Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів

Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2007
1. Verfasser: Голик, Р.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2007
Schriftenreihe:Княжа доба: історія і культура
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179073
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів / Р. Голик // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 186-198. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-179073
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1790732025-02-09T10:01:42Z Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів Голик, Р. 2007 Article Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів / Р. Голик // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 186-198. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2221-6294 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179073 uk Княжа доба: історія і культура application/pdf Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
format Article
author Голик, Р.
spellingShingle Голик, Р.
Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
Княжа доба: історія і культура
author_facet Голик, Р.
author_sort Голик, Р.
title Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
title_short Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
title_full Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
title_fullStr Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
title_full_unstemmed Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів
title_sort король - (не)чудотворець: образ данила романовича у системі літописних стереотипів
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2007
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/179073
citation_txt Король - (не)чудотворець: образ Данила Романовича у системі літописних стереотипів / Р. Голик // Княжа доба: історія і культура. — 2007. — Вип. 1. — С. 186-198. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv AT golikr korolʹnečudotvorecʹobrazdanilaromanovičausistemílítopisnihstereotipív
first_indexed 2025-11-25T16:23:31Z
last_indexed 2025-11-25T16:23:31Z
_version_ 1849780143125430272
fulltext Роман Голик КОРОЛЬ - (НЕ)ЧУДОТВОРЕЦЬ: ОБРАЗ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА У СИСТЕМІ ЛІТОПИСНИХ СТЕРЕОТИПІВ Володар - людина звичайна і водночас незвична; людина, яка перебуває у даній спільноті, але водночас і понад нею, ближче до надприродних сил, що керують світом. З різними модифікаціями ця концепція відома, мабуть, майже усім культурам. У західно­ європейському цивілізаційному просторі її ілюстрацією може слугувати комплекс середньовічних уявлень про “королів - чудотворців”. Від 1924 року, коли ця проблема стала відправним пунктом класичного дослідження М.Блока1, вона перетворилася на один із важливих інструментів дослідження не тільки “чудесної” , але й “земної” іпостасі влади у середньовічній культурі. Показовою у цьому плані стала, зокрема, недавня монографія Ж. Ле Ґоффа про Людовіка (Луї) IX, де “чудотворність” виявляється лише однією з граней багатовимірного образу “святого короля”* 2. На матеріалі української культури доби середньовіччя подібну схему досліджен­ ня застосувати важче і тому, що центральними постатями по­ літичного життя у ній виступають, як правило, не королі, а князі3, і тому, що уявлення про їхню чудодійність і сакральність суттєво відрізняються від тих, якими були оточені володарі середньовічного Заходу4, і, зрештою, тому, що вони репрезентують іншу (візанто-, а не римоцентричну) цивілізаційну парадигму. Образ Данила Романовича у цьому плані частково є винятком: це образ князя, що став королем, однак не чудотворцем, князя, який 'Див: Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенном преимущественно во Франции и Англии. Пер .с фр. Москва: Школа “Языки русской культуры”, 1998. 2 Див: Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой. Пер. с фр. Москва: Ладомир, 2001. 3 Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (Кінець IX - початок XVI cm). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів: Інститут українознавства ім. І . Крип’якевича НАЛУ, 2000. 4 Дещо іншої думки дотримується, зокрема, О. Толочко: Толочко А.