Академічна філософія як наука і мистецтво

У статті обстоюється ідея, що академічна філософія є одночасно і наукою, і мистецтвом. Саме це дозволяє їй бути не просто інтерпретацією досягнень видатних мислителів минулого, а й творчістю, яка відповідає на виклики сьогодення й духовно розв’язує актуальні і вічні суперечності буття людини і сві...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2022
1. Verfasser:	Хамітов, Н.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2022
Schriftenreihe:	Вісник НАН України
Schlagworte:	Статті та огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185052
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Академічна філософія як наука і мистецтво / Н.В. Хамітов // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 4. — С. 59-73. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-185052
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-1850522022-09-01T01:26:23Z Академічна філософія як наука і мистецтво Хамітов, Н.В. Статті та огляди У статті обстоюється ідея, що академічна філософія є одночасно і наукою, і мистецтвом. Саме це дозволяє їй бути не просто інтерпретацією досягнень видатних мислителів минулого, а й творчістю, яка відповідає на виклики сьогодення й духовно розв’язує актуальні і вічні суперечності буття людини і світу. Автор доводить, що академічна філософія може проявлятися в теоретичній, есеїстичній, публіцистичній формах, а також у формі філософського мистецтва. Академічна філософія у поліфонії виявів у культурі здатна актуалізувати концептуальну інноваційну думку в науковій спільноті, зокрема в Національній академії наук України, сприяти гуманістичній консолідації вчених і суспільства, що вкрай важливо для розвитку цивілізаційної суб’єктності нашої країни. In this article, the idea that academic philosophy is both science and art is substantiated. Therefore, academic philosophy is not only an interpretation of the achievements of prominent thinkers of the past, but also a creativity, a way to respond to the challenges of the present day and spiritually resolve the actual and eternal contradictions of the existence of man and world. It is emphasized that academic philosophy can be manifested in theoretical, essayistic, publicistiс forms, as well as in the form of philosophical art. Academic philosophy in polyphonic manifestations in culture is relevant to the conceptual innovation thought in the academic community, particularly in the National Academy of Sciences of Ukraine, to the acceptance of humanistic consolidation that is very important for development of the civilizational subjectivity of our country. 2022 Article Академічна філософія як наука і мистецтво / Н.В. Хамітов // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 4. — С. 59-73. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 0372-6436 DOI: doi.org/10.15407/visn2022.04.059 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185052 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті та огляди Статті та огляди
spellingShingle	Статті та огляди Статті та огляди Хамітов, Н.В. Академічна філософія як наука і мистецтво Вісник НАН України
description	У статті обстоюється ідея, що академічна філософія є одночасно і наукою, і мистецтвом. Саме це дозволяє їй бути не просто інтерпретацією досягнень видатних мислителів минулого, а й творчістю, яка відповідає на виклики сьогодення й духовно розв’язує актуальні і вічні суперечності буття людини і світу. Автор доводить, що академічна філософія може проявлятися в теоретичній, есеїстичній, публіцистичній формах, а також у формі філософського мистецтва. Академічна філософія у поліфонії виявів у культурі здатна актуалізувати концептуальну інноваційну думку в науковій спільноті, зокрема в Національній академії наук України, сприяти гуманістичній консолідації вчених і суспільства, що вкрай важливо для розвитку цивілізаційної суб’єктності нашої країни.
format	Article
author	Хамітов, Н.В.
author_facet	Хамітов, Н.В.
author_sort	Хамітов, Н.В.
title	Академічна філософія як наука і мистецтво
title_short	Академічна філософія як наука і мистецтво
title_full	Академічна філософія як наука і мистецтво
title_fullStr	Академічна філософія як наука і мистецтво
title_full_unstemmed	Академічна філософія як наука і мистецтво
title_sort	академічна філософія як наука і мистецтво
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Статті та огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/185052
citation_txt	Академічна філософія як наука і мистецтво / Н.В. Хамітов // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 4. — С. 59-73. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
series	Вісник НАН України
work_keys_str_mv	AT hamítovnv akademíčnafílosofíââknaukaímistectvo
first_indexed	2025-07-16T05:34:29Z
last_indexed	2025-07-16T05:34:29Z
_version_	1837780508590735360
fulltext	ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 59 АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК НАУКА І МИСТЕЦТВО У статті обстоюється ідея, що академічна філософія є одночасно і на- укою, і мистецтвом. Саме це дозволяє їй бути не просто інтерпретацією досягнень видатних мислителів минулого, а й творчістю, яка відповідає на виклики сьогодення й духовно розв’язує актуальні і вічні суперечності бут- тя людини і світу. Автор доводить, що академічна філософія може про- являтися в теоретичній, есеїстичній, публіцистичній формах, а також у формі філософського мистецтва. Академічна філософія у поліфонії виявів у культурі здатна актуалізувати концептуальну інноваційну думку в на- уковій спільноті, зокрема в Національній академії наук України, сприяти гуманістичній консолідації вчених і суспільства, що вкрай важливо для роз- витку цивілізаційної суб’єктності нашої країни. Ключові слова: філософія, академічна філософія, академізм, наука, мис- тецтво, концепт, концепція, концептуальність, метаантропологія, мета- антропологічний потенціалізм, персоналізм, теоретична філософія, есе- їстична філософія, філософська публіцистика, філософське мистецтво. Як в оргáні одне повітря через різні трубки різні голоси витворює, отак у людському тілі один розум по-різному діє, розкладаючись на різні складники. Григорій Сковорода Коли я вивчаю себе і свій спосіб думати, я приходжу до висновку, що дар уяви та фантазії означав для мене більше, ніж будь-які здібності до абстрактного мислення. Альберт Ейнштейн Кожен має право обирати свій власний стиль істини… Жульбер Дюран Проблема Що таке академічна філософія? Чим вона відрізняється від філософії як такої? Якщо в тоталітарному й авторитарному суспільствах академічна філософія з необхідністю стає служ- ницею ідеології та інтересів партії влади, то яка її роль у демо- кратичному суспільстві? І конкретніше: яка роль академічної філософії в сучасній Національній академії наук України? На мою думку, відповіді на всі ці питання можливо дати лише тоді, коли ми прояснимо, до чого ближча академічна фі- ХАМІТОВ Назіп Віленович — член-кореспондент НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України doi: https://doi.org/10.15407/visn2022.04.059СТАТТІ СТАТТІ ТА ОГЛЯДИТА ОГЛЯДИ 60 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ лософія — до науки чи до мистецтва? В цій статті обстоюватиметься ідея, що академічна філософія є одночасно і наукою, і мистецтвом. Саме це дозволяє їй бути не просто інтерпре- тацією досягнень видатних мислителів мину- лого, а й творчістю, яка відповідає на викли- ки сьогодення та духовно розв’язує актуальні й вічні суперечності буття людини і світу. Ця ідея, яка, на мою думку, задає нові можливості для усвідомлення концепту «академічна філо- софія», розвиватиметься на основі методоло- гічного інструментарію метаантропології [1; 2] та метаантропологічного потенціалізму [3], що вже довели свою теоретичну й практичну плід- ність у низці публікацій [4—13]. У середовищі сучасної академічної філо- софії інколи можна почути думку, що вона є передусім витлумаченням визнаних ідей, тих ідей, які пройшли випробування часом, а тво- рення ідей є мало не надмірним для неї, воно є важливим, але перебуває за межами акаде- мізму філософії. Дозволю собі не погодитися з цим. І почну з пошуку відповідей на питання щодо природи академізму. Що таке академізм? Еволюція