Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія
Проаналізовано поеми та вірші Віталія Колодія.
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
2013
|
| Назва видання: | Слово і Час |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/149459 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія / С. Абрамович // Слово і час. — 2013. — № 11. — С. 98-106. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-149459 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1494592025-02-09T15:47:34Z Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія The lyricist’s time of confessions in dispute with the epic progression of history: The works by Vitaliy Kolodiy Время исповеди лирика в диспуте с эпическим ходом истории: творчество Виталия Колодия Абрамович, С. Літературна критика Проаналізовано поеми та вірші Віталія Колодія. The paper focuses on the poems by Vitaliy Kolodiy. Проанализированы поэмы и стихи Виталия Колодия. 2013 Article Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія / С. Абрамович // Слово і час. — 2013. — № 11. — С. 98-106. — укp. 0236-1477 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/149459 821.0 uk Слово і Час application/pdf Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Літературна критика Літературна критика |
| spellingShingle |
Літературна критика Літературна критика Абрамович, С. Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія Слово і Час |
| description |
Проаналізовано поеми та вірші Віталія Колодія. |
| format |
Article |
| author |
Абрамович, С. |
| author_facet |
Абрамович, С. |
| author_sort |
Абрамович, С. |
| title |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія |
| title_short |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія |
| title_full |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія |
| title_fullStr |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія |
| title_full_unstemmed |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія |
| title_sort |
сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість віталія колодія |
| publisher |
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Літературна критика |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/149459 |
| citation_txt |
Сповідальний час лірика в диспуті з епічним рухом історії: творчість Віталія Колодія / С. Абрамович // Слово і час. — 2013. — № 11. — С. 98-106. — укp. |
| series |
Слово і Час |
| work_keys_str_mv |
AT abramovičs spovídalʹnijčaslírikavdisputízepíčnimruhomístoríítvorčístʹvítalíâkolodíâ AT abramovičs thelyriciststimeofconfessionsindisputewiththeepicprogressionofhistorytheworksbyvitaliykolodiy AT abramovičs vremâispovedilirikavdisputesépičeskimhodomistoriitvorčestvovitaliâkolodiâ |
| first_indexed |
2025-11-27T14:29:32Z |
| last_indexed |
2025-11-27T14:29:32Z |
| _version_ |
1849954169912295424 |
| fulltext |
Слово і Час. 2013 • №1198
критика
ітературнаЛ
Абрамович Семен УДК 821.0
СПОВІДАЛЬНИЙ ЧАС ЛІРИКА
В ДИСПУТІ З ЕПІЧНИМ РУХОМ ІСТОРІЇ:
ТВОРЧІСТЬ ВІТАЛІЯ КОЛОДІЯ
Проаналізовано поеми та вірші Віталія Колодія.
Ключові слова: Віталій Колодій, поетична збірка “Ангел на камені”.
Semen Abramovych. The lyricist’s time of confessions in dispute with the epic progression of history:
The works by Vitaliy Kolodiy
The paper focuses on the poems by Vitaliy Kolodiy.
Key words: Vitaliy Kolodiy, collection of poems “An Angel on the Stone”.
Віталій Колодій – ім’я, яке не потребує суєслов’я. У хорі голосів поетів,
талановитих і менш талановитих, які занадто часто відчувають себе лише
якоюсь частиною суто вітального буття (запам’яталося мені чиєсь смиренне:
“я – пагінок рідної землі”), голос Колодія звучить усе ж таки на октаву вище.
Колодієва поезія, як побачимо далі, закорінена в рідному українському ґрунті
надзвичайно глибоко й міцно. Ідеться про те, що найчастіше оті “пагінці” лише
стеляться по землі, не в змозі підвестися могутнім порухом до сонця, до Аполлона,
отого споконвічного символу поезії. Було в нашому минулому доволі майстрів
слова, що віддали свою ліру на прославлення царів і можновладців, лампочки
Ілліча й “товариша маузера”. Сьогодні чимало людей годується оспівуванням
“тепла рідного хліба” (культ хліба накопичено в доісторичні часи від іранців) та
вторинним конструюванням якоїсь позачасової, ідилічної України, де не перестають
густи над вишнями хрущі, а із москалями любитися зась. Бажано також, аби Україна
була безпосередньою спадкоємицею Атлантиди, а в недалекому майбутньому
всі народи мали б прийти і вклонитися їй. Побоююся, що поруч із професійними
росіянами, румунами, євреями виразно формується й тип професійного українця,
репрезентованого насамперед літераторами, що, запізнившись отак років на
150, уперто конструюють романтичний “міф нації” в дусі чи то братів Грімм, чи то
російських слов’янофілів початку XIX ст. Отож і друкується на сторінках одного
видання злий кпин – мовляв, у лексиконі “українського письменника” ключовими
є чотири слова: нація, духовність, вороги та г…о.
