Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка
Gespeichert in:
| Datum: | 2014 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української мови НАН України
2014
|
| Schriftenreihe: | Культура слова |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111591 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка / Л. Гнатюк // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 6-20. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-111591 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1115912025-02-23T18:20:04Z Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка Гнатюк, Л. Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови 2014 Article Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка / Л. Гнатюк // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 6-20. — укр. 0201-419X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111591 uk Культура слова application/pdf Інститут української мови НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови |
| spellingShingle |
Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови Гнатюк, Л. Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка Культура слова |
| format |
Article |
| author |
Гнатюк, Л. |
| author_facet |
Гнатюк, Л. |
| author_sort |
Гнатюк, Л. |
| title |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка |
| title_short |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка |
| title_full |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка |
| title_fullStr |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка |
| title_full_unstemmed |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка |
| title_sort |
староукраїнське джерело мови тараса шевченка |
| publisher |
Інститут української мови НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Слово Тараса Шевченка в історії літературної мови |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/111591 |
| citation_txt |
Староукраїнське джерело мови Тараса Шевченка / Л. Гнатюк // Культура слова. — 2014. — Вип. 80. — С. 6-20. — укр. |
| series |
Культура слова |
| work_keys_str_mv |
AT gnatûkl staroukraínsʹkedžerelomovitarasaševčenka |
| first_indexed |
2025-11-24T09:07:17Z |
| last_indexed |
2025-11-24T09:07:17Z |
| _version_ |
1849662098235195392 |
| fulltext |
СЛОВО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
В ІСТОРІЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
Лідія Гнатюк
СтароукраїнСьке джерело мови
тараСа Шевченка
Питання про місце і роль Тараса Шевченка в іс-
торії української літературної мови привертало
увагу українських та зарубіжних лінгвістів різних
поколінь і наукових шкіл – В. Сімовича, І. К. Біло-
діда, П. Д. Тимошенка, В. Чапленка, Ю. В. Ше-
вельова, П. П. Плюща, В. М. Русанівського,
М. Мозера та багатьох інших. Проте й досі неодно-
значно трактується проблема зв’язку мовної практи-
ки Тараса Шевченка зі староукраїнською книжною
традицією, оскільки все ще триває дискусія про
наступність між старою українською літератур-
ною мовою та новою українською літературною
мовою.
Розглядаючи архаїзми в мові Шевченка, В. Сі-
мович характеризував їх як «природні», слуш-
но наголошуючи на тому, що «відділювати їх
від чисто народніх елементів його мови не слід,
бо ... поет уважав їх за свої, українські...» (Сімо-
вич В. Дещо про Шевченкову архаїзовану мову //
Сімович В. Праці в двох т. – Чернівці, 2005. – Т. 1. –
С. 341, 352).
Церковнослов’янську грамоту засвоїв Шевчен-
ко ще в дитинстві; про це він згадував у «Гайда-
маках»: ... Бо й мене хоч били,/ Добре били, а бага-
то/ Дечому навчили! Тма, мна знаю, а оксію/ Не
втну таки й досі. Відомо, що «тма», «мна» – це
склади в церковнослов’янських букварях, за яки-
ми навчали читати, а оксі́я – діакритичний знак,
який традиційно ставився у церковнослов’янських
словах.
Ще малим школярем Т. Шевченко не лише
вивчав Псалтир, а й читав його над померли-
ми. В. М. Русанівський слушно підкреслю-
вав вплив цієї книги на мовну свідомість читача
(Русанівський В. М. У cлові – вічність: (мова тво-
рів Т. Г. Шевченка) / В. М. Русанівський. – Київ :
Наукова думка, 2002. – С. 87; далі – Русанівський).
Як свідчить у «Гайдамаках» сам поет, одну з книг
церковнослов’янською мовою – Мінею (книгу для
читання на кожен день року) – читав по неділях
і його батько: Бувало, в неділю, закривши Мінею,/
По чарці з сусідом випивши тієї,/ Батько діда
просить, щоб той розказав,/ Про Коліївщину,
як колись бувало.
