rechts. –
München/Leipzig, 1913. – 409 s.
ii. до-друк: 1 розділу під назвою Der prak-
tische Rechtsbegriff // Festschrift Ernst Zitelmann. –
München/Leipzig. – S. 1-20.
iii. нім. (перевидано): 1929, 1967;
iv. нім. (перевидано): 4 Aufl. / durchges. u.
hrsg. von Manfred Rehbinder. – Berlin: Duncker &
Humblot, 1989. – 439 s.
v. англ.: Fundamental Principles of the Socio-
logy of Law. / transl. Walter L. Moll, Intro. Rosco
Pound. – Cambridge MA: Harvard University Press,
1936. – xxxvi, 541 p.
v.1.: перевидано анг.: New York, 1962.
v.2.: перевидано анг.: New Brunswick, London:
Transactions Publishers, 2002. – xviii, 539 p.
vi. італ.:II fondamenti della sociologia del diritto /
Alberto Febbrajo [перекладач]. – Milano, 1967.
vii. япон.: Rin-Itsu Kawakami/Manfred Hub-
richt. – Tokyo: Misuzu Shobo.
viii. укр..: Основи соціології права [витяги; пере-
клад В. Трутень] // ПФП. – 2005. – Том ІІІ. – № 1.
52. Soziologie des Rechts // Die Geisteswis-
senschaften. – 1913/14. – S. 202-205, 230-234.
ii. перевидано: Czernowitzer Tagblatt vom l.
und 4. Jänner 1914. – S. 7 f. під назвою:
«Mitteilungen des Sozialwissenschaftlichen
adakemischen Vereins Czernowitz».
iii. перевидано: Gesetz und es Recht. – S. 179-194.
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 121
53. Zur Soziologie des Rechts. Entgegnung auf
eine Rezension von Friedrich Hahn // Der Kampf.
Sozialdemokratische Monatsschrift. – 1914. – 7. – S.
461-463.
54. Englische Rechtspflege // Österreichische
Richter-Zeitung. – 1915. – VIII. – S. 77-79.
55. Montesquieu and Sociological Jurispruden-
ce // Harvard Law Review. – 1915/16. – 29. – S.
582-600.
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 195-7210.
56. Entgegnung (auf eine Kritik Kelsens) und
Replik // Archiv für Sozialwissenschaft und
Sozialpolitik. – 1916. – 41. – S. 844-849, також там
же: 1916/17. – 42. – S. 609-610.
ii. япон; [переклад Ken Takeshita. Hiromichi
Imai in Kansai] // University Law Review. – 1978. –
28. – S. 147-154; 170-172.
57. Das Recht und die Gesellschaft // Zeitschrift
für Notariat und freiwillige Gerichtsbarkeit in
Österreich. –1916. – S. 208-210.
58. Eine Hochschule für Gesellschaftswis-
senschaften // Denkschrift im Selbstverlag des
Verfassers. – Wien, 1916.
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 211-227.
59. Die richterliche Rechtsfindung auf Grund
des Rechtssatzes. Vier Stücke aus dem in Vor-
bereitung begriffenen Werke: Theorie der richter-
lichen Rechtsfindung // Jherings Jahrbücher für die
Dogmatik des bürgerlichen Rechts. – 1917. – 67. –
S. 1-80.
ii. перевидано: Gesetz und Lebend. – S. 203-252.
iii. япон.: Hogaku Ronshu. – 1982/83. – 15. 2-4.
60. The National Problems in Austria. – The
Hague, 1917.
61. Die juristische Logik. – Tübingen, 1918,
ii. перевидано: Tübingen, 1925; Aalen 1966.
iii. як книга: Gesetz und Lebend. – S. 203-252.
// Archiv für die civilistische Praxis. – 1917. – 115.
– S. 125-439.
iv. япон. (два розділи): [переклад Tsune
Onogi] Handai Hogaku Ronshu. – 1953. – 6.
v. япон. (повністю): Hogaku Ronshu. – 1975-
1980. – 9-13.
62. Quelques aspects de la question nationale
autrichienne, etc. – Geneva, 1919. – 123 p.
63. Die Schuldfrage // Das neue Europa. – 1919.
– V 4. – S. 14-17.
64. Das Kunstwerk und die Umwelt. Zur
Soziologie der Kunst // Das neue Europa. – 1919. –
V 10/11. – S. 70-72.