Та, по-перше, не хлібом єдиним живе людина. А по-друге – українське слово
від давніх часів виростало й укріплювалося в поліфонічному хорі європейської
християнської культури, в якій духовний злет людини над земним і побутовим
є програмою її вдосконалення.
Ні, Колодій – не “християнський поет” у повному розумінні слова й
молитов як таких не складає, хоча дедалі частіше в його книжках бринять
мотиви псалмодії, а між рядками, у дискурсі дедалі більш рельєфно
являють свої обличчя ангели. Але поет постійно розгортає перед читачем
сформульовані саме християнською релігією “питання існування” на
99Слово і Час. 2013 • №11
зразок: чи ж мало сенс моє власне життя? чи ж мала сенс уся наша
історія? чому зрада постійно бере гору над совістю? тощо. Ці питання
не вирішено, але поставлено сильно й точно. Читача не повчають, не
напучують, не виховують. Його запрошують до духовної співпраці. Чи ж
не такою має бути справжня поезія?
У книжку “Ангел на камені” ввійшли й вірші, уже знайомі уважному читачеві, і
нові, написані нев’янучою рукою. Віталій Колодій – тонкий лірик, який сприймає
життя не так, як “людина горизонталі”, що не підносить очей до зірок. Лірика –
миттєвий спалах почуття, сліпуче світло раптового об’явлення; вона не має
сюжетної дії, системи персонажів – перед читачем лише авторське Я і ліричний
адресат. Останніх у Колодія не так уже й багато: зазвичай це кохана жінка або
постаті рідної історії – ось той духовний простір, в якому поет напевно почувається
своїм. І переживання трепетної миті кохання, напружений діалог із Шевченком
або Франком подані як рух, як пошук. Недарма перший розділ книжки виразно
названо “У світлотінях летючої миті”. Що ж, як казав один з Отців Церкви,
Августин: минулого вже немає, теперішнє проходить, а майбутнє ще не настало…
Зупинися, мить, ти прекрасна! Так розпачливо волав Фауст у Гете. І в
ліричних поезіях Колодія постає не чиясь біографія, не якась сучасна чи
історична подія, не сюжетні перипетії, а лише глибоко суб’єктивна, але вагома
й щедро насичена схвильованістю мить “художнього теперішнього часу”.
У цей, як висловився поет, “сповідальний час”, у момент медитації і торжества
сумління, людина й справді починає відчувати присутність Бога.
Ще далекого 1967 року написано вірш “Спасибі вам за сповідання”.
Написаний не псевдокласичним чітким, “симетричним” розміром, як тоді ще
було звично. Це верлібр, вільний вірш, який наслідує рвучку неправильність
схвильованого дихання, що адекватно відповідає тій ліричній “філософії миті”,
про яку йшлося раніше. Але ж яку цілісність поетичного почуття треба мати
поетові, аби, мов рвучких коней, утримати в єдності розбурхані емоційною
напругою рядки:
Мати
мені сьогодні двері відчиняє
у кожен дім.
Заходжу потаємно –
і вже новини знаю всі.
Люблю
цей сповідальний час,
коли хати
із вікнами, в деревах,
із одкровеннями ідуть від літа,
що десь далеко зупинилось.
І час
являє суть свою.
Але ця співзвучність сучасному літературному пошукові поетичної свободи в
Колодія ще й так природно й невимушено сполучена з органічно українським
світосприйняттям, із фольклорно-міфологічними глибинами рідного слова:
Білі птиці
піднесли мого тата
над чорну землю.
Ненаситно вона ждала
бездонним отвором ями…
Мама сміялася:
хто це, синку?