Мовна свідомість T. Шевченка вже не сприймала
церковнослов’янської мови як «культивованого різ-
новиду рідної» (за влучним висловом В. Живова),
як це було у Г. Сковороди, адже з другої третини
XVIII ст. царизм робив усе для знищення україн-
ської освіти й освіченості, а отже, у часи Шевченка
вже значною мірою органічний зв’язок мовної сві-
Слово тараса Шевченка в історії літературної мови 7
культура слова №80′ 20148
домості українця із церковнослов’янською мовою
був послаблений. Проте, як небезпідставно припус-
кає В. М. Русанівський, «у свідомості Т. Шевченка
панувало поняття про невіддільність українського
і церковнослов’янського джерел у мовному вихо-
ванні. Інакше важко було б пояснити, чому він вико-
ристовує і українську, і церковнослов’янську мови
у своєму «Букварі южноруському» (СПб., 1861)»
(Русанівський, 93).
Відомо, що в період «трьох літ» (1843–1845),
а також під час роботи співробітником Тимча-
сової комісії для розгляду давніх актів (1845–
1847) Шевченко вивчав пам’ятки старого пись-
менства (Тимошенко П. Д. Морфологічні риси
мови творів Шевченка (особові форми дієслів) /
П. Д. Тимошенко // Збірник праць двадцять тре-
тьої наукової Шевченківської конференції. –
Київ, 1979. – С. 23; Русанівський, 66), що також
позначилося на його мовній свідомості.
Зв’язок мови Тараса Шевченка зі староукраїн-
ською книжною традицією простежується на всіх
мовних рівнях. Акцентний малюнок Шевченко-
вого тексту в багатьох випадках є продовженням
орфоепічної традиції церковнослов’янської мови
української редакції і в цілому – староукраїнської
літературно-писемної традиції кінця XVI–XVIII ст.
Даниною давній українській церковній ви-
мові є зокрема наголошування кореневого
складу іменників (Огієнко І. Український лі-
тературний наголос / І. Огієко. – Вінніпег,
1952. – С. 22; далі – Огієнко 1952), а, як слуш-
но зауважив І. Огієнко, «у своїй більшості дав-
9Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
ній церковний український наголос відбивав жи-
вий український наголос свого часу, що й тепер
ще живе в західноукраїнських говорах» (Огієнко
1952, 45–46). Досліджуючи наголоси «Стрятин-
ського Служебника» 1604 р. – першого друковано-
го служебника з українськими наголосами, поши-
реними в той час у церковному вжитку в Україні,
який ліг в основу київських видань 1620 р. і 1629 р.
(що спричинило поширення цих наголосів по
Україні), учений підкреслював велику консерва-
тивність церковної вимови.
Порівнявши систему наголосів «Стрятинського
Служебника» 1604 р. і «Московського Служебни-
ка» 1656 р., І. Огієнко показав відмінність у наголо-
шуванні тих самих слів, уживаних у мові церковної
служби в Росії та в Україні. Українській богослуж-
бовій традиції, на відміну від російської, був власти-
вий кореневий наголос в іменниках, прикметниках,
порядкових числівниках:
«Стрятинський
Служебник»
«Московський
Служебник»
безáконїє
бы́тїє
врагъ, врáга
врáта
все́го
втóрый
глáва
зáконъ
зéмный
ми́рскїй
та ін.
беззакóнїє
бытїє́
врагъ, врагá
вратá
всегó
вторы́й
главá
закóнъ
земны́й
мїрскі́й
(Огієнко І. Український
наголос на початку XVII
віку. –Жовква, 1926. –
С. 17–28; далі – Огієнко
1926)
культура слова №80′ 201410
У текстах Г. Сковороди (Подаємо за: Сковоро-
да Г. С. Повне зібрання творів: у 2 т. / Г. С. Ско-
ворода. – Київ, 1973) також засвідчено кореневе
наголошування іменників: глáва, грóбы, в двóры;
зéрно, в стрáну, язы́ку, язы́ка, язы́кам, язы́ками,
язы́ках та ін.
