«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень
Стаття присвячена проблемі «матеріального повороту» в історичних дослідженнях, сутність якого пов’язана з новими формами концептуалізації речей. Ядро цього «повороту» становить акторно-мережева теорія Б.Латура, згідно з якою люди й речі (не-люди) утворюють єдину систему соціальної взаємодії. Це оз...
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2012
|
| Назва видання: | Український історичний журнал |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106088 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень / І.І. Колесник // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 183-209. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-106088 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1060882025-02-23T17:30:11Z «Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень “Return to Things” as the Prospect of Historical Researches Колесник, І.І. Методологія. Історіографія. Джерелознавство Стаття присвячена проблемі «матеріального повороту» в історичних дослідженнях, сутність якого пов’язана з новими формами концептуалізації речей. Ядро цього «повороту» становить акторно-мережева теорія Б.Латура, згідно з якою люди й речі (не-люди) утворюють єдину систему соціальної взаємодії. Це означає, що речі, матеріальні об’єкти також мають соціальну природу, котра розглядається з перспективи культурної пари панський маєток/селянська хата, історії радянської моди та феномена колекціонування. The article highlights the problem of “material turn” in historical researches, which essence is associated with the new forms of things conceptualizing. The core of this “turn” is “Actor Network Theory” by B.Latur under which people and things (nonpeople) form a unified system of social interaction. This means that things and material objects also have a social nature, which is considered from the prospect of cultural pair: manorial estate/peasant hut, the history of Soviet fashion, and the phenomenon of collecting. 2012 Article «Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень / І.І. Колесник // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 183-209. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106088 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство |
| spellingShingle |
Методологія. Історіографія. Джерелознавство Методологія. Історіографія. Джерелознавство Колесник, І.І. «Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень Український історичний журнал |
| description |
Стаття присвячена проблемі «матеріального повороту» в історичних дослідженнях, сутність якого пов’язана з новими формами концептуалізації речей. Ядро
цього «повороту» становить акторно-мережева теорія Б.Латура, згідно з якою
люди й речі (не-люди) утворюють єдину систему соціальної взаємодії. Це означає,
що речі, матеріальні об’єкти також мають соціальну природу, котра розглядається з перспективи культурної пари панський маєток/селянська хата, історії радянської моди та феномена колекціонування. |
| format |
Article |
| author |
Колесник, І.І. |
| author_facet |
Колесник, І.І. |
| author_sort |
Колесник, І.І. |
| title |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| title_short |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| title_full |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| title_fullStr |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| title_full_unstemmed |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| title_sort |
«повернення до речей» як перспектива історичних досліджень |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Методологія. Історіографія. Джерелознавство |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/106088 |
| citation_txt |
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень / І.І. Колесник // Український історичний журнал. — 2012. — № 3. — С. 183-209. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT kolesnikíí povernennâdorečejâkperspektivaístoričnihdoslídženʹ AT kolesnikíí returntothingsastheprospectofhistoricalresearches |
| first_indexed |
2025-11-24T02:15:41Z |
| last_indexed |
2025-11-24T02:15:41Z |
| _version_ |
1849636202955669504 |
| fulltext |
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
і.і.кОлесНик*
«ПОВЕРНЕННЯ ДО РЕЧЕЙ»
ЯК ПЕРСПЕКТИВА ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Стаття присвячена проблемі «матеріального повороту» в історичних досліджен-
нях, сутність якого пов’язана з новими формами концептуалізації речей. Ядро
цього «повороту» становить акторно-мережева теорія Б.Латура, згідно з якою
люди й речі (не-люди) утворюють єдину систему соціальної взаємодії. Це означає,
що речі, матеріальні об’єкти також мають соціальну природу, котра розгляда-
ється з перспективи культурної пари панський маєток/селянська хата, історії
радянської моди та феномена колекціонування.
Речі у житті людей відіграють вирішальну роль. Інтеракція людей відрізняєть-
ся від взаємодії мавп, за словами Б.Латура, саме присутністю речей. Люди/humans
і не-люди/nonhumans, речі, предмети вступають в активну взаємодію та створюють
нові стосунки, соціальні зв’язки, мережі комунікацій – соціальний простір.
Речі й люди
Ж.Бодріяр виокремлює побутові, культурні та соціальні функції речей.
Побутові речі створюють звички, адже поведінкові стереотипи людей форму-
ються навколо звичних речей і предметів. Культурна функція речей пов’язана
із соціальним статусом людини у суспільстві. Речі визначають ідентичності лю-
дей. Представники різних класів, соціальних груп розрізняються між собою не
тільки марками автомобілів, одягом, будинками, але й статусною поведінкою.
Аристократи, інтелектуали відвідують, зазвичай, театри та концерти, а не ста-
діони й кінозали1. Соціальна функція речей зумовлена процесами соціалізації
людей, входженням у соціум та визначенням свого місця в ньому. Матеріаль ні
предмети, речі виконують також важливу психологічну функцію, встановлю-
ючи рівновагу, знімаючи напругу і стреси з людини. Невипадково кажуть, що
книги – «ліки для душі», а першим колекціонером вважається «премудрий гі-
дальґо Дон Кіхот із Ламанчі», який був здатен віддати за книжки цілі маєтки.
Нині речі починають жити своїм життям, вони лікують невдачі, неврози, задо-
вольняють, породжують пристрасть, спонукають до важливих учинків, подвигів
чи злочинів.
Речі в рецепції істориків
Науковий інтерес до речей, предметів старовини народжується в добу
Ренесансу. Згодом тодішній «антикваріонізм» трансформувався в антикварний
рух, який наприкінці XVIII ст. передав естафету Романтизмові з його інтересом
до етнографії, археології, фольклору, народних звичаїв і побуту. Позитивізм
поставив розбуджений романтиками науковий інтерес до речей на міцне під-
ґрунтя наук – етнологія, соціологія, історія культури та ціла низка спеціальних
* Колесник Ірина Іванівна – доктор історичних наук, професор, провідний науковий співро-
бітник Інституту історії України НАНУ, відділ української історіографії.
1 Карасик В.И. Язык социального статуса. – Москва, 1992.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
184 І.І.Колесник
дисциплін, предметом вивчення яких стають матеріальні об’єкти (нумізматика,
сфрагістика, боністика, фалеристика, іконографія, геральдика, зброєзнавство).
Поступово з речознавчого дискурсу виокремилися такі предметні галузі, як іс-
торія побуту, приватного життя. У другій половині XX ст. внаслідок «антропо-
логічного повороту» виникає нова предметна сфера вивчення речей – історія
повсякдення, складова «нової історичної науки». У межах українського істо-
рієписання бурхливий розвиток студій над повсякденням розпочався з кінця
1990-х рр. і триває по сьогодні. Видаються численні монографії, статті, збірни-
ки, захищаються дисертації, проводяться конференції, серед істориків нині іс-
торією щоденності не займається хіба що ледачий.
Предмет історії повсякдення («Everyday Life History», «Alltagsgeschichte») ста-
новить вивчення «малих життєвих світів» пересічних громадян, «маленьких лю-
дей», а ширше – «безмовної більшості». Н.Пушкарьова визначає повсякденне жит-
тя як світ, в якому людина живе і взаємодіє з іншими. Ідеться про умови життя,
праці, відпочинку, навчання, побут, раціональне харчування, обставини прожи-
вання, лікування, соціальної адаптації, поведінкові реакції, соціально-політичні
вподобання, сприйняття подій історії крізь призму свідомості окремої соціальної
групи чи індивідуума тощо. У фокусі уваги істориків повсякдення перебувають со-
ціальні групи, окремі особи або марґінали («світ волоцюг», «люди вулиці») – злиден-
ні, убогі, повії, жебраки, а також інваліди, хворі, секс-меншини.
В історії повсякдення дослідники розрізнюють дві течії. Одна з них спрямована на
вивчення рутинних подій у суспільстві, серійних процесів, елементи, яких повторю-
ються, натомість інша зосереджена на фіксації екстремальних ситуацій, унікальних
явищ, свят, цікавих випадків і вчинків, чогось особливого й надзвичайного. Істо рія
щоденності оперує певним інструментарієм, як-от методики прикладної соціоло гії,
кількісні методи (орієнтовані на масові, серійні явища), усна історія (анкетуван ня,
опитування), методи етнології (аналіз символів, обрядів, звичаїв, слів), куль тур ної
антропології, історичної демографії, семіотики (зокрема в медієвістиці популярні се-
міотичні підходи, коли предмет/річ сприймається як знак, символ, метафора).
Водночас історія повсякдення суттєво відрізняється від інших сфер історично-
го знання, історії побуту, приватного життя, генеалогії, краєзнавства, локальної
історії, соціології буденного життя. Так, історія побуту надто близька до етногра-
фії, вивчаючи матеріал, фарби, техніки, за допомогою яких зроблено даний пред-
мет, коли й ким. Якщо історія побуту (як і етнографія) спрямована на історію дріб-
ниць, то історія повсякдення зорієнтована на опис подробиць, деталей, елементів
буденного життя. На відміну від історії побуту історія щоденності зосереджена
не стільки на самому предметі/речі, скільки на ставленні до нього людей, вона у
змозі «зіставити приватне існування із перебігом подій» (Н.Пушкарьова). Проте
історію повсякдення не варто ототожнювати з історією приватного життя, котра
залишала поза увагою індивідуальні реакції людини чи малої соціальної групи
на події суспільного й політичного життя, а також із краєзнавством, його культур-
но-просвітницькими ініціативами щодо вивчення минулого рідного краю. Історія
повсякдення доволі далека й від етнології (соціології буденного життя), вітчизня-
ним відповідником якого слугує українознавство2.
2 Спеціальні історичні дисципліни: Довідник. – К., 2008. – С.246, 257, 326.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 185
Історія повсякдення, як визнають дослідники, має вади – емпіризм, факто-
графізм, відсутність інструментарію для синтезу, неспроможність інтеґрувати
в єдине ціле сукупність розрізнених тематичних досліджень. Працям з історії
повсякдення (селян, городян, робітників, різних груп населення за часів війни,
революцій, соціальних змін тощо) бракує аналітичних узагальнень, концепту-
альних конструкцій. Наслідком цього є надлишок дрібних деталей, подробиць,
описовість, фраґментарність викладів. Невипадково, за влучним висловом
К.Ліпп, у літературі існує стільки історій повсякдення, скільки істориків, котрі
її вивчають. «Вузькі місця» історії щоденності зумовлюються її власною неспро-
можністю перетворити численні життєві історії «людини з натовпу» на цілісну
картину історичного життя, уважає Н.Пушкарьова3.
В українському історіографічному середовищі існують доволі суперечливі
оцінки та підходи щодо історії повсякдення. Одні історики впевнені, що «у су-
часній українській історіографії оформилась історія повсякденності як напрям
досліджень», і виокремлюють такі тематичні пріоритети, як «матеріально-по-
бутове забезпечення, житлово-комунальна сфера, відпочинок і дозвілля, сі-
мейно-шлюбні аспекти, ґендерні проблеми соціалізації», хоча при цьому до-
мінує «радянське повсякдення». В Україні, констатують, окрім «столичного» є
«кілька реґіональних осередків дослідження повсякденності: Харків, Донецьк,
Луганськ, Переяслав-Хмельницький, Бердянськ та ін.»4. Щоправда, поряд із
парадно-звітними реляціями звучать і більш зважені міркування з приводу
українських студій історії повсякдення:
«Опублікований масив сучасних історичних праць доводить, що
вітчизняна історична наука ще не завершила процес інс ти туа лі-
за ції історії повсякденності, а тому межі предме та дослідження
залишаються розмитими, немає чіткості щодо ок рес лен ня кола
проблем […]. [серйозною проблемою, що] гальмує процес упро-
вадження історії повсякденності у вітчизняні гу ма ні тар ні нау-
ки, є обмеженість застосування методологічного інструментарію.