А. Князь в Древней Руси. Власть, собственность, идеология. Київ: Наукова думка, 1992. 186 опинився між різними “світами-цивілізаціями” і силою обставин мусів “відповідати на виклики” різних культур, примирятися з їхніми вимогами або, навпаки, протистояти їм. Тому на сторінках Галицьш- Волинського літопису цей образ “розпадається” на кілька іпостасей - різнопланових ролей, які вимушений грати середньовічний володар впродовж свого життя. Вперше як самостійний персонаж літопису Данило Романович з ’являється у вигляді дитини - постаті, розміщеної на периферії середньовічної уяви і тому досить рідкісної для тодішньої літе­ ратури5 . “Володар - дитина” як для західно-, так і для східноєвро­ пейського суспільства того часу був, фактично, “напівволодарем” - особою, наділеною владою і водночас немічною, позбавленою реального впливу на події; легітимною, але формальною фігурою, за яку приймають рішення інші6. Згаданий під 1208 роком малий Данило Романович уже княжить в Галичі, однак слабо орієнтується в тому, що відбувається навколо. Світ дорослих є для нього далеким і незрозумілим. Спочатку після розлуки він навіть не впізнає своєї матері, а через деякий час, коли мати знову його покидає, навпаки, плаче, бо хоче їхати з нею, тому й чинить опір, коли чужа людина намагається стримати його коня: “І приїхав Олександр, тивун шумавинський, і взяв [коня] за повід. Він же [Данило] вийняв меч, і замахнувшись на нього, вдарив коня під ним. Його ж мати, взявши меч із його рук, вмовила його і залишила в Галичі”7 . (Загалом, “мотив родини” стає одним із основних у житті літописного князя- короля: його супроводжує мати - “велика княгиня Романова”, а пізніше - брат Василько. При цьому образ братів у літописному тексті, як відомо, трансформується. У “галицькій” його частині на першому плані знаходиться Данило, а Василько Романович тільки супроводжує його, у “волинській”, навпаки, - постать Василька відтіняє постать брата, і той сприймається лише як його помічник). Однак образ князя як “дитини з мечем” (яка, до того ж, досить рано вчиться їздити на коні) у Галицько-Волинському літописі є, 5 Пор.: Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке. Пер. с фр. Екатеринбург 1999. 6 Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой.., с.71-77. 7 Тут і далі перекладено за вид.: Галицко-Волынская летопись. Памятники литературы Древней Руси. XIII век. Москва: Худож. лит., 1981, с.246. (далі: ПЛДР). 187 очевидно, не тільки проявом сентиментів літописця, але и ідеологічним елементом. Це - складова частина образу володаря- воїна, який у випадку Данила Романовича поступово стає домінуючим. Тут спрацьовує стереотип: ідеальний правитель - ідеальний воїн. Попри молодість, він наділений “харизмою хоробрості” : у битві його оточують вороги, однак жоден з них не наважується напасти на юного володаря8 . Ще одним атрибутом молодого Данила у літописній ідеології стає його мужність і фізична сила: у запалі битви він не помічає ран на своєму тілі, “від голови до ніг” позбавленому вад9. Образ витривалого воїна фактично стає літописним синонімом Данила Романовича. Рідкісними є ті випадки, коли старший уже Данило показаний хворим. Наприклад, у 1254 році під час бою він дістає “болість очей” і дуже переживає, що через це не може вплинути на хід подій, хоч і намагається змінити ситуацію10. Загалом, час життя літописного Данила Галицького - це, великою мірою, час “безчисельних ратей”, “частих війн”, “багатьох крамол“ і “повстань” (ці формули кілька разів повто­ рюються на сторінках літопису). Володар мусить воювати з різних причин: і щоб утримати владу всередині своїх володінь, і щоб поширити їхню територію, і щоб “зняти ганьбу”, нанесену підданими чи іншим володарем. Образа правителя з боку підданих, так само, як напад на його володіння у випадку Данила Романовича є досить частими мотивами збройних конфліктів: поруч із зовнішніми супротивниками його основними ворогами виступають також “невірні”, “облудні”, “злі” бояри, які зраджують свого патрона, прагнучи позбавити влади. У таких випадках гнів володаря є виразом вищої справедливості, він може і навіть зобов’язаний покарати своїх кривдників, рятуючи свою “честь”, а водночас здобуваючи “славу”. Відмова ж від негайної помсти, з погляду князівсько - рицарської ідеології, є ганьбою. Її виправданням може бути не стільки психологічна витримка, доброта, милосердя чи любов до ближнього, скільки надія на кару Божу, яка повинна замінити кару людську. Невипадково, розповідаючи про одну із завданих Данилові і не відомщених відразу кривд, літописець зі 8 Там само, с.252. 