Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура

У статті розглядається роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої як спроба переосмислення християнського міфу в українській лі- тературі ХХ ст. Досліджується літературна генеалогія роману, його образно-симво лічна структура та релігійно-філософський зміст. Зазначається, що у своєму романі письм...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2022
Автор:	Василенко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України 2022
Назва видання:	Слово і Час
Теми:	Діаспора
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189488
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура / В. Василенко // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 58-76. — Бібліогр.: 14 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-189488
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-1894882025-02-23T17:59:39Z Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура The Novel “Quid Est Veritas?” by Natalena Koroleva: Image and Symbolic Structure Василенко, В. Діаспора У статті розглядається роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої як спроба переосмислення християнського міфу в українській лі- тературі ХХ ст. Досліджується літературна генеалогія роману, його образно-симво лічна структура та релігійно-філософський зміст. Зазначається, що у своєму романі письменниця подала інтерпретацію християнського міфу через історії його центральних персонажів: Марії Магдалини, Йосифа Ари ма тейського, Понтія Пілата; центральним образом, нав коло якого структурується вся образно-символічна система роману, є чаша Ґрааля. Наголошується, що основним принципом Королевиної інтерпретації стала апокрифізація тексту — уведення в його образно-символічну, сюжетну структури апокрифічних елементів, які руйнують чи, навпаки, доповнюють традиційне сприйняття канонічного матеріа лу. Стверджується, що «Quid est Veritas?» — багатошаровий, складний за формою роман, у якому письменниця порушила важливі морально-етичні, філософські та релігійні питання свого часу. The paper deals with the novel “Quid est Veritas?” by Natalena Koroleva as an attempt to rethink the Christian myth in the Ukrainian literature of the 20th century. The research covers the literary genealogy of the novel, its figurative and symbolic structure, religious and philosophical content. In the novel, Natalena Koroleva presented her interpretation of the Christian myth through rethinking the history of its central characters: Mary Magdalene, Joseph of Arimathea, and Pontius Pilate. The main principle of the author’s interpretation is the implantation of apocryphal elements into the figurative-symbolic and plot structure of the text. Such features may destroy or, on the contrary, complement the traditional perception of canonic material. Depicting the gospel story, Natalena Koroleva combined a historical approach with a mythological one, a canonical version of events and heroes with apocryphal and folklore representations. Numerous chronicles and documents of Roman times, epics, lyrics, and philosophy of antiquity and the Middle Ages, as well as the author’s research work and her experience of archeological excavations in the Middle East, helped a lot in reproducing the period of the acts of Christ and the birth of Christianity. One of the legends told by the author is a story associated with the Holy Grail, which became a subject of a special cult in the history of Christianity and gave rise to many legendary plots. Natalena Koroleva described the history of the Grail as the cup from which Christ drank during the Last Supper and into which one of his secret disciples, Joseph of Arimathea, collected His blood after the crucifixion, as well as other religious and mystical motives drawn from Persian, Jewish, Celtic, and Gallic legends. In these narratives, she purposely left a reserve of artistic uncertainty, which opened opportunities for interpreting the symbols of the Grail in various ways. “Quid est Veritas?” is a complex and multidimensional novel in which the writer tried to comprehend the period of Christ’s life, presenting all possible forms and methods of its perception, reflecting the mythological and scholarly knowledge. Thus she resolved the issues of concern to her and embodied some moral, ethical, philosophical, and religious ideas and visions. 2022 Article Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура / В. Василенко // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 58-76. — Бібліогр.: 14 назв. — укp. 0236-1477 DOI: doi.org/10.33608/0236-1477.2022.04.58-76 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189488 821.161.2 Наталена Королева uk Слово і Час application/pdf Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Діаспора Діаспора
spellingShingle	Діаспора Діаспора Василенко, В. Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура Слово і Час
description	У статті розглядається роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої як спроба переосмислення християнського міфу в українській лі- тературі ХХ ст. Досліджується літературна генеалогія роману, його образно-симво лічна структура та релігійно-філософський зміст. Зазначається, що у своєму романі письменниця подала інтерпретацію християнського міфу через історії його центральних персонажів: Марії Магдалини, Йосифа Ари ма тейського, Понтія Пілата; центральним образом, нав коло якого структурується вся образно-символічна система роману, є чаша Ґрааля. Наголошується, що основним принципом Королевиної інтерпретації стала апокрифізація тексту — уведення в його образно-символічну, сюжетну структури апокрифічних елементів, які руйнують чи, навпаки, доповнюють традиційне сприйняття канонічного матеріа лу. Стверджується, що «Quid est Veritas?» — багатошаровий, складний за формою роман, у якому письменниця порушила важливі морально-етичні, філософські та релігійні питання свого часу.
format	Article
author	Василенко, В.
author_facet	Василенко, В.
author_sort	Василенко, В.
title	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура
title_short	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура
title_full	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура
title_fullStr	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура
title_full_unstemmed	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура
title_sort	роман «quid est veritas?» наталени королевої: образно-символічна структура
publisher	Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
publishDate	2022
topic_facet	Діаспора
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/189488
citation_txt	Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура / В. Василенко // Слово і Час. — 2022. — № 4. — С. 58-76. — Бібліогр.: 14 назв. — укp.