65. Von der Zukunft des Völkerbundes, Die
Friedens-Warte // Blätter für zwischenstaatliche
Organisation. – 1919. – 21. – S. 89-93.
66. Die bewährte Lehre und Überlieferung (Art.
l ZGB). Leitgedanken eines Referats Ehrlichs vor
dem Zürcher Juristenverein, aufgezeichnet von H.
Schmid // Schweizerische Juristen-Zeitung. –
1919/20. – 16. – S. 225-226.
67. Bismarck und der Weltkrieg. – Zürich, 1920.
68. Die Valutaschwierigkeiten der Schweiz //
Schweizerische Zeitschrift für Volkswirtschaft und
Sozialpolitik. – 1920. – 26. – S. 321-369.
69. Gesetz und lebendes Recht // Hogaku Kyokai
Zasshi (Tokyo). – 1920. – 38. – S. 1-22, також японсь-
кою там само: Hideo Hatoyama. – S. 43-47.
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 228-240.
70. Die Soziologie des Rechts // Hogaku Kyokai
Zasshi. – 1922. – 40, а також японською у пере-
кладі Kenzo Takayanagi. Там само. S. 23-41,
ii. перевидано: Gesetz und lebendes Recht. –
S. 241-253.
iii. англ..: The Sociology of Law / Nathan
Isaacs // Harvard Law Review. – 1922/23. – № 36. –
P.130-145
iv. італ.: La Sociologia del Diritto // Rivista
Inter-nazionale di Filosofia del Diritto. – 1922. – 2.
– P. 96-110
v. укр.: Соціологія права [Переклад В. С. Бі-
гуна] // ПФП. – 2005. – Т. ІІІ. – № 1.
71. Recht und Leben. Gesammelte Schriften zur
Rechtstatsachenforschung und zur Freirechtslehre,
ausgewählt und eingeleitet von Manfred Rehbinder.
– Berlin, 1967. – 252 s. (Schriftenreihe des Instituts
für Rechtssoziologie und Rechtstatsachenforschung
der Freien Universität Berlin, Bd. 7.)
72. Gesetz und lebendes Recht: vermischte
kleinere Schriften, hrsg. von Manfred Rehbinder. –
Berlin: Duncker und Humblot, 1986. – 259 s. (Schrif-
tenreihe zur Rechtssoziologie und
Rechtstatsachenforschung Bd. 61).
73. Die Gesellschaft, der Staat und ihre Ordnung
// Zeitschrift für Rechtssoziologie. – 1992. – 3 ff.
іі. Біографічні праці про життя і творчість
Ерліха
74. Бурдяк В.І. Становлення і розвиток соціо-
логічних концепцій права: Навчальний посібник.
– Чернівці, 2001. – (Див. С. 42-47.)
75. Боботов С. В. Буржуазная социология
права. – М., 1978.
76. Вдовина Г. А. Розвиток філософії права
в ХХ ст. (англо-саксонська традиція): Автореф.
В. С. Бігун
122 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
дис... канд. юрид. наук: 12.00.12 / Нац. акад. внутр.
справ України МВС України. – К., 2002. – 16 с.
77. Вюртенбергер Томас. Останні тенденції
у сфері юридичної методології // Український
правовий часопис. – 2004. – № 7. [Збірник мате-
ріалів міжнародного семінару «Юридична мето-
дологія. Основа гармонізації законодавства
України до законодавства ЄС» (13-14 листопада
2004 р.), підготовлений за стенограмою та текс-
тами виступів учасників під загальною редак-
цією Б. Шлоера та Р. Корнути.] – С. 3-11.
78. Дністрянський С. С. Соціальне поняття
права // Академічна юридична думка. – К., 1998.
– С. 214-234.
79. Дробишевский С. А. История политичес-
ких и правовых учений: основные классические
идеи. Учебное пособие. — М.: Юрист, 2003.
80. Карбонье Жан. Юридическая социология
/ Пер. с фр. и вступ. ст. В. А. Туманова. – М.,
1986. – 351 с.
81. Кельман Е. И. Проблемы «свободного
права». – К., 1915.
82. Козловський А. А. Право як пізнання:
вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута,
1999. – 295 с.
83. Копєйчиков В. В. Живе право // Юриди-
чна енциклопедія. – Т. 2. – К., 1999. – С. 429-430.
84. Лазарев В. В. Пробелы в праве и пути их
устранения. – М. Юридическая литература, 1974.
– 184 с.
