"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)

Поняття «м’яка сила» має глибоке історичне коріння. В європейській традиції можна говорити про діалектику взаємовпливу «м’якої сили» і жорсткої сили на прикладі праць Н. Макіавеллі. У 1990 р. у сучасному сенсі це поняття використав американський політолог Дж. Най. ЄС, на відміну від США і Китаю,...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2020
1. Verfasser:	Мартинов, А.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2020
Schriftenreihe:	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки
Schlagworte:	З історії міжнародних відносин
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188782
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.) / А. Мартинов // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 113-129. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-188782
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1887822025-02-23T17:22:30Z "М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.) „Soft Power” as a Political Instrument of the European Union (1990s — 2020s) Мартинов, А. З історії міжнародних відносин Поняття «м’яка сила» має глибоке історичне коріння. В європейській традиції можна говорити про діалектику взаємовпливу «м’якої сили» і жорсткої сили на прикладі праць Н. Макіавеллі. У 1990 р. у сучасному сенсі це поняття використав американський політолог Дж. Най. ЄС, на відміну від США і Китаю, має менше можливостей для послідовного застосування інструментів «м’якої сили». Власне її використання в процесі реалізації спільної зовнішньої політики ЄС передбачено Маастрихтським і Амстердамським договорами. Перешкоди в застосуванні політики «м’якої сили» ЄС пов’язані з проблемами формування та послідовної реалізації спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема, у процесі проведення гуманітарних операцій по всьому світу. Актуальним питанням є поліпшення іміджу ЄС на тлі процедури Брексіту та удосконалення взаємодії національних дипломатичних шкіл країн-членів ЄС у процесі застосування інструментарію «м’якої сили». “Soft power” is the ability to change someone else’s values, ideas, interests. Successful use of “soft power” leads to a change in attitudes and behavior. “Soft power” can be seen as managing the mass consciousness by indirect means that do not encounter conscious resistance. “Soft power” resources belong to civil society networks. Following the British referendum on June 23, 2016, the EU’s global power of influence diminished. Traditionally, the European Union is seen as a stable center of material wealth, high social status, social optimism and justice, spiritual and physical comfort. However, as a rule, they forget about the fact that there is no permanent dependence between subjective well-being and changes in economic conditions of life. Until now, European optimists are pushing European integration as the only effective answer to the challenges of globalization, while European pessimists have said that federal Europe would be too centralized, inflexible and wasteful. The European Union is not so much a generator of European peace, as its result. The EU has emerged as a unique conglomerate of democratic states. This is not a federation or collective bargaining agreement, and it is not a classic nation-state, and most importantly not an empire with a metropolis at its center. It is an experimental form of peace-based integration as a norm. Instead, the empire is usually a centralized militarized state, the possession of which is a conglomerate of national territories of subjugated peoples. The EU is a social institution that implements collective action based on democratic approval and consent to their adoption. Despite governance weaknesses, the EU remains an important layer of capital regulation in the face of three global crises: the financial, environmental and security crises. 2020 Article "М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.) / А. Мартинов // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 113-129. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 2415-7198 DOI: doi.org/10.15407/mzu2020.29.113 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188782 327(4):(94) uk Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	З історії міжнародних відносин З історії міжнародних відносин
spellingShingle	З історії міжнародних відносин З історії міжнародних відносин Мартинов, А. "М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.) Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки
description	Поняття «м’яка сила» має глибоке історичне коріння. В європейській традиції можна говорити про діалектику взаємовпливу «м’якої сили» і жорсткої сили на прикладі праць Н. Макіавеллі. У 1990 р. у сучасному сенсі це поняття використав американський політолог Дж. Най. ЄС, на відміну від США і Китаю, має менше можливостей для послідовного застосування інструментів «м’якої сили». Власне її використання в процесі реалізації спільної зовнішньої політики ЄС передбачено Маастрихтським і Амстердамським договорами. Перешкоди в застосуванні політики «м’якої сили» ЄС пов’язані з проблемами формування та послідовної реалізації спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема, у процесі проведення гуманітарних операцій по всьому світу. Актуальним питанням є поліпшення іміджу ЄС на тлі процедури Брексіту та удосконалення взаємодії національних дипломатичних шкіл країн-членів ЄС у процесі застосування інструментарію «м’якої сили».
format	Article
author	Мартинов, А.
author_facet	Мартинов, А.
author_sort	Мартинов, А.
title	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
title_short	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
title_full	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
title_fullStr	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
title_full_unstemmed	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
title_sort	"м'яка сила" як політичний інструмент європейського союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2020
topic_facet	З історії міжнародних відносин
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/188782
citation_txt	"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.) / А. Мартинов // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки: міжвід. зб. наук. пр. — 2020. — Вип. 29. — С. 113-129. — Бібліогр.: 24 назв. — укр.