Притаманне староукраїнській книжній тради-
ції кореневе акцентування в усіх словоформах
лексеми язик (‘1. мова; 2. народ’) послідовно
відбиває і мовна практика Т. Шевченка, що за-
свідчує передусім віршовий розмір: Од молдовани-
на до фіна/ на всіх язи́ках все мовчить,/ Бо благоден-
ствує («Кавказ»); Встане правда! Встане воля!/
І Тобі одному/ Помоляться всі язи́ки/ Вовіки
і віки («Кавказ»); І мечі в руках їх добрі,/ Ост-
рі обоюду,/ На отмщеніє язи́кам/ І в науку лю-
дям («Давидові псалми»; «Неофіти»).
У текстах поета натрапляємо й на корене-
ве наголошування прикметників: І мене в сем’ї
великій,/ В сем’ї вольній, но́вій/ Не забудьте
пом’янути/ Незлим тихим словом («Як умру,
то поховайте...»); Пошли мені святеє слово/ Святої
правди голос но́вий! («Неофіти»); Світе я́сний!
Світе тихий!/ Світе вольний, несповитий!
(«Світе ясний! Світе тихий!»).
Водночас у Шевченка засвідчено й флектив-
не наголошування прикметників новий, ясний:
Перед Нероном,/ Перед Юпітером нови́м,/ Мо-
лились вчора сенато́ри/ І всі патриції, і вчора/
Лилася Божа благодать («Неофіти»); О роде
суєтний, проклятий,/ Коли ти видохнеш? Коли/
Ми діждемося Вашингтона/ З нови́м і пра-
ведним законом? («Юродивий»); Присняться
11Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
діточки мені,/ Веселая присниться мати,/ Дав-
нє-колишній та ясни́й/ Присниться сон мені!
(«Поставлю хату і кімнату...»); Орися ж ти, моя
ниво,/ Долом та горою!/ Та засійся, чорна ниво,/
Волею ясно́ю! («Не нарікаю я на Бога...»; наго-
лос поставлено Шевченком). За спостереженням
З. М. Веселовської, староукраїнські пам’ятки
кінця XVI–XVII ст. уже засвідчують вагання
наголосу в прикметнику новий (Веселовська З. М.
Наголос у східнослов’янських мовах початкової
доби формування російської, української та
білоруської націй (кінець XVI – початок XVIII ст.)
/ З. М. Веселовська. – Харків : Видавництво
Харківського університету, 1970. – С. 83). Це
явище, як було показано вище, відбиває і мовна
практика Шевченка.
Іншою характерною рисою українського
церковного наголошування, на відміну від ро-
сійського, було послідовне акцентуваня суфік-
сів -éнн, -áнн у прикметниках, дієприкметниках
і похідних від них прислівниках, що І. Огієнко по-
мітив ще в «Адельфотесі»: благоденствéнный,
двойствéнный, єдинствéнный, клятвéнний,
явствéнно, множествéнный, молитвéнный,
мужествéнный, существéнно (Огієнко. На-
голос, 43). Такі наголоси засвідчено й у вже
згаданому «Стрятинському Служебнику»
1604 р. на відміну від «Московського Служеб-
ника», який відбиває тогочасну російську ви-
мову, що виявлялася і в російській редакції
церковнослов’янської мови:
культура слова №80′ 201412
«Стрятинський Служебник» «Московський Служебник»
божествéнный
возлюблéннаго
обрадовáннаа
препрославлéнна
уготовлéнно
божéственный
возлю́бленнаго
обрáдованнаа
препрослáвлена
уготóвленно
(Огієнко 1926, 17–28).
Послідовне наголошування суфікса -éнн, -áнн
у дієприкметниках засвідчено й у текстах Г. Ско-
вороди: возвышéнное, избрáнных, лишéнны,
наполнéнныя, необуздáнная, опровержéнное,
поваплéнный, посребрéнны, создáнного,
сотворéнна, украшéнный, у прикметниках
землéнных, веществéнный, невеществéнный,
светло-червлéнный та ін.