85. Лазарев В. В. Пробелы в праве и их воспол-
нение // Проблемы общей теории права и государства:
Учебник для вузов / Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. –
М.: Норма, 2004. – С. 429-441
86. Лапаева В. В. Социология права / Под. ред.
В. С. Нерсесянца. – М., 2000. (Див.: С. 106-107.)
87. Манелис Б. Л. Школа «свободного права»
и её место в буржуазной юридической науке //
Вестник Коммунистической академии. – 1928. –
№ 28 (4).
88. Марчук В. П. «Свободное право» в бур-
жуазной юриспруденции. Критика концепций
Е. Эрлиха. – Киев, 1977. – 167 c.
89. Марчук В. П., Прозорова Н. С., Хірсін
В. В. Критика сучасних буржуазних теорії права.
– К.: Знання, 1981. – 48 с.
90. Марчук В. П. Євген Ерліх: сторінки
життя і творчості // Ерліхівський збірник. Вип. 1
– Чернівці, 1994.
91. Марчук В. П. Соціологічні теорії права в Ні-
меччині. Історія і сучасність. – Чернівці, 1998.
92. Марчук В. П., Скоткіна В. П. Євген Ерліх //
Юридична енциклопедія. – Т. 2. – К., 1999. – С. 364.
93. Марчук В. П. Євген Ерліх – основоположник
соціології права // ПФП. – 2005. – Т. ІІІ. – № 1.
94. Підопригора О. А. Пандектистика // Юри-
дична енциклопедія. – Т. 4. – 2002. – С. 418.
95. Рабінович П. М. Прогалини у праві // Юриди-
чна енциклопедія. Т. 5. – К., 2003. – С. 148.
96. Савчук С. В. Юридична соціологія: пред-
мет і місце в системі юридичних наук. – Черні-
вці: Рута, 2003.
97. Соціологія права: Навчальний посібник /
О. М. Джужа, І. Г. Кириченко, В. С. Ковальський,
С. М. Корецький та ін. За заг. ред. О. М. Джужи. –
К.: Юрінком Інтер, 2004. (Див.: С. 45-46.)
98. Соціологія права: Підручник / М. І. Па-
нов, Н. П. Осипова, Л. М. Герасіна та ін.;. За заг.
ред. Н. П. Осипової. – К. : Концерн «Видавничий
Дім «Ін-Юре», 2003.
99. Тихонравов Ю. В. Основы философии
права. – Москва, 1997.
100. Туманов В. А. Буржуазная правовая
идеология. К критике учений о праве. – М., 1971.
101. Усенко І. Б. Кельман Євген Ісакович //
Юридична енциклопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 79.
102. Усенко І. Б. Комісія для виучування зви-
чаєвого права України ВУАН // Юридична енци-
клопедія. – Т. 3. – К., 2001. – С. 172-174.
103. Штейнберг И. З. Что такое «движение
свободного права»? – М., 1914.
104. Baumgartner M. P. Introduction // The
Social Organization of Law. 2nd ed. / ed. by M. P.
Baumgartner. – San Diego, etc.: Academic Press,
1999. – P. 1-31 (Доробок Є. Ерліха не згадується).
105. Baumgartner M. P. The Sociology of Law
// A companion to philosophy of law and legal
theory / ed. by Dennis Patterson. – Cambridge,
Mass., etc.: Blackwell, 1996. – P. 406-420 (Доро-
бок Є. Ерліха не згадується).
106. Bülow Oskar. Gesetz und Richteramt..
1885 (англ.: Statutory Law and the Judicial
Function // American Journal of Legal History. –
1995. – № 39. – P. 71-94.)
107. Cardozo Benjamin. The Nature of the
Judicial Process. – New Haven: Yale University
Press, 1921.
108. Cotterrell Roger. The Sociology of Law. –
London: Butterworth, 1984. (Див. також: 2 вид. 1992 р.)
109. Döring E. Eugen Ehrlich // Neue Deutsche
Biographie. – Berlin, 1959. – Bd. 4.
110. Foullkes Albert S. On the German Free
Law School (Freirechtschule) // Archiv für Rechts- und
Sozialphilosophie. – 1969. – № 55. – S. 367-417.
111. Foullkes Albert S. Gustav Radbruch in den
ersten Jahrzehnten der Freirechtsbewegung //
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 123
Gedächtnisschrift für Gustav Radbruch.´ – 1968. –
S. 231-241.
112. Foullkes Albert S. On the German Free
Law School (Freirechtschule) // Archiv für Rechts- und
Sozialphilosophie. – 1969. – № 55. – S. 367-417.