series	Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки
work_keys_str_mv	AT martinova mâkasilaâkpolítičnijínstrumentêvropejsʹkogosoûzu1990tí2020tírr AT martinova softpowerasapoliticalinstrumentoftheeuropeanunion1990s2020s
first_indexed	2025-11-24T03:02:08Z
last_indexed	2025-11-24T03:02:08Z
_version_	1849639125820375040
fulltext	«М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 113 DOI: https://doi.org/10.15407/mzu2020.29.113 УДК 327(4):(94) Андрій Мартинов д-р. іст. наук, проф., пров. наук. cпівроб. Інститут історії України НАН України 01001, Україна, Київ, вул. Михайла Грушевського, 4 E-mail: martynov.andriy15@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7754-5549 «М’ЯКА СИЛА» ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ (1990�ті — 20�ті рр. ХХІ ст.) Поняття «м’яка сила» має глибоке історичне коріння. В європейській традиції можна говорити про діалектику взаємовпливу «м’якої сили» і жорсткої сили на прикладі праць Н. Макіавеллі. У 1990 р. у сучасному сенсі це поняття використав американський політолог Дж. Най. ЄС, на відміну від США і Китаю, має менше можливостей для послідовного застосування інструментів «м’якої сили». Власне її використання в процесі реалізації спільної зовнішньої політики ЄС передбачено Мааст- рихтським і Амстердамським договорами. Перешкоди в застосуванні політики «м’якої сили» ЄС пов’язані з проблемами формування та по- слідовної реалізації спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема, у процесі проведення гуманітарних операцій по всьому світу. Актуальним питан- ням є поліпшення іміджу ЄС на тлі процедури Брексіту та удоско- налення взаємодії національних дипломатичних шкіл країн-членів ЄС у процесі застосування інструментарію «м’якої сили». Ключові слова: Амстердамський договір, Брексіт, Європейський Союз, європейська інтеграція, Маастрихтський договір, «м’яка сила». © «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки», 2020 Андрій Мартинов 114 Andriy Martynov Doctor of History, Professor, Leading Researcher Institute of History of Ukraine the National Academy of Sciences of Ukraine 4, Mykhailo Hrushevskyi Street, Kyiv, 01001, Ukraine E-mail: martynov.andriy15@gmail.com ORCID: https://orcid.org/0000-0002-7754-5549 “SOFT POWER” AS A POLITICAL INSTRUMENT OF THE EUROPEAN UNION (1990s — 2020s) “Soft power” is the ability to change someone else’s values, ideas, inte- rests. Successful use of “soft power” leads to a change in attitudes and beha- vior. “Soft power” can be seen as managing the mass consciousness by indirect means that do not encounter conscious resistance. “Soft power” resources belong to civil society networks. Following the British referendum on June 23, 2016, the EU’s global power of influence diminished. Traditionally, the Euro- pean Union is seen as a stable center of material wealth, high social status, social optimism and justice, spiritual and physical comfort. However, as a rule, they forget about the fact that there is no permanent dependence between subjective well-being and changes in economic conditions of life. Until now, European optimists are pushing European integration as the only effective answer to the challenges of globalization, while European pessimists have said that federal Europe would be too centralized, inflexible and wasteful. The European Union is not so much a generator of European peace, as its result. The EU has emerged as a unique conglomerate of democratic states. This is not a federation or collective bargaining agreement, and it is not a classic nation-state, and most importantly not an empire with a metropolis at its center. It is an experimental form of peace-based integration as a norm. Instead, the empire is usually a centralized militarized state, the possession of which is a conglomerate of national territories of subjugated peoples. The EU is a social institution that implements collective action based on democratic approval and consent to their adoption. Despite governance weaknesses, the EU remains an important layer of capital regulation in the face of three global crises: the financial, environmental and security crises. Keywords: Treaty of Amsterdam, Brexit, the European Union, European integration, Maastricht Treaty, “soft power”. Французький історик А. Дебідур у 1891 р. закінчив свою класичну працю «Історія європейської дипломатії» пацифістськими сподіваннями на те, що «найспустошливіші завойовницькі війни, причинами яких «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 115 майже завжди є честолюбство певної династії або необдуманий порив якогось народу, стануть у Європі дедалі рідкішими»1. Відтоді ледь ми- нула чверть століття, і Європа та світ опинились у вирі Першої світової війни. Тобто дипломатія як інструмент «м’якої сили» виявилась на тому історичному етапі неспроможною врегулювати міждержавні протиріччя, які перекреслили надії на мирне врегулювання суперечок та уникнення застосування військової сили у процесі розв’язання конфліктів. На початку ХХІ століття актуалізувався феномен «гібридних війн» та використання в цьому процесі різних технологій як «м’якої сили», так і традиційної військової сили. У більшості конфліктів сучасності немож- ливо за чіткими критеріями відокремити «інформаційні операції» і власне бойові дії як на локальному, індивідуальному, так і на суспільному рівнях. Історія міжнародних відносин знає чимало прикладів безсилля «вели- кої сили» і навпаки потуги в застосуванні асиметричної сили. Утім, зазвичай, маленькі та середні за потугою країни потерпають від великих держав незалежно від того, дружать вони або конфліктують. Мексикан- ський публіцист Альфредо Халіфеме Рахме описав конкуренцію амери- канської і китайської «м’якої сили» в Латинській Америці. На його думку, «Китай забезпечує значні інвестиційні плани, у той час як Сполучені Штати присвятили себе хижацькому розтягуванню інфраструктури Ла- тинської Америки. Після жахливого уроку неолібералізму в його гіршому прояві Аргентина не встояла перед спокусою одержати від Китаю два мільярди доларів інвестицій на видобуток нафти й газу, розробку су- путникових систем зв’язку і прокладання залізниці. З одного боку мега- спекулянт Джордж Сорос заволодів ресурсами Патагонії, що сталося після того, як він взяв участь у фінансовому четвертуванні Аргентини; з другого боку Китай налагоджує стратегічні відносини з колишнім робіт- ником-металургом Лулою (президент