людини і людства принципово від- різняється від еволюції всіх інших живих істот на нашій планеті. Жива природа еволюціонує видами, використовуючи індивідів як матері- ал. Людство еволюціонує особистостями. Це відбувається через творчий внесок окремої людини у розвиток людства. При цьому твор- чий внесок може бути значущим лише для самої особистості (або невеликої соціальної групи), а може змінювати долю спільноти, кра- їни, всього людства. У другому випадку маємо певну зрілість творчості, яка зумовлена по- глибленим пізнанням досвіду попередників, спроможністю «стати на плечі гігантів». Таку зрілість ми й можемо називати академізмом. Якщо ми припустимо, що академізм — це здатність не «вигадувати велосипед» у тій чи іншій сфері творчої діяльності, а, навпаки, «пе- рехід від повноти пізнання і творення відомого до пізнання і творення невідомого», «гранич- на вимогливість до себе у пізнанні і творчості» [9, с. 208], то з необхідністю постає питання про адекватні й аутентичні форми виявлення академізму в культурі. Те, що академізм здат- ний виявляти себе у науковій формі, для всіх очевидно. Проте не менш очевидним є його ви- явлення у художній формі, формі мистецтва. І йдеться не лише про те, що «принаймні у за- хідній культурі уперто звучать такі словоспо- лучення, як академічний живопис, академічна музика, академічний театр» [9, с. 208], а поруч з академіями наук є й академії мистецтв, які подекуди поєднуються. Ми говоримо зараз про те, що сама наука як понятійне мислення потребує єднання з образним мисленням, яке актуалізує креативність вченого, виступає її каталізатором і попереднім щаблем. Йдеться, наприклад, про образно-метафоричний ескіз наукової ідеї, на основі якого виростає її влас- не теоретична концептуалізація, зумовлена емпіричними дослідженнями, низкою гіпотез, які вони породжують, і понятійним апаратом, що виникає при доведенні гіпотез. Саме завдяки поєднанню теоретичного й художнього академізм — «це справжнє гра- ничне буття пізнання і творчості. Це аргу- ментованість і строгість пізнавально-творчої діяльності за умови опертя на традицію у ній» [9, с. 208]. Звісно, опертя на традицію є над- звичайно важливим, це відрізняє академізм від дилетантизму й псевдоакадемізму. Однак, з іншого боку, академізм не може перетворю- ватися на прославлення, копіювання чи компі- ляцію (не кажучи вже про плагіат!) попередніх (або зарубіжних) досягнень, це пізнання й тво- рення нового, ще незнаного в науці, мистецтві і, ширше, в культурі. Без цього маємо риту- альний академізм, який є смертю академізму реального. Цікаво, що у просторі ритуального академізму маємо виражену турботу про ака- демічну доброчесність, але вона перебуває за його межами. У цьому контексті важливою є проблема академічних процедур. Без таких процедур академічне життя неможливе. Йдеться, напри- клад, про усталені процедури проведення засі- дань учених рад, конференцій, методологічних ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 61 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ семінарів тощо. Однак академічні процедури не повинні перетворюватися на академічні ритуали, в яких засинає живий дух творчості. Справжній академізм є вираженням не волі до влади, а волі до пізнання, творчості і співтвор- чості [1; 2]. Академізм — це рух від пізнання і засвоєн- ня відомого до пізнання невідомого, а на цій основі — до фундаментальних інноваційних здобутків, які дозволяють вирішити актуальні проблеми країни й людства. Звідси можливе інтегральне визначення академізму: «пізнан- ня й творення невідомого при максимально- му вивченні попереднього досвіду» [9, с. 208]. Коректне інноваційне освоєння невідомого й недослідженого вимагає такої риси академіз- му, як концептуальність — чіткості, виваже- ності, послідовності й доброчесності у пізнанні і творчості, що робить принципово неможли- вим плагіат. Академізм у такому розумінні потребує ака- демічної спільноти, яка здатна до вільної спів- творчої самоорганізації і водночас спромож- на взаємодіяти з державою і громадянським суспільством у цілому. При цьому академічна спільнота завжди є плюральною, по суті, це ди- намічна цілісність академічних спільнот, які ін- ституціалізуються в академії, товариства, асо- ціації, творчі спілки, школи — як наукові, так і художні. Різні академічні спільноти з інсти- туціями, що їх представляють, об’єднуються і взаємодіють завдяки спільному академічному етосу — системі традицій, принципів, критері- їв, норм і правил, які дозволяють здійснюва- ти плідну комунікацію спільнот та визнавати їх авторитетність. Це зумовлює ще одну рису справжнього академізму — толерантність авто- ра до інших авторів у спільноті. Більше того, ця толерантність виходить за межі своєї спіль- ноти, поєднуючись при цьому з вимогливістю до себе та інших. Справжній академізм завжди є заперечен- ням снобізму. Ще більшою мірою він є запере- ченням сектантства. Це робить інноваційність такого академізму відкритою й гуманістичною інноваційністю. * * * Відкрита і гуманістична інноваційність ака- демізму значною мірою й зумовлюється тим, що він здатний виявлятися не лише у категорі- ально-понятійній, а й в образній формі. Проте проблема академізму в культурі значно глиб- ша. Адже мистецтво — не просто прелюдія до науки. У сфері знань про людину — гуманітаристи- ці — художньо-образне бачення й осмислення людини є способом проникнення в у ті її глиби- ни, які є недоступними для теоретичного мис- лення. Буття людини за певною межею не може стати об’єктом вивчення за допомогою понять і категорій. Це межа, за якою починається існу- вання суб’єкта, більше того, вільної особистос- ті. Свого часу це блискуче показали представ- ники філософії екзистенціалізму і персоналіз- му, які всією своєю творчістю довели можли- вість і дійсність образного осмислення глибин людини, які виходять за межі тілесності, — тих глибин, що породжують неповторну свободу і любов кожного з нас. Йдеться передусім про таких всесвітньо відомих філософів-есеїстів та філософів-письменників ХХ ст., як М. Бердя- єв, М. Бубер, Е. Муньє, А. Камю, Ж.-П. Сартр, М. Унамуно, які не лише концептуалізували необхідність образного осягнення людини, що виводить за межі об’єктивації Іншого, а й застосували його у своїй творчості. Проте у ХХ ст. відбувається подальше усвідомлення і розвиток того, що завжди було у філософії. У ХІХ ст. маємо подібні підходи у Ф. Шлегеля та Ф.В.Й. Шеллінга, для яких найбільш глибоке осягнення не лише людини, а й Абсолюту та іс- тини можливе в образно-художніх формах, що не тільки простіше розкривають креативність особистості, а й зумовлюють живу цілісність результатів пізнання і творчості. При цьому слід визнати, що таке розумін- ня пошуку істини виникає значно раніше — у творчості таких мислителів, як Платон, Лукре- цій Кар, Августин Блаженний, М. Монтень, проте його самоусвідомлення відбувається в ХІХ і ХХ ст. і продовжується сьогодні. Ці смислові акценти маємо у засновника україн- ської класичної філософії Г. Сковороди, який, 62 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ ставлячи питання символічного, а не букваль- ного осягнення Святого Письма, реалізує пе- редусім образно-метафоричний, сердечний, людяний спосіб пізнання. Сказане дозволяє «визнати плюральність академізму в культурі» [9, с. 208], насамперед у гуманітарних його виявах. Однак образність і метафоричність, як умова не лише креатив- ності й цілісності пізнання людини і світу, а й гуманістичності цього пізнання, пронизує всі виміри академізму. Академічна філософія: поліфонія форм Звернемося безпосередньо до проблеми на- укового й мистецького в академічній філосо- фії. Але передусім дамо визначення академіч- ної філософії. На перший погляд, академічна філософія — це філософія, яка розвивається в академічних структурах — дослідницьких ін- ститутах і університетах. Проте це лише фор- мальне визначення, яке показує, що є інсти- туційно необхідним для набуття академізму у філософії. Змістовно академічна філософія — це філософія, яка духовно розв’язує актуальні й вічні суперечності буття людини, культури, суспільства і робить це, компетентно спира- ючись на досвід історії філософії та її сучасні надбання у плюральності шкіл та напрямів. Саме тому академічна філософія здатна дати адекватну й системну світоглядну відповідь на сучасні виклики людині й суспільству — за кожним викликом криється та чи інша супе- речність, взаємодія протилежностей, між яки- ми й формується виклик. Опертя на досвід філософії у часі і просторі означає, що ми засвоюємо її як феномен куль- тури, а це потребує осмислення досвіду куль- тури у часі і просторі. Пізнання й відтворення такого досвіду можливе лише в університетах, а його продовження — передусім у відділен- нях, інститутах, центрах академій, університе- тів, наукових товариств та асоціацій. Втім, це необхідна, але недостатня умова існування і розвитку по-справжньому академічної філосо- фії. Потрібне те саме розв’язання актуальних і вічних суперечностей буття людини та її світу, яке зумовлює світоглядну відповідь на сучасні виклики. Напевно, серед інших суперечностей академічна філософія здатна усвідомлювати й розв’язувати основну суперечність своєї епо- хи, стаючи, за висловом Г.