9 Там само, с.260. 10 Там само, с.328. 188 здивуванням підкреслює: “І ті смерті не прийняли, а милість дістали; а колись же один із тих безбожних бояр, як князь веселився на забаві, залив обличчя йому чашею, і це він стерпів. Колись же Бог їм відомстить”'1. У цьому плані “праведний” гнів володаря є земним відповідником Божого гніву: і те й друге в очах середньовічної людини стає моральним обґрунтуванням воєнних дій, а заразом жорстокості, яка їх супроводжує - грабунків, спалення людських осель, зрештою, смерті. Війни, які веде Данило Романович, також не позбавлені цих атрибутів. Сам князь/король, схоже, сприймає цей факт як закономірність. Смерть - неминуча супутниця війни, і до цього треба звикнути - наголошує Данило, прагнучи розвіяти страх своїх дружинників перед битвою. Для воїна, за його переконанням, фатальний кінець на полі бою є взагалі ідеальним завершенням життя: “Чому жахаєтеся? Хіба не знаєте, що війна без вбитих, мертвих не буває? Якщо ж муж убитий у бою, то хіба це диво? Інші дома вмирають без слави, а ці зі славою померли!”11 12. “Слава” є однією з тих категорій, у яких, певною мірою, розкривається “я” Данила Галицького. Важлива перемога чи завоювання нових територій є для нього водночас спробою виділитися, відрізнити себе від інших володарів - суперників та попередників, зайняти свою “нішу” в історії (як її розуміла середньовічна людина), “подати знак” власної сили і могутності: “Данило ж князь хотів [йти на війну] заради короля і задля слави - не було ж у землі Руській раніше нікого, хто б завойовував Чеську землю: ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий”13 14. “Мілітарна складова” мислення короля - воїна має свою опору ще й в іншому образі тогочасної ментальності. Ідеальний воїн середньовіччя захищає свою віру і християнські землі перед “нечестивими”, а загинувши, отримує від Бога “небесні вінці”. У середньовічній уяві така ідеологія має водночас дві опори. З одного боку, воїн, проливаючи кров у битвах із “невірними”, стає своєрідним уособленням самого Христа - спасителя і захисника світу, з іншого - кожен християнин є “воїном Господнім” и. 11 Там само , с.276. 12 Там само, с.326. 13 Там само. 14 Пор.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. Пер. с ит. Москва: Прогресе, 1987, С.231, 307. 189 Концепція “сакралізованої мілітарності” сприяє також формуванню релігійних уявлень Данила Романовича. За літописом, він звертається до небесних заступників (св. Миколая, св. Дмитрія, св. Івана Златоуста, архистратига Михаїла) у першу чергу перед походами (з проханням про підтримку), або після їх успішного завершення (з подякою за підтримку). Це, зрештою, стосується також небезпечних подорожей (Серед них, наприклад, - поїздка в Орду, наслідки якої були для Данила Романовича настільки ж непередбачуваними, які і результати будь-якої битви. Він “бачить біду страшну і грізну”, а тому не лише молиться сам, а й просить ігумена та ченців Видубицького монастиря про спільну молитву за щасливе завершення мандрівки15). Невипадково війни, які ведуть Данило та Василько Романовичі, є, за літописною версією, часом втручання надприродних сил (разом з людьми у них беруть участь ангели), часом сприятливих (чи, навпаки, несприятливих) знамень (які вказують на перемогу чи поразку у війні) та чудес (зокрема, небесного втручання під час оборони міст від ворогів). Нарешті, саме в іпостасі християнського володаря-воїна, який з допомогою Бога і святих прагне здобути “небесний вінець” у боротьбі з “без­ божними моавитянами”, Данило Романович і отримує від папи Інокентія IV інсигнії земної, королівської влади - вінець, скіпетр і корону16. Сьогодні досить важко говорити про те, яке значення мали ці регалії і сам титул в очах руського князя та його оточення, адже до цього слово “король” у тому ж таки Галицько- Волинському літописі асоціювалося переважно із правителями країн латинського християнства (насамперед Угорщини та Польщі). Тому, з одного боку, як вказує літописець, Данило Галицький вагається, чи варто приймати цей титул, і бачить його передусім у політичній площині як своєрідну гарантію військової допомоги. З іншого, попри конфесійний поділ світу, освячена папою корона з погляду літописця все ж таки наділена сакральною силою (“він же вінець від Бога прийняв”17). В ідеологічній схемі західного християнства (яку виражав Інокентій IV), король Данило, разом з володарями Польщі і Литви мали б тримати “ворота християнського світу” (januae '5 ПЛДР, с. 312 16 Там само, с.