Бразилії), який виявився чудовим геостратегом»2. Як бачимо, за умов глобальної конкуренції застосування «м’якої сили» має широкий спектр. У 1998 р. німецький соціальний мислитель Юрген Габермас про- гнозував, що «на основі Маастрихтського договору Європейський Союз має розвинутися далі за стан функціональної економічної спільноти. Втім, у політично об’єднаній Європі мусять ухвалювати рішення в бага- тьох політичних царинах, зокрема у сфері соціальної політики, які мають бути однаково обов’язковими для всіх членів прийняття рішень, які один мусить допомагати виконувати іншому. Це вимагає того абстрактного виду солідарності, який уперше встановився протягом ХІХ століття по- між громадянами національних держав, необхідне вирівнювання різнома- нітних інтересів і життєвих обставин: жодна політична спілка неможлива Андрій Мартинов 116 на основі мудрого розрахунку власних переваг кожного. Потрібна сві- домість єдності, яка уможливить для «вільно об’єднаних союзників» ідентифікацію себе разом як громадян держави»3. Таке сучасне розуміння мережі громадських структур, які створюють різноманітні інструменти «м’якої сили», властиве для політики Європейського Союзу на міжна- родній арені. Колишній виконавчий директор Світового банку Мойсес Наїм у бест- селері «Занепад влади» веде мову про радикальні зміни в усіх сферах суспільного життя, що поступово ведуть до занепаду влади — політичної, військової, економічної, релігійної, влади мас-медіа. Впливові раніше керманичі вже не можуть реалізовувати свої забаганки так само вільно, як це було в минулому. Нині стало простіше здобути владу, однак значно важче її здійснювати й набагато легше втратити. Автор міркує про світові революції, зокрема т.зв. «революції збільшення», що полягають у подо- ланні засобів контролю, збільшенні в усьому — від кількості країн до чисельності населення, стандартів життя, показників письменності й кіль- кості продуктів на ринку, що зумовила рух людей, товарів, грошей; «революції мобільності»; «революції ментальності» (коли нічого не сприймається як належне), яка відображає основні зміни в менталітеті, очікуваннях і прагненнях, що супроводжують ці зсуви. Також можна констатувати закінчення абсолютної монополії на застосування насиль- ства. Однак ідеться про появу феномена м’якої влади «для всіх», адже завдяки соціальним мережам змінюється роль засобів масової інформації, коли кожен повідомляє, кожен оцінює інформацію». «У геополітиці, — пише М. Наїм, — малі актори — «малозначимі» країни чи недержавні утворення — отримали нові можливості накладання вето, втручання, пе- реорієнтації і загалом заганяння в глухий кут об’єднаних зусиль «великих гравців» і багатосторонніх організацій»4. Нові інформаційні технології — це інструменти «м’якої сили», і щоб діяти, вони мають бути в руках користувача, який своєю чергою потребує цілей, спрямування й мотивації. На цю мотивацію і працює «м’яка сила». Згаданий автор визначає її як здатність скеровувати поточні або майбутні дії інших груп чи індивідів або запобігати їм. Знизивши свій військовий потенціал, ЄС практично втратила можли- вості реагування на порушення універсальних норм. «М’яка сила» в зовнішній політиці критикує концепції національного інтересу або ба- лансу сил як такі, яким не вистачає морального аспекту. Вона націлена не на подолання стратегічних загроз, а на усунення умов, які вважаються порушенням універсальних принципів справедливості. В міжнародних справах важлива репутація надійності. Мир досягається через демокро- тію, відкриту дипломатію та вдосконалення спільних правил і стандартів. «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 117 «М’яка сила» покликана впливати на розрахунки противника і змен- шувати його впевненість в успіху. Автор концепції «м’якої сили» американський дослідник Дж. Най- молодший позиціонував це поняття як пропаганду потрібних цінностей за допомогою інструментів інформаційних і віртуальних продуктів. Фактом стає не те, що відбулось, а те, про що розповіли5. Євросоюз має со- ціальний капітал, який забезпечений високим організаційним, доктри- нальним, технологічним і соціальним рівнями розвитку6. Впродовж 1990-х років Євросоюз ефективно реалізовував проєкт європеїзації країн, які 1 травня 2004 р. вступили до ЄС7. Британський дослідник Ф. Кемерон звернув увагу, що нові країни-члени ЄС після 2004 р. зробили свій внесок у «м’яку силу» Євросоюзу8. На думку М. Сіні, поняття «м’яка сила» є інтегральною для зовнішньої і внутрішньої політики Євросоюзу9. Нато- мість Дж. Джиллінгем на конкретних історичних фактах показав, як корелюються успіхи в пропаганді цінностей європейської інтеграції із розширенням Євросоюзу на Схід і поглибленням внутрішньої інтегрова- ності Євросоюзу10. Американський дослідник С. Хікс дослідив інфраструктуру політич- ної системи Євросоюзу з погляду ухвалення рішень щодо реальної пре- зентації успіхів європейської інтеграції як усередині Євросоюзу, так і поза його межами11. Британські дослідники Дж. Петерсон і М. Шеклтон проаналізували ефективність застосування «м’якої сили» Євросоюзу з погляду взаємодії його інститутів зі структурами влади на національному рівні держав-членів ЄС12. На думку К. Сміт, застосування інструментів «м’якої сили» у спільній зовнішній політиці Євросоюзу все ще є не- достатньо ефективним13. Основна частина експорту африканських країн спрямовується до Європи. Європейські інвестиції і технології відіграють значну роль у економіці африканських країн. Щоправда, Б. Гейтс інвес- тував у Африку більше коштів, ніж увесь ЄС. Європейців дедалі частіше витісняють з африканського ринку китайські конкуренти14. Відомий німецький соціолог У. Бек, говорячи про особливості про- цесу глобалізації, звертав увагу на «транснаціоналізацію політичного про- цесу, що є результатом набуття державними кордонами більшої прозо- рості, інтенсивного обміну товарами та ідеями, підвищення ментальної мобільності населення багатьох країн світу15. Зокрема, він слушно зазна- чає, що ступінь впливовості держав у сучасних міжнародних відносинах усе більше залежить від їхньої об’єктивної та оперативної поінфор- мованості та ефективного й інтенсивного залучення до глобальної та національної мережі політичних контактів. Ознайомлення з найрепрезентативнішими науковими працями щодо предмета цього дослідження дає підстави визначити мету статті, яка Андрій Мартинов 118 полягає у висвітленні особливостей «м’якої сили» Європейського