series	Слово і Час
work_keys_str_mv	AT vasilenkov romanquidestveritasnatalenikorolevoíobraznosimvolíčnastruktura AT vasilenkov thenovelquidestveritasbynatalenakorolevaimageandsymbolicstructure
first_indexed	2025-11-24T06:54:01Z
last_indexed	2025-11-24T06:54:01Z
_version_	1849653714084691968
fulltext	58 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) ДІАСПОРАССііЧЧ Ци т у в а нн я: Василенко В. Роман «Quid est Veritas?» Наталени Коро- левої: образно-символічна структура // Слово і Час. 2022. № 4 (724). С. 58—76. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.04.58-76 © Видавець ВД «Академперіодика» НАН України, 2022. Статтю опубліковано на умовах відкритого доступу за ліцензією CC BY-NC- ND (https://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/4.0/). https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.04.58-76 УДК 821.161.2 Наталена Королева Вадим ВАСИЛЕНКО, кандидат філологічних наук Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України вул. М. Грушевського, 4, Київ, 01001 e-mail: wadym.wasylenko@gmail.com ORCID https://orcid.org/0000-0001-7685-9258 РОМАН «QUID EST VERITAS?» НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ: ОБРАЗНО-СИМВОЛІЧНА СТРУКТУРА У статті розглядається роман «Quid est Veritas?» Наталени Коро- левої як спроба переосмислення християнського міфу в українській лі- тературі ХХ ст. Досліджується літературна генеалогія роману, його образно-симво лічна структура та релігійно-філософський зміст. За- значається, що у своєму романі письменниця подала інтерпретацію християнського міфу через історії його центральних персонажів: Марії Магдалини, Йосифа Ари ма тейського, Понтія Пілата; центральним образом, нав коло якого структурується вся образно-символічна система роману, є чаша Ґрааля. Наголошується, що основним принципом Коро- левиної інтерпретації стала апокрифізація тексту — уведення в його образно-символічну, сюжетну структури апокрифічних елементів, які руйнують чи, навпаки, доповнюють традиційне сприйняття каноніч- ного матеріа лу. Стверджується, що «Quid est Veritas?» — багатошаро- вий, складний за формою роман, у якому письменниця порушила важливі морально-етичні, філософські та релігійні питання свого часу. Ключові слова: роман, символ, апокриф, міф, легенда. Історія написання та публікації роману «Quid est Veri- tas?» Наталени Королевої охоплює понад два десятиріч- чя (1939—1961): перші фрагменти твору з’явилися на сторінках львівських «Дзвонів» ще в 1939 р. (ч. 3; 5—6), ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 59 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура а сам роман після наполегливих, але безуспішних спроб видрукувати його вийшов у світ 1960 р. в Чикаґо. Цій публікації передували спроби Н. Королевої опублікувати його в Києві (що, звісно, було неможливо), а після відмови — у чеському перекладі у Празі. Американське видан- ня «Quid est Veritas?» підсумувало багаторічну працю Н. Королевої, однак, як і пізніші (у 1990—2000-х роках) передруки роману, не стало поштовхом для ширшої дискусій про твір і його значення: попри його жанрово-стильове й ідейне новаторство, багатопланову структуру і, зре- штою, філософсько-моральну проблематику, він залишався тривалий час непоміченим і читачами, і критикою. Деякі спроби осмислити «Quid est Veritas?» з’явилися на зламі 1980—1990–х років у вигляді окремих ста- тей і передмов до перевидань прози Н. Королевої (ідеться, зокрема, про студії таких українських медієвістів, як В. Шевчук, О. Мишанич, літера- турознавців М. Жулинського, А. Шпиталя, І. Набитовича, Я. Поліщука та ін.), але, попри здобутки поодиноких авторів, цілісного, системного дослідження роману, аналізу його образно-символічної структури, релі- гійного та філософського змісту не зроблено й досі. Розпочатий, як і деякі інші твори Н. Королевої, ще в міжвоєнний час, «Quid est Veritas?» став однією з останніх книжок письменниці, в якій чи не найповніше розкрились її морально-етичні, філософські та релігійні погляди, знайшли своє завершення мотиви, що розвивалися в попередніх її творах, прозвучали питання, визначальні для всієї її твор- чості. Свій роман Н. Королева вважала «ще однією спробою (яких ні- коли не буде забагато) висвітлити частину духової атмосфери, що в ній відбувалися події, які хвилюють уже майже 2000 літ світ, і то не тільки християнський» [6, 11]. Важливе значення для розуміння роману має родинна легенда про походження стародавнього роду Медінаселі, до якого начебто належала мати письменниці, а його засновником, згідно з легендою, був римський прокуратор Понтій Пілат. …Наталя написала повість на актуальну й свіжу тему: «Квод ест верітас?», в якій спробувала дати біографію свого далекого родича — Понтія Пілата. Щоб не було у Вас якоїсь помилки в думанню, поясню, що слово «родича» вжив я в звичному сенсі — як «кревняка», а не в якомусь метафоричному. Бо ж написавши «Пред- ка» й розшукуючи архівні дані про рід Лячерда Медина Челі, наскочила вона в еспанських анналах на дані, що свідчать про покревний зв’язок роду Медина Челі таки з самісіньким Пілатом… [12, 50], — писав у листі до Олександра Кошиця 1938 р. чоловік письменниці й перший читач її роману Василь Королів-Старий. Описуючи цю легенду у «Слові від автора», Н. Королева розглядає її як звичайну містифіка- цію: «Старі еспанські роди мають не одну таку легенду» [6, 12], — пише вона, наводячи зразки інших, подібних, родинних переказів. «Щодо споріднення роду Медінаселі з Пилатом, то це заперечує факт, що рід Пи- латів походив із Тарраґони, а рід Медінаселі, як це показує одна частина його прізвища, походив із Кордоби (de Cordoba)». Тарраґонське похо- дження Пілата Н. Королева підтверджує різними деталями, зауважуючи: 60 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО «Одне тільки в’яже мене з Пилатом: як і він, не люблю, щоб мене “виправ- ляли”… — “Quod scripsi — scropsi”» [6, 13], — цитує вона фразу, яку, згід- но з Євангелієм від Іоанна, сказав Пілат, пояснюючи первосвященникам викарбувані на таблиці слова «Ісус Назарянин, цар Юдейський»: «Що написав, те написав», — відповів він, відмовившись зняти таблицю з хреста чи змінити напис. Звісно, в основі «Quid est Veritas?» — не лише легенда про походження роду письменниці: написанню роману переду- вала тривала і клопітка робота з літературою і джерелами. Джерелогра- фія роману, об’ємна та містка, сягає творів античної літератури й філосо- фії, євангельських текстів, середньовічних легенд і хронік, наукових до- сліджень і власного досвіду письменниці, набутого під час археологічних розкопок на Близькому Сході. «Матеріялом для цієї праці, заснованої на підкладі археологічних студій, послужили авторці також численні ес- панські та провансальські леґенди й апокрифи, які вона розшукувала і зби- рала протягом майже цілого свого життя» [6, 11], — писала Н. Королева в «Слові від автора». Звичайно, з’ясувати, що переважає в романі: тяжіння до сакральної історії, зафіксованої в канонічних і апокрифічних текстах, чи міфологія, витворена на основі релігійних