В.Ф. Гегеля, «епо- хою, схопленою думкою». Але як можливе духовне розв’язання ака- демічною філософією актуальних і вічних суперечностей буття людини та її світу? Це питання розпадається на два: 1) що таке духо- вне розв’язання суперечності філософією по своїй суті? 2) в яких формах можливе духовне розв’язання суперечностей? Відповідаючи на перше питання, слід зазна- чити, що це концептуальне розв’язання супе- речностей, яке є морально та ціннісно наповне- ним, а не нейтральним. Більше того, справжнє духовне розв’язання суперечностей означає поєднання концептуального й гуманістичного. Іншими словами, духовне є тим концептуаль- ним, що має гуманістичну спрямованість. * * * В яких же виявах можливе духовне роз- в’язання актуальних і вічних суперечностей буття людини та її світу? Можна припустити, що таке розв’язання відбувається як у теоре- тичній, так і в есеїстичній і художній формах. У результаті маємо теоретичну філософію, фі- лософську есеїстику й філософське мистецтво [1, 2, 14]. Теоретична філософія — це філософія, яка відповідає на виклики та духовно розв’язує су- перечності у формі понять і категорій. Есеїс- тична філософія виявляє себе у формі смисло- образів — образів, насичених сенсом, таких, що виражають і переживання, і ідеї автора. Філо- софське мистецтво — це філософія персоналіс- тично наповнених образів — образів героїв, які вступають у світоглядні діалоги, переживають і осмислюють події, роблять вчинки. Отже, ми можемо говорити про теоретичний, есеїстич- ний і художній способи проявлення філософії в культурі. Надзвичайно важливо усвідомити, що всі ці три форми філософії становлять єд- ність, їх автори та аудиторія постійно вступа- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 63 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ ють у комунікацію. В цій взаємодії і виникає реальна присутність філософії в культурі і людському житті. При цьому академічна філософія в зазна- чених трьох виявах буде характерна тим, що її автори в галузях теорії, есеїстики й мистецтва будуть компетентними щодо попередніх тра- дицій, концептуально виваженими і толерант- ними до творців минулого й сучасності, гума- ністичними стосовно свого народу й будь-яких народів світу. Варто зазначити, що «…академізм різних галузей філософії буде вимагати різних форм прояву і різних акцентів. Так, скажімо, акаде- мізм у філософії науки буде переважно теоре- тичним, тоді як у царині етики, естетики він з необхідністю буде наповнюватися метафо- ричністю й образністю» [9, с. 208], це значною мірою стосується філософської антропології, філософії культури, естетики [9, с. 209]. В цьому плані показові міркування Е. Кас- сірера щодо філософської антропології (він називає її «антропологічною філософією»). Мислитель зазначає, що в ній, на відміну від інших галузей філософії, не можна побачити «безперервного розвитку ідей» [15, c. 11]. На його думку, «в історії логіки, метафізики та філософії природи ми також знаходимо гострі супе речності. Ця історія може бути описана в гегелівських термінах як діалектичний процес, в якому за кожним тезисом іде антитезис, — і все ж тут існує внутрішня сталість, ясний ло- гічний порядок… Антропологічна філософія має зовсім іншу природу. У прагненні зрозу- міти її реальну значущість ми повинні вдатися не до епічно описової, а до драматичної мане- ри оповіді... Історія антропологічної філософії сповнена найглибших людських пристрастей... Ця історія стосується не тільки теоретичних проблем… Тут вся людська доля в напружено- му очікуванні останнього суду…» [15, с. 11—12]. Для нас тут важливо усвідомити не лише те, що Е. Кассірер пропонує філософській антро- пології «драматичну манеру оповіді», яка по- требує образів і метафор, а й те, що для нього «логіка, метафізика та філософія природи» в усвідомленні їх розвитку та предмету потребу- ють не просто аналітичної або емпірично-опи- сової манери пізнання й оповіді, а саме «епічно описової». Теоретичне у філософії для Е. Кас- сірера поєднується з епічним, а епос завжди по- требує образного мислення. Така позиція видається слушною для всього філософського знання, яке претендує на акаде- мізм. Однак найбільшою мірою «це стосується галузей філософського знання, в яких поста- ють не лише методологічні, а й світоглядні пи- тання. Це ті питання, що зумовлюють життєву позицію і віру людини, на основі яких вже й стає можливим застосування методології як інструмента. В цьому значущість і вічна акту- альність філософії для науки і всіх інших форм культури» [2, с. 7]. Академічна філософія як актуалізація й гуманізація концептуальності Важливо розуміти, що, набуваючи поліфоніч- ний досвід духовного розв’язання актуальних і вічних суперечностей буття людини і світу, філософія стає концептуальним самоусвідом- ленням такого досвіду. Це усвідомлення до- свіду осягнення світу в концептах взагалі і філософських концептах зокрема. Проте що таке концепт? Концепт — це вузловий елемент когнітивності й креативності людини, який до- зволяє вхоплювати й розв’язувати суперечнос- ті і вирішувати проблеми — як теоретичні, так і практичні. На відміну від понять, концепти не вхоплю- ються дефініціями й потребують контексту для творення і прояснення. Вони є універсаль- ними мисленнєвими конструкціями, які пере- дують як поняттю, так і художньому образу. В концептах мислення й переживання синкре- тично поєднані, на відміну від екзистенціалів, у яких переживання домінує, а також понять, де маємо примат мислення. Концепт близький до «задуму» та «ідеї», проте й відмінний від них, адже в ньому маємо потенцію вбудовування в певні структури, в яких є необхідний зв’язок елементів між собою. Цей зв’язок, виходячи на рівень цілісності, стає концепцією. Така цілісність схоплюється 64 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ автором концепції не лише раціонально-дис- курсивно, а й інтуїтивно, екзистенціально й контекстуально. Тут простежується відмінність концепції від теорії — вона є не лише її передумовою, по- переднім ескізом, це спосіб оживлення теорії, спосіб її практичного втілення, а отже, її якісна своєрідність. У цьому контексті цікавою є думка В. Риж- ка, який, відштовхуючись від дихотомії «де- дуктивні теорії — теорії-концепції», запропо- нованої П. Йолоном [16], зазначає, що, на від- міну від дедуктивних теорій, у концепціях «ви- східні принципи складають сенсове «поле», а не їх зміст» [17, с. 173]. У філософських концептах маємо єднання мислення й переживання, тому вони здатні піднятися над обмеженістю як понять, так і ху- дожніх образів. Це можливо в есеїстичних фі- лософських текстах, де концепти виявляють- ся, так би мовити, в «чистому вигляді», однак філософські концепти можуть вияскравлюва- тися в науковій філософії й філософському мистецтві. Тут важливо зрозуміти, що вони не просто доповнюють поняття й категорії пер- шого і образи другого, вони якісно змінюють їх, роблячи більш цілісними, а тому ближчими до реалій буття людини в минулому, сучасно- му й майбутньому; це і є глибинне завдання філософських концепцій і водночас критерій їхньої зрілості. В цьому плані можна погоди- тися з Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі, що філософія має справу саме з концептами [18, c. 31], проте концепти й концептуальність як здатність про- дукувати концепти є приналежністю