113. Friedman Wolfgang. Legal Theory. 5th Ed.
– London: Steven & Sons, 1967. – 607 p.
114. Fuchs Ernst. Recht und Freiheit in unserer
heutigen Justiz. – Berlin: C. Heyman, 1908.
115. Geny Francois. Méthode d’interprétation
et sources en droit privé positif. Essai critique, par
Franc̜ois Geny ... précédé d’une préface de m.
Raymond Saleilles ... – Paris: A. Chevalier-Marescq
& cie, 1899. – xiii, 606 p.
116. Gmelin Johann Georg. Quousque? Beit-
rage zur soziologischen Rechtsfindung. – Hannover:
Helwing, 1910.
117. Hans Kelsen und die Rechtssoziologie.
Au-seinandersetzungen mit Hermann U.
Kantorowicz, Eugen Ehrlich und Max Weber / hrsg.
von Stanley L. Paulson. – Aalen: Scientia Verl.,
1992.
118. Herget James E., Stephen Wallace. The
Ger-man Free Law Movement as the Source of
American Legal Realism // Virginia Law Review. –
1978. – № 78. – P. 399-455.
119. Kanigs Hanskarl. Fuenfundzwanzig Jahre
Freirechtsbewegung. Zur Entwicklung e. Metho-
denstreites ueber d. Rechtsanwendung. (Diss.)
Erlangen, Univ., 1932.
120. Kantorowicz Hermann. Rechtswissens-
chaft und Soziologie. – Tübingen: Mohr, 1911. – 35 s.
121. Kantorowicz Hermann. Aus der
Vorgeschichte der Freirechtslehre [Erweiterter Text
der Freiburger Antrittsrede vom 26. Juni 1925]. –
Mannheim u. a.: Bensheimer, 1925. – 40 s.
122. Kantorowicz Hermann. The Definition of
Law / ed. by A. H. Campbell, with Introduction by
A. L. Goodhart. – Cambridge: Cambridge University
Press, 1958. – 112 p.
123. Kantorowicz Hermann. Some Rationalism
about Realism // Yale Law Journal. – 1934. – Vol.
XLIII. – P. 1240-1255.
124. Kelsen Hans. Eine Grundlegung der Recht-
ssoziologie // Archiv für Sozialwissenschaft und
Sozialpolitik. – 1915. – Bd. 39. – S. 839-876.
125. Kelsen Hans. Replik // Archiv für
Sozialwissenschaft und Sozialpolitik. – 1916. – Bd. 41.
126. Lautmann Rüdiger. Freie Rechtsfindung
und Methodik der Rechtsanwendung. – (Würzburg,
Univ., Diss.), 1967. – xxvii, 143 s.
127. Lind Douglas. Free Law Movement
(Freirechts-bewegung) // The Philosophy of Law: An
Encyclopedia / G. B. Grey (ed.). – New York & London:
Garland Publishing, 1999. – Volume I. – P. 314-318.
128. Ludwig Markus. Sein und Sollen : eine
Untersuching zur Abgrenzung der Rechtsnormen
von den sozialen Normen bei Max Weber und
Eugen Ehrlich. – Marburg: Tectum, 1999. – 178 s.
129. Mayda Jaro. François Gény and Modern
Jurisprudence. – Barton Rouge : Louisiana State
University Press, 1978. – xxi, 264 p.
130. Moench Dietmar. Die methodologischen
Bestrebungen der Freirechtsbewegung auf dem
Wege zur Methodenlehre der Gegenwart, 1971.
131. Page William Herbert. [On Ehrlich’s
Semi-nar of the Living Law] Proceedings of the 14th
annual meeting of the Association of American Law
Schools (1914). – P. 46-75.
132. Pattai Robert. Der Kampf um die Rechts-
wissenschaft und die Freirechtsbewegung : Vortag
gehalten am 6. Dezember 1912 im Festsaale der
Urania zu Wien. – Wien : Manz, 1913. – 40 s.
133. Pound Roscoe. Scope and Purpose of So-
ciological Jurisprudence. // Harvard Law Review. – 1911.
134. Pound Roscoe. An appreciation of Eugen
Ehrlich // Harvard Law Review. – 1922/23. – № 36.