Реконструкція повсякденного життя людей викликає певні
методологічні труднощі, пов’язані зі складностями узагальнен-
ня окремих особливостей життя, які […] розкривають внутрішню
неоднорідність і динамічність перебігу повсякденного життя. […]
При вивченні матеріально-предметних, соціонормативних, ет ніч-
них, ритуально-культових аспектів життя, а також […] взає мо-
с то сунків людей, слід виходити з того, що структури повсякден-
ня доволі мінливі, проявляються в різних формах залежно від
соціальних, економічних, культурних та інших факторів. Історик
повинен звести окремі елементи пов сяк дення в єдину систему,
аби якомога точніше відтворити їх взає мо зв’язки та взаємовплив,
особливу увагу приділяючи ін ди ві дуаль ному рівню сприйняття
тих або інших подій».
3 Пушкарёва Н. «История повседневности» как направление исторических исследований
[Електронний ресурс]: http://www.perspektivy.info/history/istorija_povsednevnosti_kak_napravlenije_
istoricheskih_issledovanij_2010-03-16.htm
4 Коляструк О., Коляструк О. Проблематика історії повсякденності в сучасній українській
історіографії // Історія повсякденності: теорія та практика: Мат. Всеукр. наук. конф. – Переяслав-
Хмельницький, 2010. – С.25–27.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
186 І.І.Колесник
Отже методологія історії повсякдення передбачає аналіз «життєвих світів»
людини, проблем соціалізації, системи зв’язків з іншими людьми.
«Такі складні питання фактично неможливо поставити в пев-
ні дослідницькі рамки, важко вирішити, послуговуючись тра ди-
цій ною історичною методологією. Зрозумілою є необхідність за-
по зичень різноманітних теоретичних схем, моделей, категорій
з інших гуманітарних дисциплін (соціології, демографії, антро-
по логії, культурології, психології тощо). Проте привнесення
ме то дологічного інструментарію має бути не механічним про-
цесом, залучені методи вимагають видозмін і пристосувань до
розв’язання історичних завдань»5.
Звісна річ, історія щоденності кристалізувалась як складова «нової історич-
ної науки», а, відтак, є різновидом соціальної історії. Примітно, в українській
літературі побутує назва «людинознавча історія», котра вивчає соціальні групи,
індивідуумів через соціальні структури й історію ментальностей. Історія повсяк-
дення виникла як реакція на домінування великих пояснювальних схем (історії
«великих культур», «локальних цивілізацій», формацій, класів). Матеріальне
в історії щоденності виступає лише як тло, контекст «нової» соціальної історії
низів. Народжена в надрах школи «Анналів» історія «знизу» або «від підвалу до
даху» слугувала реакцією на традиційну історію еліт. Урешті, історія повсяк-
дення, подібно до мікроісторії, історії ментальностей, являє інтерес під кутом
зору нових методик дослідження малих соціальних груп, історії «маленьких лю-
дей» у контексті життя суспільства.
У добу Постмодерну інтелектуальна ситуація радикально змінилася, із кін-
ця 1990-х рр. спостерігається пожвавлення інтересу до історії речей. Увага до
матеріального супроводжувалася відповідною риторикою: «повернення до ре-
чей», «річ як інший» (Е.Доманська), «назад до речей», «речі навколо нас», «бут-
тя речей», «соціальне життя речей» (Б.Латур). Формуються нові напрями в іс-
торії та соціології: у США це – нова культурна, нова матеріальна історія або
нові матеріальні студії, студії з історії речей («New Cultural History», «Things
Studies»). Набирає обертів STS-напрям – науково-технічні студії або досліджен-
ня науки, техніки, суспільства (від «Science. Technology. Society»). Саме цей
нап рям стимулював дискусії про роль матеріальних об’єктів у конструюванні
соціальної реальності. Існують прибічники і противники STS-проекту, уважає
Б.Латур, проте STS засвідчує несумісність деяких нових об’єктів природничих
наук із соціологічним методом. STS зазнали невдачі при інтерпретації природ-
ничих наук. Це означало, що деякі природничі факти не вписувалися у соціаль-
ні межі. «Комедією помилок» називає Б.Латур наслідування соціальних наук
природознавчим дисциплінам. Двадцятьма п’ятьма роками по тому, писав він
у 2000-х рр., «невеличка предметна галузь соціології, відома як “дослідження
науки й техніки” (STS) до певної міри прояснила, що саме є природничі на-
уки та піддала сумніву саме поняття суспільства». Ба більше, STS зробила та-
кий ривок, який, за словами Б.Латура, можна порівнювати з появою перших
5 Заболотна Т. Історія повсякденності – «панацея від усіх хвороб» чи пастка для історика? //
Історія повсякденності: теорія та практика. – С.40.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 187
ссавців у добу динозаврів. Згодом саме STS почнуть відігравати вирішальну
роль у «непростій екології суспільних наук». Поки що вони ледь помітні через
те, що їх внесок у маґістральне суспільствознавство не усвідомлено. Проте ма-
теріали STS, які описують практики лабораторій та інших наукових установ,
стали предметом детального дослідження істориків, антропологів, соціологів6.
Значення епохи STS полягає в тому, що «великий поділ» («Great Divide») на
природничі й гуманітарні науки, за словами Б.Латура, явно застарів.
Складовою частиною STS є «матеріальна герменевтика», яка відтворює «го-
лоси» речей там, де була абсолютна «тиша». Речі можуть показати, проявити
себе завдяки інструментам-технологіям. За допомогою мікроскопів, спектро-
графії, радіовуглецевого датування, комп’ютерного моделювання та інших су-
часних технологій можна реконструювати матеріальний об’єкт, що вивчається7.
Так, інструменти-технології застосовуються при вивченні викопних людей і
не-людей у музеях, дослідженні історії мумій (зокрема, можна визначити, з якої
місцевості походила людина, хімічний склад її кісток засвідчує, чим вона харчу-
валась і який спосіб життя вела, на що хворіла, від чого померла). Численні по-
бутові речі з гробниці найвідомішого давньоєґипетського фараона Тутанхамона
(помер, за даними ДНК-аналізу, від застарілої малярії), що на них раніше на-
віть не звертали уваги, нині є джерелом вивчення звичок, способу життя, раціо-
ну харчування, організації дозвілля (заняття спортом, полювання, розваги),
репрезентаційних функцій одягу правителя тощо. Звісно, матеріальна герме-
невтика залишається складовою текстуальної герменевтики і відкриває нові
горизонти вивчення світу речей, дійсності взагалі.
«Речовий поворот» охоплює й історичну науку. «Матеріальна» тенденція
пов’язана з історією артефактів. Польський артефактолог К.Ковальський ува-
жає артефакти універсальною категорією історичного пізнання. «Артефакт»
відрізняється і від «джерела», і від «екофакту». На думку К.Ковальського, арте-
факти – це матеріальні свідчення свідомої та підсвідомої людської діяльності.
За одним класифікаційним принципом, артефакти поділяються на дві групи:
комунікаційні, які мають чи не мають адресатів; нон-комунікаційні артефакти
суто утилітарного характеру. За іншим критерієм (від ступеня цілісності) арте-
факти поділяють на неушкоджені/незіпсовані та артефакти із деформованою
структурою. Класифікуються вони також і за функціями, причому розділяються
на три великі групи: 1. іммобільні артефакти, які міґрують разом із культурни-
ми декораціями (пов’язані з історією поселень, перевезенням, архітектурні арте-
факти); 2. мобільні артефакти залишаються в первісному контексті (сакральні
та світські об’єкти); 3. більш мобільні артефакти, що функціонують у вторинних
контекстах8. Отже, можна констатувати, що нині «поворот до матеріального» у
сфері соціогуманітарних наук сягнув стадії рефлексії.
6 Latour B. When Things Strike Back: a Possible Contribution of «Science Studies» to the Social
Sciences // British Journal of Sociology. – 2000. – Vol.51. – №1; Латур Б. Когда вещи дают отпор:
возможный вклад «исследований науки» в общественные науки // Социология вещей: Сб. ст. / Под
ред. В.Вахштайна. – Москва, 2006. – С.342–343, 350–351.
7 Доманська Е. Річ як Інший // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки. – Вип.2. –
К., 2006. – С.129–130.
8 Kowalski K.M. Artefakty jako źródła poznania: Studium z teorii nauki historycznej. – Gdańsk, 1996.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
188 І.І.Колесник
«Поворот до матеріального»:
передумови та сутність
Причини «повороту до матеріального», до світу речей сучасні соціологи по-
яснюють корінними змінами у суспільстві, яке вступає в нову добу «постінду-
стріального», «інформаційного», «мережевого» суспільства, ознаками котрого
вважаються плюралістична структура, процеси індивідуалізації, соціальна мо-
більність, курс на знання, науку, освіту. Влада в нинішньому суспільстві також
набуває мережевого характеру, з’являється на будь-якій території, де є гроші та
адміністративний ресурс (С.Бєлковський).
Процеси індивідуалізації у сучасному світі пов’язані з відмовою від тради-
цій (детрадиціоналізацією), або свідомим конструюванням нових традицій і тво-
ренням «культури нарцисизму». У фокусі уваги перебувають структури, котрі
виникають довкола особистості, а не колективу чи групи. Проблеми сучасної
людини – це емоційне перевантаження, опора на власні ресурси, труднощі спіл-
кування, можливість вибору, яка в нинішній соціокультурній ситуації реґулю-
ється за допомогою знання.
Сучасне суспільство керується та реґулюється знанням, унаслідок чого ви-
творюється «культура знання», що містить системи експертиз, без яких немож-
ливий жоден серйозний економічний, соціальний чи то політичний проект, роз-
виток науки та інноваційних технологій. Сучасна «культура знання» означає
підвищення вимог до науково-технічних еліт та ролі рефлексії, рефлексивного
мислення, потрібних для «навіґації» в потоках інформації.
Звісно, наукова експертиза, дослідження науки й техніки зосереджені дов-
кола матеріальних об’єктів, цілих об’єктних світів, на які зорієнтовані вчені та
експерти. Справа в тому, що у «суспільстві знання» об’єктні відносини (стосун-
ки з речами, які ідентифікують «я»-особистість) перетворюються на соціальні
відносини, стають їх складовою (К.Кнорр-Цетіна)9. Сучасна людина неначе
«атакується» речами, предметами, матеріальними об’єктами. Речі виступають
як джерело власного «я». Існування сьогоднішньої людини неможливо уявити
без комп’ютерів, програмного забезпечення, соціальних мереж, різноманітних
технічних новинок, пристроїв, що поєднують у собі високі технології та цілком
реальне застосування. «Бізнес-маґнатові» і «творчому генію», засновникові ком-
панії «Apple» С.Джобсу суспільство завдячує створенням нового покоління ґад-
жетів («gadget») – смартфонів iPhone, планшетних комп’ютерів iPad, мульти-
медійних плеєрів iPod, MP3-плеєрів, навіґаторів GPS тощо. Без цих «яблучних»
новинок сучасна молода людина і діловий світ не уявляють свого існування.
Ясна річ, «суспільство знання» немислиме й неможливе без таких матеріальних
об’єктів, як електронні пристрої, інструменти-технології.
Входження у життя нашого суспільства складних пристроїв та інструмен-
тів призводить до принципово іншого, розширеного потрактування соціальності.
Сучасну соціальність К.Кнорр-Цетіна визначає як якісно нову, себто «об’єкт-
центричну». Рушієм, мотором її стають «експертні співтовариства» та «культури
9 Кнорр-Цетина К. Социальность и объекты: Социальные отношения в постсоциальных обще-
ствах знания // Социология вещей. – С.270–271, 275–279.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 189
знання». Це означає, що соціальні відносини вибудовуються навколо об’єктів піз-
нання. Нові форми соціальності передбачають інтеракцію (взаємодію) між людьми
та матеріальними об’єктами (комп’ютерами, програмним забезпеченням, ґадже-
тами). Високотехнологічні електронні пристрої, як, до речі, і матеріальні об’єкти,
забезпечують повсякденне життя сучасної людини, здійснюють прив’язку її до
матеріального світу, через це стаючи інструментом соціальної взаємодії. За тверд-
женням соціологів, «об’єкт-центрична соціальність» є продуктом суспільства знан-
ня та індивідуалізованого способу життя10. Поняття «експерт», «технічна компе-
тентність», «експертні системи» відображають об’єктні відносини між людиною й
матеріальними об’єктами. Словом предмети, речі, матеріальні об’єкти відіграють
інтеґративну функцію, створюючи об’єктні та емоційні світи, а також демонструють
певну культурну динаміку (реґулярна зміна поколінь «яблучних ґаджетів»).