Саме цю староукраїнську орфоепічну традицію
відбиває акцентування Шевченком, як свідчить
віршовий розмір, деяких прикметників і дієприк-
метників — похиле́нному: Як сніг, три пташечки
летіли/ Через Суботове і сіли/ На похиле́нному
хресті/ На старій церкві («Великий льох»; наголос
поставив Т. Шевченко); водночас засвідчено
і кореневий наголос: Козацька церква невеличка/
Стоїть з похи́леним хрестом («Сон» («Гори мої
високії...»); ненарожде́нним у посланні «І мерт-
вим, і живим, і ненарожде́нним землякам моїм
в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» та
в поемі «Марія»: А мітла,/ мітла огне́нная світи-
ла,/ неначе сонце, і дивилась/ На ту ослицю, що
несла/ В Єгипет кроткую Марію і нарожде́нного
Месію; неутомле́нниє: Храми, каплиці, і ікони,/
І ставники, і мирри дим,/ І перед обра(зо)м Твоїм/
13Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
Неутомле́нниє поклони («Кавказ»); незціле́нний:
Сповідали, причащали/ Й ворожки питали –/ Не
помогло... з незціле́нним/ В дорогу рушали («У не-
ділю не гуляла»; наголос поставлено Т. Шевчен-
ком); непроще́нний: А тим часом непроще́нний/
Грішний умирає (наголос поставив Т. Шевченко);
возобновле́нний: Їх із костьола повели/ В во-
зобновле́ннії покої («Варнак»); ізбра́нний:
Що Він зробив їм, той святий,/ Той Назорей,
той Син єдиний/ Богом ізбра́нної Марії… («Нео-
фіти») та ін.
Чимало засвідчених у Шевченка форм ще збе-
рігають неперехід (о), (е) в (і) в новозакритих
складах, що було властиве й староукраїнській лі-
тературно-писемній практиці: возьме, возьміть,
бували войни, вольний, вольними устами, Запо-
рожжя, камень, Матер Божа, меж людьми,
молодость, мудрость, покой, радость, регот,
розбойник, сем’я, в чужій сем’ї, великих слов вели-
ку силу, сльоз та ін. На цю особливість мови Шев-
ченка звертали увагу мовознавці (Огієнко І. Грама-
тично-стилістичний словник Шевченкової мови /
І. Огієнко. – Вінніпег, 1961. – С. 65, 72, 97, 195, 227,
254).
Дослідники мови Шевченка, зокрема І. Огієн-
ко, П. Д. Тимошенко, Л. І. Мацько, В. М. Руса-
нівський та ін., уже писали про стилістичну роль
старослов’янізмів, які відіграють особливу роль
у текстах, пов’язаних із біблійною темати-
кою, наприклад, у поемі «Марія», циклі «Да-
видові псалми», де переспівано 10 псалмів,
«Осія. Глава XIV», поемі «Царі» та ін. У «Дави-
дових псалмах» широко використано елементи
культура слова №80′ 201414
церковнослов’янської мови (успадковані від-
повідно зі старослов’янської), передусім непо-
вноголосні форми в руки вражі, вражої наруги,
древо, пребудет; словотворчі префікси воз-, із-:
воздасть, вознесися, возрадується, воспоєм,
воспою, восхвалили, восхвалимо, воцариться,
ізбави, ізриється; дієприкметникові суфікси -ущ,
-ющ, -ащ, -ящ: взискающий, діющих, добре-
творящого; лексичні церковнослов’янізми і
навіть окремі вислови зі Святого Письма: всує,
вскую, дщере окаянна, муж, ніже, отмщеніє,
спасеніє, спаси, уст моїх глаголи, хваленіє;
форму перфекта оддав єси, архаїчну форму на-
казового способу Да не скаже хитрий ворог..,
архаїчні флексії в субстантивованих прикмет-
никах середнього роду: …і їм правдою Своєю/
Вертає їх злая; Хто б спас мене од лукавих/
І діющих злая; воспоєм благая, не творить
благая тощо.