культів, художній вимисел чи історичне знання, літературні чи народні джерела, — доволі складно. У передмові до першовидання «Quid est Veritas?» його редактор Р. Завадович указував на подвійну природу роману: історичну, cперту на документальне підложжя, і міфологічну, легендарну, бо вона створена не тільки на основі матеріяльних археологічних знахідок, але й на базі тієї «духової археології», якою є старовинний фольклор, давні леґенди, міти й перекази, що, незважаючи на свій фантастичний характер, виросли з яко- гось, хай і маленького, зеренця об’єктивної правди [3, 9], — пояснював він. І додавав: Тому, хоч у повісті розсипано безліч леґендарного матеріялу, хоч деякі сторінки читаються, мов казка, треба мати на увазі, що ця фантастика, мов чарівне дзерка- ло, відбиває духа доби, коли «боги ходили по землі», та світогляд античних лю- дей, для яких світ повір, чарів і незвичайних подій був реальним фактом, живою дійсністю [3, 9]. Історичність зображених подій підтверджують і наведені у приміт- ках до кожного розділу коментарі письменниці: не зведені до історіо- чи фактографії, вони відображають процеси збирання Н. Королевою документів і їх складання в цілісну, завершену картину, містять чимало вказівок щодо розуміння нею тих або тих подій і явищ зі світу побуту, політики, літератури тощо. Сама письменниця при цьому постає в кіль- кох іпостасях: і авторкою роману, і дослідницею-археологом, і читачкою- коментаторкою власного тексту. Період діянь Христа й зародження християнства Н. Королева по- казує через три пов’язані між собою історії, які складають сюжетну та змістову основи роману: родини Пілатів (Понтія, його дружини Клавдії Прокули та сина Кая), Марії Магдалини та Йосифа Ариматейського — саме ці визначальні для християнства постаті стають відправними пунк- ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 61 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура тами для Королевиної реконструкцій християнського міфу. Попри те що ці історії оповідаються неоднаково, з покликанням на відмінні за часом і походженням джерела (апокрифи, народні легенди, перекази тощо), вони відображають три різні шляхи до визнання Христового вчення, три одночасні, проте різноспрямовані мандрівки в пошуках істини, яка для кожного з героїв має інше значення: Маріям стає послідовницею Христа за покликом серця, Йосиф усотує ідеї Месії розумом, а правитель Юдеї, римський прокуратор Понтій Пілат, мусить здолати пересуди та упере- дження, пройти тривалий і складний шлях самопошуку та самопізнання, щоб розв’язати дилему сумніву та віри. Історія Марії Магдалини З історією Маріям із Магдали Н. Королева знайомить читача з першого розділу («Рухи стихії»), описуючи її зустріч у цирку в Тиверіяді із си- ном прокуратора незадовго до великого землетрусу. З перебігу подаль- ших подій, розмов Понтія з дружиною читач довідується про взаємини Кая з Маріям і про те, що саме вона, ця «гелленка духу», пов’язана з «галилейськими перипатетиками», привела сина Понтія до вчення Христа (в одній із приміток авторка вказує, що «за деякими версіями, саме Кай Понтій запитався [у Христа. — В. В.], що треба робити, щоб бути праведним» [7, 170]). Постать Маріям убирає в себе три різні, які, проте, поєднуються в єдиний, цілісний образ, історії (Марії з Магдали, Марії Віфанської та безіменної грішниці, про яку згадує євангеліст Лука) й символізує важливу для всієї європейської культури ідею «вічної жі- ночності» — одну з основних у романі. Водночас у її історії сходяться всі жіночі лінії роману: Марти, Сари, Гелли і, зрештою, дружини про- куратора — доміни Клавдії Прокули. Художня традиція зображення Марії Магдалини — однієї із найза- гадковіших героїнь Євангелій — тривала, а відмінності в потрактуванні її історії та ролей, які їй приписують, — суттєві: від грішниці, яка розка- юється, до відданої учениці, дружини та послідовниці Христа, авторки одного з апокрифічних Євангелій і фундаторки християнської церкви. У літературі ХХ ст. Марія Магдалина — постать центральна в одноймен- ній повісті (1913) Густава Даниловського, романах «Остання спокуса Христа» (1951) Нікоса Казандзакіса, «Євангеліє від Ісуса Христа» (1991) Жозе Сарамаґо та ін. У своєму романі Н. Королева обстоює ідею про еллінське походження Маріям (вживаючи водночас інші її імена — Марія і Магдалина), зображуючи її як грецьку гетеру, а в одній із примі- ток уточнює її родовід: Марія, Марта і Лазар мали тільки того самого батька Теофіла арматора. Але матері були різні, може тому й така різна була їхня вдача. Старша Марта й Лазар мали матір юдейку. Марія, наймолодша, була донькою другої дружини повдовілого Те- офіла, грекині з Мілету [7, 167]. Історія від Маріям — із її власного голосу — розпочинається з розділу «Сестри», дія в якому відбувається у Віфанії, у домі Марти й 62 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО Маріям, сестер Лазаря, перед ночівлею Христа; в її основі — біблійна оповідь про перебування Ісуса в Марти й Марії та зцілення ним Лаза- ря, описана Лукою. А продовжується вона в розділах «Тиверіядська гетера», «Злам», «Світло», «Гора спасіння». Образ євангельської героїні письменниця показує в різних іпостасях — від грецької гетери до учениці Христа й однієї із хранительок Ґрааля, а її життя — з мо- менту зустрічі з Каєм Понтієм до втечі в Тарраґону, а згодом і відходу до Монсальвату, де «Магдалина лишилася сама, в самому серці “Гори Спасіння”, звільнена від останньої примари, що переслідувала її — від “минулого”!» [7, 375]. Релігійні пошуки Маріям переплітаються зі спрагою земної любові, й основний конфлікт — вибір «між тьмяним віддзеркаленням власного “я” і Світлом», любов’ю до сина прокуратора Кая і самозреченням в ім’я Христа, спокусою земного, яке асоціюється з «малосилим смолоскипом, що спалахне й вигорить, примеркне й зачадить», і обіцянкою небесного «невгасимого світла», що є синонімом любові «безмежної, абсолютної, в якій розчинилась би та перетворилась у сяйво і власна істота, і цілий світ», любові, яка «б’є з Джерел Вічних, якими живе все, що має дихання життя» [7, 183]. Пошук «невгасимого Світла» означає розрив зі звичним людським існуванням, відмежування від земних пристрастей: «Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і, що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?» [7, 137] — розмірковує Маріям. Зважив- шись «втратити Кая, щоб зберегти його в своїх спогадах» [7, 172], після страти Вчителя і втечі до Тарраґони, вона вирушає до гори Монсальват, звідки вже неможливо повернутися до земного життя. Лінії Кая і Маріям сходяться в Тарраґоні, іспанській преторії Пілатів, куди вона прибуває, ря- туючись від помсти первосвященників, однак лише для того, щоб розійти- ся: Маріям чекає «гора Спасіння», «в дорозі до якої сліз не обітре ніхто» [7, 335], а Кая — «земля і наречена». Сюжетна лінія Кай — Маріям, як підсумовує сучасна літературознавиця, «символізує остаточну перемогу в свідомості героїні духовного начала над началом тілесним, плотським, хоча, за задумом письменниці, ця лінія, схоже, мала