– P.130-145 (разом з працею Є. Ерліха «Соціоло-
гія права» (Sociology of Law)).
ii. укр.: Вшанування Євгена Ерліха [пере-
клад В. С. Бігуна ]// ПФП. – 2005. – Том ІІІ. – № 1.
135. Pound Roscoe. Social Control through Law. –
New Haven: Yale University Press, 1942. – 138 p.
136. Pound Roscoe. Jurisprudence. – 1959. – Vol. I.
137. Raiser Thomas. Das lebende Recht: Rechts-
soziologie in Deutschland / 3., ueberarb. Aufl. – Baden-
Baden : Nomos-Verl.-Ges., 1999. (S. 94-107)
Праці Манфреда Ребіндера (Manfred Rehbinder):
138. Eugen Ehrlich, dem Begründer der
deutchen Rechtssoziologie, zum 100 Geburstag //
JZ. – 1962. – S. 613-614.
139. Die Grundlegung der Rechtssoziologie
durch Eugen Ehrlich // Kölner Zeitschrift für
Sociologie und Sozialpsychologie. – 1963. – 15. – S.
338-353 (Ребіндер визнає в роботі «Neues über
Leben und Werk von Eugen Ehrlich.» (1978), що
в цій та вищезазначеній ранніх своїх роботах про
Ерліха, через недостатність літератури, ним було
представлено «неповну й часом неправильну ка-
ртину» про Ерліха)
140. Die Begründung der Rechtssoziologie
durch Eugen Ehrlich. Mit einem Geleitwort von
Prof. Dr. René König. 1. Auf. – Berlin: Duncker &
Humblot, 1967. – 122 s. (Schriftenreihe des Instituts
für Rechtssoziologie und Rechtstatsachenforschung
der Freien Universität Berlin Bd. 6).
В. С. Бігун
124 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
141. Die Begründung der Rechtssoziologie
durch Eugen Ehrlich. Mit einem Geleitwort von
Prof. Dr. René König. 2 voellig neu bearb. Auf. –
Berlin: Duncker & Humblot, 1986. – 147 s. (бібліо-
графія праць Є. Ерліха: с. 143-147).
142. Rechtssoziologie [:]
1. Aufl. [Bd. 2853 der Sammlung Göschen bei
Walter de Gruyter.] – Berlin/New York, 1977;
2. Aufl. Gruyter-Lehrbuch. – Berlin/New York:
Gruyter, 1989;
3. Aufl. Gruyter-Lehrbuch. – Berlin/New York:
Gruyter, 1993;
4. Aufl. Beck`sches Kurzlehrbuch. – München:
Beck, 2000;
5. Auf. – München: Beck, 2003.
143. Neues über Leben und Werk von Eugen
Ehrlich // Festschrift für Helmut Schelsky zum 65.
Geburtstag. – Berlin, 1978. – S. 403-418.
144. Die rechtsund staatswissenschaftliche
Faku-ltät der Franz-Josephs-Universität Czernowitz.
Ihr Beitrag zur Erforschung des Rechts in einer
multikulturellen Gesellschaft. Festschrift Hans Stoll.
– Tübingen, 2001. – S. 327-344, теж в: Kaindl-
Archiv. – 2001. – 46. – S. 51-66.
145. Eugen Ehrlichs Plädoyer für ein soziales
Vertragsrecht // Festschrift für Heinz Rey. – Zürich,
2003. – S. 279-283.
146. Aus den letzten Jahren im Leben und
Schaffen von Eugen Ehrlich // Jus humanum. Grun-
dlagen des Rechts und Strafrecht. Festschrift für
Ernst-Joachim Lampe zum 70. Geburstag. – Berlin,
2003. – S. 199-210.
ii. укр.: Євген Ерліх: деякі сторінки з останніх
років життя та творчості [переклад В. С. Бігуна]
// ПФП. – 2005. – Том ІІІ. – № 1.
147. Internationales Privatrecht als Weltrecht. Das
Plädoyer des Rechtssoziologen Eugen Ehrlich für die
Lehre von Ernst Zitelmann // in Prof. Dr. Gülören
Tekinalp’e Amarğan. – Istanbul, 2003. – S. 619-621.
148. Renner Karl. Ein Buch vom juristischen Über-
bau // Zeitschrift für soziales Recht. – 1930. – 2. – S. 135-145.
149. Riebschla ̈ger Klaus. Die Freirechtsbewe-
gung. zur Entwicklung einer soziologischen
Rechtsschule. – Berlin: Duncker & Humblot, 1968. –
124 s.