В такому тесаному затишку?..
Мама сміялася…
Безвість
взяла її тієї миті…
Як це водиться із фольклорних ще часів, коли людина розуміла мову
блискавки, туману та дощу й бачила виразні знаки у вогнистих хмарах,
повноправний учасник цього ліричного діалогу – природа. Світла і спокійна
трагедійність проймає Колодієвий ліричний пейзаж:
Слово і Час. 2013 • №11100
Осінній дощ тополю обніма.
Вона принишкло тулиться до нього.
Ще є тепло від літа золотого,
Але нема вже літечка… нема…
Та й у зів’ялому листі, яке так проникливо оспівував І. Франко, живе надія
на майбутнє відродження, на прийдешню весну.
У віршах поета звучить якась особлива чистота інтонації, що примушує
згадати живопис раннього Відродження й покликана передати одухотвореність
земної плоті:
Кохана спить… Небесний промінь ліг
На усмішку, як ранок, безневинну
І на вуста, що ніби мовлять мрійно
Те, що довіку слухати б я зміг…
У цьому психологічному стані філософської медитації сигналом до збудження
механізму пригадування стає будь-яка дрібниця – скажімо, цокання годинника,
яке переростає у свідомості автора в алгоритм людської долі. Архетип коня в
індоєвропейських культурах нерозривно пов’язаний із символікою смерті – чи не
від часів, коли приборкування диких коней було справою жертовною і небезпечною.
Ось і в Колодія коні – символічне узагальнення нестримності людських бажань і
пристрастей, яка неухильно визначає характер “людських років”:
З глибин життя
поцокують –
годинник
а чи коні
баскі
та необ’їжджені,
запряжені
в людські роки.
Така оптика пропонується читачеві від найперших сторінок збірки, і одразу
ж почуваєшся піднесеним над буденністю, адже у класичній поезії лірика – це
транс, в якому Муза підносить поета до небес, і він бачить дійсність у новому
ракурсі – начебто з орлиного польоту. Муза не Муза, а природа ліричного зльоту
лишається незмінною. Але це докорінно змінює пропорції дійсності, адже поет
бачить не так окремі реалії, як рух реалій, динаміку плину речей – рух… куди?
Навіть життя природи сповнене в нього якогось трепетного очікування:
Переходжу за осінню браму
Крізь омиті падолистом дні.
Передзимок строгий між гілками
Чітко обрій висвітив мені.
Все завмерло на останній грані –
Завтра вступить хуга снігова…
На вершечки підняли чекання
У важкій напрузі дерева.
Прикметний і, може, програмний для всієї творчості Віталія Колодія вірш
“Віра. Надія. Любов”. Ні, не безхмарна ясність, не наївна життєрадісність ціхує
його рядки, а рефлексія-роздум, сумніви – часом на грані відчаю:
Тихо питає Віра мене:
– Де ти?
Я озираюсь:
Вікно і туман…
Кола роблю.
І вдивляюсь,
Дивлюсь,
Очі засмучую.
Врешті
Віру питаю:
– Де ти?
Мовкне мовчання.
Гусне пітьма.
Знову нікого.
Нікого нема…
Так само – де вони, Любов і Надія?
Котиться коло.
Довкола.
Довкола.
Я поміж ним –
як у власній
неволі…
101Слово і Час. 2013 • №11
Але несамовитим, вогнистим зойком лунає поетове: “Чуєш, Надіє – ще раз
прибудь!..”.
І це – попри тотальну зневіру, яка запанувала навколо. Адже наша розлюднена,
безвірна й цинічна епоха вже не пропонує утопій. Один із батьків філософії
постмодернізму Ж. Деріда про нашу сучасність каже так: “…епоха абсолютної
саморуйнації без Апокаліпсису, без [Божественного. – С. А.] об’явлення, без
абсолютного знання…”. Висуваються хіба-що ідеї на зразок “кінця історії”
(Ф. Фукуяма), нехай і в рожевому варіанті “суспільства споживання”, хоча сам
автор цієї концепції називає наш час “Великим розривом”, коли занепадають
так тяжко набуті цінності духу. Емоції нудьги і провини все ж таки породжують
небувалі за своєю силою апокаліптичні передчуття. Як справедливо писав
Д. Затонський, ніколи ще в історії людства не спостерігалося такого масового
й гострого очікування кінця світу.