Союзу як політичного інструменту. «М’яка сила» є спроможністю змінювати чужі цінності, уявлення, інтереси. Її успішне застосування веде до зміни установок і відповідно поведінки. «М’яка сила» може розглядатись як управління масовою сві- домістю непрямими засобами, які не зустрічають свідомого спротиву. Метою пропаганди є руйнація чужих інтерпретацій подій і фактів. Що легітимнішою є монополія на силу, то менший спротив вона стимулює. Автор концепції «м’якої сили» Дж. Най уважає, що вона приваблює, а не примушує. Одна часом «м’яка сила» може не тільки агітувати, а й при- мушувати. Привабливість може базуватися на раціональних або емоцій- них компонентах культури й політики. До таких індивідуальних і ко- лективних побажань можуть потрапити демократія і свобода, позаяк вони в масовому уявленні здатні вирішувати соціальні проблеми. Якщо жор- стка сила є монополією державних інститутів, то м’яка сила не є мо- нополією держави. Ресурси «м’якої сили» належать мережі громадян- ського суспільства. Відповідно, що сильнішою є інноваційна діяльність, то успішніше нові культурні продукти будуть перетворюватися на «м’яку силу», яка дає інформацію, цікаву іншим. Віртуальна перемога веде до реальної перемоги. Важливо не те, що ви сказали, а що люди почули. На думку Дж. Сороса, «ЄС не може посісти місце США як світового лідера. ЄС володіє достатніми ресурсами, аби мати вплив на міжнародній арені: половина всієї допомоги світовому розвитку; найбільший єдиний ринок у світі; 45000 дипломатів; майже 100000 миротворців, службовців на всіх континентах; перспектива використання торгівлі, допомоги та членства в ЄС як каталізаторів для заохочення перетворення сусідніх держав на відкриті суспільства... Спільна зовнішня політика ЄС не по- винна бути антиамериканською»16. Однак після перемоги в листопаді 2016 р. на президентських виборах у США Д. Трампа посилились ідео- логічні розбіжності між європейськими лібералами та американськими неоконсерваторами, що позначилось на риториці засобів масової ін- формації як у провідних країнах Євросоюзу, так і у США. В умовах суперечливого розвитку процесу глобалізації Європейський Союз (ЄС) є своєрідним експериментальним полігоном, де відпрацьо- вується модель взаємодії різних групових ідентичностей. Під поняттям ідентичність у гуманітарних науках розуміється тотожність, належність суб’єкта до певного співтовариства. Зокрема, є культурна ідентичність як ототожнення актора з певним історичним спадком, релігією, мовою. Є громадянська ідентичність, пов’язана з нормами політичного співісну- вання на основі традицій і цінностей певного суспільства. Коли йдеться «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 119 про ідентичність Євросоюзу, впадає в око той факт, що вона співіснує з національними ідентичностями країн-членів ЄС. Зазначимо, що націо- нальні ідентичності є переважно культурними, натомість європейська ідентичність формується як громадянсько-політичний феномен. Ідентич- ність не є постійною сутністю, а виявляється скоріше як динамічний конструкт. Тобто будь-яка форма колективної ідентичності має конвен- ційну (договірну) соціально-семіотичну природу. Можна виділити декілька рівнів формування колективних ідентич- ностей: а) генетичний рівень, пов’язаний із виникненням певної колек- тивної ідентичності, структурний рівень, який визначає співвідношення ознак певних ідентичностей та їхнє змістовне наповнення; б) функціо- нальний рівень, що ототожнюється із формами реалізації ідентичностей. Крім того, слід мати на увазі, що різні рівні спільної європейської іден- тичності у форматі Євросоюзу мають «космополітичні» еліти і «лока- лізовані» маси національних або «пост-національних» держав-членів Євросоюзу. Нагадаємо, що внаслідок модернізації у європейській історії з’явилась національна держава, яка поставила на місце станової інтеграції сус- пільну солідарність, яка існує завдяки національній свідомості. В умовах постмодерну відбувається радикальна реорганізація соціального порядку. Під впливом глобальних мереж кожен індивід стикається з такою сво- бодою, котра змушує його покладатися на самого себе й ізолює від інших, але дає змогу зав’язати нові соціальні зв’язки і сформувати інноваційні соціальні норми. Цей постмодерний соціальний порядок інтегрує як громадянську, так і етнічну ідентичності. Зважаючи на розвиток тен- денцій сучасного процесу глобалізації, Європейський Союз може висту- пити першою структурою постнаціональної демократії. Однак супереч- ливість цього процесу вимагає детального аналізу його проблем і пер- спектив. Спільна європейська грошова одиниця євро є матеріалізованим інструментом «м’якої сили» Євросоюзу. Перша дійсно глобальна економічна криза поступово змінює баланс сил між різними валютними системами світу. Наприкінці грудня 2011 р. прем’єр-міністри Китаю та Японії домовилися у взаємних розрахунках перейти до національних валют та обмежити вживання американського долара. Цей факт засвідчив посилення тенденції до регіоналізації валют- них систем. Ще у жовтні 1983 р. французький мислитель Р. Арон про- гнозував, що «можливо, валюта Сполучених Штатів Європи відбере в долара його монопольне становище, його статус одиниці транснаціо- нальних розрахунків, та ні німецька, ні британська економіки не мають достатніх обсягів, аби стати опертям транснаціональної валюти»17. Зазначена тенденція вперше далася взнаки вже 1999 р., коли євро та долар Андрій Мартинов 120 стали конкурентами на глобальному фінансовому ринку. Тоді операція сил НАТО проти режиму С. Мілошевича засвідчила домінування вій- ськово-політичних механізмів, які забезпечили конкурентні переваги американського долара. Після епохальних терористичних актів 11 вересня 2001 р. Сполучені Штати Америки досягли максимуму глобальних еко- номічних переваг. Однак «військове кейнсіанство» у вигляді стимулю- вання військових витрат заради забезпечення економічного зростання супроводжувалося накопиченням не лише міжгалузевих дисбалансів, а й серйозних диспропорцій у світовій економіці. Світова економічна криза загострила питання найближчих перспектив Європейського Союзу. Спільна європейська грошова одиниця виявилася ефективною за умов стабільного економічного розвитку. Однак під впливом кризових явищ гострішими стали боргові проблеми та чіткішими виявилися різні рівні економічного розвитку країн єврозони. Гроші є не тільки інструментом «м’якої сили», а й нервом економіки. Тому фінансова