«Речовий поворот» мав й ідеологічне підґрунтя. Звернення до речей сьогод-
ні сприймається як реакція на антропоцентризм, із типовою для нього зневагою
до речей, що домінував у соціогуманітарних науках з другої половини XX ст.
Поворот до речей був спрямований проти атрибутів-технологій Постмодерну, як-от
наративізм, текстуалізм, деконструктивізм. Він означав відмову від контровер-
зи соціального й матеріального. Ідеться про визнання амбівалентного характеру
сучасних процесів у суспільстві, пов’язаних з антропологізацією речей, з одного
боку, та уречевленням людей – з іншого. Сьогодні люди сприймають речі такими,
що живуть своїм життям, на них начебто проектується людська поведінка, пред-
мети наділяються людськими рисами. Б.Латур писав: «Я постійно розмовляю зі
своїм комп’ютером, який сам поводиться зухвало». Речі лібералізуються, подібно
до людей вони мають свої права. Відбувається віртуальна персоніфікація речей і
об’єктів, їх переслідують, заарештовують, убивають, вони хворіють (Е.Доманська).
Речі скеровують дії людей, інколи заміняють собою людину, показують, як люди-
на має вчинити (комп’ютерні програми, GPS, побутові електронні пристрої).
Зворотна сторона процесу – уречевлення людей: торгівля ними, пересадка
органів, суроґатне материнство. Інститут рабства ліквідує концептуальну відмін-
ність між людьми та речами (дитяче, сексуальне рабство, експлуатація інвалідів,
безхатченків, дітей). Проникність меж поміж світами речей і людей символізують
людські атрибути (донорська кров, нирки, стовбурові клітини тощо) та обмін ними.
Сенс «повороту до матеріального» полягає в нових формах концепту-
алізації речей. Це означає, що зникає межа між духовним і матеріальним,
предметом і людиною, усі разом стають елементами єдиної мережі у сучас-
ному суспільстві. Ядро «повороту» становить акторно-мережева теорія («Actor
Network Theory») Б.Латура. ANT-аналіз означає, по-перше, що суспільство –
це гетерогенна мережа матеріальних і нематеріальних елементів, присутніх
у соціальному життя. По-друге, Б.Латур концептуалізує річ/предмет/об’єкт як
актора в мережі соціальної взаємодії. По-третє, матеріальні об’єкти є не прос-
то екранами нашої соціальної діяльності, але самі виконують певну роботу11.
За Б.Латуром, саме мережа – константна характеристика соціальної взаємодії.
10 Там же. – С.302.
11 Латур Б. Об интеробъективности // Социология вещей. – С.187; Latour B. Science in Action: How to
Follow Scientists and Engineers Through Society. – Harvard, 1987; Idem. Reassembling the Social: An Introduction
to Actor-Network-Theory. – Oxford, 2005; Actor Network Theory and After / Ed. J.Law, J.Hassard. – Malden, 1999.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
190 І.І.Колесник
Перебуваючи у взаємодії матеріальні об’єкти, тіла-елементи утворюють про-
стір, що не передує тілам, а виступає як порядок їх співіснування, – перекона-
ні ANT-теоретики. Просторовість «осіла в речах» (Дж.Ло). Вона існує в різних
формах: реґіони, мережі, потоки (або текуча просторовість), містячи рух інфор-
мації, капіталу та людей.
Ідея мережі також указує на створення простору певного типу. Він буває
евклідовий, географічний та мережевий. Із погляду мережевої теорії, об’єкт
залишається об’єктом поки зберігає своє місце в усталеній мережі відносин
з іншими речами. Наприклад, морське судно, вітрильник – матеріальний
об’єкт, який рухається в евклідовому просторі. Утім, його можна сприймати
і як «мережеву форму», «мережевий об’єкт»: деревина, металеві цвяхи, смо-
ла, штурвал, корма, каюти, вітрила, трюм, щогли, компас, команда – усі ці
елементи разом утворюють певну цілісність, «мережевий світ», який має свою
просторовість. Звісно, у просторі мереж судно залишається нерухомим. Його
можна розглядати в більш потужній і розлогій мережі об’єктів, приміром, іс-
панська колоніальна імперія (Дж.Ло). Об’єкт залишається незмінним, поки
незмінні відносини між речами в мережі, а змінені форми постають як «по-
хибки в мережі»12.
Теоретичним засновком «повороту до речей» є теорія фрейм-аналізу.
У І.Ґофмана фіґурує поняття «фрейм-діяльності» («Frame of the Activity»).
Фрейм – це просторово-часові межі діяльності людини, соціальної взаємодії.
Він подібний до рамки картини, яка не має жодного відношення ані до змісту
живописного полотна, ані до світу довкола нього. Фрейми не матеріальні (це
інформація, символ, код), проте мають матеріальні кореляти. Сцена, завіса, три
дзвінки – це фрейм театру, таймер і шахівниця з фіґурами – фрейм гри або
шахового турніру, діловий костюм – фрейм ділового спілкування, приміщення
та текст програмки – фрейм наукової конференції13. Фрейм, за Б.Латуром, – це
перегородка, ширма, «закуток, в якому розгортається взаємодія, не стикаючись
ні з чим іншим». Фрейм, в його уявленні, така собі двостороння «нематеріальна
мембрана», котра водночас перешкоджає поширенню людської взаємодії «зсе-
редини» та втручанню «ззовні». Людей вирізняє «фреймова взаємодія», яка від-
сутня, скажімо, у мавп.
Просторово-часова мапа взаємодії подібна до «спіралеподібної мережі з без-
ліччю різних дат, місць та людей». Взаємодія людей – це й «система фреймів»
(котра обмежує інтеракцію), і мережа, що зумовлює «одночасність, близькість та
“паралельність” взаємодій»14. Отже, предмет/річ – якір матеріальної взаємодії.
Форматування ж соціального життя неможливе без матеріальних об’єктів.
Складовою ідеології «матеріального повороту» виступає культурна біогра-
фія речей («The Cultural Biography of Things»). Речі, як і люди, мають свої жит-
тєві історії. Спалення картини Ренуара чи трагічний випадок зі спотвореним
кислотою полотном Рембрандта «Даная» сприймається як аналог біографії лю-
дини, яку вбили. Насправді, у кожної людини чимало біографій: психологічна,
професійна, сімейна, політична, економічна, у кожній із них ураховуються одні
12 Ло Дж. Объекты и пространства // Социология вещей. – С.225, 227, 231–233, 238, 241.
13 Гофман И. Закрепление форм действительности // Там же. – С.60, 86, 116.
14 Латур Б. Об интеробъективности. – С.174, 176.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 191
аспекти життя, а інші відкидаються (І.Копитофф). Щоб знати про біографію ре-
чей, їм, як і людям, треба ставити питання: який статус речі, епоха, культура, до
якої вона належить, звідки вона з’явилась, хто її виготовив, якою була її кар’єра,
які періоди у «життя даної речі та як вони культурно марковані», які ідентич-
ності речі, що з нею відбувається, коли вона вичерпує свою корисність? Будь-
яка річ (предмет) має фізичну (матеріальний стан, звідки походить, із чого,
ким, коли була зроблена) та культурну біографію, що містить інформацію про
її власника, епоху й культуру, до якої вона належить, її статус, призначення,
періоди існування, як змінювалась її роль із плином часу. Наприклад, фізич-
на біографія автомобіля передбачає вивчення матеріалів, деталей, обладнання
та механізмів, культурна висвітлює економічну історію авто (ціна при купівлі,
продажу, перепродажу, витрати на утримання), а соціальна – місце автівки в
економіці родини, історію переходу її з рук у руки, роль у соціології родинних
зв’язків. Словом, технічна, фізична, економічна, соціальна біографії автомобіля
різняться між собою через те, що володіють неоднаковою культурною інформа-
тивністю (І.Копитофф).
Подібно до людей речі мають власні ідентичності, виконують безліч ролей
протягом свого життя. Ідентичності речей визначаються соціальною ситуацією,
в якій вони побутують. Найтиповіший випадок, коли звичайна, побутова річ
через століття перетворюється на раритет, антикварний предмет, набуває ес-
тетичної та наукової цінності. Чим складніше суспільство, тим більше ідентич-
ностей мають люди та речі. Драма особистої біографії, уважає І.Копитофф, це
драма ідентичностей, їх зіткнення і неможливості вибору між ними, якщо немає
сиґналу з боку культури чи суспільства, що й дозволяє зробити вибір15. У ре-
чей, подібно до людей, драма полягає в невизначеності оцінок та ідентичнос-
ті. Наприклад, дзвін має декілька ідентичностей: побутовий металевий виріб,
дзвіночок – квітка, спідниця, дзвін у християнстві – глас Божій («дзвінка ікона»,
«молитва у бронзі»), дзвін як звук, благовіст, передзвін. Ідентичності шампан-
ського визначаються залежно від контексту: чи то ферментований виноградний
сік, чи то разом з ікрою – символ розкоші, чи то розкручений бренд. Цілком
очевидно, у світлі повороту до матеріального речі, предмети виступають як по-
тенційно соціальні об’єкти.
Соціокультурна історія речей
Метафоричний сенс «повороту», за вдалим висловом Б.Латура, означав
поворот «від вивчення душі суспільства до вивчення його тіла». Отже, новий
напрям у науці встановлює рівновагу матеріального та соціального, human/
unhuman-елементів, гармонію «душі» й «тіла» суспільства. На наших очах від-
бувається леґітимація цілого напряму в історії та соціології, котрий ще не має
усталеної назви. Найчастіше у західній літературі вживається – науково-тех-
нологічні студії («Science and Technologies Studies», STS), «епоха до STS», «STS-
проект», «епоха пост-STS», «двійник соціології-STS» (Б.Латур). Як варіанти
функціонують (здебільшого у середовищі соціологів) «онтологічний поворот»
15 Копытофф И. Культурная биография вещей: товаризация как процесс // Там же. – С.137–
139, 164–165.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
192 І.І.Колесник
(О.Столярова), «поворот до онтології», «поворот до матеріального», «соціологія ре-
чей» (В.Вахштайн), «матеріальний поворот» (О.Личковська)16. Сутність поворо-
ту сприймається як «звернення “до речей”, матерії, тілесності» або «як спроба пе-
реписати природу соціального», з огляду на те, «яке місце матеріальне посідає у
соціальному, як матеріальні об’єкти конструюють суспільство». В.Вахштайн на-
зиває дві причини «повороту»: унаслідок науково-технічного прогресу з’явилося
чимало об’єктів, які потрібно вивчати; соціологія речей виникає в добу пере-
ходу від індустріального до постіндустріального суспільства, коли руйнується
класичний постулат «найцікавіше для людини – людина». Комунікації стають
об’єктоцентричними, цікаві речі привертають до себе більше уваги, ніж неціка-
ві люди. Усе це означає, що «ми перебуваємо посеред нового повороту до онтоло-
гії» (В.Вахштайн)17.
На наш погляд, новий напрям досліджень матеріального світу можна іден-
тифікувати, принаймні в рамках історичної науки, як «соціальну історію ре-
чей» або «соціокультурну історію речей». Ознаками його леґітимації слугують:
1. формування певного аналітичного інструментарію; 2. нових методик і технік
вивчення соціальності речей, взаємодії соціальної й матеріальної сфер; 3. кон-
статація основних ліній інтересу до проблеми (наприклад, річ і суспільство, річ
і часопростір, річ та індивідуум).