ЗЗО. 17 Там само, с.ЗЗО. 190 christianitatis) закритими перед навалою “поганських” східних народів18. З цього погляду, постаті цих правителів набували певного символічного значення. На жаль, через скупість джерел сьогодні важко реконстру­ ювати, яким уявляв собі “християнську ойкумену” і власне місце у ній сам Данило Романович. Так чи інакше, саме у його час Східна Європа зіткнулася з татаро-монголами. їхня сила, тактика ведення боїв, кількість та й саме існування стало для сучасників при­ голомшливим відкриттям. Монголи жахали своєю чисельністю, жорстокістю, віроломством, мотиви їхніх дій були, з точки зору тогочасних європейців, зовсім незрозумілими і нелюдськими, а звичаї - богохульними і святотатськими. У підсумку виник зміша­ ний стереотип татарина: він асоціювався то із знаряддям Божого гніву, справедливою карою за гріхи, то, навпаки, із пекельними силами (як інструмент диявола)19. Отже, в “містико-ідеологічній” перспективі Галицько- Волинська Русь XIII століття фактично опинялася на межі між знайомим і передбачуваним “Божим світом” та маловідомим, непрогнозованим “потойбіччям”, “за- дзеркаллям”, “світом-навпаки”. В ідеальній перспективі її володарі мали б стати авангардом нового хрестового походу, однак реально їм випала зовсім інша функція - роль християнських васалів нехристиянського світу, статус посередників між різними цивілі­ заціями. Прикладом цього можуть слугувати літописні сцени подорожі Данила Галицького в Орду. У часі мандрівки він мусить здолати відразу три бар’єри: географічний (фізична відстань між руською землею і ордою), ієрархічний (соціальна дистанція між ханом і руським князем) і релігійний (етнографічна віддаль між різними системами цінностей та уявлень). І якщо перше випро­ бування потребує лише витримки та переміщення у просторі, то два інші вимагають, фактично, певної зміни способу мислення, переходу зі своєї кутьтури в іншу. Тому опис Данилової зустрічі з Батиєм може бути класичною ілюстрацією того, що сучасна етнологія назвала “ініціацією”: щоб перейти межу між “чужим” і “своїм”, князь мусить 18 Про концепцію християнського світу у XIII ст див.: Ж. Ле Гофф. Людовик ЇХ Святой, С.41 -42. (Місце Галицько-Волинської Русі у цій концепції Ле Ґофф вказує на підставі праці О.Галецького про папські дипломатичні місії в Азії XIII-XVI ст.). 19 Пор.: Там само, с.37-38. 191 спостерігати за шаманськими ритуалами, кланятися за татарським звичаєм, зберігаючи при цьому субординацію, і, нарешті, пити “темне молоко”, кумис (“Ти вже наш, татарин. Пий наше пиття!” -заявляє у підсумку Батий20). Для людини середньовіччя з такою процедурою було досить непросто погодитися - вона вела до соціального приниження (втрата рицарської “честі”) і / або релігійного відступництва (смертельного гріха). Літописцеві така ситуація здається дуже невтішною. Дотримання монгольських правил придворного етикету, на його думку, обертається відчутною образою княжого достоїнства : “О, зліша зла честь татарська! Данило Романович, який великим князем був і [усією] Руською землею володів (...), сьогодні стоїть на колінах і себе холопом називає! І данини [татари] хочуть, а він на життя не сподівається! (...) О, зла честь татарська!”21. Проте непривабливий у світлі воїнського етосу образ при­ ниженого володаря веде нас до постаті короля поза битвами. Одним із основних напрямків діяльності Данила Галицького у мирний час, на якому особливо акцентує літопис, є заснування міст (Холма, Данилова, Львова), яке також можна розглядати принаймні у трьох аспектах. Зокрема, новосторені “городи” Данила слугують соціально-економічними центрами. Так, засновник Холма бачить своє місто поліетнічним (він запрошує “німців і русь, іноплеміиників і ляхів”), осередком ремесел (тут з’являються лучники, колчанники, ковалі заліза, срібла і міді тощо)22. Разом з тим, побудова міст є також виявом стратегії короля - воїна, адже паралельно вони виконують роль оборонних комплексів. Нарешті, воно включає у себе й релігійну складову: із будівництвом церков та їх освяченням цілий “город” стає сакральною територією. (Невипадково при описі того ж Холма літописець детально зупиняється насамперед на екстер’єрі та інтер’єрі сакральних споруд, “ззовні і зсередини диву подібних”23). У цьому розумінні і східне, і західне середньовіччя є “часом храмів”, які земні володарі підносять у дар Володареві небесному. Однак, якщо архітектура латинських соборів X II- 20 ПЛДР, С.314. 21 Там само. 22 Там само, с.344. 23 Там само, с.346. 192 XIII ст, за образним висловом Ж. Дюбі, ’’сакралізує радість життя, яку відчували рицарі, галопуючи серед квітучих лук і жнивних полів ( ,..)24”, то зв’язок між архітектурними і життєвими ідеалами давньоруського воїна (одним з яких був і Данило Романович) не є таким очевидним. Будівництво храмів вписується тут в іншу систему - вони мають слугувати знаками щедрості та побожності володаря, матеріальним виразом вдячності Богу і святим за здобуті перемоги. Однак естетика руських церков XIII ст. вписана не стільки у контекст індивідуальних бажань її творців, скільки у русло візантійського естетичного канону, хоча і тут є простір для появи нових елементів. Так, Данило Галицький прагне, щоб “його” церкви не тільки були “величчю, красою не менші за давні“25, а в чомусь і відрізнялися від них. Свідченням цих намірів може слугувати “римське скло”, принесена “з Угорської землі” чаша із багряного мармуру чи позолочена скульптура св. Івана Златоустого з червоного дерева, якими, за словами літопису, він наказує прикрасити холмські церкви26. Прагнення побудувати гарний храм для тогочасного володаря не випадкове-разом з іншими добрими справами, такими, як роздача милостині, воно, якоюсь мірою, сприяє відпущенню гріхів. Прославляючи Бога і небесних заступ­ ників, Данило Романович сподівається на покровительство святих у земному житті і на спасіння душі у житті загробному. Він хоче відповідати ідеалам доброго правителя: саме в такій іпостасі його повинні пам’ятати нащадки. Вміщена в літописі звістка про смерть Данила Галицького цілком вписується у схему прославлення: “Цей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який створив багато міст, і церков поставив та прикрасив їх (...). Цей же Данило був другим по Соломоні”27 (Цікаво, однак, що Данило Романович тут сприй­ мається у подвійній перспективі - і як “король”, і як “князь”). Однак ця формула ставить перед нами ряд питань. Знаковою, до певної міри, є остання фраза цього своєрідного некрологу, у якій людина 24 Duby J. Czasy katedr. Sztuka i społeczeństwo 980-1420. Warszawa: Cyklady, 1997, S.91. 25 ПЛДР, C.346. 26 Талі само, с. 344, 346. 27 Там само, с.360. 193 перетворюється на алегоричну фігуру і стає відповідником старозавітнього персонажа. Це - “загальне місце”, трафарет, що доволі часто застосовувався як у східно-, так і у західноєвропей­ ській літературі середніх віків28. Так, король Данило, якого ми знаємо нині - це, в основному, “король літопису”, в якому історія його життя уривається буквально на півслові, тексту, у якому існує певний канон опису володаря. Тому на літописну розповідь про Данила Романовича слід дивитися не тільки як на суму реальних подій і “живих” емоцій князя та його оточення, але й як на сплав літературних стереотипів, якими (цілком закономірно) охаракте­ ризована постать “доброго, хороброго і мудрого” князя-короля. Проблема клішованості мислення не обмежується, зрештою, середньовіччям. Кожна культура містить у собі дві схеми розвитку: одна передбачає строге дотримання традиції, інша, навпаки, втечу від неї. У цьому розумінні духовна спадщина Галицько - Волинського князівства не є винятком із правил. Залежність тогочасної книжності від стереотипів досить очевидна. Кожен її жанр, і - ширше - кожен текст має свою схему, строго визначену сітку категорій, фразеологію, підкорену одному чи кільком ідеоло­ гічним кліше. Відповідно, простір для новацій, що