150. Ryffel Hans. Rechtssoziologie. Eine syste-
matische Orientierung. – Neuwied ; Berlin: Luchter-
hand, 1974. – XI, 414 S. (Про Ерліха – S. 51 ff).
151. Schweizer Otto. Freie richterliche Rechts-
findung intra legem als Methodenproblem. – Basel:
Helbing & Lichtenhahn, 1959. – 139 s.
152. Sinzheimer Hugo. Jüdische Klassiker der
deutschen Rechtswissenchaft. – Amsterdam: Hertz-
berger, 1938. – 312 s.
153. Stampe Ernst. Die Freirechtsbewegung, Grü-
nde und Grenzen ihrer Berechtigung; Vorträge gehla-
ten vor Richtern und Staatsanwälten des Kam-
mergerichtsbezirks. – Berlin: F. Vahlen, 1911. – 47 s.
154. Stone Julius. Social Dimensions of Law
and Justice. – Stanford, Calif.: Stanford University
Press, 1966. – xxxv, 933 p.
155. Timasheff N. S. What is “Sociology of
Law”? // The American Journal of Sociology. –
1937. – Vol. 43 (2). – P. 225-235.
156. Vogl Stefan. Soziale Gesetzgebungspolitik,
freie Rechtsfindung und soziologische Rechtswis-
senschaft bei Eugen Ehrlich. – Baden-Baden:
Nomos-Verl.-Ges., 2003. – 396 s.
157. Ziegert Klaus A. The Sociology of Law
behind Eugen Ehrlich’s Sociology of Law //
International Journal of the Sociology of Law. –
1979. – № 7. – P. 27-73.
158. Ziegert Klaus A. Sociological Jurispru-
dence // The Philosophy of Law: An Encyclopedia /
G. B. Grey (ed.). – New York & London: Garland
Publishing, 1999. – Volume II. – P. 814-817.
ІI. Інше
і. Нормативно-правові акти
159. Конституція України: Прийнята на
п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня
1996 року. – К. : Преса України, 1997. – 80 с.
160. Цивільний процесуальний кодекс Укра-
їни //Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 40-
41, 42. – стаття 492.
161. Закон України «Про судоустрій України»
[зі змінами і доповненнями] // Відомості Верховної
Ради України. – 2002. – № 27. – стаття 180.
162. Закон України «Про статус суддів» [зі
змінами і доповненнями] // Відомості Верховної
Ради України. – 1993. – № 8. – стаття 56.
163. Рішення Конституційного Суду України
№ 6-рп/99 від 24 червня 1999 року (справа про
фінансування судів).
164. Рішення Конституційного Суду України
№ 12-рп/2001 від 3 жовтня 2001 року (справа про
відшкодування шкоди державою).
165. Рішення Конституційного Суду України
№ 12-рп/2001 від 3 жовтня 2001 року (справа про
відшкодування шкоди державою).
166. Рішення Конституційного Суду України
№ 5-рп/2002 від 20 березня 2002 року (справа
щодо пільг, компенсацій і гарантій).
167. Рішення Конституційного Суду України №
1-6/1999 від 14 грудня 1999 року (справа про засто-
сування української мови). Окрема думка судді Кон-
ституційного Суду України Мироненка О. М.
Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис)
Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 125
168. Рішення Верховного Суду України [Су-
дової палати у цивільних справах] від 3 грудня
2004 року за скаргою довіреної особи кандидата
на пост Президента України Ющенка В. А. ... //
Урядовий кур’єр. – 2004. – № 234. – 6 грудня.
іі. Література
169. Абушенко Д. Б. Судебное усмотрение
в гражданском и арбитражном процессе. – М. :
Норма, 2002. – 168 с.
170. Академічна юридична думка / НАН
України; Інститут держави і права ім. В.М. Корець-
кого / Ю. С. Шемшученко (ред.), І. Б. Усенко
(уклад.), Т. І. Бондарук (уклад.). – К., 1998. – 503 с.
171. Барак Аарон. Судейское усмотрение:
Пер. с англ. / М.В. Баглай (вступ.ст.). – М. : Но-
рма, 1999. – 364 с.
172. Бережний О. І. Преюдиціальність судо-
вих рішень у кримінальних справах: Автореф.
дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / О. І. Бережний;
Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Х.,
2003. – 20 с.
173. Бігун В. С. Соціологія права // Юриди-
чна енциклопедія. – Т. 5. – К., 2004. – С. 561-563.