Звісно, «нова історія речей» оперує певним набором термінів і понять: «річ»,
«об’єкт», «мережа», «актор», «актант», «ґаджет», «девайс» («Divice»), «технеми»
тощо. Багатосенсовність, семантична пластичність цих слів-понять характери-
зує фазу відбору та апробації поняттєвого інструментарію «нової матеріальної
історії». «Матеріальний об’єкт» – неживий індивідуум, який існує у просторі й
часі та здатний до взаємодії з людиною (Р.Гарре)18. Матеріальний об’єкт і мате-
ріальний предмет сприймаються як синоніми. «Річ» – це сутність, що має матері-
альне існування; якір соціальної взаємодії; вербалізований предмет; річ постає
у вигляді матеріального об’єкту, оповитого павутиною смислів; матеріальна річ
синонім об’єкту. «Фрейм» – це нематеріальна структура, що вкорінена в мате-
ріальних об’єктах; це межі соціальної взаємодії (взаємодія – система фреймів);
фрейм утілений у повсякденних речах; фрейм – це «блоки інформації, які опису-
ють упорядковану в часі послідовність стереотипних подій»19. «Мережа» – харак-
теристика взаємодії (Б.Латур). «Артефакт» – штучний об’єкт; залишки людської
активності; «речовина», з якою витворюється соціальність (Б.Латур). «Актант» –
той, хто діє; предмет, що здійснює свої дії; предмет/істота, яка діє або піддається
дії (Б.Латур). Цілком очевидно, що терміносистема «нової матеріальної історії»
перебуває на стадії оформлення.
16 Столярова О. Социальний конструктивизм: онтологический поворот // Вестник Московско-
го государственного университета: Серия «Философия». – 2003. – №3; Вахштайн В. Социология
вещей и «поворот к материальному» в социальной теории // Социология вещей. – С.7–39; Лич ковс-
кая О.Р. Вещи как объекты, акторы и медиумы в социологическом теоретизировании и социальных
практиках // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. – 2010. – №889.
17 Онтологический поворот в социологии [Електронний ресурс]: http://www.hse.ru/org/hse/
innovation/news/260511.html
18 Харре Р. Материальные объекты в социальных мирах // Социология вещей. – С.118.
19 Вавилов С.В. Психологическое пространство управленческих решений // Социс. – 2006. –
№5. – С.97.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 193
Історія речей: методологічні підходи
При зверненні до світу речей у пригоді стає принцип ізоморфізму, себто за-
позичення теорій, принципів, методів із суміжних галузей знання. При вивчен-
ні соціальної й матеріальної сфер, humans/nonhumans-елементів методологічні
функції виконують такі аналітичні структури, як «культурний ландшафт», «ло-
кус», «хронотоп». Ці категорії запозичено з геокультурології, яка «вивчає про-
сторову культуру різних часів і народів» (В.Щукін)20. Біля витоків геокультуро-
логії (антропогеографія, гуманітарна географія) стояли Д.Лихачов, Ю.Лотман,
В.Топоров, В.Щукін, Д.Зам’ятін. Так, за визначенням останнього, «культурний
ландшафт» – «це територія чи простір, які сприймаються людиною крізь призму
культури, соціокультурних цінностей, знаків і символів»21.
Важливою аналітичною категорією є «локус» (лат.; гр. «топос», укр. «місце»), ва-
ріанти визначення знаходимо у В.Щукіна: «місце» – «замкнений олюднений прос-
тір», «топос» – «річ як місце, місце як річ», це мета-предмети, загальне місце; «локус»
окультуренний або опанований і осмислений людиною простір. В.Щукін виокремлює
велике розмаїття соціокультурних локусів – дворянський маєток, кімната, лікарня,
лазня, вокзал, музей, ресторан, поліцейський відділок, в’язниця, казарма, цвин-
тар, вітальня, кухня, будуар, кабінет, клуня, передпокій, зимовий сад тощо. «Хро-
но топ» (укр. «часопростір») – уявлення про цілісний часопросторовий континуум22.
Аналітичні категорії слугують інструментом осмислення мережевої структури
суспільства крізь призму взаємодії матеріального світу речей із людиною.
За допомогою цих категорій конструюються й моделі вивчення соціокуль-
турної історії речей, зіперті на три засадничих елементи: прир ода – речі – лю-
дина. Верифікація таких моделей можлива на прикладі локусу «дім»23. Дім, осе-
ля – це перший культурний простір людини, який відбиває картину світу. Дім
виступає як будівля, як оселя і як родина, люди, які живуть разом. У мовній
свідомості концепт «дім» має чимало смислів: сприймається як усесвіт людини,
його сім’я, його притулок, фортеця, вічний дім (домовина), храм, дім Божий.
Дім має безліч різновидів: маєток, квартира, селянська хата, котедж, вілла,
шале, комуналка, заміський будинок, палац, дача, курінь. Дім виступає неначе
двійником людини, подібно до живої істоти, зі своїми емоціями, психічним ста-
ном, настроєм. Це відчуття дому як живої істоти, що живе життям свого хазяїна,
передає А.Лосєв, у дискурсі якого матеріальний об’єкт – дім – постає як соціаль-
ний актор у мережі humans/nonhumans-елементів:
«Візьміть вашу кімнату, де ви постійно працюєте. Тільки в дуже
абстрактному мисленні її можна уявити собі як щось нейтральне
вашому настрою та вашому самопочуттю. Вона здається то милою,
веселою, то похмурою, нудною, покинутою. Вона – жива річ не
фізичного, але соціального й історичного буття»24.
20 Щукин В. Миф дворянского гнезда: Геокультурологическое исследование по русской клас-
сической литературе. – Краков, 1997. – С.19.
21 Замятин Д. Русская усадьба: ландшафт и образ // Вестник Евразии. – 2006. – №1 (31). – С.72.
22 Щукин В. Миф дворянского гнезда... – С.19–23, 27–29.
23 Див.: Dom – spotkanie przestrzeni prywatnej i publicznej na tle przemian cywilizacyjnych XIX i
XX w.: Zbiór studiów / Pod red. Z.Opackiego i D.Plaza-Opackiej. – Gdańsk, 2008.
24 Див.: Маслова В.А. Когнитивная лингвистика. – Минск, 2008. – С.250–252.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
194 І.І.Колесник
Дім – маркер соціальних взаємин, соціального статусу та соціальної ієрархії
суспільства, що складається з верхів, низів, середнього класу, різних соціальних
страт і марґінальних груп. На прикладі «культурної пари» дворянський має-
ток/селянський двір можна апробувати різні стратегії, наративну й теоретичну.
Так, просторово-часова модель панського маєтку, що відтворена в дослідженнях
В.Щукіна, Ю.Лотмана, В.Топорова, репрезентує можливості наративних стра-
тегій у речознавчому дискурсі. В їх уявленні маєток – це культурно-господар-
ський ландшафтно-архітектурний комплекс. Маєток як соціокультурний локус
і маєткова культура у цілому проживають певні стадії: 1. виникають у другій
половині XVIII ст.; 2. перетворюються на потужний культурно-господарський
комплекс протягом XVIII ст.; 3. втрачають господарські функції, стають осеред-
ками культурного життя з середини XIX ст.; 4. вступають у мемуарну фазу, пе-
ретворюються на музей, зазнають руйнування або піддаються реставрації.
Просторово-часова модель панського маєтку як тип наративної стратегії міс-
тить такі складові: 1. мережа соціокультурних локусів; 2. побутовий простір маєт-
ку; 3. його сімейно-родинний світ. По-перше, різноманітні соціокультурні локуси
утворюють ієрархічну структуру: панський будинок, сад з альтанками, алеями,
ставок, господарські будівлі (стайня, клуня, псарня, майстерні, млин, кузня, оран-
жерея), у центрі якої – панський дім, що від нього концентричними колами роз-
ходяться решта локусів: клумби, сад, ставок, господарські приміщення тощо. Сам
поміщицький дім має вертикальні й горизонтальні рівні. По вертикалі, знизу, –
парадні приміщення, наверху – житлові; по горизонталі – кімнати для господа-
рів, їхніх родичів, гостей та прислуги. Основна будівля маєтку має й внутрішній
устрій – симетрично розташовані кімнати для життя, розваг, відпочинку, освітніх
і творчих занять, тераса, коридори, дах, вікна.
По-друге, важливою складовою уявної моделі маєтку є побутовий простір,
який характеризує розпорядок дня його мешканців, побут, інтер’єр – меблі,
картини, витвори мистецтва, бібліотека, домашні колекції антикваріату, ста-
рожитностей тощо. Особливість побутового простору маєтку становили творчі
заняття (музикування, живопис, літературні вправи), відпочинок, організація
розваг, свята: офіційні, релігійні (Різдво, Великдень), родинні (шлюби, імени-
ни, хрестини).
По-третє, людський простір маєтку, садибної культури у цілому репрезен-
тований родиною, поколіннями мешканців. Другу групу утворюють друзі, гос-
ті, далекі родичі, ділові відвідувачі, до третьої групи входять обслуга зі своїми
функціями, селяни, праця яких потрібна була для утримання всього маєткового
комплексу. Кожен маєток мав свій життєвий цикл, зазвичай його власниками
були три – чотири покоління однієї родини, а потім маєток переходив в інші
руки (В.Щукін)25. Звісно, життя його мешканців мало різні темпоральності:
сільській, уповільнений, розмірений час; природно-господарський час, залеж-
ний від природних і виробничих ритмів; сімейно-родовий час, що мав лінеарну
спрямованість від народження до смерті особи, а також православно-релігій-
ний календар, яким, на думку В.Щукіна, реґламентувалося життя маєткового
комплексу.
25 Див.: Щукин В. Миф дворянского гнезда... – С.60, 71–73, 78–79, 95–105, 117, 163.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 195
Наративні стратегії речознавчого дискурсу можуть бути апробовані й на
українському ґрунті. У другому циклі «малоросійських повістей» М.Гоголя
«Мир го род» знаходимо блискучий опис такого соціокультурного локусу, як са-
диба провінційного панства. У повістях «Старосвітські поміщики» та «Як посва-
рилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» відтворено соціокультурний
простір українського дрібномаєткового дворянства з його «старосвітськими»
звичаями та усталено-вповільненим способом життя, яке непомітно й невід-
воротно, начебто само по собі, зникало з історичної сцени. При реконструкції
письменником цього соціокультурного локусу безцінним є збереження уні-
кального етосу «старосвітського» життя, українського колориту лівобережного
панства.
Садиба мала ієрархічну структуру. У центрі перебував невеличкий пан-
ський будинок – дерев’яний дім із ґалереєю з почорнілих стовпчиків. За ним –
духмяна черемха та невисокі фруктові дерева. Перед домом – «просторий двір
із низенькою свіжою травою», де були літня кухня та комора. Панський дім і
господарські приміщення огороджено частоколом, обвішаним зв’язками суше-
них груш і яблук, а також килимами, що провітрювалися. Усе це разом утворю-
вало перше, найближче, коло у структурі садиби. Отже, частокіл огороджував
невеличкий дворик. За ним – плетінь яблунево-сливового саду утворював на-
ступне коло. Далі – селянські хати, які неначе схилилися вбік, оточені вербами,
бузиною, грушами, а за хатами – ставок. Ще одне концентричне коло – за садом
великий ліс, який «глух, запущен, старые древесные стволы были закрыты раз-
росшимся орешником и походили на мохнатые лапы голубей»26.
Українська старосвітська садиба являла собою невеличкий господарський
комплекс. Усі роботи (косовиця, жнива) контролював прикажчик, який разом із
війтом та іншою обслугою обкрадав і всіляко дурив своїх панів. Хатнє господар-
ство перебувало під опікою господині й полягало
«в беспрестанном отпирании и запирании кладовой, в солении,
сушении, варении бесчисленного множества фруктов и растений.
Её дом был совершенно похож на химическую лабораторию. Под
яблонею вечно был разложен огонь, и никогда почти не снимался
с железного треножника котёл или медный таз с вареньем, желе,
пастилою, деланными на меду, на сахаре и не помню ещё на чём.