залишався у тодішнього автора, був порівняно вузьким: надто багато факторів обмежувало свободу його дій, зрештою, сама ця свобода осмислю­ валася інакше, аніж у модерну епоху. Саме тому в багатьох випадках ми маємо справу з компіляцією джерел, а то й із простим переписуванням чужих творів, з коментарями чи без них. Це, однак, не означає, що у створених таким шляхом текстах зовсім не відобразилася специфіка мислення середньовічної людини. По- перше, тексти не зводилися лише до стереотипів; по-друге, стереотипи самі є елементами світогляду. Прикладом цього є й Галицько-Волинський літопис. Він створений за традиційними правилами давньоукраїнського письменства і вписується у рамки існуючого на той час світогляду. Тому його основу складають звичні для тогочасного мислення схеми - ідеальні образи усього світу в цілому та суспільства зокрема. Насамперед серед культурних кліше, якими користуються автори літописного тексту, виділяються стереотипи релігійні. За 28 Пор. : Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой, с.297-303. 194 конфесійним критерієм світ Галицько-Волинського літопису поділяється на християнський, напівпоганський і язичницький, тобто на “русь”, “ляхів”, угорців // прибалтів, половців // монголо- татар. Цей поділ доповнюється відокремленням “своїх” (“русь”) і “чужих” (“інші народи”, або, залежно від ситуації, прихильники ворожих князеві руських володарів), а також “святих” від “грішників”. Служителями гріха у літописі виступають як погани, так і християни, натомість святими є лише представники християнського світу. їхнє життя частково окреслюється традиційними житійними атри­ бутами: ц е -“тихі”, “смиренні” і “богобоязливі” “правобічні вівці”, яким допомагає Бог та ангели, “вкладаючи у серце” добрі помисли. На противагу цьому грішники - “облудні”, “окаянні”, “невірні”, підступно вбивають інших або ж поклоняються своїм богам, “тобто бісам,” від яких цілковито залежать. Цю схему дещо ускладнюють стереотипи соціальні. Християн­ ський соціум у літописному тексті поділяється на людей світських і духовних, окрему категорію яких складають монахи-“чорноризці”. Далі поділ проходить уже за етико-політичними критеріями, і “добрі” християни відокремлюються від “злих”. Образ “доброго” чи, навпаки, “лихого” християнина отримує втілений у кількох варіантах - як постать “доброго // злого володаря” і “доброго // злого підданого”. Так утворюється свого роду рухомий трафарет, адже поділ на негативних і позитивних персонажів нерідко залежить від змінних симпатій /антипатій автора літопису, і тому проходить у різних вимірах і за неоднаковими критеріями. При цьому сакральне і світське нерідко змішується, а володар ідеалізується як святий або ж навіть виступає земним символом самого Творця. (Невипадково “облудного боярина” Жирослава, за літописом, князь відганяє від себе, “як Бог Каїна”). До того ж, образ ідеального - справедливого, милосердного та мудрого правителя у літописі поєднується з зразком доброго воїна; отже, і тут небесне знову перетинається зі земним. Тіло зразкового володаря (ж , наприклад, Данила Галицького) - ідеальне, “з голови до ніг не має вади”; навіть рани, завдані йому на війні, вважаються знаками мужності і сили. “Доброму” володареві протистоять “злі”, ворожі князі та “невірні” бояри; на тлі цієї фундаментальної опозиції “прості” люди на літописних сторінках майже непомітні. Як центр літопису, образ князя визначає також його основні “етосні кліше” - складові дружинної ідеології, зокрема категорії 195 “ганьби” і “честі”, що у літописному дискурсі майже співпадають з поняттями “добра” і “зла”. Літописна “ганьба” може бути досить різною - від завданої князю словесної, “віртуальної” зневаги до спрямованих проти нього реальних дій (індивідуальних чи колек­ тивних). Засобом проти літописної “ганьби” є суворе виконання “кодексу честі”, дотримання форми і змісту церемоній, збереження чіткої координації та субординації жестів і слів у дипломатичних переговорах, ритуалах вокняжіння, весільній та похоронній обрядовості тощо. Якщо ж ці правіша порушені, “скинути ганьбу” князеві допомагає, як правило, помста у вигляді екзекуцій над окремими індивідуумами чи спільнотами, зокрема у вигляді воєнних дій. При цьому відчутно, що