Віталій Колодій разюче відчуває цю тривожну ноту нашого бурхливого
грішного сьогодення:
Апокаліпсис… Вже на нього ждуть.
Ну, скажемо, не ждуть, а просто певні,
Що вже його ознаки – достеменні,
Що мчить Земля в незнану каламуть…
………………………………………..
Та виплива крізь передгроззя зблиски
Усміхнена дитиною колиска,
Немов Господній знак… І все.
Можливо, наш порятунок – у плині та зміні поколінь, в усмішці немовляти.
Але ж поета хвилює не так тотальний кінець світу, як неминуча перспектива
Апокаліпсису особистого, що його кожен неодмінно мусить пережити віч-на-віч
із Невідомим.
Колись Геракліт, батько діалектичної думки, сказав: не можна двічі ввійти в
одну й ту саму річку – все ж бо, мовляв, тече, усе міняється. Що ж, наш фізичний
світ – саме такий. Матерія є сумою миттєвих станів, кожний з яких неповторний;
але кожне окреме існування – мов тая мить! – закінчується смертю.
Та у світі духу й пам’яті ця трепетна мить – живе. Живе й має розвиток.
Зокрема, у сфері ліричної поезії, яка за природою своєю – начебто моментальна
світлина прекрасної миттєвості. Поет-лірик переживає момент душевного
хвилювання й фіксує його у вірші навічно. Немає в ліриці ані сюжету, ані
хитросплетінь людських ініціатив, ані яскравих характерів-персонажів. Лише
ліричне Я і ліричне Ти – адресат авторового почуття.
Можна і двічі, і тричі, і многажди ввійти в річку пам’яті, якщо в ній вирує і
плеще живе почуття, киплять незгасні образи, плинуть сподівання й надія. Не
випадково в панорамі образів Колодія виникає постать античного мудреця
Діогена, який демонстративно блукав ринком із запаленим ліхтарем, вигукуючи:
шукаю людину! Скільки ж було сліпих поводирів, котрі “водили пальцем в небі,
і для бездольних малювали рай”, які пнулися у вожді або в царі, “найкращі
сотворяли закони”, але все оте кублиться примарою у сліпучому світлі
діогенового ліхтаря… Очікування справжнього буття робить тексти В. Колодія
психологічно напруженими й водночас недвозначними, мобілізуючими, мов
церковний дзвін…
У його ліриці відчувається потужний подих Вічності. Саме із нею, а не
із “червоними днями календаря”, координує рухи своєї душі автор. Ользі
присвячено чудовий вірш “Сьоме січня. Різдво”, і в ньому власне життя поета,
невід’ємне від життя коханої людини, сприймається у вимірі незвичайному,
радісному і тривожному:
Слово і Час. 2013 • №11102
Завіями колючими гримкоче
У наше завтра заздрісна зима…
Казись і злись!.. із безвісті…
з крайночі…
А нас немеркне Світло обійма!
У ліричній поемі “Ріка, в яку ми входимо” (підзаголовок “Етюди спогаду”) постає
світ життєвих вражень автора, мерехтливий, часом “дрібний” або й виповнений
інтонації печального розчарування – чого варті хоча б постаті шкільних учителів
із далекого дитинства, які мусили лицемірити і брехати?.. Непідготованому
читачеві все це може навіть видатися хаотичним нагромадженням уламків –
на зразок славнозвісної купи запасливого гоголівського Плюшкіна… Але тут є
внутрішній магніт, який зв’язує вільно-примхливі поетичні асоціації у стрункий
і прекрасний орнамент. Це поклик правди, голос совісті, який і справді є судом
пам’яті.
Деталь: автор, відомий як майстер класичного спрямування, звертається
до прийому, колись винайденого сюрреалістом Аполінером – інколи він
відмовляється від пунктуації, що дозволяє створити розкуту, справді вільну
ритмічну структуру вірша, яка невимушено передає живий подих людини,
невгамовні ритми інтелектуальної роботи, спалахи емоцій. Це підсилює почуття
свободи самовиразу і створює щиру, довірливу інтонацію. Але цей суб’єктивний
час ліричного світосприйняття постійно перетинається з об’єктивним, епічним
часом історії, що не так випрямляє, як топче, калічить або знищує “малу
людину” з її неповторним, живим світобачення.