Про зануреність поета в книжну стихію пере-
конливо свідчать і лексичні, фонетичні, слово-
твірні та граматичні церковнослов’янські еле-
менти поеми «Марія»: Все упованіє моє/ На
тебе, мій пресвітлий раю,/ На милосердіє Твоє,/
Все упованіє моє/ На Тебе, Мати, возлагаю;
О Ти, Пречистая в женах! Благоуханний зель‑
ний крине!; Окуй свою святую силу.../ Долготєр‑
пєнієм окуй.
Функція церковнослов’янізмів зумовлена
передусім тематикою і високим стилем викла-
ду. Інше призначення таких елементів у Шевчен-
ка – створення іронічного, часом і сатиричного
звучання (як, наприклад, у поемі «Царі»): Хоті-
15Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
лося б зогнать оскому/ На коронованих главах;
Як там вона/ Гріла, я не знаю, знаю тілько, що
цар грівся,/ І ... і не познаю (форма аориста) та ін.
Іноді поет уживає церковнослов’янські слова
як синоніми до українських з метою підсилення
сказаного: Я сам, як бачиш, марне, всує,/ Я сам
занівечив свій вік («Варнак»).
У творчості пізнього періоду Шевченко вдавав-
ся до церковнослов’янізмів частіше. Наприклад,
написана 1860 року невелика поезія «Злоначи-
нающих спини...» містить чотири композити-
церковнослов’янізми: Злоначинающих спини,/
У пута кутії не куй,/ В склепи глибокі не муруй./
А доброзиждущим рукам/ І покажи, і поможи,/
Святую силу ниспошли./ А чистих серцем? Коло
їх/ Постави ангели свої/ І чистоту їх соблюди./
А всім нам вкупі на землі/ Єдиномисліє подай/
І братолюбіє пошли.
Перед сучасним дослідником часто постає
проблема розмежування архаїзмів, властивих
староукраїнському письменству, які нашою мов-
ною свідомістю нині сприймаються як русизми,
від власне русизмів. На це звернув увагу свого
часу І. Огієнко, наголошуючи на необхіднос-
ті підходити до такого явища з позицій історизму:
«Але на русизми Шевченкової мови може бути
й інший погляд, – це наші віковічні архаїзми, пра-
вописні й словникові, що панували в нашій літе-
ратурі цілі віки» (Огієнко 1961, 20).
Пригадаймо рядки: Свою Україну любіть,/
Любіть її ... Во время люте,/ В остатню тяж-
кую минуту/ За неї Господа моліть («Чи ми ще
зійдемося знову?») чи Полян, дулібів і древлян/
культура слова №80′ 201416
Гаврилич гнув во время оно («Юродивий»), а та-
кож Його вже й забули,/ Чи й був коли? Год за
годом/ Три годи минули («Титарівна»). Лексеми
время, год, город ‘місто’, лучче, минута, многий,
пожар, хоть та ін. – слова, які мають тривалу іс-
торію функціонування в староукраїнській літе-
ратурно-писемній практиці, а частина з них –
і в книжних мовах попередніх періодів.
Надбанням нової української літератур-
ної мови розглядані книжні лексеми не стали,
проте закріпилися в сучасній російській літера-
турній мові, яка продовжила традицію староро-
сійської літературної мови, близької за своїм
лексичним складом до староукраїнської літера-
турної, оскільки обидві ці мови значною мірою
спиралися на церковнослов’янську основу. Про-
те й дотепер названі лексеми побутують у ниж-
ньонаддніпрянських, бойківських, гуцульських
та буковинських говірках, засвідчуючи свою
давність і питомість на українських теренах.