174. Бігун В. С. Ґустав Радбрух – видатний
німецький філософ права // ПФП. – 2004. – Том
ІІ. – C. 33-48.
175. Бігун В. С. Кардозо Бенджамін Натан //
Юридична енциклопедія. – Т. 6. – К., 2004. – С.
622.
176. Бова А.А. Зміст і структура правосвідо-
мості населення України.: Автореф... канд. со-
ціол. наук: 22.00.03 / НАН України; Інститут со-
ціології. – К., 2001. – 19 с.
177. Забигайло В. К. Проблема «пробелов
в праве». – К., 1974.
178. Загальна теорія держави і права / За ред.
М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришина. –
Х., 2002. – 423 с.
179. Козюбра Н. И. Социалистическое право
и социальное сознание. – К., 1979.
180. Козюбра М. І. Доповідь // Український
правовий часопис. – 2004. – № 6. [Збірник мате-
ріалів міжнародного семінару «Юридична мето-
дологія. Основа гармонізації законодавства
України до законодавства ЄС» (13-14 листопада
2004 р.), підготовлений за стенограмою та текс-
тами виступів учасників під загальною редак-
цією Б. Шлоера та Р. Корнути.] – С. 22-24.
181. Копоть В. О. Американський правовий
реалізм як один із напрямів концепції правового
реалізму // Часопис Київського університету пра-
ва. – 2005. – № 4. – С. 41-46.
182. Кузнецов В. І. Філософія права. Історія
та сучасність: навч. посібник. – К., 2003. – 382 с.
183. Лихачев В. Н. Установление пробелов
в современном международном праве. — Казань:
Изд-во Казан. ун-та, 1989. – 135,[1] с.
184. Максимов С. И. Правовая реальность:
опыт философского осмысления. – Харьков:
Право, 2002. – 328 с.
185. Малишев Б. В. Судовий прецедент
у правовій системі Англії (теоретико-правовий ас-
пект): Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ки-
їв. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 19 с.
186. Мережко О. О. Юридична герменев-
тика і методологія права // Український правовий
часопис. – 2004. – № 6. [Збірник матеріалів між-
народного семінару «Юридична методологія.
Основа гармонізації законодавства України до
законодавства ЄС» (13-14 листопада 2004 р.),
підготовлений за стенограмою та текстами ви-
ступів учасників під загальною редакцією
Б. Шлоера та Р. Корнути.] – С. 78.
187. Музика І. В. До полеміки щодо предмета та
місця соціології права в системі суспільних наук //
Правова держава. – 2002. – Випуск 13. – С. 69-73.
188. Подцерковный О., Черновол А. Законо-
дательные пробелы, способствующие умышлен-
ному неисполнению хозяйственных обязательств
// Підприємництво, Господарство і Право. – 2001.
– № 7. – С. 10-13.
189. Правовий звичай як джерело українсь-
кого права (IX-XIX ст.) / За ред. І. Б. Усенка. –
К.: Наук. думка (виходить друком; міститиме 8
розділів, серед яких: (1) Звичаєве право як істо-
ричний та соціально-культурний феномен; (2)
Правовий звичай як джерело (форма) права; (3)
Проблеми звичаєвого права у світовій політико-
правовій думці; (4) Дослідження звичаєвого пра-
ва у вітчизняній юридичній науці).
190. Рабінович П. М. Основи загальної теорії
права та держави. Вид. 6-е. – Х., 2002. – 160 с.
191. Степин А. Б.Судебное усмотрение
в частом праве(вопросы теории и практики): Ав-
тореф. дис. на соиск. учен. степ. к.ю.н.: Спец.
12.00.01 [Волгогр. акад. МВД России]. – Волго-
град, 2002. – 19, [1] с.
192. Тадевосян Э. В. Социология права и её
место в системе наук о праве // Государство
и право. – 1998. – № 1.
193. Усенко І. Б. Юридична академічна наука
у 1918-1941 рр. // Академічна юридична думка /
укладачі: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук; за заг. ред.
Ю. С. Шемшученко. – К. : Ін Юре, 1998. – С. 15-53.
194. Усенко І. Б. Звичаєве право // Юридична
енциклопедія. – Т. 2. – К., 1999. – С. 566-568.
В. С. Бігун
126 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2.
195. Усенко І. Б. «Звичай», «Звичай право-
вий» // Юридична енциклопедія. – Т. 2. – К.,
1999. – С. 568.