Прикметна поема “Дорога”, жанр якої дещо примхливо визначено автором
як “феєрична мозаїка”. Щось тут справді йде від старовинного жанру феєрії,
ґрунтованої на фольклорно-казкових первнях. За природою своєю це жанр
розважальний, “цирковий”, неглибокий за змістом. Проте в українській
літературі він укоренився у статусі достатньо “серйозного”: згадайте “Лісову
пісню” Лесі Українки, в якій набули живої плоті тіні народної міфології.
А Віталій Колодій “навантажує” цей жанр ще більше. На наш погляд,
визначення “феєрія” вжито автором достатньо умовно. Значно більше тут –
від естетики сучасного кіно й телебачення, які озброїли сьогоднішнього митця
нечуваними колись можливостями динамічного монтажу.
Тут оживають персонажі української історії й невимушено спілкуються із
персонажами сучасного політикуму: Гетьман розмовляє із Президентом;
згущується з імли забуття ніжна й водночас трагічна постать Роксолани;
крає серце читачеві діалог української матері із сином-яничаром… І пульсує
споконвічний алгоритм української історії – зрада. Зрада навіть не якійсь
партії, не народові навіть, не рідній матері – зрада собі самому, відцурання
самого себе…
Виростає зрадонька
Високо-високо,
Що вже в небі Господу
Застить вона око…
Бо вже стала зрадонька
Від краю до краю,
Що вже в небі Господу
Серце вона крає…
Наскрізний образ поеми, що дав їй назву, – Дорога. Її торовано й
закривавленими ногами бранців орди, і копитами яничарських коней (який
загрозливий і потужний за ритмікою фрагмент, що в ньому звучить хор цих
мимовільних перевертнів!), і тих, хто добровільно “нині і вчора йшли з України
в краї чужинні – на ясні зорі”…
103Слово і Час. 2013 • №11
Чи ж багато хто наважується розіп’яти свої думки й серце на тому чорному
хресті, що ним постає українська історія? Ніщо до того не спонукає, окрім
власного сумління, того пронизливого жалю, що породжується синовнім
почуттям. Високою чистою нотою звучить у фіналі голос автора:
І я страждав рядки не втіхи ради –
Писав у настанні нового дня
З мольбою, щоб доріг минулих морок
Не заступив нам у прийдешнє зору.
Сьогодні мало хто вірить у людину. Ницість і пересічність стали справжнім
еталоном – саме вони надійно відкривають двері до того, що люди невибагливі
іменують успіхом.
Та ті поодинокі велетні, що височать у художньому часопросторі Віталія
Колодія, немов литі із бронзи статуї, засвідчують: є й інший масштаб людського
(“Триптих дев’ятого березня”). У них проступають знайомі, а водночас якісь
нові риси: Сковорода, Шевченко, Федькович, Франко, Леся Українка… Це
наскрізний біблійний мотив заперечення, неприйняття гріха, що перетворює
людину на нелюда, об’єднує весь цикл й органічно зливається із мотивом
історичної долі України:
Були висоти… Власний був Синай…
Та спеклився обітований рай,
І дітки рідні, мов орда ворожа,
По заповідях Божих, по кістках
Протоптують собі до трону шлях…
О, як будущим душу я тривожу!
Колись, після страхіть Другої світової війни, один із західних митців створив
велетенську фреску “Стіна віри в людство”: тут фігурували в єдинім ряду
Христос, Будда, Ейнштейн… Визнаймо, що свою “стіну віри в людину”, до того
ж на винятково українському матеріалі, створив і Віталій Колодій.
Його велетні духу – одинокі, височать над головами юрби й тому глибоко
трагічні. Але трагедійність – ознака справжнього мистецтва, бо ж лише
справжній художник безбоязно зазирає у прірву, що в ній тане земне буття й уже
відчутно близькість останнього суду. Велетні українського слова в Колодія вже
належать Вічності, що надає особливої ваги їхньому слову. І тут з особливою
переконливістю відчуваєш: ознака справжньої трагедії – ка́тарсис, очищення
пристрастей, особливий спокій досвіду.