будь-якої по-справжньому мислячої людини. Усвідом- люючи це, філософія не лише ініціює власну концептуальність у різних проявах, а й осягає різноманіття еволюції концептів у культурі. В цьому плані філософія, звісно, є не лише на- укою, а й мистецтвом, мистецтвом концепту- альності. Концептуальність є основою будь-якого мислення людини, яке розв’язує проблеми, а тому наповнюється креативністю. Зрозуміло, що концептуальність — найважливіша риса академізму. Зараз нам важливо усвідомити, що академічна філософія в поліфонії проявів ак- туалізує й гуманізує концептуальність інших форм академізму в культурі, а також самої культури в найширшому розумінні. Це потрібно враховувати в науково-дослідницькій і твор- чій діяльності— і не тільки філософів, більше того, у системі вищої освіти, яка розвиває осо- бистість від бакалавра й магістра до доктора філософії. В умовах системних цивілізаційних трансформацій сказане особливо стосується сучасної України, зокрема її Національної ака- демії наук та університетської системи. Академічна наукова філософія: справжнє й несправжнє, теоретичне і практичне Як ми побачили вище, теоретична або наукова філософія — це філософія, яка відповідає на виклики та духовно розв’язує суперечності у формі концептів, які еволюціонують у понят- тя і категорії. Тепер нам потрібно зрозуміти, що це відбувається системно, а тому веде до появи філософських концепцій, які розвива- ються у філософські системи. Системність — найважливіша риса наукової філософії, яка означає, що концептуальність у ній породжує цілісну картину світу, є світоглядною кон- цептуальністю. Концептуальність у науці в розгорнутих формах означає теорію, тому не можна не погодитися з класичним визначен- ням наукової філософії як «теоретичного ядра світогляду», яке дав В.І. Шинкарук. (До речі, це визначення є метафоричним, ми знову пе- реконуємося, що наукова філософія іманентно містить у собі метафори й образи.) На мою думку, важливо усвідомлювати від- мінність понять «наукова філософія» та «фі- лософія науки». Якщо наукова філософія — це системне категоріально-понятійне осягнен- ня буття людини, культури і світу загалом, то філософія науки — це окрема галузь філо- софського знання, яка концептуально вивчає такий соціокультурний феномен як «наука» в різноманітності його проблем та виявів. Інша справа, що наукова філософія, усвідомлюючи свою природу, тією чи іншою мірою є філосо- ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 65 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ фією науки, з іншого боку, філософія науки за способом проявлення в культурі передусім по- стає як наукова філософія. Концептуальність не обов’язково виражає картину світу, тож іще раз підкреслю, що в ака- демічній науковій філософії маємо саме світо- глядну концептуальність. Ця концептуальність у науковій філософії має бути обґрунтована методологічно — органічним обранням інстру- ментарію мислення, який дозволяє вирішувати проблеми, формуючи світоглядні конструкції. Це потребує й простору діалогу, в якому розви- ваються, модернізуються і визнаються методо- логії та їх світоглядні наслідки. Дуже важливо, що в сучасній академічній науковій філософії в Україні, яка долає рецидиви свого існування в ролі служниці ідеології, практика академічного діалогу все більше поширюється. Показовими тут є слова В. Рижка: «Ера монологу закінчи- лася. Ера діалогу наступила. Якщо монолог — це віщування, це проголошення однозначних міркувань без будь-яких ознак роздвоєння, то діалог — це міркування над альтернативами, це відголосся тих, що ставлять запитання і вихо- дять з поліфонії цього відголосся, а сумніви та вагання в діалозі — це вираження альтернатив та зазначеної поліфонії» [17, с. 123]. В академічному філософському діалозі ми отримуємо не лише можливість почути Іншо- го, ми більш повно розгортаємо власні потен- ції, бачимо і чуємо себе як Іншого. У такому діалозі ми не обмінюємося монологами, в про- цесі чого Інший постає як об’єкт інтелектуаль- ного й владно-вольового впливу, а піднімаємо- ся над маніпуляцією у комунікації, зацікавле- но відкриваючись Іншому. Перехід від обміну монологами, коли ми старанно й «толерантно» вислуховуємо Іншого, але не чуємо його, ду- маючи лише про переваги своєї методології та світоглядної позиції, до справжнього Діалогу відбувається непросто. Для цього, за словами відомого французького філософа Жульбера Дюрана, «потрібно піддати перегляду наші сектантські визначення істини» [19, с. 511]. Останнім часом в українській науковій ака- демічній філософії багато говорять про прак- тичний поворот. Цілком погоджуюся, що це вельми актуально. З іншого боку, очевидно, що «практичний поворот у будь-якій науці мож- ливий лише тоді, коли вона зробила справжній теоретичний поворот» [2, с. 9]. Що ж означає теоретичний поворот в академічній філосо- фії? Це поворот «від зацикленості на інтер- претації текстів модних зарубіжних авторів, зацикленості, яка укорінена в саморепресив- ній сакральній герменевтиці текстів класиків радянської доби» [2, с. 9], до справжньої кон- цептуальності, коли осмислюються справді важливі питання й досліджуються способи їх вирішення. Емпіричний рівень пізнання у фі- лософії загалом і академічній науковій філосо- фії зокрема — у вивченні текстів інших авторів, осмисленні їх методологій, аргументації та ви- сновків. На цьому рівні не можна зупинятися, «теоретичний поворот у вітчизняній філософ- ській антропології — це поворот до мужнос- ті бути автором, мужності творення власних методологічних підходів і використання їх для вирішення актуальних проблем сьогодення в Україні та світі. Це поворот до прийняття від- повідальності за свої авторські підходи та ідеї. Саме на цій основі можлива реальність, а не імітація практичного повороту…» [2, с. 9]. При цьому практичний поворот в акаде- мічній науковій філософії означає не лише її наповнення новим змістом (скажімо, вихід до екзистенціально-антропологічної, етичної, екологічної проблематики тощо), а й допов- нення іншими формами виявлення в культурі. Важливо усвідомити, що ми говоримо не про- сто про науково-популярну академічну літера- туру, а про есеїстику, публіцистику й філософ- ське мистецтво. По-справжньому академічна наукова філософія відкрита в діалозі цим фор- мам духовного освоєння людини і світу, що актуалізує її креативні потенції і робить власне академічною. Осмислюючи роль цих форм прояву ака- демічної філософії, ми повинні визнати, що «люди мають потребу не лише в понятійно-ло- гічному усвідомленні, а й в образно-інтуїтив- ному, метафорично-чуттєвому схопленні про- блем і переживанні їх розв’язання» [20, с. 91]. Як не дивно, починаючи з філософії Нового 66 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ часу ця потреба усвідомлюється як вторинна. Її не заперечували, але теоретичне освоєння світу проголошувалося головним, основопо- ложним, що призвело до зациклення філосо- фії на гносеологічній проблематиці, коли вона зосереджується на умовах (і передумовах) можливості понятійного пізнання і сама праг- не виглядати виключно науковою [21, с. 85— 111]. Тенденція гносеологізму досягає свого максимуму в німецькій класичній філософії [21, с. 111—133] і концентрується у відомо- му вислові Г.В.