196. Усенко І. Б. Комісія для виучування зви-
чаєвого права України ВУАН // Юридична енци-
клопедія. – Т. 3. – К., 1999. – С. 172-174.
197. Циппеліус Райнгольд. Юридична антро-
пологія. Переклад, адаптація, приклади з права
України і список термінів – Роман Корнута. – К.:
Видавництво «Реферат», 2004. – 176 с.
198. Шульженко Ф. П. Історія політичних
і правових вчень: Підручник. – К.: Юрінком Ін-
тер, 2004. – 464 с.
199. Moyer S. David. Anthropology // The
Philosophy of Law: An Encyclopedia / G. B. Grey
(ed.). – New York & London: Garland Publishing,
1999. – Volume I. – P. 40-43.
200. Pospísil Leopold. Anthropology of Law:
A Comparative Theory. – New York, Harper & Row,
1971. – xiii, 385 p.
В. С. Бигун
ЕВГЕНИЙ ЭРЛИХ: ЖИЗНЬ И ПРАВОВЕДЧЕСКОЕ НАСЛЕДИЕ
(АКТУАЛЬНЫЙ НАУКОВЕДЧЕСКИЙ ОЧЕРК)
В очерке даётся краткая биографическая справка и рассматриваются некоторые аспекты наследия
Евгения Эрлиха (1862-1922). В частности анализируются методологические основания его взглядов,
социологическое понимание права, государства и общества, даётся критика учения о «свободном
праве» и взглядов Эрлиха другими учёными. Актуализируются некоторые воззрения учёного, его
учения о «живом праве» в современном контексте. Прилагается библиография трудов Евгения Эр-
лиха и других работ на темы, затронутые в очерке.
V. S. Bihun
EUGEN EHRLICH: HIS LIFE AND LEGACY IN THE LEGAL SCIENCE
(A CONTEMPORARY SCIENTIFIC REVIEW)
The article reviews biography and some aspects of the scientific legacy of Eugen Ehrlich (1862-1922). It
outlines the methodological foundations of his views, sociological understanding of law, state, and society.
Some critic of the “free movement of law” as well as Ehrlich’s related views also presented. Selected
thoughts of the scholar, also related to those on “living law”, are considered in the contemporary context.
A bibliography of Ehrlich’s publications and related works of other authors are listed.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-9756 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1818-992X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T19:04:28Z |
| publishDate | 2005 |
| publisher | Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бігун, В.С. 2010-07-06T13:51:40Z 2010-07-06T13:51:40Z 2005 Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 105-126. — Бібліогр.: 200 назв. — укр. 1818-992X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9756 В очерке даётся краткая биографическая справка и рассматриваются некоторые аспекты наследия Евгения Эрлиха (1862-1922). В частности анализируются методологические основания его взглядов,
 социологическое понимание права, государства и общества, даётся критика учения о «свободном праве» и взглядов Эрлиха другими учёными. Актуализируются некоторые воззрения учёного, его
 учения о «живом праве» в современном контексте. Прилагается библиография трудов Евгения Эрлиха и других работ на темы, затронутые в очерке. The article reviews biography and some aspects of the scientific legacy of Eugen Ehrlich (1862-1922). It
 outlines the methodological foundations of his views, sociological understanding of law, state, and society. Some critic of the “free movement of law” as well as Ehrlich’s related views also presented. Selected
 thoughts of the scholar, also related to those on “living law”, are considered in the contemporary context.
 A bibliography of Ehrlich’s publications and related works of other authors are listed. uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина Евгений Эрлих: жизнь и правоведческое наследие Eugen Ehrlich: his life and legacy in the legal science Article published earlier |
| spellingShingle | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина Бігун, В.С. Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| title | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина |
| title_alt | Евгений Эрлих: жизнь и правоведческое наследие Eugen Ehrlich: his life and legacy in the legal science |
| title_full | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина |
| title_fullStr | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина |
| title_full_unstemmed | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина |
| title_short | Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина |
| title_sort | євген ерліх: життя і правознавча спадщина |
| topic | Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| topic_facet | Класики філософії і соціології права: Євген Ерліх |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/9756 |
| work_keys_str_mv | AT bígunvs êvgenerlíhžittâípravoznavčaspadŝina AT bígunvs evgeniiérlihžiznʹipravovedčeskoenasledie AT bígunvs eugenehrlichhislifeandlegacyinthelegalscience |