криза стосується самих засад ринкових відносин. Проте економіка може ефективно функціонувати лише як елемент системи культурних цінностей18. Важко не звернути увагу на той факт, що до єврозони увійшли країни з різними ментальними традиціями. Свого часу на цей факт звернули увагу лауреат Нобелівської премії з економіки Йозеф Штігліц та аналітик Світового банку Амартаї Сен. Останній також акцентує на моральній кризі, яка не в останню чергу провокує доміну- вання спекулятивного капіталу та «віртуальної» економіки. Відомий еко- номічний оглядач Пол Кругман у своєму блозі веде мову про потребу повернення до балансу кооперації та конкуренції. Німецький економіст Рожер де Век уважає, що світова економічна криза завершила період економічного ультралібералізму та глобалізацій- ного оптимізму. Адже недостатня ефективність збирання податків веде до збільшення бюджетних дефіцитів та провокує все нові проблеми на рівні національних держав. Період «більшої свободи, меншого державного впливу» в реальній політиці лише посилив вплив транснаціональних кор- порацій. На думку Р. де Века, демократичний капіталізм має зробити політику незалежною від економічних інтересів великих корпорацій19. Однак наразі це побажання виглядає надто утопічним. Зрештою, тип світових економічних відносин після завершення кризи залежатиме від організації відносин між бізнесом, працею та фінансами20. Отже, коли національні грошові одиниці тільки замінювалися на євро, експерти звертали увагу на потенційні проблеми та вади монетарного союзу. По-перше, спільну валюту отримали держави з різним рівнем добробуту, внаслідок чого національні уряди втратили важелі кредитно- грошової політики як регулятора розвитку економіки. По-друге, не було «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 121 запроваджено спільну систему оподаткування та контролю за темпами зростання бюджетних дефіцитів. По-третє, управління монетарними від- носинами фактично залишилося в руках Європейського центрального банку, а податкова політика в руках національних урядів. Зважаючи на це, колишній голова Європейської комісії Жак Делор звинуватив заснов- ників монетарного союзу ЄС у «первородних» помилках запровадження спільної європейської грошової одиниці євро. Він навіть назвав особливо правильними рішення тих країн, які вирішили зберегти національні валюти21. Однак є й альтернативні думки. Зокрема, державний секретар Міністерства закордонних справ Польщі у справах європейської інте- грації М. Довгілевіч пропонував прискорити приєднання до зони євро решти членів Європейського Союзу, які цього побажають22. Такий підхід теоретично може лише прискорити процес розпаду зони євро, адже максимально загострить усі згадані вище протиріччя. Цю позицію не підтримує передусім Німеччина. Адже в німецькому суспільстві непо- пулярною стає ідея, коли «німці платять за все», виправдовуючи тим самим статус країни як локомотиву європейської інтеграції. Починають домінувати настрої, що «потяг» європейської інтеграції, який тягти локо- мотиву не по силі, потрібно переформувати. Принаймні чіпляти нові «вагони» до цього потягу, тобто підтримувати процес розширення Євро- союзу, влада ФРН, зважаючи на суспільні настрої, навряд чи готова. Головним стає завдання збереження стабільності європейського монетар- ного союзу, ризик краху якого може кинути виклик німецькій стабіль- ності та коштуватиме влади будь-якій коаліції. А. Меркель наприкінці січня 2012 р. у Давосі заявляла про необхідність припинення розмов щодо збільшення капіталізації фонду фінансової стабільності, а натомість за- кликала зосередитися на скороченні бюджетних дефіцитів та забезпеченні умов для економічного зростання. Німеччина, яка останнім часом повернула собі європейську першість як країна експортер, на цій підставі вимагає від партнерів урахування її інтересів. Інша справа, що згадані інтереси є суперечливими. З погляду експортерів «дешевий євро» є вигідним, оскільки стимулює конкурентну спроможність, що дає можливість зберігати робочі місця. З іншого боку, «дешевий євро» стимулює здорожчання товарів споживання. Отже, на кону опинилася подальша доля спільної європейської грошової одиниці, яка наразі є єдиним відносно успішним матеріальним символом Євро- союзу. До непопулярних соціальних заходів, аби скоротити бюджетні дефі- цити та уникнути державного банкрутства, вимушені вдаватися більшість країн Євросоюзу. Великий європейський бізнес закликав національні уряди країн-членів Євросоюзу забезпечити збереження стабільного курсу Андрій Мартинов 122 спільної європейської грошової одиниці євро. Саме на це спрямовано усі непопулярні заходи з обмеження соціальної складової ринкової еко- номіки. Однак у колах економічних експертів немає єдиної думки, чи достатньо буде цих заходів, аби уникнути банкрутства монетарного союзу. Національні та транснаціональні європейські еліти також важко шукають компроміси з цього питання. Яскравим прикладом цієї тенденції став процес формування Європейського стабілізаційного фонду. Нага- даємо, що за результатами переговорів у грудні 2011 р. бундесканцлера Ангели Меркель, тодішніх президента Франції Ніколя Саркозі та іта- лійського прем’єр-міністра Маріо Монті ухвалено принципове рішення про збільшення статутного капіталу зазначеного фонду до одного три- льйону євро. Невирішеним залишилося головне питання щодо джерел його наповнення. Європейський центральний банк на чолі з італійцем Маріо Драґі тоді запропонував емісійний шлях наповнення кредитного кошика. Проте Німеччина та Франція, побоюючись занадто великого збільшення рівня інфляції у зоні євро, заперечили проти цього. Відтак тодішній президент Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу запро- понував випустити «євро бонди», тобто загальноєвропейські кредитні зобов’язання. Однак, Ангела Меркель, добре пам’ятаючи, яких зусиль їй коштувало попереднє ухвалення рішення про збільшення німецької участі у Європейському стабілізаційному фонді, виступила проти «євро бондів». Загалом євро продовжує досить успішно виконувати роль інструмента «м’якої сили» Євросоюзу. Найбільші песимісти прогнозують, що впродовж середньострокової перспективи більшості країн єврозони доведеться повертатися до націо- нальних валют. Адже Китай, з яким пов’язували сподівання на попов- нення Європейського стабілізаційного фонду, категорично відмовився використовувати свої валютні запаси для підтримки євро. Не додають великого оптимізму і