Ф. Гегеля, що його метою було звільнення філософії від любові до мудрості і перетворення її на науку про мудрість. Однак уся подальша історія філософії показала зна- чущість філософської есеїстики, філософської публіцистики й філософського мистецтва [21, с. 134—235]. Але перед тим, як ми розглянемо зазначені форми, нам слід зрозуміти, чому вони недо- статньо поширені в сучасній українській ака- демічній філософії. Саме тоді ми усвідомимо перспективи їх розвитку. Тоталітарні й авторитарні режими (класич- ним прикладом еволюції яких був СРСР і, зо- крема, Україна в його складі) прагнуть зробити акцент на «науковій» академічній філософії, адже таку філософію простіше контролюва- ти, чітко визначивши перелік базових понять і категорій, їх дефініції, а також список «єди- но правильних» і «по-справжньому наукових» авторів та їхніх текстів. Важливо зазначити, що за часів СРСР у таких вітчизняних акаде- мічних структурах, як Інститут філософії, був прихований інтелектуальний спротив цьому, однак загальна тенденція була іншою. «Наукова» філософія в умовах авторита- ризму й тоталітаризму набуває практичності, лише обертаючись на ідеологію партії влади; у своїх «теоретичних» формах вона коментує й вихваляє цю ідеологію. Така пседонауко- вість ховається за маскою об’єктивізму, однак цей об’єктивізм є лише ідеологізмом. Тут ма- ємо виражений есенціальний підхід у філосо- фії (від лат. essentia — сутність), згідно з яким можна виділити сутність, яка повністю зумов- лює існування людини (наприклад, суспільні відносини чи соціальну форму руху матерії, чи інваріантну біосоціальну основу людини тощо). Марксизм-ленінізм як «наукова» фі- лософія та ідеологія «був вираженим есенціа- лізмом, який визначав «єдино правильну» для всіх сутність» [20, с. 85]. Натомість існує екзистенціальна парадигма (від лат. existentia — існування), згідно з якою кожна особистість у кожний момент свого вільного існування творить свою сутність, «від вибору проєкту життя залежать наші сутнісні можливості та їх реалізація» [3, с. 226]. Цікаво, що рух від есенціалізму до екзистен- ціалізму у ХІХ й ХХ ст. знаменувався і «змі- ною філософської мови — вона все більше ста- вала образною й метафоричною» [9, с. 208]. Тут передусім слід згадати творчість відомих ек- зистенціальних філософів минулого століття Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Унамуно, Х. Ортеги- і-Гассета. Для них органічним стає передусім есеїстичний спосіб викладу, який є філософією свободи, вільною авторською філософською концептуалізацією. Цей спосіб викладу продо- вжує традиції, які були започатковані Ф. Ніц- ше, С. К’єркегором, А. Бергсоном. Звернемося до цього питання більш докладно, аналізуючи зв’язок філософської есеїстики, афористики й філософської публіцистики. Есеїстика, афористика й публіцистика в структурі академічної філософії та їх значущість Як ми побачили вище, філософська есеїстика — це філософування у смислообразах, формах, у яких раціональне й чуттєве органічно поєдну- ються. Філософська есеїстика тяжіє до лаконіз- му, її вершиною є афористичність думки. В цьо- му плані цікавими є творчі напрацювання чле- на-кореспондента НАН України Є. Головахи. Філософське есе може згортатися до афо- ризму, але автор здатен поєднувати і афоризми у структуровану цілісність, створюючи афо- ристичний філософський трактат [22, 23]. При цьому питання афористики як окремої від есеїстики форми філософування залишається відкритим. Поки що можна сказати, що есе — ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 67 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ це розгорнутий афоризм, а афоризм — концен- троване есе. Ми можемо припустити, що в есеїстиці фі- лософська концептуалізація буття людини і світу є найбільш вільною. Ця концептуалізація не обмежена необхідністю строгих дефініцій та структур і має багатовимірність смислів і сюже- тів. В есеїстиці маємо універсальне поривання філософії до свободи, до вільної взаємодії з Ін- шим без його об’єктивації. Це добре характери- зують слова Ж. Дюрана: «Хіба справжній гума- нізм не має брати до уваги все, що універсально подобається людям без участі роботи поняття, тим паче те, що люди універсально цінують без залучення строгого розуму?» [19, с. 511]. Визначальною рисою сучасної української академічної філософії є збалансоване поєднан- ня есенціального та екзистенціального підхо- дів до осмислення людини та світу, в цьому по- лягає «визначальна риса Київської світогляд- но-антропологічної школи, започаткованої академіком В. Шинкаруком, яка продовжує персоналістичний підхід вітчизняної філосо- фії від Г. Сковороди до М. Бердяєва» [20, с. 85]. Це зумовило не лише гуманістичний і екзис- тенціальний поворот у сучасній українській академічній філософії, а й поворот есеїстич- ний. Його відкрила на початку 90-х років ми- нулого століття есеїстична стаття В. Шинка- рука «Віра, надія, любов» [24], що продовжила гуманістичну спрямованість його попередніх теоретичних досліджень. У сучасній україн- ській філософії (передусім філософській ан- тропології) «з’явилася жива людина — чолові- чої або жіночої статі, здатна не лише мислити, а й страждати, сподіватися, вірити, співчувати і любити» [20, с. 85]. Натхненний цією робо- тою В.І. Шинкарука автор статті написав фі- лософське есе «Філософія самотності» [25], що, у свою чергу, стало концептуальною осно- вою теоретичного дослідження «Самотність у людському бутті» [5], в якому було розробле- но методологію метаантропології як філософії буденного, граничного й метаграничного бут- тя людини, яка отримала подальше концеп- туальне обґрунтування у книзі «Філософська антропологія: актуальні проблеми» [2]. На основі метаантропології ми разом з академіком НАН України С. Пирожковим створили більш практично орієнтовану методологію метаан- тропологічного потенціалізму [3, с. 19—56], яка виявилася евристично плідною для напи- сання щорічних національних доповідей НАН України починаючи з 2016 р. [26—30]. Цю ме- тодологію було використано і при розробленні концепції книги «Історія філософії: проблема людини» у співавторстві з С. Криловою та Л. Гармаш [21]; ця книга водночас поєднує риси філософського теоретичного досліджен- ня й філософського есе, що дозволяє більш глибоко розкрити проблематику. На мою думку, тут прояснюється прикмет- на ознака академічної філософської есеїсти- ки — вона є відкритою науковій академічній філософії, більше того, здатна органічно пере- ходити в неї, підживлюючи новими концепту- альними рішеннями. При цьому академічна філософська есеїстика здатна переходити ще в одну форму філософування — філософську публіцистику. Протягом ХХ ст., століття розвитку як демо- кратії, так і тоталітаризму, філософська есеїс- тика все більше поєднувалася з філософською публіцистикою, яку можна визначити «як діа- логову філософську есеїстику» [9, с. 208]. Якщо філософська есеїстика — це загострено-екзис- тенціальне переживання й осмислення авто- ром свого місця й присутності у світі, навіть коли автор пробує писати не про себе, «що- денник авторської душі і духу, де в ролі Іншого виступає сам філософ» [9, с. 207], то філософ- ська публіцистика — це відкритість проблема- тиці, яка хвилює інших. І в цьому, насправді, є велика проблема. Звертаючись до читача під тиском авторитарного чи тоталітарного режи- му, філософський публіцист може перероджу- ватися в ідеолога. Однак таке переродження не закладене в самій природі філософської пу- бліцистики. Філософська публіцистика стоїть на сторожі не лише свободи слова, а й свободи думки, вона налаштовує на діалог з Іншим, а не на вплив на нього. Академічна філософська публіцистика, як і відповідна есеїстика, відкрита філософській 68 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ науці, вона здатна генерувати сенси й контек- сти, розгортаючи досягнення філософської науки. Однак у філософській публіцистиці є власна креативність — «філософська публі- цистика не лише популяризує теоретичні до- сягнення, а й ініціює їх, висуваючи нові ідеї в образно-метафоричних виявах, а надалі акту- алізує можливості для їх практичного втілен- ня» [9, с. 207]. Слід констатувати, що філософська публі- цистика «ставить важливі світоглядні пробле- ми у актуальному суспільному контексті» [3, с. 218], і визнати приклади її реального впливу на гуманізацію й консолідацію сучасних країн, утвердження їх суб’єктності [3, с. 220—221] у творчості Ж. Дюрана [19], Д. Ная [31], Ю. Тіш- нера [32], Д. Фріда [33], Ю.