тільки розкрити кон- флікт між цими категоріями й началами» [9, 86]. Йосиф із Ариматеї Про Йосифа з Ариматеї згадують у своїх Євангеліях усі чотири апосто- ли як про того, кому було довірено похоронити тіло Христа. У романі Н. Королевої він є зразком єдності східної мудрості й західної відкри- тості: юдейський старійшина і член синедріону, він «згеленізував» зов- нішні форми свого життя; ревнитель юдейської віри, він став одним із потаємних учнів Христа. Юдейські первосвященники ненавидять його за те, що «перейняв гелленські погані звичаї», і «за близьке приятелю- вання з намісником ненависного Риму», нагадуючи йому через Каяфо- ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 63 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура вого скриба Єгонатана застереження зі Святого Письма: «…і коли не перестане брат твій приставати з грішниками, хай буде він тобі…» [7, 113], далі, за змістом, мало би бути: як язичник. Лінія Йосифа пов’язана з історіями Христа й Пілата: він об’єднує їхні історії. Письменниця по- яснює цей зв’язок і євангельською оповіддю (згідно з якою саме Йосиф попросив у Пілата тіло Христа й похоронив його у гробниці, яка нале- жала йому самому), і тим фактом, що нічого не вдіяли йому юдеї по смерті Христовій, коли переслідували, нищили й засилали на вигнання (як Лазареву родину) апостолів, учнів та близьких Хрис- тові людей. Радникові Йосифові Ариматейському, хоч і виключеному Найвищою Радою з громади «вірних», не сталася зовсім жадна шкода [7, 121]. Маріям характеризує Йосифа як «справжнього “шукача Істини”, того постійно недосяжного “Золотого Руна”, що вабить до себе лише найліпших людей на землі» [7, 176]. Запровадили його ті шукання аж до лісів Арморики, де перебувають ті, що розумі- ють всякий шелест листя дерев… Був він і на далекій річці Інду й на Сході. Шукав мудрости і в «місті Сімох Мудреців». І з «джерел священних», що «змивають гріх невіри», пив Йосиф… Був і серед тих, що кланяються «Святому Світлу», де ріка Ефрат бере свій початок… <…> Як перлину у глибинах вікового намулу, шукав Йосиф істини і в поганських містеріях… Аж до того дійшов, що навіть стародав- ніх поганських мітів не уважав за самі лише забобони! [7, 176—177]. Сюжет про Йосифа Ариматейського як про близького приятеля й радника Пілата, найімовірніше, почерпнутий письменницею з апо- крифічного «Євангелія від Петра», а історію, яка пов’язує його з ча- шею Ґрааля, — зі середньовічного епосу, зокрема лицарського роману французького поета-хрестоносця Роберта де Борона «Йосиф Ари- матейський» (приблизно 1215 р.) і його пізніших, датованих середи- ною ХІІІ ст., версій, об’єднаних під назвою «Йосиф Ариматейський і Святий Ґрааль». Христос Постать Христа, яка символізує абсолютну, універсальну істину, центральна й водночас фактично не присутня, не матеріалізована в подієвій площині роману: його образ існує на рівні сприйняття, спогаду, уяви, сну; відповідно до цього й істина, яку він утілює, не- зрима і така, що містить надреальний смисл. Пояснюючи свій твор- чий задум, в одному з коментарів Н. Королева писала про передчас- ну приреченість будь-якої спроби художньо відтворити цей образ у належній йому повноті: Змалювати Христа ні словом, ні пензлем не можна, як не можна змалювати навіть сонця. Чи ж здібна людина «створити» Божеськість? Вона може лише відчути і то — крізь «світляну заслону». Тому, гадаю, малювати Христа можна тільки так, щоб Його не було поставлено en face, проти глядача. Треба малювати лише від- блиски світла, що від Нього виходять… [11, 4]. 64 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО Порушивши питання першоджерел християнського віровчення, у «Quid est Veritas?» Н. Королева унаочнила в образі Христа власне ба- чення Месії: драма останніх днів його земного життя і її вплив на долі Маріям, Йосифа і Понтія Пілата становить структурно-композиційну й етико-естетичну основи роману. Письменниця не ставить під сумнів історичність Христа, як і інших своїх протагоністів, імена й долі яких відомі з євангельських історій (на це вказує і її визначення жанру: «історична повість»). Історію наро - дження й діянь Христа в романі показано з різних оптик: через подібні до казок історії прочан, які мандрують до Єрусалиму; звіти, які склада- ють прокуратору розіслані ним вивідувачі; міркування юдейських книж- ників і первосвященників; докладніше історія Христа обговорюється в ніч після його арешту: «Пилат хотів знати: хто ж є той новий “Пророк Галилейський”, ім’я якого тепер було у всіх на вустах. Чи ж дійсно він, як нащадок Давидів, схоче спробувати “поновлення Давидового тро- ну” в Єрусалимі» [7, 106] і чи становить небезпеку римській владі. По- кликані Пілатом на таємну нараду єврейські старійшини — «нещирі й неоднодумні книгознавці» Гамаліель, голова «ради мудреців», і Гемель, «світло мудрости юдейської», — звіряючи його діяння із пророцтвами, сходяться на думці, що «це пророк, більший за всіх», і що «про ньо- го усе сказано давно! Аж до самого місця його народження було відомо все наперед, здавна…» [7, 108], але, як і первосвященники, вони вислов- люють сумніви щодо того, чи справді він Месія. Прагнучи зрозуміти, яке походження Христа: божественне чи земне, хто він: син Божий чи людський, «чому “вчене” жидівство не може визнати Ісуса за Месію» [7, 108], Пілат як язичник, для якого Бог має ім’я, форму й атрибути, до- ходить висновку, що «юдеї не мають навіть уяви про те, чим є божество: ні певного наймення, ні ясної форми, ні постійних атрибутів у їхнього Бога нема» [7, 108]. Невдовзі цю відмінність — між юдейським і рим- ським, моно- і політеїстичним світоглядами — Н. Королева розкриває в обґрунтуванні «злочину» Ісуса: у тому, що пророк галілейський називав себе сином Божим, Пілат, на відміну від юдеїв, не бачив «ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новинкою випадки, що “сини богів” перебували серед людей» [7, 269], і тому, на відміну від юдейських первосвященників, які не вірили в постання з мертвих, «у воскресіння пророка Галилейського Пилат повірив без вагання», бо «“воскресати” є привілеєм усіх богів» [7, 270]. Понтій Пілат Історія Пілата — постаті знакової в християнській релігійній і культур- ній традиціях — упродовж століть зазнавала різноманітних змін. Оповідь Н. Королевої про римського прокуратора, закріплена літературною та ре- лігійною традиціями, будується на фактах, почерпнутих із праць Йосипа Флавія, Філона Александрійського, Тацита, Євсевія Кесарійського та ін- ших, історії яких суттєво відрізняються і від новозавітних сюжетів, і одна ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 65 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура від одної, а також — із середньовічних легенд і євангельських апокрифів. Водночас письменниця подала власне потрактування історії Пілата, і ця історія, так само як історії Маріям із Магдали та Йосифа з Ариматеї, — це ще один досвід новозавітного апокрифа (Євангелія від Пілата), яких у єв- ропейській романістиці ХХ ст. не бракувало: згадаймо такі твори, як «Лис- ти Понтія