Под другим деревом кучер вечно перегонял в медном лембике
водку на персиковые листья, на черёмуховый цвет, на золототы-
сячник, на вишнёвые косточки, и к концу этого процесса совер-
шенно не был в состоянии поворотить языком».
Із цього уривку видно, що речі й люди перебували в перманентній взаємо-
дії, створюючи тим самим єдину комунікаційну мережу, котра відтворювала в
усіх подробицях і нюансах реалії старосвітського життя.
Побутовий простір садиби відбивав традиціоналізм свідомості, систему цін-
ностей та смакові преференції її мешканців, а також їх національні й культурні
ідентичності. Отже, дім старосвітських поміщиків мав свій нехитрий устрій та
старовинний інтер’єр. Кімнати були маленькі, низенькі, дуже теплі, через те,
26 Тут і далі цитати з літературних творів подано мовою ориґіналу (прим. ред.).
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
196 І.І.Колесник
що в кожній була велика груба, котра займала майже третину площі й палили
в ній соломою, як було заведено здавна. Усі приміщення мали функціональне
призначення: спальня господарів, кімната господині, вітальня, кухня, кімнати
ключниці, для гостей і для дворових/сінних дівчат, сіни, комірчина. Важливими
деталями устрою були дерев’яний балкон, з якого відкривався чудовий вид на
сад, та двері. Описані М.Гоголем «співочі двері» («поющие двери») сприймають-
ся як символ буття, людської взаємодії, спілкування. Відчинені двері, їх скрип
(«спів») символізували життя, рух, дію, зачинені – спокій, перебування на само-
ті, закритість від світу і життя.
Інтер’єр у домі був старосвітський, відповідний культурним уподобанням і
смакам господарів. У залі висіли два великих казенних портрети – церковного
та державного діячів. Найчастіше в малоросійських панських маєтках можна
було зустріти зображення предків із козацької старшини або гетьманів, з яки-
ми більшість старовинного українського панства перебувала у віддалених чи
близьких родинно-свояцьких зв’язках. Навколо вікон і над дверима було чима-
ло маленьких картин у вузьких рамах, навіть ґламурного значення (зокрема,
портрет Лавальєр). Картини рідко хтось роздивлявся, вони були в неохайному
стані, засиджені мухами. Долівка у домі глиняна, проте дуже чиста. Спальня
господині заставлена столиками, скринями, шухлядами, скриньками. По стінах
розвішано безліч вузликів і мішечків із насінням для квітів та всілякої горо-
дини. Стільці дерев’яні, із високими спинками, «у натуральному вигляді», без
лаку і фарби. Трикутні столики стояли по кутах, чотирикутні – перед диваном
та перед дзеркалом у тонкій позолоченій рамі. Довершував інтер’єр вітальні
килим перед диваном із великими птахами.
Людський вимір української старосвітської садиби визначався складом меш-
канців та їх способом життя, звичками й поведінковими стереотипами. На вер-
хівці соціальної конструкції перебували господарі, які вели узвичаєне життя.
Рано вставали, пили каву, після огляду господарства і розмов із прикажчиком
знову сідали за стіл, щоби злегка перекусити, за час до обіду традиційною для
господаря була «старовинна срібна чарка горілки» з грибками та сушеною риб-
кою. Обід був рівно о 12-й, дуже різноманітний і тривалий:
«Кроме блюд и соусников, на столе стояло множество горшочков с
замазанными крышками, чтобы не могло выдохнуться какое-ни-
будь аппетитное изделие старинной вкусной кухни».
У раціоні мешканців садиби переважали традиційні, народні страви, фрук-
ти, овочі, кавуни, грибочки, каші, «коржики з салом», пиріжки («з маком», «з
сиром», «з урдою», «з капустою», «з гречаною кашею»), мнішки (сирники) зі сме-
таною, вареники з ягодами, кисіль, узвар із сухими фруктами, риба, усілякі різ-
носоли, варення, соління, пастила, желе, напої, настойки, горілки:
«Грибки с чабрецом! Это с гвоздиками и волошскими орехами. […]
Вот это грибки с смородинным листом и мушкатным орехом! А вот
это большие травянки: я их ещё в первый раз отваривала в ук-
сусе. […] В маленькой кадушке прежде всего нужно разостлать
дубовые листья и потом посыпать перцем и селитрою и положить
ещё что бывает на нечуй-витере цвет, так этот цвет взять и хвости-
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 197
ками разостлать вверх […] водка, настоянная на деревий и шал-
фей. […] Вот эта на золототысячник. […] А вот эта – перегнанная
на персиковые косточки».
Після невеличкого перепочинку церемонія тривала: їли кавун, через дея-
кий час подавали вареники з ягодами, перед вечерею випивали «киселику».
О пів на десяту починалася власне вечеря, після якої відразу лягали спати.
І так день за днем, рік за роком мешканці садиби жили за селянським, цикліч-
ним часом.
Важливою складовою соціальної мережі української старопанської садиби
була численна двірня та приїжджі гості. Як соціальна група челядь структуру-
валася на дворових дівчат, «флегматичних кучерів», лакеїв, які супроводжували
гостей-сусідів, окремо були прикажчик, котрий разом із війтом обкрадали й обма-
нювали своїх панів. Найчисельніша група – дворові дівчата, молоді й не молоді,
«в полосатых исподницах», які інколи шили за дорученням господині, чистили
ягоди та здебільшого бігали на кухню і спали. Був і хатній хлопчисько, який хо-
див «в сером полуфраке, с босыми ногами, и если не ел, то уж верно спал».
Спосіб життя мешканців садиби був уповільненим, узвичаєним, лінивим,
що символізувало занепад старої Малоросії, історичний час якої добігав кін-
ця. Існує думка, що при відтворенні малоросійського старосвітського побу-
ту М.Гоголь спирався на реалії життя своїх рідних – діда та бабки, Опанаса
Дем’яновича та Тетяни Семенівни Гоголів-Яновських, а також сусідів і знайо-
мих (С.Машинський).
Основними рисами старосвітського життя, яке минало, були доброта,
м’якість, доброзичливість, гостинність, побутовий гедонізм, що гармонійно ри-
мувалися з красотами природи, щедрістю і плодючістю рідної землі:
«Но сколько ни обкрадывали приказчик и войт, как ни ужасно
жрали все в дворе, начиная от ключницы до свиней, которые ис-
требляли страшное множество слив и яблок и часто собственны-
ми мордами толкали дерево, чтобы стряхнуть с него целый дождь
фруктов, сколько ни клевали их воробьи и вороны, сколько вся
дворня ни носила гостинцев своим кумовьям в другие деревни
и […] сколько ни крали гости, флегматические кучера и лакеи, –
но благословенная земля производила всего в таком множе-
стве, […] что все эти страшные хищения казались вовсе незамет-
ными в их хозяйстве».
З описів М.Гоголя очевидно, що старосвітські поміщики були носіями на-
ціональної та соціальної ідентичностей, себто вони цілком усвідомлювали свою
належність до «малоросійських старовинних, корінних фамілій», на відміну від
тих «низьких», не шляхетних малоросіян, які «видиралися з дехтярів та торга-
шів», і які, заполонивши Петербурґ та заробивши там капітал, додавали до своїх
прізвищ, що закінчувалися на «-о», жадану «-в»27.
А проте «культурний ландшафт» України/Малоросії середини XIX ст. ха-
рактеризувався існуванням не лише старосвітських садиб, а й великих «куль-
турних гнізд» – маєтків багатих дідичів та маґнатів, резиденцій колишніх
27 Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. – Москва, 1966. – Т.2. – С.7–18 та ін.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
198 І.І.Колесник
високопосадовців. Їх узагальнюючий образ – панський маєток – може бути
реконструйований у художніх творах Т.Шевченка («Музикант»). Уявний об-
раз українського маєтку, малоросійської садибної культури митець створює на
підставі «культурного ландшафту» українського панства, мозаїки садиб своїх
друзів, поціновувачів його таланту, таких, як Качанівка, Потоки (Тарновських),
Дегтярі, Сокиренці (Ґалаґанів), Веселий Поділ (А.Родзянка), Яготин (Рєпніних-
Волконських), де Т.Шевченко бував, жив, працював. Усе це дає підстави рекон-
струювати модель українського дворянського маєтку як ієрархічної структури
матеріальних і соціальних елементів, певної мережі, центр якої утворював пан-
ський будинок із великою терасою, далі фруктовий сад, виноградні альтанки,
ставок, за чим розташовувався господарський комплекс: гумно, млинок, стайня,
псарня, домашні майстерні, корчма. Опис провінційного балу довершує хроно-
топ садиби багатого українського дідича, картину побутової й сімейно-особистіс-
ної сфер маєткової культури.
Водночас у творах Т.Шевченка, зокрема «Прогулянка із задоволенням та
не без моралі», знаходимо блискучий опис таких соціокультурних локусів, як
українське село, селянська хата, оселя священика:
«Село хоть куда. Хаты большие, не пошатнувшиеся в разные
стороны, как пьяные бабы на базаре. Чистые, белые, нередко с
светлицами и почти все окружённые тёмными фруктовыми сада-
ми, клунями и стогами разного хлеба. И скотины разной также
немало выгоняют из дворов на выгон свежие здоровые девки в
новеньких белых свитках, в красных и жёлтых сапогах на верш-
ковых подковах. Везде всё чисто и опрятно»28.
Хата сільського священика – поліпшений варіант оселі заможного селянина:
«Дом отца Саввы наружностию своею ничем не отличался от боль-
шой мужицкой хаты, разве только двумя дымарями, одним бе-
лым, а другим закопченным, и небольшим навесом над дверями
на точёных столбиках. И внутренность дома, т.е. светлицы, тоже
немногим отличалася от внутренности хаты зажиточного мужи-
ка, разве только липовым чистым полом, посыпанным белым, как
сахар, киевским песком. Такой роскоши мне не случалось видеть
не только у богатого мужика, ниже у полупанка. Дубовый резной
сволок с надписью, кем и в котором году дом сей построен, и такие
же резные косяки у дверей и окон. В переднем углу образ Почаев-
ской Божьей Матери, и вместо лампады теплились простого жёл-
того воску свечи. Стол обыкновенной величины и фигуры, покрыт
неважным килымом (ковром) и сверху как снег белой скатертью.
Вместо стульев около стен широкие чистые липовые лавы (ска-
мьи); между окнами боковой стены небольшой столик с фигурны-
ми ножками; на столике лежат раскрытые гусли с изображением
на внутренней стороне крышки пляшущих пастушек и играюще-
го на флейте пастушка. Над гуслями в почерневшей золотой раме
портрет Богдана Хмельницкого с гетманским гербом на фоне,
окружённым какими-то буквами. Портрет, или, как матушка его
называет, запорожец, – старинного, но нехитрого письма. Над
28 Шевченко Т. Прогулка с удовольствием и не без морали // Шевченко Т. Твори: В 6 т. – Т.4. –
С.248.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 199
портретом длинная полка, уставленная большими и маленькими
книгами в тёмных кожаных переплётах. Налево от двери, в углу,
толстая, неуклюжая печка из разрисованных кафель, очень по-
хожая на свою хозяйку, матушку Евдокию, в штофной узорчатой
споднице и такой же юпке с золотыми позументами. На несколь-
ких кафлях между цветами и птицами нарисованы двуглавые
орлы. […] Самое же лучшее украшение светлицы отца Саввы –
это безукоризненная чистота и обаятельная свежесть. Не успел
я, как говорится, оглянуться в сей обители мира и тишины, как
стол уже был уставлен разнокалиберными графинами с разно-
цветными жидкостями и тарелками с разнородными закусками,
а в заключение – около стола стояла свежая, розовая поповна с
подносом в руках, уставленным чашками с чаем»29.
У даному фраґменті художньо відтворено простір життєвого світу родини
сільського священика: дерев’яний дім, стіл, лави, кахляна груба, лави, липова
підлога, такі важливі деталі, що прикрашали інтер’єр, як образи, портрет геть-
мана, полиця з книгами, предмети побутового вжитку (посуд, тарілки зі страва-
ми, графини з напоями, чашки з чаєм). Ці матеріальні предмети начебто пере-
бували в органічній взаємодії з дійовими особами – паніматка у традиційних
ошатних строях, юна попівна, батько, усі разом humans/nonhumans створювали
цілісну мережу елементів, структуру локусу «українська хата».