для авторів Галицько-Волинського літопису стереотип війни часто має більше значення, аніж кліше миру: останній іноді трактується як “порожній”, незаповнений реаль­ ними подіями проміжок часу. Натомість конфлікт, навпаки, є тим, що в очах літописця робить текст його хроніки змістовним, а навіть виправдовує її існування. Зрозуміло, що війна з її звуками, активними діями персонажів показана тут детальніше, аніж “мовчазне” буденне життя. Образ останнього, у свою чергу, формують біологічні сте­ реотипи: шаблон чоловіка як центру розповіді, і жінки, яка досить рідко з’являється на “історичній сцені” літописного тексту. Тут же можна помітити клішований образ “доброї смерті” як загибелі на війні від ран, з одного боку, і як спричиненого хворобою “спочинку в Бозі” - з іншого, та “доброго життя”, яке часто підсумовується принагідно, у зв’язку із переходом літописного персонажа у віч­ ність. Такі стереотипи і формують “кістяк” того канону, що тяжів над кожним з авторів літопису. Зруйнувати цю чітко злагоджену систему могли лише незвичайні персонажі, явища та події. Це надприродні знамення (комети, затемнення сонця, дивна поведінка звірів, несподівані перешкоди на шляху людей, тощо) і власне чуда (незвичайний вітер, що руйнує татарські пороки, нетлінне тіло Володимира Васильковича і т.п). Однак треба мати на увазі, що нинішнє розуміння незвичайного не завжди співпадає з тодішнім. З погляду релігійної ментальності, чудеса, хоч і руйнують при­ родний хід справ, усе ж таки не виходять за межі встановленого Богом надприродного світопорядку, а тому водночас є і не є незвичайними явищами. 196 На цьому тлі постать Данила Галицького також є даниною тогочасній літературній традиції з її образом князя, який завойовує чужі землі й обороняє свої. Тому “слова”, вкладені в його уста, є (цілком можливо) не стільки виявом його власного “я” чи відображення реального мовлення реальної людини, скільки умовними конструкціями, які відповідають стану і статусу ідеального мужа у різні періоди його життя. (Тим цікавішими є “відхилення” від цих норм, на зразок згадки про “похвальне слово, що його Бог не любить”, яке Данило виголошує у розмові з угор­ ським королем перед битвою з ним29). З релігійної точки зору, Данило Романович не був винятком з правил. Він був коронованим, і це відрізняло його від сучасних йому руських князів, однак його доторк не виліковував від скрофульозу, як доторк французьких чи англійських королів; він боровся з “поганами”, але не став му­ чеником за віру. По смерті його тіло не набуло чудотворних властивостей, як тіла його попередників Бориса і Гліба. Тим самим король-воїн не вписувався у тогочасну агіографічну схему. З іншого боку, не було людей, які б прагнули зафіксувати його чисто людські переживання: Данило не мав не тільки свого Жуанвіля, як французький Людовік IX, але й такого літописця, якого згодом отримав Володимир Василькович. Наступні століття, впродовж яких постать Данила Галицького постійно переосмислювалася, також створили навколо неї досить щільну міфологічну ауру, нерідко залежну від політичних аспірацій. Усе це, звичайно, не допомагає відтворити індивідуальні риси короля. З одного боку, він є типовим літописним персонажем, наділеним усіма не­ обхідними атрибутами героя середньовічної літератури. Разом з тим, його вчинки, зафіксовані літописом, свідчать про сильну, вольову особистість володаря, схильного, однак, до сумнівів та компромісів. Тому можна сказати, що крізь силует літописного Данила Романовича проступає образ руського князя, який став (можливо, несподівано для себе) напівсакральною особою “хрис і пямським королем”, залишаючись середньовічною лю ­ диною, дитям XIII століття з його надіями, страхами і упереджен­ нями. Кожна із цих його іпостасей є, значною мірою, стереотип- 29 ПЛДР, С.280 197 ною, породженою літературним шаблоном; водночас кожна з них несе у собі якусь частку реальності. Питання, отже, не у тому, чи був Данило Галицький (як, певною мірою провокаційно, запитує на початку і наприкінці своєї книги Ж. Ле Гофф щодо Людовіка Святого30), а - яким він був? Однак дати відповідь на нього сьогодні дуже важко, якщо взагалі можливо. 30 Пор.: Ле Гофф Ж. Людовик I X Святой, с.24, 674.

Ähnliche Einträge