Пригадаймо й інші відомі Шевченкові рядки
з балади «Причинна»: Ще треті півні не співа-
ли,/ Ніхто нігде не гомонів; Цікаві (нігде правди
діти)/ Підкралися, щоб ізлякать; з поеми «Ка-
терина»: Нема нігде Катерини; Та здалась на
горе!..; з поеми «Гайдамаки»: Лихо, люди, всю-
ди лихо, Нігде пригорнуться...; Гуляють хма-
ри; сонце спить;/ Нігде не чуть людської мови
тощо. Наведені приклади містять прислівник,
утворений шляхом додавання заперечної частки
до поширеного колись у староукраїнській писем-
ності прислівника где, який для тогочасного укра-
їнця теж був функціонально українським.
17Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
Певні сумніви можуть виникнути і щодо
«українськості» широко вживаних Шевченком
частки і сполучника хоть (поряд із властивим
сучасній українській літературній мові хоч): Не-
хай усміхнеться серце на чужині,/ Хоть раз
усміхнеться... («На вічну пам’ять Котляревсько-
му»); Він їм тугу розганяє, Хоть сам світом
нудить («Перебендя»); ...ніхто не згадає,/ Не
скаже хоть на сміх: Нехай спочиває («Мар’яна-
черниця»). Частка і допустовий сполучник хоть/
хотя були органічними елементами не лише ста-
роукраїнської літературної мови кінця XVI–XVIII
ст., а й мови народної, оскільки вони зафіксова-
ні й у народних прислів’ях: Без Бога ни до порога,
а с Богом хоть за море; ...просим до нас хотя на
час...
Привертають увагу окремі граматичні архаїз-
ми в Шевченка, джерелом яких також є староукра-
їнська писемність. Це передусім широко вживана
архаїчна форма називного і кличного відмінка
множини іменника люде (люди засвідчено зна-
чно рідше): Свої люде – як чужії,/ Ні з ким гово-
рити... («Думка»); Сироту усюди люде осміють
(«На вічну пам’ять Котляревському»). Цю архаїч-
ну форму мають також іменники бояре, татаре,
погане, християне, слав’яне, цигане, преторіане.
Засвідчена в Шевченка й архаїчна форма родо-
вого відмінка однини нечленного прикметника
середнього роду: Люта зла не дієш без вини ніко-
му («Єретик»).
Дослідники вже звертали увагу на вжива-
ні Шевченком архаїчні форми теперішнього
часу дієслова бути: єсть, єси, лише раз у поезії
культура слова №80′ 201418
і двічі в листах – єсте. За слушним спостережен-
ням П. Д. Тимошенка, форма єсть надає текстам
характеру піднесеності й урочистого звучання;
вона часто виступає у сполуках єсть у…кого,
що, на думку мовознавця, могло бути зумовлене
прагненням поета уникнути збігу голосних зву-
ків, який виникає при використанні конструкції
є у…кого (Тимошенко П. Д. Морфологічні риси
мови творів Шевченка (особові форми дієслів)
// Збірник праць двадцять третьої наукової Шев-
ченківської конференції. – Київ, 1979. – С. 122,
123): Єсть на світі доля,/ А хто її знає?/ Єсть на
світі воля,/ А хто її має?/ Єсть люде на світі –/
сріблом-злотом сяють,/ Здається, панують,/
А долі не знають –/ Ні долі, ні волі! («Катерина»);
Я не одинокий, я не сирота –/ Єсть у мене діти,
та де їх подіти? («Гайдамаки»); ...я не знаю,/ Чи
єсть у Бога люте зло,/ Що б у тій хаті не жило?
(«Якби ви знали, паничі...») та ін.