глобальні економічні тенденції. Економічна криза штовхає країни Євросоюзу у вир політичних про- тиріч, які дедалі чіткіше проявляються як у внутрішній політиці, так і на міждержавному рівні. Зокрема, у середовищі європейської «брюссель- ської» бюрократії жваво обговорюються можливі варіанти започатку- вання принципово нового проєкту європейської інтеграції. Йдеться про неминуче виключення із зони євро фінансово проблемних держав Євро- союзу та створення меншої за кількістю країн, але більш інтегрованої зони євро. Фактично європейські прагматики пропонують повернутися до моделі «Європи багатьох швидкостей», коли шістка країн-засновниць процесу європейської інтеграції — країни Бенілюксу, Італія, Франція та Німеччина — мають погодитися на перехід до наднаціональних механіз- мів оподаткування та передати Європейській комісії ще більше повнова- «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 123 жень національних урядів. Проте навіть у цих країнах європейського «ядра» згадана ідея не дуже популярна. Адже Бельгія борсається в болоті коаліційних проблем та бореться за збереження єдності Фландрії і Вал- лонії. Опитування громадської думки свідчать, що більшість голландців виступає за відмову від євро та повернення до гульдена. Такої ж думки щодо німецької марки дотримуються і громадяни ФРН. Аналогічні наст- рої стають популярними у Франції. Саме у Греції визначається стратегічне майбутнє спільної європей- ської грошової одиниці. «Аварійний» варіант повернення Греції до на- ціональної грошової одиниці драхми дасть можливість девальвувати на- ціональну валюту і зменшити, в такий спосіб, колосальний обсяг дер- жавного боргу. Зрозуміло, проти такої оборудки виступають грецькі кредитори та провідні європейські політики, які побоюються, що в разі виходу Греції із зони євро неминучим стане ефект доміно щодо інших проблемних держав, унаслідок чого від спільної грошової одиниці дове- деться відмовитися. Тож нинішні тактичні «бої» за євро є лише тим- часовим перепочинком, адже найближчим часом доведеться ухвалювати радикальні рішення, від яких залежатиме доля європейської інтеграції. На порядку денному перебуває обговорення питання зміни фінансової політики Євросоюзу після 2019 року. Найімовірніше більші та багатші країни Євросоюзу будуть поставлені перед фактичним ультиматумом з боку середніх та менших за чисельністю населення країн Євросоюзу. Останні зажадають більш рівномірного розподілу боргових зобов’язань. У підсумку 17 країн зони євро підписали у березні 2012 року угоду про створення бюджетно-податкового союзу. Вона є відкритою для інших десяти країн Євросоюзу, які зберігають національні грошові одиниці. Сенс домовленостей стосується введення ліміту збільшення заборгова- ності, яка не повинна перевищувати принаймні валовий внутрішній про- дукт країни-члена Євросоюзу. У державних бюджетах країн зони євро були зафіксовані статті, які працюватимуть на скорочення поточної за- боргованості. Внаслідок цього європейцям пропонують зменшення зар- плат і підвищення податків, запровадження нового податку на нерухо- мість, скорочення штату бюджетників та радикальне зменшення дер- жавних соціальних виплат. Зважаючи на власні інтереси, проти ідеї бюджетно-податкового союзу виступила Велика Британія в особі її то- дішнього прем’єр-міністра Девіда Кемерона. Він наполягав на додаткових поступках та висловив задоволення щодо збереження національної гро- шової одиниці фунту стерлінгів. Тож на нинішньому роздоріжжі Євро- союз, найімовірніше, зробить різкий розворот до зосередження на розв’язанні внутрішніх проблем, залишивши процес прийняття нових держав-членів до кращих часів. Андрій Мартинов 124 Водночас рішення про збільшення капіталу Фонду стабільності євро не вирішує проблему по суті. Насамперед тому, що навіть експерти Європейського центрального банку не можуть точно підрахувати за- гальну суму боргів найпроблемніших країн єврозони — Греції, Італії, Ірландії, Іспанії та Португалії. За деякими припущеннями ця сума складає близько 800 мільярдів євро. Крім того, капіталізація зазначеного фонду не може здійснюватися винятково за рахунок емісії, тобто збільшення «інфляційного податку» на усіх європейців. Проте уникнути цього також досить важко, адже навіть досі найстабільніша німецька економіка по- казала тенденцію до рецесії, тобто спаду ділової активності. Тому, вихо- дячи з неузгодженості позицій «старих» та «нових» країн Євросоюзу щодо відмови від національних податкових систем, що розглядається як найрадикальніший хірургічний метод лікування ракової пухлини євро- пейських боргів, слід чекати чергових «метастаз». Адже запропоновані методи лікування можуть лише «підтримати життя» важко хворих еко- номік, але не вирішують їхніх проблем. Після британського референдуму 23 червня 2016 р. послабились гло- бальні можливості впливу Євросоюзу23. Пропаганда визначає, які проб- леми будуть помічені, а які ні, які будуть інтерпретуватись, а які замовчуватись та не впроваджуватись у масову свідомість. Лише потуж- ний Європейський Союз міг одночасно просувати мораль і захищати свої інтереси на міжнародній арені. На думку французького інтелектуала Н.Бавереза, США опинилися в ролі Великої Британії 1920-х рр., діють як світовий жандарм, а насправді втрачають вплив. У сучасному світі мало що можна зробити без США, але США не є всемогутніми. Лідери демо- кратичних країн мають консолідуватися перед обличчям нових глобаль- них ризиків. Однак крен США в бік унілатералізму (однополярного світу) породжує ризики ізоляціоналізму та протекціоналізму. Новому етапу європейської інтеграції повинна передувати модернізація Німеччини та Франції. Нації формуються і функціонують у своєму інформаційному про- сторі. Причому інформація залишається головним ключем до влади. Адже неправильне уявлення про конкурентів частіше створює кризи, ніж це робить реальна політика. Точна інформація необхідна як у процесі ухвалення зовнішньополітичних рішень, так і для реалізації уже прий- нятих рішень. Перед тим, як намагатися змінити ворожу позицію, слід спочатку її досконало знати. Застосування інструментів «м’якої сили» в політиці вимагає чіткого розрізняння фактів «самих собою» та їхнього суб’єктивного сприйняття. Існує певна закономірність: що більшим є знання про суб’єкт міжнародних відносин, то більше можливостей впли- вати на нього. Непевна зовнішня політика є наслідком незнання власних «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 