Соціокультурний локус «хата» або, ширше, «селянське подвір’я» можна опи-
сувати, вивчати, реконструювати в інший спосіб – за допомогою теоретичного
конструювання. Теоретична модель селянського подвір’я була створена соціоло-
гами, істориками, філософами з використанням методик усної історії, архівних
досліджень, соціологічних опитувань та моделювання ситуацій, також усної сі-
мейної історії.
Селянське подвір’я – це соціокультурний локус, що постає як сукупність
матеріальних і соціальних сфер, humans/nonhumans-елементів, котрі постійно
взаємодіють, перетікають, доповнюють один одного. Селянське подвір’я можна
уявити як мережу-модель «павутину», де точками центрації (смисловими вузла-
ми) виступають економіка, соціальні відносини, світ речей, особистість, духов-
ні цінності тощо. Теоретична модель «селянське подвір’я» складається з низки
аналітичних структур, «блоків перед-аналізу» (В.Виноґрадський).
1. Подвір’я-економіка містить повсякденні практики виживання членів ро-
дини та відтворення цих практик, себто функціонування подвір’я від одного
природно-господарського сезону до іншого, із покоління в покоління.
2. Подвір’я-оснащення включає матеріальне й нематеріальне. Ідеться про іс-
торію виникнення та стан подвір’я як господарського «інструменту», який можна
побачити, «помацати». Селянське подвір’я постає як матеріальне утворення, су-
купність об’єктів та ресурсів, що характеризують господарське становище, соці-
альний статус господарів: бідні, заможні, багаті, сильні, слабкі. Нематеріальне
оснащення селянського двору означає звички, способи праці та відпочинку,
усталені поведінкові норми й етичні принципи, котрі характеризували мораль-
не життя подвір’я, дозвілля, спілкування з ріднею, сусідами, буденні звичаї,
29 Там само. – С.249–250.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
200 І.І.Колесник
звички, унормовані правила життя, а також дивацтва й особливості, що відріз-
няли один двір від іншого. Усі ці фактори відтворювали матеріально-предмет-
ну сферу, професійно-виробничу характеристику подвір’я як основного інстру-
менту селянського буття. Отже, характеристика селянської економіки й моралі
сприймається через матеріальне, тобто світ речей.
3. Подвір’я-уміння подає матеріали щодо культурної історії подвір’я як пев-
ної сукупності навичок і вмінь. Ідеться про селянський фах, знання, уміння,
спостережливість, готовність засвоювати нові знання, навички та користувати-
ся ними у щоденних практиках. Наприклад, про виготовлення продукту для
потреб життя двору та господарської праці селянина, зокрема кустарні вироби
сільських майстрів, притаманні певним реґіонам, котрі в інших місцях слугува-
ли як декоративне оснащення в побутовому житті (глиняні горщики, прядки,
постоли тощо). Нематеріальні уміння характеризуються здатністю вистояти в
тяжких умовах, складних життєвих обставинах, підтримуючи один одного, зор-
ганізуватися гуртом, відмобілізувати весь ресурс і вижити у скрутні часи.
4. Подвір’я-взаємини – це аналіз ситуацій взаємопідтримки, допомоги все-
редині родини і між родинами, або навпаки, суперечки, несприйняття, про-
тистояння селянських родинних кланів. З одного боку, ідеться про відносини
підтримки, співчуття й допомоги, прагнення до кооперації, з іншого, – про зрад-
ництво, злобу, заздрість, що характеризують цілий спектр взаємин між двора-
ми, кланами та родинами на селі.
5. Подвір’я-привілеї має на меті визначення особливого становища подвір’я
в конкретному соціумі, рівняння на нього як певний взірець, незалежно від того
чи йдеться про «зовнішні» привілеї, котрі подвір’я отримує від влади або з боку
односельців, чи то «внутрішні», що витворюються «зсередини» подвір’я, і носія-
ми яких виступають окремі члени родини, тобто привілеї хатнього вжитку. У та-
кому контексті вони сприймаються як соціально-моральна вартість.
6. Подвір’я-«особистість» віддзеркалює зміну соціальних ролей і впливів
окремих членів селянського подвір’я. Ідеться не лише про зміну функціональ-
них ролей у родині (господар, чоловік, невістка, зять, вихованець), а також про
зміну вікового, біологічного статусу членів родини (жінки, старі, діти, підлітки,
чоловіки). У цілому селянській двір не дає можливості виокремити особистість і
тим самим кинути виклик долі, традиції, індивідуальність цілком поглинається
сімейним побутом, родинним гуртом. Норми, порядок сімейного життя залиша-
ються статичними, незмінними. Дисципліна спільних трапез, молитов, відходу
до сну, пробудження, порядок відпочинку – це обов’язкові правила для всіх чле-
нів родини, двору. Це така собі незрима мережа життєвих правил і норм пове-
дінки, вихід за межі якої викликав неґативні реакції всіх членів групи, двору як
соціальної цілісності. Водночас були й особистості, які могли стати «символами
двору» або «чужинцями», «вигнанцями», «ізгоями».
7. Подвір’я-комунікації презентує характер взаємодії конкретного селян-
ського двору з іншими дворами, сімейно-клановими групами, а також норми
життя різних одиниць соціальної організації села, як-от громада, артіль, ко-
лектив, колгосп, МТС тощо. Проте у фокусі уваги завжди перебуває конкрет-
на одиниця – селянський сімейний двір. Певні зміни у його житті пов’язані з
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 201
процесами стрімкого перетворення, трансформації норм існування села за ра-
дянських часів – добою колективізації.
8. Подвір’я-«зовнішній світ» – аналітична модель, що описує взаємодію се-
лянського подвір’я з центрами волосного, районного, обласного формату. Ідеться
про промисли селян-відхідників, життя й працю їх у місті, обставини зіткнен-
ня із зовнішнім світом, перемоги селян, їх адаптування щодо інших життєвих
умов. Поняття «зовнішній світ» відносно селянського життя означає зустріч се-
лянського двору, його представників з іншим способом життя, економічними
інтересами, моральними, культурними нормами, релігійними звичаями, котрі
поширені «тут» і «там».
9. Подвір’я-«війна», «мир» розкриває внутрішні стосунки серед членів сімей-
но-родинних груп.
10. Подвір’я-«майбутнє» репрезентує план життєдіяльності родини. Ана-
лізуються стихійні стратегії дій і вчинків її членів, двору. Майбутнє проекту-
ється через усвідомлення минулого, життя й життєвих стратегій батьків і дідів,
уявляється на підставі досвіду того, як склалися життєві сценарії старших чле-
нів родини30.
Поза сумнівами, теоретична модель селянського двору, запропонована ро-
сійськими дослідниками, – це модель-навіґатор в історії селянства (економічній,
соціальній, родинній), сільського повсякдення, соціокультурній історії речей.
Її універсальність полягає в тому, що соціальне й матеріальне тут виступають
як рівноцінні актори, що перебувають у постійній взаємодії, а це й створює роз-
маїття реальностей, точніше реальність у різних вимірах.
Розробка соціокультурної історії речей доцільна принаймні з таких пер-
спектив, як річ і місце; річ і суспільство; річ і особистість. Зв’язка річ/місце пере-
буває в річищі геокультурології, ре-актуалізує проблеми географічного образу
реґіону, конкретної місцевості, певної території, річ/місце, місце/річ репрезенто-
вана низкою соціокультурних локусів дому: панський маєток, селянська хата,
селянське подвір’я тощо.
Мода на межі матеріального й соціального
Із перспективи зв’язки річ/суспільство варто вивчати такі явища, як рекла-
ма, ринок, музей, мода й багато чого іншого. Мода – це та сфера, де матеріальне
і соціальне виступають рівноцінними актантами, водночас суб’єктом та об’єктом
дії. Мода визначає одяг, тіло, речі – сферу «легких» знаків, адже сферу «важ-
ких», за словами Ж.Бодріяра, становить політика, мораль, економіка, знання,
культура, сексуальність. Мода існує лише в рамках сучасності, саме сучасність
є джерелом та зразком нео і ретро, новацій і анахронізмів. «Сучасність – це код,
і мода – це його емблема». Саме мода стремить до соціальності, висока ж мода –
це перехід в «ігрову соціальність», – стверджував Ж.Бодріяр.
Мода являє собою цілісність матеріального й соціального. Її матеріаль-
ність полягає в речах, виробництві, торгівлі, вона пов’язана з тілом та одягом.
Соціальність моди означає, по-перше, що вона стосується Жіночого, а не жінок,
30 Виноградский В.Г. Российский крестьянский двор: социологический преданализ // Социс. –
2006. – №7. – С.57–60.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
202 І.І.Колесник
мода атакує суспільство, яке фемінізується внаслідок емансипації жінок. По-
друге, мода імморальна, тобто нічого не знає про добро та зло, красиве й потвор-
не, раціональне чи ірраціональне. Мода руйнує будь-який порядок, усталені
звичаї, скасовує класову боротьбу, тому будь-яка влада її не сприймає. Мода
чинить спротив будь-якому імперативові, будь-якій ідеології, проте без жодної
мети (Ж.Бодріяр)31. Прикладом такого протистояння влада/мода є феномен ра-
дянської моди.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. мода як соціальне явище пережила
справжню революцію. Вона стала масовою, поширилася серед різних соціаль-
них страт, особливо середнього класу, а через селян, які працювали в місті, про-
никла у село. Мода демократична, предмети одягу перетворюються на товар,
котрий виготовляється в майстернях, приватними кравцями, що робить його
доступним широким верствам. Виникає розгалужена мережа магазинів модно-
го одягу, в яких окремі товари «підганяються» під замовника. Популяризації
моди сприяла індустрія модних журналів «Мода», «Модний кур’єр», «Вестник
моды», додаток «Паризькі моди» до журналу «Нива», дамські журнали друку-
вали викройки модних моделей вбрання. Мода стає вкрай мінливою, реагуючи
на соціальні зміни, політичні події, суспільні настрої та смаки. Ритм соціально-
го життя неймовірно прискорюється, формується індустріальний спосіб життя з
узвичаєним розпорядком дня, нормативним чергуванням праці й годин відпо-
чинку тощо. Новому статусу моди та модності у суспільстві сприяли промисло-
вий переворот, розвиток масового промислового виробництва, нові технології,
успіхи текстильної, швейної, хімічної промисловості, а також радикальні соціо-
культурні зміни – процеси урбанізації та фемінізації суспільства.
Соціальна емансипація жінки мала наслідком появу «нових жінок», нового
типу – «працюючої жінки». Винахід швейної і друкарської машинок, якими в
першу чергу скористалися жінки, можна прирівняти, як дотепно зауважив су-
часник, до емансипації неґрів або звільнення селян. Відтоді жінка починає кон-
курувати з чоловіками, що призвело до здешевлення праці32. У нових умовах
мода була показником не лише статків і ранґу чоловіка заміжньої жінки, але
й маркером власного статусу жінки, характеру її діяльності та місця у суспіль-
стві. Символом жіночої емансипації можна вважати відмову від корсетів, які не
тільки були шкідливими для здоров’я, але й стримували рухливість, м’язову та
символічну свободу. У Великобританії та США у 1880-х рр. виник навіть цілий
рух проти корсетів.
Мода дедалі більш набуває наднаціональних ознак, стає універсальною,
виступає складовою мистецтва та культурних відкриттів. Новий стиль модерн
орієнтувався на культуру Криту й Японії, замість Геркуланума та Помпеїв дже-
релом дизайнерської думки стають Кносс і «Мадам Батерфляй».
У моді знаходять відображення політичні та естетичні тенденції свого часу.
Якщо XIX ст. поєднувало два напрями: спорт та світські салони, тобто в ній
31 Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть / Пер. з фр. Л.Кононовича. – Л., 2004. – С.143, 145–
146, 151–154, 156–157, 163–164.