Форму єси П. Д. Тимошенко небезпідставно
називає «улюбленим Шевченковим слівцем», яке
«поет так любив.., що вживав ... і в неправильно-
му граматичному значенні» (Там само, 123). Справ-
ді, поряд із традиційно книжним, притаманним ще
староукраїнській літературній мові використан-
ням єси в перфектних формах для надання урочис-
того – Слава тобі, Шафарику,/ Вовіки і віки!/ Що
звів єси в одно море/ Слав’янськії ріки! («Єретик»)
чи іронічного звучання – Мій друже єдиний,/
Проспав єси степи, ліси/ І всю Україну («Чигри-
не, Чигрине»), а також у функції зв’язки у скла-
деному іменному присудку – Чого тепер тобі,
старому, /У цій неволі стало жаль –/ Що світ
19Слово тараса Шевченка в історії літературної мови
зав’язаний, закритий! Що сам єси тепер мос-
каль… («Ну що б, здавалося, слова...»), поет ужи-
ває цю форму в невластивій для неї функції: До-
бре єси, мій кобзарю,/ Добре, батьку, робиш,/ Що
співати, розмовляти/ На могилу ходиш («Пере-
бендя»); І горе!/ Умреш єси на самоті,/ Мов про-
каженна! («Неофіти») та ін.
Окремо потрібно сказати про широко вжива-
ні Шевченком форми дієприслівників (з похо-
дження активних коротких дієприкметників, що
потім втратили узгодження з іменником), які мов-
ною свідомістю сучасного українця сприймають-
ся як дієприслівники теперішнього часу росій-
ської мови: Так ворожка поробила,/ Щоб менше
скучала,/ Щоб, бач, ходя опівночі,/ Спала й ви-
глядала/ Козаченька молодого... («Причинна»);
Отак, ходя попід гаєм,/ Ярема співає… («Гай-
дамаки»); Не співає чорнобрива,/ Стоя під вер-
бою... («Тополя»); Ляхи задумалися, стоя,/ Хоч
і запеклі («Гайдамаки»); Отак, сидя в кінці сто-
ла,/ Міркую, гадаю... («Гайдамаки»). За нашими
спостереженнями, форми ходя, сидя, славя, стоя
і подібні до них були органічним складником ста-
роукраїнської літературної мови. Про те, що для
українця XVI–XVIII ст. наведені форми були еле-
ментами рідної мови, свідчить зокрема їх уживан-
ня не лише у староукраїнських текстах цього пе-
ріоду, а й у розмовному мовленні, яке зафіксувала
перша збірка українських приказок та прислів’їв,
укладена на межі XVII і XVIII ст. К. Зіновієвим:
Захотhвъ в ста(р)цахъ хо́д#, с пεрцε(мъ) hсти;
Нε та(к) я(к) хо́тh, такъ я(к) мо́га; Нεха(и) ідε(т)
во імh, голову лом#h; На вы(д) гля́дh, пыта(и)сh
культура слова №80′ 201420
здоровh та ін. (Зіновіїв К. Вірші. Приповісті по-
сполиті / К. Зіновіїв – Київ, 1971) Розглядані фор-
ми використовував і І. П. Котляревський: виляя,
лежа, літая, примітя, сидя, стоя, шутя (Ва-
щенко В. С. Лексика «Енеїди» І. П. Котлярев-
ського: покажч. слововживання / В. С. Ващенко,
Ф. П. Медведєв, П. О. Петрова. – Харків : Вид-во
ХДУ, 1955. – 208 с.).
Отже, мовна практика Тараса Шевченка за-
свідчує органічний зв’язок зі староукраїнською
літературно-писемною традицією на всіх мов-
них рівнях і є переконливим доказом того, що
цілковитого розриву між старою українською
літературною мовою та новою українською літе-
ратурною мовою не відбулося.
Тетяна Коць
тараС Шевченко і Становлення
літературної норми
Мовотворчість українських письменників – це
не тільки відносно стабільний і уніфікований, але
й значною мірою диференційований комплекс
лінгвальних засобів, який відображає тенденції
відбору, збереження, розрізнення варіантних і си-
нонімічних способів вираження. Історію форму-
вання літературного зразка виразно відбиває мова
художньої літератури. Вже понад два століття
«від Котляревського і до початку ХХІ століття
українська мова зберігає ті характерні ознаки лі-
тературного стандарту, які по-перше, вирізняють
|