125 можливостей, а самовпевнена політика має за основу нерозуміння мож- ливостей опонентів. Важливим інструментом «м’якої сили» є робота спеціальних служб, яка фактично є продовженням політики відповідних урядів іншими, ніж офіційні, засобами. Існують класичні розбіжності між зовнішньою роз- відкою й парламентом, зовнішньою розвідкою й міністерством закор- донних справ, зовнішньою розвідкою й засобами масової інформації, зовнішньою розвідкою й військовою розвідкою, зовнішньою розвідкою й контррозвідкою. Це, так би мовити, суб’єктивні бар’єри, які варто долати, розробляючи ефективні стратегії застосування інструментів «м’якої сили». Боротьба ведеться за монополію на інформацію, утримання влас- них функціональних позицій у боротьбі за фінансування. У США інформація постачається ЦРУ, ФБР, РУМО (розвідка Пентагону), Бюро розвідки Державного департаменту, Агентством національної безпеки, мозковими центрами. Незалежні канали інформації не лише дають мож- ливість її порівняти, а й підтримувати конкуренцію одного розвіду- вального відомства з іншими. Завдяки цьому виникають сприятливіші можливості для досягнення тактичних і стратегічних цілей за допомогою застосування інструментів «м’якої сили». Експертне співтовариство займає активну позицію, впливає на ухва- лення рішень. Це цільова публіка, спроможна кваліфіковано тлумачити певні зовнішньополітичні питання та реально впливати на рішення. До цього кола входять особи, які працюють у державних структурах, дослід- ницьких установах, університетах, журналісти, які пишуть на зовнішньо- політичні теми, хоча й безпосередньо не впливають на ухвалення відпо- відних рішень. Часто експерти, які працюють над виробленням рішення, під тиском оперативного реагування, в умовах неповної інформації, керу- ються власними уявленнями про національні інтереси та цілі зовнішньої політики, цінностями та емоціями. Тактичні погляди на проблеми мають високу динаміку, хоча вони й залежать від ціннісних зовнішньополі- тичних орієнтирів та принципів. Міжвідомче погодження зовнішньопо- літичних рішень не лише стимулює суперечки, а і сприяє розробці альтернативних варіантів проведення зовнішньої політики. Важливим результатом роботи аналітичних структур є прогнозування основних тен- денцій розвитку сучасних міжнародних відносин. Алгоритм аналізу є універсальним. Досліджуються сильні та слабкі характеристики партне- рів, їхні реальні можливості. Формується чітке усвідомлення власних інтересів та інтересів партнерів, без чого неможливо досягнути прий- нятних компромісів. На цій основі можна формулювати реалістичні цілі. Перелік інструментів «м’якої сили» у спільній зовнішній політиці Євро- союзу є досить великим. Для України особливе значення має програма Андрій Мартинов 126 «Східне партнерство». Щодо країн Північної Африки та Близького Сходу Євросоюз застосовує програму «Європейського сусідства», а стосовно країн Латинської Америки — «м’яку силу» Іберо-латиноамериканського партнерства. Ідеологемами допомоги розвитку просякнуті програми взаємодії Євросоюзу з країнами Африки. Цікаво, що у відносинах Євро- союзу з Японією, Китаєм, Росією діють вже не асиметричні (зазвичай на користь ЄС) стратегії «м’якої сили», а більш симетричні стратегії взає- мовпливу. В умовах підготовки до виходу Великої Британії з Євросоюзу Брюс- сель більше вдавався до німецького і французького досвіду застосування інструментів «м’якої сили». Угоди виконуються доти, доки зберігаються базові параметри, які, власне, спричинили появу відповідної угоди. Це також стосується перипетій із ратифікацією британським парламентом угоди про умови виходу з ЄС. Головним досягненням німецької зовнішньої політики є злагоджена робота всіх органів влади, об’єднаних єдиною зрозумілою стратегічною метою. Консультації у процесі підготовки зовнішньополітичних рішень з політичними партіями, неурядовими організаціями, експертним співтова- риством, бізнесовими організаціями забезпечує громадський консенсус щодо німецької зовнішньої політики, що сприяє її ефективній реалізації. Проте загалом інструментарій «м’якої сили» Євросоюзу не є сумою досвідів національних політик країн-членів, а намагається стати новою якістю, яка впливає на міжнародне середовище, в якому існує і функ- ціонує Європейський Союз. Колишній прем’єр-міністр Франції Домінік де Вільпен у своєму есе «Європеєць» цілком слушно зазначає, що «нас не лякають зигзаги і повороти історії, нам ідуть на користь її уроки. Нам дуже часто про- гнозували кінець світу, аби ми повірили в кінець Європи». Європа має навчитися цьому, «аби вступити в епоху зрілості, коли індивідуальне поєднається з колективним, європейська демократія стане справою кож- ного, а її досвід буде надихаючим прикладом для всіх людей Землі»24. Традиційно Євросоюз сприймається як стабільний осередок матері- альних благ, високого соціального статусу, соціального оптимізму і спра- ведливості, духовного і фізичного комфорту. Однак при цьому, зазвичай, забувають про факт відсутності сталої залежності між суб’єктивним благополуччям та змінами економічних умов життєдіяльності. Досі євро- пейські оптимісти подають європейську інтеграцію як єдину ефективну відповідь на виклики глобалізації, натомість європейські песимісти зазна- чають, що федеративна Європа буде надто централізованою, негнучкою та марнотратною. Європейський Союз є не стільки генератором європей- ського миру, скільки його результатом, він сформувався як унікальний «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 127 конгломерат демократичних суверенів. Це не федерація і не договір колективної безпеки, але і не класична національна держава й головне не імперія з метрополією в центрі. Це експериментальна форма інтеграції на основі миру як норми, а не війни. Натомість імперія, зазвичай, є цент- ралізованою мілітаризованою державою, володіння якої є конгломератом національних територій підкорених народів. Євросоюз є соціальним ін- ститутом, який реалізує колективні дії, ґрунтовані на демократичному схваленні та згоді щодо їхнього прийняття. Незважаючи на слабкості управління, ЄС лишається важливою силою регуляції капіталу в умовах настання трьох глобальних криз: фінансової, екологічної та безпекової. Поки що крах старих соціальних структур, нагромадження капіталу й різкий перехід на початку 1990-х років до нового режиму фінансового нагромадження, за правилами якого гроші інтенсивніше роблять гроші, задовольняє інтереси