Н Харарі [34], Д. Шерра [35], Ф. Шміделя [36]. При цьому не слід забувати й вітчизняних авторів, які зробили гідний внесок у розвиток саме академічної філософської публіцистики. Це вже згаданий академік В. Шинкарук, який має не лише філософсько-теоретичні й есеїс- тичні, а й філософсько-публіцистичні твори. В цій царині працювали й працюють автори з України та української діаспори у світі В. Ан- друщенко, А. Бичко, І. Бичко, В. Горбулін, Л. Губерський, Ю. Іщенко, А. Конверський, В. Кремень, С. Кримський, О. Кульчицький, Я. Любивий, Л. Левчук, В. Малахов, І. Мірчук, М. Михальченко, Л. Сохань, В. Табачковський, М. Попович, М. Шлемкевич, творчість яких вводить філософську публіцистику в простір наукового й освітнього академічного дискурсу як «філософію людиноцентризму» (В. Кре- мень) [37] та персоналізму в його специфічних для України виявах [38, 39]. Серед наступної генерації вітчизняних філософів можна ви- окремити Л. Гармаш, В. Жулая, О. Забуж- ко, С. Крилову, Т. Лютого, М. Препотенську, І. Степаненко, Л. Шашкову та інших колег, які долають посттоталітарні стереотипи щодо фі- лософського академізму. Важливо відрізняти філософську публіцис- тику від публічної філософії, яка є популярним викладом положень теоретичної філософії для широкої аудиторії і при цьому далеко не завжди власних положень. Це, наприклад, пу- блічні лекції з історії філософії, викладені по- пулярно й цікаво (в аудиторії, в Інтернеті, на радіо, телебаченні тощо). Приймаючи необхід- ність і важливість такого вияву філософського дискурсу й «визнаючи волю до практичнос- ті (у високому розумінні слова) його авторів, слід сказати, що для справжньої відкритості філософії публічності недостатньо. Адже у філософській публічності, яка займається ін- формуванням і просвітою, часто-густо недо- стає діалогу, критичної й зацікавленої відпо- віді слухача. Вона, по суті, постає спрощеним теоретичним монологом» [9, с. 209; 35]. Порів- няно з публічною філософією філософська пу- бліцистика має іншу концептуальну якість — передусім завдяки актуальності проблем і від- критості Іншому в діалозі [40]. Можу свідчити про це завдяки багаторічному досвіду ведення власних філософсько-публіцистичних радіо- і телепрограм. Всі згадані вище українські автори про- явили себе саме у філософській публіцистиці, більше того, вони поєднують її з есеїстикою та теоретичною філософією, роблячи свою філо- софську публіцистику по-справжньому акаде- мічною. Можна навіть стверджувати, що вони роз- вивають філософське мистецтво у широкому сенсі слова — як мистецтво академічного фі- лософування, в якому теоретичне продуктив- но й синергійно переплітається з есеїстичним та публіцистичним, не розчиняючись у них, а концептуально підсилюючись ними і знаходячи завдяки їм вихід у практику життя особистос- ті й суспільства. При цьому саме філософська есеїстика не дає філософській теорії і філософ- ській публіцистиці переходити в звужено-іде- ологічні форми, в яких знищується академізм. Разом з тим, вони стають достатньо розімкну- тими і креативними, щоб актуалізувати, ви- словлюючись мовою українських дослідників В. Смолія і О. Яся, суспільні ідеали та «уявні проєкції» майбутнього [41] й посилити кон- солідаційні процеси у суспільстві, долаючи конфронтацію, що є принципово важливим для сучасної України [42]. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 69 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ Звернемося тепер до концепту «філософ- ське мистецтво» не лише у широкому, а й у строгому сенсі слова. Філософське мистецтво в контексті академізму Вище ми зазначили, що філософське мисте- цтво — це філософія персоналістично напо- внених образів — образів героїв, які не лише вступають у світоглядні діалоги, а й пережи- вають і осмислюють події, роблять вчинки. Тепер ми можемо доповнити цю думку. Філо- софське мистецтво у строгому сенсі — це філо- софія концептуальних героїв, які розвиваються від світоглядних діалогів до вчинків і подій. Можна сказати ще лаконічніше: філософське мистецтво у строгому сенсі — це філософія героїв-концептів. Або ще глибше — це філосо- фії героїв-концептів. Адже такі герої не просто відображають світогляд автора у його концеп- туальному розвитку, що ми маємо у науковій академічній філософії, есеїстиці чи публіцис- тиці, вони мають власну свободу мислення і дії, вступаючи з автором у діалог, а часом і по- лемізуючи з ним. Філософське мистецтво того чи іншого ав- тора набуває академізм, відкриваючись тео- ретичній філософії, філософській есеїстиці чи філософській публіцистиці й поєднуючись з ними. Йдеться як про твори інших авторів, так і про власні твори. З одного боку, можемо говорити, наприклад, про взаємодію І.В. Гете і Г.В.Ф. Гегеля. А з іншого боку, згадаймо, що О. Хакслі, Д. Оруелл, А. Камю були не лише блискучими есеїстами і публіцистами, а й ро- маністами, а Ж.-П. Сартр поєднав іпостасі тео- ретика, есеїста й філософського письменника. В цих особистостях академічна філософія на- буває свого високого неформального звучан- ня, осягаючи й породжуючи дух свого часу і розв’язуючи його суперечності. Філософське мистецтво в своїх літератур- них формах тяжіє до притчі, казки, новели й роману. При цьому можлива не лише філософ- ська проза, а й поезія. В епоху екранної культу- ри можна виокремити й філософський кінема- тограф, телебачення [43], а також театр і навіть живопис та скульптуру. Проте саме філософська проза може вважа- тися найбільш адекватною для виявлення геро- їв-концептів, особливо якщо ставиться пробле- ма людини, головна проблема філософської ан- тропології. Дійсно, «проблема людини не може бути осягнена суто теоретичними засобами, це осягнення потребує образності — і не лише есе- їстки та публіцистики, а й філософського мис- тецтва — передусім філософської романістики. І.В. Гете, Г. Гессе, Ф. Кафка є не меншими філо- софськими антропологами, ніж Л. Фойєрбах, М. Шелер чи Г. Плеснер» [9, с. 208]. У цьому контексті цікавою є ідея Ж. Дельо- за й Ф. Гваттарі, яку вони виражають терміном «концептуальний персонаж». Для цих мис- лителів це передусім персонаж діалогу, який викладає концепти, «в найелементарнішому випадку… симпатичний, представляє думку автора, тоді як інші, більш-менш антипатичні, відсилають до інших філософій, викладаючи їх концепти і тим самим препаруючи їх для критики або змін, яким збирається піддати їх автор» [18, c. 31]. Більш глибокі концептуальні персонажі фі- лософа не просто стають його голосом, вони «беруть участь у творчості його концептів. А тому, навіть будучи «антипатичними», вони повністю належать накресленому цим філосо- фом плану та створеним ним концептам; вони позначають собою властиві цьому плану не- безпеки, невірні сприйняття, погані почуття чи навіть негативні рухи, і вони самі одушев- ляють особливі концепти» [18, c. 31]. Отже, для Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі концеп- туальний персонаж — це не просто представ- ник філософа, «скоріше навіть навпаки, філо- соф надає лише тілесну оболонку для свого головного концептуального персонажа та всіх інших, які служать вищими заступниками, іс- тинними суб’єктами його філософії» [18, с. 31]. У цьому плані ім’я самого філософа — «про- сто псевдонім його персонажів» [18, c. 31]. Важливо, що «концептуальний персонаж не має нічого спільного з абстрактним уосо- бленням, символом чи алегорією, оскільки він 70 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ живе... Доля філософа — ставати своїм концеп- туальним персонажем або персонажами, у той час як і самі ці персонажі стають іншими, ніж в історії, міфології чи повсякденному побуті» [18, c. 31—32]. Цікавим є зауваження Ж. Дельоза і Ф. Гват- тарі, що в творах Ніцше Діоніс «так само не- міфічний, як Сократ у Платона неісторичний» [18, c. 32]. І це не слід вважати мінусом філо- софського мистецтва, це скоріше його пере- вага: відбувається споріднення філософа зі своїм персонажем як Іншим, яке дивовижно поглиблює концепти філософа, піднімаючи їх над сьогоденням. Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі так підсумовують введення Ніцше й Платоном Діоніса і Сократа як персонажів у свої тексти: «Діоніс стає філософом, тоді як сам Ніцше стає Діонісом. Це почалося ще в Платона: зму- сивши Сократа стати філософом, він сам став Сократом» [19, c. 32]. Осмислюючи підхід Ж. Дельоза і Ф. Гват- тарі, хочеться додати, що концептуальні пер- сонажі за певною межею здатні ставати саме героями філософсько-художнього твору, в результаті і читач, і автор отримує не лише інсайт, а й катарсис, поєднання яких можна вважати основоположним критерієм філософ- ського мистецтва. Таке поєднання ми знаходимо у філософ- ському мистецтві засновника української кла- сичної філософії Григорія Сковороди — в його світоглядних діалогах, байках, віршах. Це до- зволило йому глибоко, пронизливо і навіть героїчно в духовному сенсі слова осягнути три світи, які утворюють реальність: 1) Людину, або Мікрокосм; 2) Всесвіт, або Макрокосм; 3) Символічний світ, або Біблію [21, с. 182]. Таке доведення концептуального до героїчно- го, більше того, до святого маємо і в творчості Тараса Шевченка, який тому «є не лише ви- датним поетом і яскравим художником, а й філософом» [20, с. 87], філософом художнього слова та живопису. Поєднання концептуаль- ного з героїчним і святим маємо і у філософ- ському мистецтві Миколи Гоголя, якому, як і Г. Сковороді й Т. Шевченку, вдалося виразити особливу цілісність душевності й духовності української людини в її трагічному протисто- янні зі світом, найкращих пориваннях і до часу прихованих можливостях. * * * Підбиваючи загальний підсумок, можна ска- зати, що глибина, сила й продуктивність ака- демічної філософії — в органічному поєднанні її теоретичних, есеїстичних, публіцистичних і художньо-концептуальних виявів у культурі. Можливо, настав час для детального розро- блення окремої методології поєднання виявів академічної філософії. Враховуючи окреслені вище традиції української філософської дум- ки, це завдання всієї спільноти вітчизняних філософів і, особливо, дослідників Інституту філософії НАН України. Займаючись багато років філософською ан- тропологією, автор цієї статті прагнув знайти поєднання філософської науки, есеїстики, пу- бліцистики і мистецтва (передусім новелісти- ки й романістики), усвідомлюючи, наскільки важливою є така поліфонія для філософії лю- дини. На мою думку, в цій царині винятково значущою для України ХХІ ст. є академічна філософська есеїстика, яка не відкидає сис- темність теоретичної філософії, а задає її нову якість [44, с. 171], особливо пробуджуючи сво- боду думки та її концептуальність. Свого часу я навіть запропонував окремий жанр «філо- софсько-антропологічне есе», в якому осмис- лення природи людини та її колізій пропуще- но через унікальність авторського досвіду та переживання світу. Це знайшло відображення в назві і змісті окремої книги [45]. Однак поліфонія проявів академічної філо- софії в культурі має значення не лише для фі- лософської антропології і навіть не лише для філософії. Вона здатна актуалізувати концеп- туальну інноваційну думку в науковій спіль- ноті, у тому числі в Національній академії наук України, сприяти гуманістичній консолі- дації цієї спільноти й суспільства в цілому, що є вкрай важливим для розвитку цивілізаційної суб’єктності нашої країни та пошуку адекват- них відповідей на сучасні гібридні виклики і загрози, особливо в умовах війни. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 71 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ REFERENCES [СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ] 1. Khamitov N. Filosofiya: bytiye, chelovek, mir (Philosophy: being, man, world). Kyiv: KNT, 2017. [Хамитов Н. Философия: бытие, человек, мир. Изд. 4-е, испр. и доп. Киев: КНТ, 2017.] 2. Khamitov N.V. Filosofska antropolohiya: aktualni problemy. Vid teoretychnoho do praktychnoho povorotu (Philosophi- cal anthropology: current issues. From theoretical to practical turn). Kyiv: KNT, 2019. [Хамітов Н.В. Філософська антропологія: актуальні проблеми. Від теоретичного до практичного повороту. Вид. 3-тє, випр. і доп. Київ: КНТ, 2019.] 3. Pyrozhkov S., Khamitov N. Tsyvilizatsiyna subyektnist Ukrayiny: vid potentsiy do novoho svitohlyadu i buttya liudyny (Ukraine as a civilizational subject: from potencies to a new worldview and human existence). Kyiv: Naukova Dumka, 2020. [Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Цивілізаційна суб’єктність України: від потенцій до нового світогляду і буття людини. Київ: Наукова думка. 2020.] 4. Pyrozhkov S.I., Khamitov N.V. Civilization project of Ukraine: From ambitions to real opportunities. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2016. (6): 45—52. https://doi.org/10.15407/visn2016.06.045 [Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Цивілізаційний проект України: від амбіцій до реальних можливостей. Вісник НАН України. 2016. № 6. С. 45—52.] 5. Khamitov N.V. Samotnist u liudskomu butti. Dosvid metaantropolohiyi (Solitude in human existence. Experience of metaanthropology). Kyiv: KNT, 2017. [Хамітов Н.В. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. Вид. 2-ге, випр. і доп. Київ: КНТ, 2017.] 6. Khamitov N., Krylova S. Metaanthropology as a philosophy of moral education in conditions of multicultural world. In: Moral Education in Condition of Multicultural World. Jinju: Gyeongsang National University, 2011. P. 30—31. 7. Khamitov N. Self-relialization of personalitty as a goal of a civilizational project of Ukraine. In: Personality, Gender, Family: Challenges and Responses of Philosophical Anthropology, Psychoanalysis and Art Therapy (Approach of Philo- sophical Anthropology as Metaanthropology). Kyiv: Interservis, 2017. P. 7—27. [Khamitov N. Self-relialization of personalitty as a goal of a civilizational project of Ukraine. У кн.: Особистість, Стать, Сім’я: виклики та відповіді філософської антропології, психоаналізу і арт-терапії (підхід філософської антропології як метаантропології). Київ: Інтерсервіс, 2017. С. 7—27.] 8. Khamitov N., Zhulai V., Krylova S. Socio-cultural components civilization advance of Ukraine: tolerance, dialogue, partnership. Scientific Notes of Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. 2017. (4): 240—256. [Хамітов Н.В., Жулай В.Д., Крилова С.А. Соціокультурні складові цивілізаційного поступу України: толерант- ність, діалог, партнерство. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Ку- раса НАН України. 2017. № 4. С. 240—256.] 9. Khamitov N.V. Academic philosophical journalism as a worldview openness of education and science. In: Filosofski osnovy naukovykh doslidzhen (Philosophical Foundations of Scientific Research). Kyiv: Interservis, 2019. P. 203—209. [Хамітов Н.В. Академічна філософська публіцистика як світоглядна відкритість освіти і науки. У кн.: Філо- софські основи наукових досліджень. Київ: Інтерсервіс, 2019. С. 203—209.] 10. Andrushchenko V., Khamitov N. Philosophical education and science as a catalyst for the civilization project of Ukraine. Vyshcha osvita Ukrainy (Higher education of Ukraine). 2017. (2): 5—17. [Андрущенко В., Хамітов Н. Філософська освіта і наука як каталізатор цивілізаційного проекту України. Вища освіта України. 2017. № 2. С. 5—17.] 11. Pyrozhkov S.I., Khamitov N.V. Is Ukraine a civilizational subject of history and modernity? Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2020. (7): 3—15. https://doi.org/10.15407/visn2020.07.003 [Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Чи є Україна цивілізаційним суб’єктом історії та сучасності? Вісник НАН України. 2020. № 7. С. 3—15.] 12. Pyrozhkov S.I., Khamitov N.V. National stability for the sake of Ukraine’s independence and development. Osvita i suspilstvo (Education and society). 2021. (7-8): 6—7. [Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Національна стійкість заради незалежності і розвитку України. Освіта і суспільство. 2021. № 7-8. С. 6—7.] 13. Pyrozhkov S.I., Bozhok Ye.V., Khamitov N.V. National resilience of the country: Strategy and tactics of anticipation of hybrid threats. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (8): 74—82. https://doi.org/10.15407/visn2021.08.074 [Пирожков С.І., Божок Є.В., Хамітов Н.В. Національна стійкість (резильєнтність) країни: стратегія і тактика випередження гібридних загроз. Вісник НАН України. 2021. № 8. С. 74—82.] 72 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2022. (4) СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ 14. Khamitov N.V. Iskusstvo kak razresheniye protivorechiy zhizni (Art as a resolution of the contradictions of life). Kyiv: KNT, 2020. [Хамитов Н.В. Искусство как разрешение противоречий жизни. Изд. 4-е, испр. и доп. Киев: КНТ, 2020.] 15. Cassirer E. An Essay on Man. An Introduction to a Philosophy of Human Culture. London, 1945. P. 1—26. [Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры. В кн.: Проблема человека в западной философии. Москва: Прогресс, 1988.] 16. Yolon P.F. Scientific theory and its peculiarities in the humanities. In: Lohika i humanitarni nauky (Logic and the hu- manities). Kyiv, 1971. [Йолон П.Ф. Наукова теорія та її особливості в гуманітарних науках. У кн.: Логіка і гуманітарні науки. Київ, 1971.] 17. Ryzhko V.A. Neokontseptolohiya (Neoconceptology). Kyiv: Logos. 2016. [Рижко В.А. Неоконцептологія. Київ: Логос, 2016.] 