Пілата» (1928) Вільяма Персифаля Крозьє, «Пілат» (1946) Фрідріха Дюрренматта, «Останні дні життя Пілата» (1938) Сімона Вест- дейка, «Понтій Пілат» (1961) Роже Куая, «Євангеліє від Понтія Піла- та» (1977) Джеймса Р. Мілса, «І став той камінь Христом» (1984) Мігеля Отеро Сільви, «Спогади Понтія Пілата» (1998) Анни Берне, «Єванге- ліє від Пілата» (2000) Еріка-Еммануеля Шмітта та ін. Як зауважив свого часу О. Мишанич, Н. Королева «зробила те, на що не наважиться жоден письменник, — реабілітувала Пілата Понтій- ського» [10, 105], зокрема дійшла висновку, що «він не міг вчинити інакше. Його рішення диктувалося не особистою злобою чи непоряд- ністю, а було обумовлене тією неминучістю, що визначалася вищими силами» [10, 105]. Художнє усправедливлення Пілата — один із найпо- мітніших сюжетних ходів роману Н. Королевої. Її спроба знайти ключ до прочитання історії римського прокуратора і якщо не реабілітувати, знявши з нього провину за смерть Христа, то принаймні пояснити його вчинки та рішення і з’ясувати, чи був п’ятий прокуратор Юдеї цинічним і жорстоким тираном, чи доброю, але безвольною людиною, пов’язана і з родинною легендою, згідно з якою, предки письменниці були «спо- ріднені» з родом Пілатів, і з її прагненням переосмислити різні історіо- графічні та художні джерела, зокрема євангельські й апокрифічні тексти, праці ранньохристиянських апологетів, художні твори її попередників і сучасників (джерелографія образу римського прокуратора чимала, а від- мінності в потрактуванні історії його життя суттєві). Історія Пілата становить змістовий центр роману, а в ідейному пла- ні з нею пов’язано принципово важливі для релігійної та філософської концепцій Н. Королевої питання провини й каяття, закону та пересту- пу, «проблему людської душі, що шукає правди, проблему відповідаль- ности людини за свої вчинки, вільні й невільні, та питання оцінки їх із погляду найвищої, Божої справедливости» [3, 9], як зазначав у передмо- ві до роману Р. Завадович. Зрештою, «правду душі», що повертається до істини через покаяння, і прагне показати в історії Пілата Н. Королева, оскільки, продовжував Р. Завадович, «правди шукають не тільки головні персонажі повісти “Quid est Veritas?”. Шукає її і сама авторка, вірна девізі свого роду: “Ultimo — Veritas”» [3, 10], себто «Останньому — істина», що мало би означати: лише останньому (останній) із роду (тому чи тій, на кому рід перерветься) відкриється істина. Уперше до теми Христа й Пілата Н. Королева звернулася в оповіда- нні «Що є правда?», яке ввійшло до збірки «Во дні они» (1935): задум глибокої епічної драми — індивідуальної і загальнолюдської водночас, намічений у цьому творі, — розвивався й удосконалювався понад чверть століття. У «Quid est Veritas?» образ Пілата 66 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО використовується й як традиційний образ-символ, й як образ, котрий зазнає но- вої інтерпретації: лаконічні свідчення євангелістів дописуються й творчо зміню- ються, при цьому євангельський контекст наповнюється численними соціально- історичними та предметно-побутовими реаліями епохи [1, 94]. Н. Королева показує історію Пілата як людини, яка перебуває між двома світами — римським і юдейським, язичницьким і християнським, драму чиновника, якого пошуки істини привели до віри в Сина Божого. Як визначила сама письменниця, її роман — «це нарис драми “типової людини” — прокуратора Юдеї Понтія Пилата, що й після смерти лишив- ся “жити” у християнськім “Credo”, згадуваний побіч із іменем Божим» [6, 11]. Історія про прийняття Пілатом християнства, найімовірніше, почерп- нута з «Діянь Пілата», які ввійшли до апокрифічного «Євангелія від Ни- кодима» (IV ст.), а також із трактату «Апологетик» ранньохристиянсько- го теолога Тертулліана, який, знімаючи з римського прокуратора провину за розп’яття Ісуса, доводив, що в душі Пілат був християнином: «Про всі ці, пов’язані з Христом, події Пілат, сам уже християнин із власної совісті, доповів тодішньому кесарю Тиберію, але кесарі увірували б у Христа, якби або кесарі не були потрібні цьому віку, або, якби християни могли бути кесарями» [14, 150], — писав Тертулліан, переповідаючи християнську легенду, яка згодом лягла в основу «Діянь Пілата». Ідея про Пілатове на- вернення до християнства в романі Н. Королевої важлива не лише з апо- логетичних міркувань — прагнення довести, що й серед римських патри- ціїв були християни; вона підпорядкована одній із основних для творчості письменниці проблемі духовної природи людини і її морально-етичного вибору. Те, що людина, яка визнала Христа невинним, стояла на порозі віри, так і не зробила останнього кроку до Сина Божого, Н. Королевій, як і ранньохристиянським апологетам, здавалося неправдоподібним: за ви- рок, винесений Христу, в її романі Пілат приймає кару і, каючись за влас- ну малодушність, проходить шлях спокути, щоби наприкінці життя стати святим Маріюсом, шукачем істини та служителем Ґрааля. Про Пілата читач довідується з різних голосів, бачить його в різних іпостасях: батька, чоловіка, судді, «Пілата Справедливого», Пілата- філософа, а ще «Воскреслого Пілата». Для повноцінного уявлення про свого персонажа авторка розглядає його історію в контексті подій, що не ввійшли до Євангелій, і, прагнучи збагнути, ким був п’ятий прокуратор Юдеї і ким він не був, актуалізує різні версії його життя. Із перших рядків роману — сцени відкриття цирку й великого землетрусу в Тиверіяді — вона показує Пілата через сприйняття Єгонатана, скриба первосвящен- ника Каяфи. Виношуючи намір убити прокуратора під час святкування, Єгонатан обурений тим, що Пілатові вороги називають його «Справед- ливим». Цю Пілатову характеристику Н. Королева супроводжує комен- тарем, зазначаючи, що «Справедливим» Пілата називали через те, що він «стисло притримувався найдрібніших приписів законів. Ніколи й ні для кого не відступив від цих своїх засад. Частинно тому й ненавидів його деякий гурток людей, що його не можна було ані “підкупити”, ані “підплатити”. Бичування Христа стверджує той факт» [7, 43]. ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 67 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура На цій рисі Пілатової вдачі авторка наголошує і в «Автобіографії», характеризуючи героя свого твору так: «Не був Пилат ані жорстоким, ані лукавим, як це часто люблять висвітлювати в школах. Бо навіть най- зліші Пилатові вороги, як наприклад, Лектул, називають його в своїй приватній кореспонденції “справедливим Пилатом”». І додає: Що, узнавши Ісуса Христа невинним, він звелів його бичувати, це був закон па- лестинський, який наказував: «по допиті збичувати обвинуваченого й ще раз до- просити. Коли відповіді будуть однакові, значить — вони правдиві». Цей закон діяв у Палестині аж до ХІІІ століття [5, 18]. Епізод бичування Христа письменниця пояснює також у тексті й у примітках до роману, наголошуючи, що цей закон, згідно з яким обвину- ваченого після допиту, незалежно від того, винен він чи ні, обов’язково бичували, зберігався і до XV cт. У розділі «На дозвіллі» авторка переносить увагу до палацу Ірода Ве- ликого в Єрусалимі — резиденції Пілатів, знайомлячи читача з римським прокуратором і його дружиною Клавдією Прокулою, сином Каєм, Йоси- фом Ариматейським і — через діалоги — із загальною картиною юдейсько- го життя: царюванням Ірода Антипи, стратою Йоканаана, розростанням упливу вчення Христа та ін. Обидва Пілати, старший і молодший, хоча і з різних мотивів — духовного пошуку й державного обов’язку — цікавлять- ся ученням Раббі з Назарета: «Кай цікавиться цим знічев’я, як новою фі- лософією… Але не менше “цікавиться” цією “філософією”, і то не “знічев’я”, але і з обов’язку, прокуратор…» [7, 53]. Перейнятість Кая ученням Рабі, його співчуття до страченого Йоканаана і те, «що Кай перейняв спосіб східних людей висловлюватися квітисто, велемовно й поетично», тоді як, на думку стоїка Пілата, «багато слів уживає той, хто має мало думок» [7, 64], стають причиною незгоди між батьком і сином; і хоча ця незго- да ще не має ознак конфлікту, за нею приховуються тріщини у взаєминах двох поколінь, породжені зіткненням еллінства і юдейства, Сходу і Заходу, старої та нової віри. Суд над Ісусом — подію прогностичну, яка, хоча й відсутня на рівні сюжету й композиції та відбувається за лаштунками твору, проте зумов- лює весь розвиток подій, вибудувано як замкнутий трикутник — пастку, що заготовлена Пілату тетрархом і первосвященником. Як переповідає змову Антипи і Каяфи Марта, звиклий до намовлянь, прокуратор, без- перечно, «увільнить Раббі», у проповідях якого не побачить загрози римській владі або громадському порядку. І прокуратор виправдає його, звільнить від вини й кари… Пилат не може не звіль- нити невинуватого. Навіть Каяфа каже, що Пилат — «Справедливий». Це ж усі в Юдеї знають! І в цьому, — казав Ірод, — у цьому пастка. І радісно затирав руки. Я чула, як Ірод говорив: «Розраховано все! Пилат не піде проти справедливости!» І тоді вони, Каяфа з Іродом, позиватимуть прокуратора «за зраду Риму»! Казали: «Зробимо все так, що кожному стане очевидно, як Пилат, незадоволений з Тибе- рія, навмисно підтримує та підпирає “претендента на жидівський трон”», тобто Рабі [7, 159—160]. 68 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО У цьому й інших монологах авторка використовує апокрифи, зо- крема «Євангеліє від Петра», а також «Божественні настанови» ран- ньохристиянського апологета Лактанція, написані в IV ст., у яких відпо- відальність за страту Ісуса перекладається на Ірода Антипу, сина жорсто- кого Ірода Великого, і на юдейських священників на чолі з Каяфою. Пе- реповідаючи сюжет із Євангелія, Лактанцій переписує його, показуючи Пілата як того, хто боронив Христа від юдеїв, і, прагнучи відмити кров із рук прокуратора, робить його заручником інтриг первосвященників та Ірода: на Пілатові слова ті несправедливі обвинувачі разом із народом, який вони підбурили, почали кри- чати у відповідь і нечестивими словами вимагати для Нього хреста. Тоді Понтій був переможений — і їхніми вигуками, і підбурюванням тетрарха Ірода, який зля- кався, що він буде позбавлений царства. І все ж Понтій Пілат не наважився сам винести вирок, але віддав Його юдеям, щоб вони самі судили Його за Законом своїм [8, 274]. Так із Пілата Справедливого герой Н. Королевої «перетворюється на прокуратора, що заплутався в сітях доносів та інтриг, на людину, опа- новану страхом перед вищою владою і навіть перед життям, а згодом — на вигнанця, що намагається повернути собі внутрішній стрижень і піз- нати істину» [2, 118]. У поведінці Пілата, у його вчинках простежується парадоксальна роздвоєність — суміш із намірів, мотивів і рішень, які, здавалося б, не можуть поєднуватися в одній людині: йому шкода Хрис- та, але він віддає його на звіряче побиття; хоче відпустити заради свята, але замість того відпускає злочинця Варавву; відчуває страх, коли дові- дується, що Христос називав себе Сином Божим, але не боїться віддати його на розтерзання юдеям; намагається врятувати Христа від смерті, але з остраху перед цезарем стверджує йому смертний вирок. Це розще- плення волі, думки, почуття письменниця пояснює ще на початку твору, оповідаючи про події, що відбуваються між усіченням голови Йокана- ана і судом над Христом, через сон Пілата: його символіка покликана пояснити вчинок прокуратора, оголивши його страхи й тривоги. Зали- шаючись звичайною людиною з усіма її кволостями, Пілат виявляється нездатним захистити Христа; подоланню ним своєї роздвоєності через самозасудження і прийняття Христа присвячені останні розділи роману. Сюжет про самогубство Пілата, про яке згадує у своїй «Церковній істо- рії» Євсевій Кесарійський, і його воскресіння Лазарем у романі Н. Ко- ролевої переплітається з народною легендою про Пілата, який, прибрав- ши ім’я Маріюса, доживав віку на півдні Галлії. Сон Клавдії Прокули Про події, що відбулися після суду й розп’яття, Н. Королева розпові- дає від імені дружини прокуратора, Клавдії Прокули, ототожнюючи її з християнкою-римлянкою Клавдією, про яку згадує в одному зі своїх послань апостол Павло, зокрема через її подвійне ім’я — Клавдія Про- кула, додаючи до нього й третю частину — Понтія. Як зазначає авторка, ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 69 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура про дружину Пілата відомо дуже мало, врешті, як і про самого Пілата, та, незважаючи на скупі історичні відомості, вона розповідає про Клавдію Прокулу досить багато: натрапляючи в апокрифічних Євангеліях, зокре- ма у згадуваному «Євангелії від Никодима», у працях Августина Бла- женного й Івана Златоуста на поодинокі, іноді суперечливі фрагменти, присвячені дружині прокуратора, авторка зводить їх докупи й домислює так, мовби прочитала її історію до найменших подробиць. Деякі деталі, зокрема подвійне ім’я дружини прокуратора — Клавдія Прокула, Н. Ко- ролева, вірогідно, почерпнула з книжки «Понтій Пілат: п’ятий проку- ратор Юдеї та суддя Ісуса з Назарету» (1888) німецького релігієзнавця Г. А. Мюллера, який також покликається на Никодимове «Євангеліє». До постаті дружини Пілата й, зокрема, її сновидіння Н. Короле- ва звертається після подій суду і страти: переконана в невинуватості Ісуса, дружина прокуратора визнає в ньому «праведника», а її сон стає «межею, що поділяє її життя на дві частини, пов’язує її долю з долею розіп’ятого Христа» [9, 166]. Про віщий сон Клавдії Прокули згадуєть- ся в апокрифічних джерелах, а найповніше його зображено в життєписі дружини прокуратора, відомому як «Лист Клавдії Прокули до Фульвії» (найімовірніше, XVII ст.). У ньому дружина прокуратора немовби роз- повідає своїй подрузі про життя в Єрусалимі, наводячи, зокрема, опис Пілатового суду і свого сновидіння, у якому вона побачила з’яву Христа в образі судді: Він, здавалося, був готовий судити покоління народів, зібраних біля Його ніг. По- махом своєї правиці Він відділяв добрих від злих; перші підносилися до Нього, осяяні вічною юністю, а другі — падали в безодню вогню. І Суддя вказував їм на рани, що покривали Його тіло, кажучи їм громовим голосом: «Дайте кров, яку Я пролив