фінансової олігархії на шкоду розвитку реального сектора економіки. Внаслідок експорту робочих місць у країни з низькою вартістю робочої сили навіть за умов масового безробіття в країнах «центру» капіталістичної економіки, з’являється феномен «працюючих бідних» і маргіналізації. Влада переміщується зі сфери держави й фор- мальних структур у царину безпосередніх суспільних відносин. Бюро- кратія з віддаленої периферії виробничих відносин переміщується у їхній центр, а конкуренція набуває дискусійно-правового вигляду, ототожню- ючись із пошуком найліпшого морально-правового або словесно-оратор- ського виправдання певних дій. В умовах політичних перипетій, викликаних економічною кризою, структури європейських громадянських суспільств на національному та наднаціональному рівнях демонструють незначну ефективність у вико- нанні ролі інструмента адаптації емігрантських громад до європейських норм і цінностей. Розмитість ідеологічних установок правих популіст- ських партій дає їм можливість використовувати електоральний потен- ціал традиціоналістів та консерваторів. Унаслідок цього реальним є виклик згортання структур «вільних суспільств» у Європі. Принаймні поки що немає універсальної стратегії, здатної вирішити питання ефек- тивної адаптації емігрантів до європейської ідентичності. Навпаки, домі- нування стратегії витіснення ісламських фундаменталістів у гетто євро- пейських міст є способом поведінки страуса перед викликом небезпеки. Подальше посилення європейських правих радикалів також може від- крити шлях до прямого зіткнення ісламських фундаменталістів та правих екстремістів у Європі. Отже, інструменти «м’якої сили» залишаються важливими як у процесі розв’язання внутрішніх проблем європейської інтеграції, так і просування інтересів Євросоюзу на міжнародній арені. Андрій Мартинов 128 1 Дебидур А. Дипломатическая история Европы. URL http://istmat.info/files/uploads/ 28398/histoire_diplomatie_a-debidour_1947.pdf (дата звернення: 09.12.2019). 2 История Латинской Америки. Москва, 2003. С. 213. 3 Габермас Ю. Постнаціональна констеляція. Політичні есе. Львів, 2010. С. 26–27. 4 Наїм М. Занепад влади. Київ, 2018. С. 31–33. 5 Nye J. Soft power. The means of success in world politics. New York. 2004. S. 12. 6 Bamberg E., Stubb A. The European Union: How does it work? Oxford. 2003. S. 18. 7 Green C., Caporaso M., Thomas R. Transforming Europe. Europeanization and Domes- tic Change. London. 2001. S. 12. 8 Cameron F. The Future of Europe. Integration and Enlargement. London. 2005. S. 19. 9 Cini M. (Hrsg). European Union Politics. Oxford. 2007. S. 41. 10 Gillingham J. European integration 1950–2003. Super state or New Market Economy? Cambridge. 2003. S. 29. 11 Hix S. The Political System of the European Union. New York. 2005. S. 32. 12 Peterson J., Shackleton M. The Institutions of the European Union. Oxford. 2002. S. 81. 13 Smith K. European Union Foreign Policy in a Changing World. Oxford. 2003. S. 26. 14 White B. Understanding European Foreign Policy. Basingstoke. 2005. S. 44. 15 Beck U. Macht und Gegenmacht im globalen Zeitalter. Neue weltpolitische Ökonomie. Frankfurt-am-Meine. 2002. S. 108. 16 Сорос Дж. Глобальна місія Європи. День. 2006. 21 листопада. С. 3. 17 Арон Р. Мир і війна між націями. Київ, 2000. С. 17. 18 Де Сото Ернандо. Загадка капіталу. Чому капіталізм переможе лише на Заході і ніде більше. Київ, 2009. С. 24. 19 Weck R. de Nach der Krise. Gibt es anderen Kapitalismus? München, 2009. S. 40. 20 Vogl J. Das Gespenst des Kapitals. Berlin, 2011. S. 59. 21 Jacques Delors. Euro was flawed from beginning. URL http://www.bbc.co.uk/news/ world-europe-16016131 (дата звернення: 10.11.2000). 22 Dowgielewicz M. Der Euro geht alle EU-Mitglieder an. Frankfurter Allgemeine Zeitung. 7 Dezember 2011. S. 10. 23 Welfens P. BREXIT aus Versehen. Europäische Union zwischen Desintegration und neuer EU. Wiesbaden. 2017. S. 238. 24 Девильпен Д. Европеец. Иностранная литература. 2006. № 9. C. 277. REFERENCES 1. Aron, R. (2000). Myr i viyna miz narodamy. Кyiv [in Ukrainian]. 2. Bamberg, E., & Stubb, A. (2003). The European Union: How does it work? Oxford [in English]. 3. Beck, U. (2002). Macht und Gegenmacht im globalen Zeitalter. Neue weltpolitische Ökonomie. Frankfurt-am-Meine [in German]. 4. Cameron, F. (2005). The Future of Europe. Integration and Enlargement. London [in English]. 5. Cini, M. (2007). European Union Politics. Oxford [in English]. 6. Debidur, А. Diplomaticheskaya istoriya Evropy. Retrieved from http://istmat.info/ files/uploads/28398/histoire_diplomatie_a-debidour_1947.pdf 7. Delors, J. Euro was flawed from beginning. Retrieved from http://www.bbc.co.uk/ news/world-europe-16016131 8. De Soto, E. (2009). Zagadka kapitalu. Кyiv [in Ukrainian]. 9. Devilpen, D. (2006). Evropeez. Inostrannaya literature, 9 [in Russian]. «М’яка сила» як політичний інструмент Європейського Союзу… 129 10. De Weck, R. (2009). Nach der Krise. Gibt es anderen Kapitalismus? München [in German]. 11. Dowgielewicz, M. (2011). Der Euro geht alle EU-Mitglieder an. Frankfurter Allgemeine Zeitung. 7 Dezember [in German]. 12. Gillingham, J. (2003). European integration 1950-2003. Super state or New Market Economy? Cambridge [in English]. 13. Green, C., Caporaso, M., & Thomas, R. (2001). Transforming Europe. Europeani- zation and Domestic Change. London [in English]. 14. Habermas, U. (2010). Postnazionalna konstelazia. Polisychny esse. Lviv [in Ukrainian]. 15. Hix, S. (2005). The Political System of the European Union. New York [in English]. 16. Istoriya Latinskoy Ameriki. (2003). Мoskva [in Russian]. 17. Naim, M. (2018). Zanepad wlady. Кyiv [in Ukrainian]. 18. Nye, J. (2004). Soft power. The means of success in world politics. New York [in English]. 19. Peterson, J., & Shackleton, M. (2002). The Institutions of the European Union. Oxford [in English]. 20. Smith, K. (2003). European Union Foreign Policy in a Changing World. Oxford [in English]. 21. Soros, J. (2006). Globalna misia Evropy. Den. 21 lystopad [in Ukrainian]. 22. Vogl, J. (2011). Das Gespenst des Kapitals. Berlin [in German]. 23. White, B. (2005). Understanding European Foreign Policy. Basingstoke [in English]. 24. Welfens, P. (2017). BREXIT aus Versehen. Europäische Union zwischen Desinte- gration und neuer EU. Wiesbaden [in German].

"М'яка сила" як політичний інструмент Європейського Союзу (1990-ті – 2020-ті рр.)

Institution

Ähnliche Einträge