18. Deleuze G., Guattari F. Qu’est-ce que la philosophie? Les editions de minuit, 1991. [Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? Москва, СПб.: Алетейя, 1998.] 19. Durand G. Les structures anthropologiques de l’imaginaire. Armand Colin, 2020. [Дюран Ж. Антропологічні структури уявного. Київ: Києво-Могилянська академія, 2021.] 20. Khamitov N.V. Philosophical anthropology: world and domestic contexts. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2021. (5): 81— 94. https://doi.org/10.15407/visn2021.05.081 [Хамітов Н.В. Філософська антропологія: світовий та вітчизняний контексти. Вісник НАН України. 2021. № 5. С. 81—94.] 21. Khamitov N., Harmash L., Krylova S. Istoriya filosofiyi: problema lyudyny ta yiyi mezh. (History of philosophy: the problem of man and their limits). Kyiv, 2006. [Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії: проблема людини та її меж. Вид. 2-ге, перероб. та доп. Київ: КНТ, 2006.] 22. Khamitov N.V. Aforizmy sily (Aphorisms of power). Kyiv: Aftar, 2010. [Хамитов Н.В. Афоризмы силы. Киев: Афтар, 2010.] 23. Khamitov N.V. Aforizmy svobody (Aphorisms of freedom). Kyiv: Aftar, 2010. [Хамитов Н.В. Афоризмы свободы. Киев: Афтар, 2010.] 24. Shynkaruk V. Faith, Hope, Love. Viche. 1994. (3): 145—150. [Шинкарук В. Віра, Надія, Любов. Віче. 1994. № 3. С. 145—150.] 25. Khamitov N. The Philosophy of a Solitude. An Experience of Deep Insight into the Problem. The solitude of women and the solitude of men. Kyiv: Naukova Dumka, 1995. [Хамитов Н. Философия одиночества. Опыт вживания в проблему. Одиночество женское и мужское. Киев: Наукова думка, 1995.] 26. Tsyvilizatsiynyi vybir Ukrainy: paradyhma osmyslennya i stratehiya diyi (Civilizational choice of Ukraine: paradigm of comprehension and strategy of action). Kyiv, 2016. [Цивілізаційний вибір України: парадигма осмислення і стратегія дії: національна доповідь. Ред. кол.: С.І. Пи- рожков, О.М. Майборода, Ю.Ж. Шайгородський та ін. Київ: НАН України, 2016.] 27. Ukraina: shlyakh do konsolidatsiyi suspilstva (Ukraine: the way to the consolidation of society). Kyiv, 2017. [Україна: шлях до консолідації суспільства: національна доповідь. Ред. кол.: С.І. Пирожков, Ю.П. Богуцький, Е.М Лібанова та ін. Київ: НАН України, 2017.] 28. Ukrainske suspilstvo: mihratsiynyi vymir (Ukrainian society: the migration dimension). Kyiv, 2018. [Українське суспільство: міграційний вимір: національна доповідь. Київ, 2018.] 29. Yevroatlantychnyi vektor Ukrainy (Euro-Atlantic vector of Ukraine). Kyiv, 2019. [Євроатлантичний вектор України: національна доповідь. Ред. кол.: С.І. Пирожков, І.О. Кресіна, А.І. Кудря- ченко та ін. Київ: НАН України, 2019.] 30. Ukraina yak tsivilizatsiynyi subyekt istoriyi ta suchasnosti (Ukraine as a civilizational subject of history and modernity). Kyiv: Nika-Tsentr, 2020. [Україна як цивілізаційний суб’єкт історії та сучасності: національна доповідь. Ред. кол.: С.І. Пирожков, В.А. Смолій, Г.В. Боряк та ін. Київ: Ніка-Центр, 2020.] 31. Nye J. Soft Power: The Means to Success in World Politics. New York: Public Affairs Group, 2004. 32. Tischner J. Filozofia dramatu. Kraków: Znak, 2006. [Тішнер Ю. Філософія драми. Київ: Дух і літера. 2019.] 33. Fried D. Spolucheni Shtaty ta Tsentralna Yevropa v Amerykanskomu Stolitti (The United States and Central Europe in the American Century). Warsaw, 2019. [Фрід Д. Сполучені Штати та Центральна Європа в Американському Столітті. Варшава. 2019.] ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2022, № 4 73 СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ 34. Harari Y. Sapiens. A Brief History of Humankind. London: Harvill Secker, 2014. [Харарі Ю.Н. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Харків: КСД. 2018.] 35. Sherr J. Hard Diplomacy and Soft Coercion: Russia’s Influence Abroad. Royal Institute of International Affairs, 2013. [Шерр Д. Жесткая дипломатия и мягкое принуждение: российское влияние за рубежом. Київ: Заповіт, 2013.] 36. Shmidel F. Vlast’ (Power). Kyiv, 2019. [Шмидель Ф. Власть. Киев: АРТХАСС. 2019.] 37. Kremen V.H. Filosofiya liudynotsentryzmu v stratehiiakh osvitnyoho prostoru (Philosophy of anthropocentrism in the strategies of educational space). Kyiv, 2009. [Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору. Київ: Педагогічна думка. 2009.] 38. Kulchytskyi O. Osnovy filosofiyi i filosofichnykh nauk (Fundamentals of philosophy and philosophical sciences). Mu- nich, Lviv, 1995. [Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995.] 39. Tabachkovskyi V. Ukrainian personalism of Volodymyr Shynkaruk. In: Shynkaruk V.I. Vybrani tvory (Selected works). Kyiv, 2004. Vol. 3. Part 1. P. 5—55. [Табачковський В. Український персоналізм Володимира Шинкарука. У кн.: Шинкарук В.І. Вибрані твори: у 3 т. Київ: Український центр духовної культури, 2004. Т. 3. Ч. I. С. 5—55.] 40. Khamitov N.V., Krylova S.A. Philosophical journalism as a courage to open up to others: relevance for modern educa- tion and science. Vyshcha osvita Ukrainy (Higher education of Ukraine). 2019. (1): 12—21. [Хамітов Н.В., Крилова С.А. Філософська публіцистика як мужність відкритися Іншому: актуальність для сучасної освіти і науки. Вища освіта України. 2019. № 1. С. 12—21.] 41. Smolij V., Yas’ O. Suspilni idealy ta uyavni proektsiyi Ukrainskoho maybutnyoho u reprezentatsiyi “diyuchykh” hener- atsiy itelektualiv XX — pochatku XXI st. (Social ideals and imaginary projections of the Ukrainian future in the repre- sentation of “current” generations of intellectuals of the XX — early XXI century). Kyiv, 2019. [Смолій В., Ясь О. Суспільні ідеали та уявні проекції українського майбутнього у репрезентації «діючих» гене- рацій інтелектуалів ХХ — початку ХХІ ст. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2019.] 42. Pyrozhkov S.I., Khamitov N.V. Ukraine: from artificial and real confrontation to consolidation. Dzerkalo tyzhnya. July 22, 2017. [Пирожков С.І., Хамітов Н.В. Україна: від штучної та реальної конфронтації до консолідації. Дзеркало тижня. 22 липня 2017. № 28. С. 4.] 43. Svitla V. Kino i telebachennya: art-terapiya dushi, zacharovanoyi ekranom. Vstup do ekrannoyi metaantropolohiyi. (Cinema and television: art therapy of the soul enchanted by the screen. Introduction to screen metaanthropology). Kyiv: KNT, 2019. [Світла В. Кіно і телебачення: арт-терапія душі, зачарованої екраном. Вступ до екранної метаантропології. Київ: КНТ, 2019.] 44. Khamitov N., Krylova S. Filosofskyi slovnyk. Lyudyna i svit (Philosophical dictionary. Man and world). Kyiv: KNT, 2018. [Хамітов Н., Крилова С. Філософський словник. Людина і світ. Вид. 2-ге, випр. і доп. Київ: КНТ, 2018.] 45. Khamitov N.V. Filosofsko-antropologicheskie esse (Philosophical-antropological essays). Kyiv: KNT, 2018. [Хамитов Н.В. Философско-антропологические эссе. Киев: КНТ, 2018.] Nazip V. Khamitov ORCID: https://orcid.org/0000-0001-8193-9383 Skovoroda Institute of Philosophy of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine ACADEMIC PHILOSOPHY AS SCIENCE AND ART In this article, the idea that academic philosophy is both science and art is substantiated. Therefore, academic philosophy is not only an interpretation of the achievements of prominent thinkers of the past, but also a creativity, a way to respond to the challenges of the present day and spiritually resolve the actual and eternal contradictions of the existence of man and world. It is emphasized that academic philosophy can be manifested in theoretical, essayistic, publicistiс forms, as well as in the form of philosophical art. Academic philosophy in polyphonic manifestations in culture is relevant to the conceptual innovation thought in the academic community, particularly in the National Academy of Sciences of Ukraine, to the ac- ceptance of humanistic consolidation that is very important for development of the civilizational subjectivity of our country. Keywords: philosophy, academic philosophy, academicism, science, art, concept, conception, conceptuality, meta-anthro- pology, meta-anthropological potentialism, personalism, theoretical philosophy, essayistic philosophy, philosophical pub- licism, philosophical art.

Академічна філософія як наука і мистецтво

Institution

Ähnliche Einträge