І серед цих велетнів один вирізняється особливо – неоднозначністю,
нехрестоматійністю своєї духовної позиції. Він жив і творив, складав одну із
перших наших “Граматик”, полемізував, помилявся, падав і підводився 400
років тому, коли на українській землі, задовго до наших днів, започаткувався
духовний плюралізм і середньовічна людина опинилася перед сліпучим
простором свободи, власного вибору.
“Диспут (Мелетій Смотрицький)” – так називається ця драматична поема, яка
закінчується закликом: “Шукайте Теофіла Ортольога!”. Саме із цього моменту
й хочу почати розмову про цей непересічний твір.
Θεοφíλ Ορθολóγ – Теофіл Ортольог означає грецькою мовою “Істинний
Боголюб”. Саме таким псевдонімом підписав кілька століть тому свій
славетний “Тренос” (Плач [Української Православної Церкви]) молодий Мелетій
Смотрицький, якому судилося стати одним із батьків української культури.
Справа, здавалося б, давня – перед нами часи розбрату між українцями-
православними й українцями-уніатами, чия церква щойно утворилася. Сьогодні
вже обидві церкви, подібно, сприймаються українською громадською думкою
як достойні й рівноправні: чого б, здавалося, ворушити вугілля ватри, яка на
очах згасає? Тим більше, що твір Колодія написано давненько, за радянських
шістдесятих, написано, що називається, “у лабетах” зовнішньої і внутрішньої
Слово і Час. 2013 • №11104
цензури, і поемі начебто властивий продиктований тодішнім літературним
етикетом обов’язковий “антиуніатський” пафос.
Але справжнє мистецтво не належить лише своєму часові. Поему В. Колодія
слід би визначити як “шекспірівську драму”. Є для того підстави.
Сьогоднішні англійці вже не розуміють англійської мови свого класика –
п’єси його адаптуються. Дещо в них і справді належить часу: хто сьогодні
ставить замість декорації таблички із написами “ліс”, “замок” тощо? Але
кому спаде на думку від цих “архаїчних” п’єс відмовитися, списати їх до
архіву? Адже характери, закарбовані Шекспіром, – це свідчення народження
англійської національної ментальності. Більше того, це свідчення повернення
європейця до духу античності в епоху Ренесансу – і тотального розчарування
у ренесансних ідеалах знебоженого гуманізму.
Саме ця епоха – лише в “українському” форматі – привабила увагу тоді
ще молодого письменника (було ж авторові лише 28 років!). Але випускник
філфаку Чернівецького університету, на відміну від багатьох “однокашників”,
устиг пройнятися тими струмами культури, без яких немає справжнього поета.
Колись Гете влучно визначив: лише в поганого поета все “своє”; справжній
митець завжди враховує досвід попередників, культурну традицію. Належить
епосі 60-х нав’язана панівною тоді ідеологією колізія “засудження унії” як “зради
українського народу”, “ополячення” тощо. Адже ще попитати, яка церква більше
зробила для України: та, що смиренно обслуговувала російське самодержавство,
пристосовуючись до мод і смаків космополітичних і зневірених панівних верств
Росії, чи та, яка всіма силами боронила візантійсько-національні первні
духовної культури?! І не просто консервувала батьківське: разом із західним
християнством вона проходила непрості етапи спокус і борінь, карбувала досвід
протистояння руйнівним вітрам секуляризації (дехристиянізації) культури.
Та водночас вічності належить проникнення автора поеми в непросту діалектику
українського характеру, у складнощі психології народу, який історія постійно
ставила перед певним великим вибором. У складність психіки непересічної
людини, до якої історія й нащадки були в цілому не дуже-то милостивими.
Мелетій Смотрицький – постать титанічна. Блискуче обдарований, автор
однієї із перших слов’янських “Граматик”, палкий оборонець Православ’я –
він урешті-решт пристає до табору уніатів, яких так прискіпливо критикував.
Можна скільки завгодно гукати “Ганьба!” і “Зрада!”, але хто заперечить, що за
цим стоїть велика духовна боротьба, пошук істини, прагнення визначитися в
тій перманентній ситуації “європейського вибору” України, яку вона вже понад
чотири сторіччя переживає?..