32 Вільшанська О.Л. Мода у повсякденному житті міського населення України кінця XIX – по-
чатку XX ст. // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – Вип.XIV. – К., 2007. – С.309–313,
316.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 203
співіснували функціональність і декорація, то у XX ст. залізниця, авто, вело-
сипед, кіно, а також скульптори, архітектори, художники й журналісти мали
вирішальний вплив на моду. В одязі знаходить символічне відображення рит-
мічний, обертовий рух. Форми одягу стають м’якими, пластичними, як і дверні
ручки, перила, вуличні ліхтарі, фасади будівель. Промисловий шум, ритм пра-
цюючого верстата відчутний і в «Болеро» М.Равеля. Прискорений ритм життя
присутній у картинах Е.Деґа, російських сезонах С.Дяґілєва, графіці А.Тулуз-
Лотрека, у танці А.Дункан, яка, знявши корсет, виступала у просторому зруч-
ному вбранні (пеплос).
Після потрясінь Першої світової війни в моді настає рішучий перелом, ра-
дикально змінюється силует жіночого вбрання через скорочення довжини спід-
ниць та зачіски. Жіночий одяг під впливом кубізму стає виразно геометричним,
підкреслюється невизначеність статі, чи то напівхлопець, чи напівдівчина.
Мода-ґарсон, жінка-хлопчик, знаходить застосування в різних професіях, за-
няттях спортом і модними танцями, фокстрот, чарльстон, джаз. Ідеалом вва-
жалась висока, струнка, з довгими ногами і руками жінка, яка курить сигарети
через довгий мундштук.
Чоловіча мода не така мінлива, утім і вона також зазнала нововведень.
Зникає пальто-сюртук, з’являється новий одяг: чорний піджак, жилет та штани
у смужку, який змінювався лише в незначних деталях і зберігся донині. Циліндр
та котелок поступаються м’якому фетровому капелюху. Краватка, як єдиний
яскравий елемент чоловічого вбрання, залишається дуже скромною. На зміну
білій сорочці приходять кольорові. Для урочистих випадків обов’язковим зали-
шається фрак, проте дедалі більш популярним стає спортивний тип, починає
складатися і тип одягу людини праці33.
За радянських часів мода мала кілька сеґментів. Перший – партійні функ-
ціо нери, «радянські дами», котрі жили в достатку, одягались у відомого модельє-
ра Н.Ламанової, протегували митцям, сперечалися через автомобілі, заводили
салони (В.Ходасевич). Другий сеґмент становили представники творчої еліти,
актори, режисери, письменники, учені, а також непмани, партійна номен-
клатура нижчих ранґів, які могли купувати модний одяг, шити на замовлен-
ня, привозити з-за кордону, стежити за модними тенденціями. Третій сеґмент
утворювали художники й «конструктори одягу», які працювали на державних
фабриках легпрому. Водночас у країні гостро давався взнаки дефіцит одягу та
вкрай низький споживчий рівень основної маси населення.
Мода та історик – це сюжет, подібний до камінця, кинутого у воду, що утво-
рює концентричні кола численних смислів. Наприклад, із приватного листу-
вання М.Грушевського відоме його ставлення до свого зовнішнього вигляду,
модних впливів та власного стилю. Так, у листі до колеґи, з яким протягом три-
валого часу зберігав добрі й тісні не лише професійні, але товариські та сімейні
стосунки – К.Студинського, відомий історик звертався з делікатним проханням
привезти для нього деякі речі, предмети ділового костюму. Це був період, коли
М.Грушевський повернувся в радянську Україну, працював в академії наук,
а К.Студинський, як закордонний співробітник академічних інституцій, мав
33 Иллюстрированная энциклопедия моды. – Прага, 1988. – С.293, 300–302, 307–309.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
204 І.І.Колесник
можливість бувати у справах у Харкові та Києві. Зокрема, у листі від 20 квітня
1927 р. М.Грушевський просив привезти для нього літній костюм, піджак, капе-
люх і паризькі парфуми:
«Як не буде Вам трудно, то просив би привезти мині: легкий сірий
костюм літній, маринарка і сірий капелюх (знаєте мою фіґуру, а
голова наоколо 58 центиметрів) і два флякони перфуми паризької
Coty: оден Violette Pourpre, а другий Roze Jacqueminot, можна до-
сить великі, коли єсть, я Вам сі гроші сподіваюсь виплатити ще
перед виїздом, а якби не поспіли, то тут. Вибачайте, що затруд-
нюю, але, знаючи Вашу приязнь, насмілююсь турбувати».
У наступному листі до К.Студинського М.Грушевський уточнював своє про-
хання-замовлення, описуючи деталі вбрання, указуючи розмір предметів одягу,
прийнятні кольори, якість матеріалів, аксесуари. Так, він просив купити пов-
ний літній комплект: піджак, жилет, брюки з тонкого сукна, а також окремо
піджак з брукселіни чорного або темно-сірого кольору та ще фетровий капелюх
у чорних чи темно-коричневих тонах. Із листа М.Грушевського зрозуміло, що в
Києві він не мав свого кравця, французькі парфуми тут були такої ж ціни, як і
у Львові:
«Перфума дійсно задорога; по сій ціні мабуть і тут можна дістати.
Кравця знайомого не маю, отже посилаю Вам на обороті міру, взя-
ту з літнього костюму, який ношу. Маринарка без ковніра, може
бути без підшивки, 73 ст довга. […] Довжина сподень (не рахуючи
паска) 103 ст, талія 111 ст, – писав він Студинському, додавши
при тому малюнки піджака і брюк. – Літній костюм прошу пов-
ний: маринарка, камізелька, сподні, з якогось тонкого суконця, а,
коли можна, окрім того маринарку з брукселіни чорної або темно-
сірої. Капелюх фільцовий темно-брунатний, або чорний, ще кра-
ще, якщо єсть іще Habig»34.
Видно, що М.Грушевський дотримувався класичного стилю, надавав пере-
вагу чорно-сірим, темно-коричневим тонам і був парфумерним денді. Як дійс-
ний член ВУАН, очільник цілої низки академічних інституцій він одержував
доволі високу зарплатню – 440 руб. або 200 дол. У листі від 25 грудня 1925 р.
М.Грушевський писав К.Студинському:
«Збільшили нам платню, і ще обіцяють від 1.1. – разом мав би я
діставати коло 400 карб.=200 долярів місячно, на се вже можна б
жити (житє у нас все-таки досить дороге!)»35.
Листи М.Грушевського дозволяють реконструювати ґардероб історика, його
смаки, ставлення до моди. До цього предметного ряду належать костюми на різні
сезони року, плащі, піджаки (маринарки), жилети (камізельки), черевики, капе-
люхи, краватки, шкарпетки. У черговому листі перед приїздом К.Студинського
в Україну й зустріччю з ним у Києві (вересень 1927 р.) М.Грушевський про-
сив привезти йому необхідне: кілька брюк у смужку на всі сезони, піджак без
34 Листи Михайла Грушевського до Кирила Студинського (1894–1932 рр.). – Л.; Нью-Йорк,
1998. – С.206, 208.
35 Там само. – С.180.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 205
жилетки, кілька краваток, до них дюжину припинок та дюжину запонок для
манжетів (він зробив навіть малюнки), та півдюжини шкарпеток, черевики на
подвійній підошві коричневого кольору:
«Коли будете ласкаві, прошу мені привезти сподні в паски теплі,
на зиму, другі лекші, на весну, і треті зовсім легкі, як найлекші, на
літо. Ще одну таку брукселінову маринарку як ся – без камізельки.
Брунатні черевики на подвійній золі, ч. 41. Краваток кілька до
підвішування, як я просив; кілька стручків ванілії, бо тут зникла,
спінок до краватки, досить високих тузин, і до маншетів тузин.
Шкарпеток півтузина. Прошу солідні, але не якісь першорядні».
Своє ставлення до моди та модного історик визначає як прагнення помір-
кованого, якісного, статусного, без надмірної розкоші, що кидається у вічі: «Я не
люблю купувати для себе дорогі річи, се якась у мене відраза до всяких prima –
praktisch und solid».
Показово, що через два роки в листі до К.Студинського (жовтень 1929 р.)
М.Грушевський у своїх проханнях-замовленнях акцентував уже не на предме-
тах одягу, а на дефіцитних товарах та ліках, тобто давалися взнаки наслідки
«зламу непу», що супроводжувалося розгортанням пропаґанди аскетизму в по-
буті. Проте відчувалися не лише проблеми з товарами та харчами, як наслідок
індустріалізації, але й пригнічений настрій історика через внутрішні академіч-
ні суперечки, складну ситуацію у справах («до того ж прилучився загальний
пригнічений настрій»). М.Грушевський писав, що з плащем (обероком) «можна
почекати, обійдуся сю зиму, натомість прошу по можності не забути иншого – ка-
пелюх, штракоцові черевики 41, ванілію, каву, аспіріну, верамону, Subtonin»36.
Відтак листування засвідчувало суттєвий дефіцит виробів, добротного одягу, бі-
лизни, аксесуарів (краваток, манжетів). Указувало воно й на зникнення деяких
приправ (ванілі), кави, ліків (аспірин, верамон).
Цілком очевидні фінансові можливості історика та його родини, які дозво-
ляли замовляти з-за кордону через друзів дефіцитні товари й предмети одягу.
У такий спосіб побутові речі, одяг, харчі разом із людьми, котрі їх купують, при-
возять, користуються ними, утворюють концентричні мережі зв’язків від особи
(взаємини особистісні, родинні, товариські, професійні, адміністративно-корпо-
ративні) до комунікацій у межах соціальної групи (наприклад, академічного
співтовариства) аж до взаємодії різних суспільно-політичних укладів (зокрема,
галицького та радянського). У таких комунікаційних мережах предмети, речі,
виступають соціально-орієнтованими, себто акторами суспільного життя, від-
творюючи подробиці життя від психічного стану особистості до радикальних
змін в економіці.
У другій половині 1930-х рр. унаслідок індустріальної модернізації, суттєво-
го збільшення міського населення спостерігалося підвищення міської культури
та уваги до моди. Населення мало відчути полегшення життя як успіх перших
п’ятирічок. Складовою нового курсу держави, який пізніше назвуть «неонепом»,
стало відродження моди, журналів мод, відкриття у великих містах зразко-
вих універмагів (ґумів, цумів, пасажів) із модними ательє. У 1934 р. у Москві
36 Там само. – С.213, 239.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
206 І.І.Колесник
запрацював перший Дім моделей одягу на чолі з Н.Макаровою (племінни цею й
ученицею Н.Ламанової).
У свідомості радянського суспільства 1930-х рр. мода асоціювалася не стіль-
ки з розвитком смаку та культурою одягу (вмінням стежити за зміною модних
стилів, ураховуючи індивідуальні особливості), скільки, як це не парадоксаль-
но звучить, із придбанням предметів розкоші. Такому спрощеному розумінню
моди сприяла не лише бідність, злиденність, низький побутовий і культурний
рівень населення, але й політика держави. Розширення мережі ресторанів і
кафе, початок масового виробництва парфумерії та косметики, ігристого вина
(«шампанського») й шоколаду асоціювалось із достатком, добробутом. У цей
період складається система ательє мод для індивідуального пошиття одягу на
замовлення, що слугувало ознакою «соціалістичної культурності». Проте відбу-
вався процес відтворення основних символів традиційної моди, зростання мод-
них тенденцій та утворення державою системи модних інститутів. Ріст міської
культури і чисельності населення, увесь накопичений досвід 1920–1930-х рр.
був використаний для розвитку модної індустрії в наступний період.