за вас!» Тоді ті безбожні просили у гір покрити їх, а землю, щоб вона поглинула їх. І відчували вони себе безсмертними для мук і безсмертними для від- чаю [13, 44]. Сон Клавдії Прокули в романі Н. Королевої подібний до того, про який ідеться в «Листі...», однак її Христос «має судити Пилата… Пон- тія Пилата “Справедливого”, Понтія Пилата прокуратора, найвищого суддю!..» [7, 259]; звертаючись до тарраґонської легенди, авторка вод- ночас сповіщає, «що на останньому суді “Пилата судитиме Христос і ви- правдає його”» [7, 281]. В апокрифічному «Євангелії від Никодима» згадка про засторогу дружини прокуратора подається так: «… дружина його, на ім’я Прокула, прислала йому звістку: “Нічим перед тобою (не винен) той праведний чоловік, бо я багато за Нього зазнала в цю ніч”» [4, 126]. Відомі нині списки цього «Євангелія» не повідомляють про зміст Прокулиного сновидіння, але в одному з них згадується реакція Пілата і юдейських первосвященників на цю звістку: Пілат, зачувши це, сказав присутнім юдеям: «Ви знаєте, що дружина моя язични- ця і що вона набудувала вам багато синагог, вона прислала звістку, що Ісус чоловік праведний і що цієї ночі вона багато зазнала за нього». Юдеї відповіли Пілатові: «Бачиш, не говорили хіба тобі, що (Він) спокусник? Дивись — у цей сон дружину твою кинув» [4, 126]. 70 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО Про природу Прокулиного сновидіння — божественну чи дияволь- ську — полемізують ранньохристиянські богослови: кожен із них трактує характер і призначення цього сну по-своєму. У романі Н. Королевої сон Клавдії Прокули є способом осягнення закритої, метафізичної реаль- ності, прийомом, що дозволяє — через зміщення реального та ірреаль- ного — оприявнити справжній сенс події; після слів «Хай нічого злого не зроблять тому праведному!.. Так багато перетерпіла я цієї ночі у сні за нього…» [7, 263] Клавдія Прокула три дні пробула без свідомості, а «по дивній недузі лишилася не менш дивна пам’ятка: незрозумілий знак на Прокулиній правиці! Зверху на руці з’явилася немов свіжо загоєна рана, у блідому німбі білішого за шкіру круга» [7, 265]. Отже, сон і пережи- вання залишають по собі слід на тілі Клавдії — стигму, схожу на слід від цвяхів, якими було прибито Раббі до хреста, а почуття провини — слід у серці прокуратора: «Клавдія Прокула мала рану на руці, Пилат — у сер- ці. Тяжко було судити, чия рана була важча» [7, 265]. У композиційному аспекті сон Прокули співвідноситься зі сном Пілата і сприймається як антиципація до подій, що мають відбутися невдовзі. Чаша Ґрааля Одним зі смислових центрів роману Н. Королевої та провідним мотивом, що об’єднує навколо себе історії головних і другорядних персонажів, є об- раз святого Ґрааля — чаші, в яку, за переказами, Йосиф Ариматейський зібрав кров Христа після його розп’яття. В історії християнства образ Ґрааля став особливим культовим предметом і породив велику кількість переказів і легенд, які в ХХ, як і в попередніх, і наступному століттях, за- знавали нових прочитань. Роман Н. Королевої, а також її неопублікова- ний есей кінця 1950-х років «Йосиф Ариматейський і Святий Ґрааль», що його можна сприймати як своєрідний автокоментар до твору, її роз- логі, з ретроспективами в історію власного роду примітки до роману — це спроба запропонувати власну версію легенди про Ґрааль, розширити смисловий простір цього образу. Власну увагу до легенди Ґрааля, як і до біографії Пілата, Н. Королева пояснює родовою історією: «Чому я ціка- вилася ціле своє життя цим св. Ґраалем?» — запитує вона й відповідає: Бо не за легендою, але цілком документально історично, один із далеких предків моєї матері, альбігоєць Ґільєльмо де Кастро втік на Україну. А в ХV столітті в Украї- ну прийшов ще інший предок, де Кастро — Карльос. Його історію я розповіла в по- вісті «Предок», виданій та вже вичерпаній (р. 1937). Рід де Кастро, нащадків Гіль- єльма, існував ще в Україні перед першою світовою війною. Я їх знала. Були вони «добрі католики» й ображались, коли їм хтось нагадував альбігойців [7, 379]. Отже, відомості про предка-альбігойця й одного з «посвячених» у таємницю Ґрааля, які, згідно з легендою, заховали його в горі Монсер- рат, — стали поштовхом для того, щоби простежити історію цього, мож- ливо, найдивовижнішого символу Середньовіччя; окультно-романтичні уявлення й родинні легенди водночас нашарувалися на реальні історію ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 71 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура та географію: альбігойську твердиню Монсегюр і гору Монсеррат у Пі- ренеях Н. Королева, як і дехто з її сучасників, ототожнювала з міфічним Монсальватом. Прикметно, що в середньовічних текстах, у яких згадується Ґрааль, він має різні форми та зображується по-різному: у незавершеній поемі провансальського поета-трубадура Кретьєна де Труа «Персеваль із Вал- лії, або Повість про Ґрааль» (написана між 1181 і 1190 рр.) це реліквія у вигляді золотої, оздобленої дорогоцінним камінням чаші, яка дарує без- смертя; у романі «Передур, син Ефрауга» анонімного валлійського ав- тора ХІІ ст. — коштовний таріль, у якому плаває відрубана голова (ймо- вірно, мотив, пов’язаний із історією Івана Хрестителя); у «Персивалі» Вольфрама фон Ешенбаха (датується 1200—1210-ми роками) — ко- штовний камінь, здатний зцілювати хворих і віщувати майбутнє; у «Diu Crone» (приблизно 1230-ті—1240-ві роки) Генріха фон дем Тюрліна — ковчег, що містить у собі хліб, тощо. Канонічну форму Ґрааля як чаші, з якої Христос причащався на Тайній вечері і яка стала символом «серця Христа», а також його зв’язок із християнською легендою, згідно з якою Йосиф Ариматейський зібрав у неї кров розп’ятого Христа, пов’язують із «Історією Святого Ґрааля» Роберта де Борона, написаною на початку ХІІ ст. У своїй «Історії…» Р. де Борон звертається до нібито знайденого ним старовинного рукопису, в якому розповідається про те, що Христос дав Йосифу Ариматейському чашу Таємної вечері, а після страти Христа Йосиф із сестрою та її чоловіком покинули Палестину, щоб проповідува- ти християнство, й оселилися в якомусь із західних країв, найімовірні- ше в Галлії. Невдовзі, обростаючи християнськими смислами, ця версія Ґрааля стала центральною в середньовічному епосі, зокрема в написаній за мотивами «Історії…» Р. де Борона повісті анонімного ченця «По- шуки Святого Ґрааля», і досягнула свого, можливо, найвиразнішого ідейно-смислового втілення в циклі повістей «Великий Ланселот» або «Ґрааль-Ланселот», створеному в 1215—1235 рр. У цьому циклі леген- да про Ґрааль пов’язується з історією короля Артура та лицарів Круг- лого Столу і становить ідейну і змістову основи всього «артурівського циклу» легенд. Так, в одному з перших англомовних епосів «Смерть Артура» (1485) Томаса Мелорі запозичена з французьких літературних джерел тема Ґрааля переплітається з історією Артура і лицарів Круглого Столу, кельтськими міфами й легендами тощо. В українській, як і в інших європейських літературах доби модер- ну, Ґрааль став джерелом нових, закорінених у до- і ранньохристиян- ську