І не сам лише Смотрицький постає в ситуації того екзистенціального вибору,
який, за Сартром і Камю, і є справжнім моментом свободи.
Розкривши сьогодні твір Колодія, дивуєшся: як він узагалі міг бути тоді
надрукований? Ось звертання Веніаміна Рутського – владики, котрий одним
із перших обрав “європейську” орієнтацію, до “східняка” Смотрицького:
…Коли ж розумно
Розмислити, то стане вочевидь,
Що воювати нам не слід. Я теж
Так само непокоївся і думав,
Що все скінчилося, і не життя,
А безнадія і журба настали
Для кожного, хто любить Русь
І предківщині вірний, і збагнув,
Чого ж ми прагнули одвіку.
Хто із розумних людей сьогодні не підписався би під цими словами?
Сам Смотрицький постає в Колодія в аспекті тієї “діалектики душі”, яка
змінює в тодішній Україні середньовічну однозначність характеру і свідчить
про народження сучасної особистості:
105Слово і Час. 2013 • №11
Моє замкнулось коло без людей.
Пройшов я круг печалі і вогню.
Ріка моя спливла. І вдруге
Я не ступлю до неї. Всі слова,
Які звіряли суть мою на чесність,
Я вислухав. І виміряв мій крок
На далечінь, куди сягає думка.
Я заподіяв мук тобі новітніх?
Додав на плечі тягаря, народе?
То сплакалося слово несповите –
Мов чорна кров, загусло на ярмі…
Могутнє впало дерево – вітри
Свої пориви справдили….
І нехай у фіналі поеми, коли герой робить свій остаточний вибір на користь
унії, він постає розчавленим – людиною, що зрадила саму себе.
Можна сперечатися, чи ж дійсно так почувався в цей момент Смотрицький,
остаточному слову якого передувала велика духовна робота, переоцінка
власних цінностей.
Важливе інше: поет тонко, глибоко, адекватно відчув і доніс до нас велич
духовного пошуку, трагедійність вибору, який оцінено може бути остаточно
лише “в далечині, куди сягала думка” героя.
Навіть зламаний спокусами, сумнівами, страхом, Смотрицький у Колодія
залишається людиною справді високого духу.
Це урок “правнукам поганим”, які ідею вимірюють винятково в ринковому
аспекті: а скільки можна за цей товар узяти?
Гегель казав: драма – цариця жанрів, непросто її написати. Прекрасна
побудова драматичного конфлікту в Колодія, потужне ліплення характерів,
відчуття складності психології та історичного вибору українця, поетична
монументалізація історії, неослабний інтерес, з яким читається п’єса,
карбована мова – усе це робить твір непересічним. І жити йому в історії нашої
літератури довгі роки.
Уже на першій сторінці цього твору звучить: “Шукайте Теофіла Ортольога!”.
Нам таки варто його шукати, найперше – у собі, адже цей герой, так само як
і Колодієва п’єса про нього, не дають духовно зубожіти…
Право всякої людини судити свій час, давати оцінку чужим і власним
учинкам – це право найбільш широко й використовує ліричний поет, устами
якого говорять народ і епоха. В. Колодієві вдається найважче – у цьому ґерцеві
людини із часом зберегти людський вимір і людське серце. Минуле століття,
приміром, подарувало нам низку непересічних поетичних талантів, які, проте,
цього випробування не витримали: їхніми устами постійно говорила епоха, а
власна совість поета при цьому мовчала або мляво і стиха щось промовляла
не зовсім своїм голосом… А тут – аж ніяк немає потреби затискувати чи
приховувати власне Я, прилаштовуватися до офіціозу, бігти прикутим
невільником за колісницею часу. Я і Епоха – рівні учасники діалогу, в якому
останнє слово зовсім не обов’язково залишається за Епохою.
Отож художній вимір у поезії В. Колодія непростий – це вимір духовної величі.