Війна, повоєнні голодні роки значною мірою травмували споживацькі на-
строї та психологію споживання, деформували природні процеси розвитку моди
й моделювання одягу. Саме на матеріалах радянської історії моди, державного
реґулювання індустрії краси можна спостерігати як мода, її предмети створю-
вали єдину мережу взаємодії з людьми, владою, державними інституціями, як
штучно витворювався феномен «радянської моди». Масовість виробництва, не-
бачена демократизація «високої моди», доступної кожному радянському грома-
дянинові, державна монополія на виготовлення модних речей – давали змогу
контролювати те, як одягається населення, формувати через одяг його смаки та
впливати на модні тенденції на відміну від традиційної буржуазної моди. Усе
це загалом спричинилося до виникнення «радянської моди» – прогнозованої,
політично коректної, естетично досконалої, придатної для радянських грома-
дян із медичних, кліматичних та інших раціональних міркувань. Відтак «ра-
дянська мода» розглядалась як «синтез найкращого вітчизняного та світового
моделювання». Ознаками та джерелом «радянської моди» вважались народні
мотиви, а також демократизм, «масовість», «загальна доступність», на відміну
від Заходу, де модельєри задовольняли смаки верхівки суспільства.
Водночас мода в мережі соціальних взаємин виступала знаряддям про-
тесту проти існуючого порядку. Мода своїми циклами ніяк не підпорядковува-
лася законам адміністративної, планово-директивної економіки. Мода почала
впливати на виробництво, а відтак і економіку: постійне коливання попиту
через відмову населення купувати застарілі моделі й немодні речі призво-
дило до величезних збитків. Споживчі пріоритети молоді, молодіжні мода та
субкультура мали протестний характер – це і «боротьба зі стилягами», і мода
на міні-спідниці в дівчат, бороди та довге волосся у хлопців, і жіночі брюки,
яскрава косметика та біжутерія, і, нарешті, джинсовий одяг. «Джинсова мода»
кинула виклик радянському класичному стилю, який менше піддавався впли-
вам та змінам.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 207
У 1970–1980-х рр. радянське суспільство переживало «модний бум», що було
пов’язане зі зростанням добробуту й можливістю вибору, поширенням культури
одягатися. Невипадково наприкінці 1980-х рр. розгорнулася дискусія навколо
шкільної форми, котра мала універсальний, «дисциплінуючий» характер. Криза
пізнього радянського суспільства, занепад моралі, етики, соціальне розшару-
вання, слабкість пануючої ідеології, руйнування села і традиційних цінностей
спровокували й кризу «радянської моди», яку поглинула хвиля вульґарності.
У пострадянський період спостерігається величезний інтерес до моди, адже те-
пер вона слугує інструментом вивільнення особистості та суспільства від реґла-
ментованих норм громадського життя й поведінки37.
У сучасній культурі одягатися присутні всі найновіші атрибути моди та мод-
ності: модні доми, бутіки, салони дизайнерів-модельєрів, тижні моди, дефіле, без-
ліч відповідних журналів, дамських ґлянцевих видань, fashion-журналістика,
аґресивна реклама модної продукції, мерехтіння трендів, виставки дизайнерів
одягу, популярність «Luxury», престижність кар’єри моделі. Мода, модні речі
стають засобом самоідентифікації та самопрезентації людини, саме у взаємодії
моди й особи зникає грань між humans/nonhumans. Мода стає тотальною, вона
охоплює всі сторони сучасного життя. Якщо мода базується на тиражуванні, се-
рійному виробництві та утилітарності, то колекція старовинного одягу, речей,
предметів мистецтва – завжди унікальна та індивідуальна.
Колекціонування: між предметом та особистістю
Із перспективи річ/особистість заслуговує на увагу феномен колекціонуван-
ня, а також колекції та колекціонера. Саме колекціонування як діяльність роз-
криває сенс «повороту до речей», тобто соціальний характер інтеракції предме-
ту й людини. У Ж.Бодріяра знаходимо пояснення передумов колекціонування.
По-перше, ідеться про пошук своїх коренів, родоводу, старовинні речі – знак і
свідчення минулого буття, потяг до них означає інтерес до власного минулого,
своїх витоків. По-друге, феномен колекціонування зумовлений до певної міри
неродовитим, простим походженням. Інтерес до збирання антикварних речей
неначе додає культурної та соціальної респектабельності людині скромного
походження. Колекціонуванням, зазвичай, цікавляться представники вищого
прошарку середнього класу.
Колекціонування має психофізичну природу, колекція слугує засобом са-
мо пре зентації особистості. Людина, уважає Ж.Бодріяр, завжди колекціонує
сама себе. Колекція – це нарцисична самопроекція особистості на безліч ре-
чей навколо себе: авто, ручка, жінка постають як еквіваленти «я» людини. Ко-
лек ціонування часто визначають як пристрасть, хворобу, урешті залежність.
Природа збиральництва залежить від різних чинників: віку, статі, соціального
статусу. Колекціонування проходить кілька фаз і співвідноситься із сексуаль-
ним станом суб’єкта38.
37 Журавлев С., Гронов Ю. Власть моды и советская власть: история противостояния // Историк
и художник. – 2006. – №3. – С.103–108; №4. – С.110–116; Gronow J. The Sociology of Taste. – London;
New York, 1997, Idem. Caviar with Champagne: Common Luxury and the Ideas of the Good Life in
Stalin’s Russia. – Oxford; New York, 2003.
38 Бодрийяр Ж. Система вещей. – Москва, 1999. – С.85, 93–94, 97–98, 102, 110, 115–117.
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
208 І.І.Колесник
Перша фаза колекціонування – дитинство. Для дитини збирання предметів
слугує невід’ємним засобом пізнання довкілля. 7-літній вік – найактивніша ста-
дія у процесі колекціонування. Часто ініціаторами створення перших колекцій
виступають батьки, саме дорослі заохочують інтерес до збирання різних речей
і дрібниць. Найбільш типовими предметами «дитячих» колекцій стають марки,
поштові конверти, фото артистів, монети, календарики, іграшки з кіндер-сюр-
призів. Це стадія безосібних, безликих колекцій серійних, узвичаєних предме-
тів, колекцій, в яких кількість брала гору над якістю. Звісно, індивідуальність
не настільки сформована, щоб почати збирати щось унікальне. Типовими озна-
ками дитячих колекцій є всеїдність, невміння та небажання вибирати. Поряд із
тим це період альтруїзму й активного обміну предметами, що колекціонували-
ся, до того ж відсутня і мораль в діях (не у змозі обміняти – вкради).
В еволюції колекціонування підлітковий період характеризуються форму-
ванням індивідуальності, виникненням усіляких комплексів, появою дівочих
і юнацьких колекцій. Дівчата збирають іграшки, обгортки, ляльок, наклейки
від ґумок, тексти пісень, фарфорові дрібнички; хлопчики – солдатиків, постери,
трансформерів, вкладиші, диски, модельки автомобілів, корки від вина, пивні
бляшанки. Колекції підлітків, здебільшого утаємничені, збираються суто для
себе, зорієнтовані вони на пошуки ексклюзивного, виняткового (відлуння, ан-
кети, емоції).
Наступний етап збиральництва (у віці після 20-ти років) виходить в основ-
ному з міркувань престижу, особистісної мотивації. Збирач відмовляється від
всеїдності, спираючись на власний смак та вподобання, колекції стають ори-
ґінальними, якісними. Сублімація колекціонера зумовлюється його власними
фантазіями. Сексуальна природа колекціонування виявляється саме у кри-
тичних фазах сексуальної еволюції, а самі колекції, на думку Ж.Бодріяра,
спрацьо вують як потужний компенсаторний фактор. Виникають колекції пев-
ної спрямованості, жанру (наприклад, диски з музикою конкретного періоду чи
композитора). На зміну підлітковому періоду таємниць, «приховування» своїх
колекцій приходить період демонстрації власних можливостей (економічних,
культурних, смакових), соціального статусу та статків («дивиться, що у мене
є! що я можу!»). Джерелом створення і поповнення таких колекцій стають ін-
тернет-ринки, дилерські блоґи тощо. Обмін предметами практично відсутній.
Колекції виставляються у спеціально замовлених вітринах, на полицях, що
слугує виявом індивідуальності, засобом самопрезентації. На цій стадії колекції
мають акцентувати, а не приховувати сексуальність її власника. Визначальним
принципом колекціонування на даному етапі є самоствердження особистості,
демонстрація індивідуальних можливостей. Предметами колекціонування ста-
ють статусні речі: живопис, прикраси, скульптура, військова атрибутика тощо.
Суттєво змінюються і пріоритети збирача цінностей, ідеться про обачливе, ро-
зумне, вибіркове збиральництво, з рисами іронії та самоіронії (М.Плисецька
збирала дивні прізвища).
Колекціонування в добу зрілості (після 40 років) означає найактивніший,
найстильніший період у житті колекціонера, який практично ніхто не оминає,
обрана річ сприймається як предмет любові. Колекціонування взаємно доповнює
Укр.іст.журн. – 2012. – №3
«Повернення до речей» як перспектива історичних досліджень 209
та компенсує сексуальну активність. Жінки «колекціонують» чоловіків, чолові-
ки – жінок. Колекції зрілого колекціонера різноманітні, респектабельні, позна-
чені індивідуальністю. Він збирає те, що для нього становить інтерес, а не те,
що поціновують інші, і зовнішня оцінка його зібрання не є важливою. Основна
риса зрілого колекціонера – азарт пошуку, висліджування/вистежування і за-
володіння омріяною річчю. Адже для нього ніщо дешеві сувеніри з мандрівок
чи курортні трофеї. Визначальними рисами колекціонера-профі є справжнє по-
лювання на річ, маніпулювання нею і навколо неї. Ціна речі, предмету пиль-
нування для нього не має сенсу, головна мета – заволодіти в будь-який спосіб.
Колекції зрілого колекціонера витворюються здебільшого довкола будь-якої ідеї
й часто слугують компенсацією смутку, самотності, похмурого існування чи на-
пруженої праці.
«Золотий вік» колекціонера – період після 60-ти. Це час підсумків і зваженої
самооцінки. Пристрасть до колекціонування супроводжується втратою почуття
нинішнього часу. Володіння річчю для старого колекціонера позбавлене сексу-
альності, воно радше є статусним. У «побутовій міфології» згасає страх часу й
смерті (Ж.Бодріяр). Солідний колекціонер, на відміну від молодих, не поспішає
виставляти свої колекції, не демонструє їх прилюдно, а навпаки, ховає, зберігає
від чужих очей, насолоджуючись ними на самоті. Старий колекціонер – це зна-
вець, аналітик, він енциклопедично обізнаний із предмету, дуже прискіпливий,
позбавлений зайвих емоцій. Так, представники творчих професій із віком (пись-
менники, режисери, актори, політики та бізнесмени), як правило, володіють со-
лідними колекціями, є постійними учасниками престижних аукціонів (типова
історія колекцій Ростроповича – Вишневської). Предметами колекціонування
стають дорогоцінні речі: антикваріат, живопис, скульптура, ювелірні прикраси
(Ґ.Уланова), коштовне каміння, предмети декоративно-ужиткового мистецтва,
меблі (колекція С.Ріхтера), рукописи, стародруки, часописи тощо39. У цілому, як
зазначав Ж.Бодріяр, колекція – це низка елементів плюс особистість колекціо-
нера, себто будь-яка колекція має подвійну, психофізичну та історичну природу.
У цілому «поворот до речей» є знаком і викликом часу. Звернення до мате-
ріального світу, розуміння соціальності речі як рівнозначного елементу мере-
жі соціальних відносин демонструє нові можливості історичного дослідження.
«Речовий поворот» може спричинитися до встановлення рівноваги між емпірич-
ним і теоретичним знанням, що означає створення теорій «середнього рівня» та
їх верифікацію на матеріалах історичної науки.
39 Орлова Л. Коллекциям все возрасты покорны // Антиквар. – 2007. – №7. – С.66–69.
The article highlights the problem of “material turn” in historical researches, which
essence is associated with the new forms of things conceptualizing. The core of this
“turn” is “Actor Network Theory” by B.Latur under which people and things (non-
people) form a unified system of social interaction. This means that things and
material objects also have a social nature, which is considered from the prospect of
cultural pair: manorial estate/peasant hut, the history of Soviet fashion, and the
phenomenon of collecting.
|