Ідеться не про хворобливу манію, яка примушує пересічну людину пнутися
навшпиньки й удавати із себе генія, нав’язувати часові й вічності власне
бачення і власний вимір, поплескувати по плечу тіні великих предків (якби
ж оті могли щось таки відповісти…). У художньому світі В. Колодія певною
константою є присутність постатей великих попередників, але, знову ж таки,
не по лінії монументів рівняється тут людське життя. Є ще й вища лінія…
Нещодавно Віталій Колодій порадував шанувальників свого таланту новою,
прекрасно виданою збіркою творів, у якій уміщено лірику і прозаїчні етюди,
об’єднані темою, старою, як світ, а проте невичерпною: темою Війни і Миру.
Це книжка, що хвилює, пробуджує неспокій уже самим своїм виглядом:
червоно-чорна обгортка – мов кров, що запеклася на рані… Відкривши її,
Слово і Час. 2013 • №11106
бачиш рядки, дійсно ніби написані кров’ю серця самого автора: неспокійні,
стурбовані, запальні, буремні – вони кричать про вічні питання.
Червоно-чорна гама проймає всю збірку. Це два основних кольори, якими
створює автор симфонію боротьби життя і мороку. Неможливо забути сцену
із віршової новели “Мати”, в якій виснажена війною жінка дивиться на вбитого
сина, котрого німці привезли до села для впізнання – і не сміє визнати, що
це свій:
На спокій мертвого чола
Лягали відсвіти багряні –
Там чорна квітка проросла…
І по краплині кров із рани
На темно-сірий брук текла…
Ця моторошна червоно-чорна колористика панує, коли темною ніччю “Вдова
до ранніх зір блукала / На площі темній і пустій – / В хустину білу / кров збирала
/ По крапелиночці дрібній”. І тоді, коли вона дивиться на небеса “в ніч смутну,
мов горе”, – і бачить “на вічних зорях / Кровиночки її синів…”.
Для кого це написано? Може, збірка звернена насамперед до людей, що
пережили війну? Лише до тих, у кого вона пробудить власні спогади? Справді,
тема війни у збірці – провідна, але війна для автора – не лише бої та подвиги,
це насамперед звичайне життя, що складається із численних дрібниць буття
пересічних людей, які ховають своїх дітей, що загинули в бою, або чекають
коханого, котрому не судилося повернутися…
Проте чорний і червоний для поета не лишаються символами лише крові і
скорботи, пов’язаними із війною. Часто із рядків його творів проступає набагато
глибший, екзистенціально-філософський вимір, і в ньому червоний і чорний
трактуються набагато ширше – це життя і смерть, це любов і розлука, це
радість і сум, це тимчасовість і вічність.
Антагонізм кольорів зумовлює насиченість творів В. Колодія антитезами
на зразок “А де висіло небо – стала твердь”. В іншому вірші, де Ангел дня
зустрічається з Ангелом ночі, майстрові слова щастить створити переконливу –
занадто переконливу! – панораму темного боку життя, але, як у фугах
Й.-С. Баха, трагічно-мінорна п ’єса раптово закінчується потужною й
переможною мажорною нотою.
Тут час ніби завмер – він пролонговано-безконечний: “Виростала ніч поміж
нас, як вік” (“Незабута пісня”), “Так день і вік зливалися в одно” (“До мене
йдуть увечір навесні”), “Ніби учора з війни повернулися <…> Нині ж на зміну
їм стали онуки” (“Ніби це вчора було”). І так само неминучий, безупинний і
нескінченний біль серця, що втратило рідну людину. Западає в душу образ
матері, яка багато літ по війні щосуботи йде до струмка, аби прати сорочки
сина, що колись не повернувся з війни (“Сорочечки”). Образи із творів Віталія
Колодія ніби спростовують усім нам відому істину про час, що лікує… Ні, він
не вилікував біль серця дівчини, котра так і не дочекалася “з бою незнайомого
солдата” (“Дівчина стоїть побіля брами”). Час так і не може вигоїти серце
самого автора – воно болить за ті численні скалічені історією долі: зі шрамом
дівчини під волоссям, яку били чоботом (“Таміра”), або маленького втопленого
Миколки (“Миколка”).
У нашій гламурно-безтурботній псевдокультурі, що покликана відволікти
людей від справжніх проблем, ця збірка звучить гнівним дисонансом, нагадуючи
про речі, які роблять людину – людиною. Вона нагадує: інколи треба просто
зупинитися й замислитися…
Отримано 17 січня 2012 р. м. Чернівці
|