міфологію ідей і образів. У розвитку легенди про Ґрааль у «Quid est Veritas?» задіяні різні фольклорно-міфологічні, релігійно-духовні, історико-культурні, літературні мотиви, а основний у ньому — дохристи- янський (зокрема втілений у перських, юдейських, грецьких, галльських міфах) сюжет про Ґрааль як «кубок магів», піднесений володарем Пер- сії Ваал-Тазаром новонародженому Ісусові. Загалом у романі Н. Коро- левої Ґрааль — місткий, багатозначний символ, втілення безперервного пошуку істини, який пов’язує історії героїв, зокрема трьох його служи- 72 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО телів: Йосифа з Ариматеї, Марії Магдалини, Понтія Пілата. Звернення Н. Королевої до циклу середньовічних легенд про Ґрааль, художніх, іс- торіографічних творів простежується на різних — образному, сюжетно- му, композиційному — рівнях і відображає її власні етико-естетичні та релігійно-філософські погляди. Опрацьовуючи давні — канонізовані й апокрифічні — версії Ґрааля як келиха, з якого пив Христос під час Та- ємної вечері, й чаші, в яку Йосиф Ариматейський зібрав після розп’яття кров Христа, а також інші, релігійно-містичні, мотиви, почерпнуті з пер- ських, юдейських, грецьких і галльських легенд, Н. Королева залишає в кожному з них резерв художньої невизначеності, відкриваючи в такий спосіб можливості для різнопрочитань Ґрааля як символу, що концен- трує в собі смисловий потенціал образу істини. Уперше легенду про Ґрааль письменниця вкладає в уста одного із прочан, що йдуть до Єрусалима на Пасху: зібравшись навколо вогнища, паломники обговорюють «дива», пов’язані з Месією, і одним із таких «див» є Ґрааль — келих, подарований перським володарем немовляті Ісусу; цю оповідь авторка коментує як «перську легенду-казку». Удруге про Ґрааль згадує Каяфів скриб Єгонатан, погрожуючи Йосифу з Арима- теї, який нібито переховує келих нещастя і прокляття: він озвучує юдей- ську легенду про Ґрааль як келих смерті, «що його приніс до нашої землі маг-зорезнавець халдейський на нашу згубу». Він дорікає Йосифу: Знаю, що в цім келеху заворожена сила таємна, призначена на знищення народу із- раїльського... Знаю я й те, що на зібраннях і вечерях учнів того, що прийшов із На- зарету й підбурює нарід проти старосвітських законів Божих, він і учні його п’ють із того чародійного посуду… замість пити з посуду священного й чистого… [7, 117]. Утретє Ґрааль згадується в роздумах Марії Магдалини і в її розмові з Йосифом як «келех магів», який повинен прикрашати стіл Пасхальної вечері Раббі. Тут озвучується його грецька версія: Як і всі в її родині, знала також і Маріям, що з-поміж дорогоцінних предметів, що їх має у своїх збірках Ариматейський, той «смарагдовий келех» уважається за річ найпочеснішу. Кажуть, що то річ дійсно єдина в світі, бо ж урятовано її в незапам’ятні часи з поглинутої морем Атлантиди!.. [7, 175]. У розмові з Маріям, яка запитує про те, «відкіль і як з’явився цей келех на світі? Хто приніс його? І хто понесе його далі?» [7, 183], Йо- сиф розповідає їй легенду про Ґрааль як «келех Відвічного Світла», який підніс Матері Раббі Валтазар — перський маг і посвячений «слуга Світла Несотвореного» — як подарунок її новонародженому синові. У розповіді Йосифа переплітаються кілька легенд: грецька — про Атлан- тиду як «прастару, але, може, й не найстарішу землю»; перська — про «посланців Світла»; та християнська, з часів хрестових походів, — про «Гору Спасіння», місце якої невідоме («Одні говорять, що треба шу- кати її в Індії, другі — в пустелях азійських… Інші визначають її місце зовсім неокреслено: “по середині землі”! Ще інші кажуть, що слід шу- кати цю гору на таємному острові, що вряди-годи виходить з океану…» ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 73 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура [7, 185]); а також історія про долю того, хто понесе Ґрааль, — це місія Марії Магдалини: саме їй судилося пізнати таємницю, яку не можна ви- словити жодною мовою. Момент передачі їй «смарагдового келеха» стає моментом ініціації: йдучи за покликом Ґрааля, вона зрікається роз- кішного життя, ступаючи на шлях самопосвяти істині. В Магдалининій душі неначе творився новий світ. <...> Ніби поставав з первіс- ного хаосу. <...> Минуле засинало, як хвора, змучена довгим плачем дитина… А в блаженній тиші, що натомість утворювалася, будувалося нове почуття, незнане, але міцне. <...> І таке радісне, що межувало з блаженністю. Все, чому досі Маріям давала назву «радість», було тільки блідим усміхом крізь сон [7, 187]. У зображенні «келеха магів», «вирізьбленого з одного суцільного смарагду», «зеленого келеха казкової квітки» Н. Королева описує ре- альний предмет, так званий Баальбекський келих — реліквію, знайдену в 1920-х роках у Сирії, поблизу Баальбека, в одній із гробниць, яка — авторка покликається на думку французького єгиптолога М. Маспе- ро — належить до часів Христових і є одним із символів Ґрааля. Красу і досконалість цього келиха, вирізьбленого з одного суцільного смарагда, як «речі не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж незвичайної мистецької вартости» Н. Королева показує очима Марії Магдалини: «…келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золо- тій ніжці» [7, 179—180], а коли піднімалася верхня частина-покришка, «вирізьблений з одного суцільного смарагду, посуд втрачав подібність до яйця. На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перл всуміш із тьмяно сяйливими “місячними самоцвітами”» [7, 181—182]. Згодом про келих згадує після страти Ісуса Йосиф Ариматей- ський, оповідаючи Пілату про поховання Раббі, а далі його історія пов’язується з долями Пілата й Марії Магдалини — того, хто, «вмив- ши руки», послав Христа на смерть, і тієї, що полюбила його всім сер- цем. Він ототожнюється з пошуком істини і стає «келехом спасіння», «джерелом світла», символом віри, а його служителі набувають рис «посланців Світла». Так авторка немовби відходить від традиції се- редньовічних легенд, згідно з якою охоронцем Ґрааля може бути лише аскетична, безгрішна людина, стверджуючи, всупереч цьому, христи- янський постулат, що грішник, який розкаявся, миліший Богу, ніж праведник: служителями Ґрааля вона робить колишню грецьку гетеру і прокуратора, причетного до смерті Христа. Прибувши до іспанської преторії Пілатів Тарраґони без будь-яких припасів, «у барці без весел і вітрил», Магдалина розповідає Каю про вигнання її сім’ї з Юдеї та диво порятунку на морі: Священики й вирішили: щоб «сплутати пророцтва магів», укупі з ближчими приятелями Раббі Галилейського потопити в морі той страшний келех.<...> Мовляв, там ніхто й ніколи його не знайде! Юдейська уява, сперта на матеріяль- ному, бачила в келеху таємне й чарівне джерело, з якого Рабі, п’ючи з нього, ніби черпав свою силу… [7, 328]. 74 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО Однак, продовжує вона, «саме священний келех, що його я тримала на переді човна, повів нас простою дорогою поміж хвилями до цієї зем- лі. Повів ніби рівною дорогою, хоч обабіч шаліла буря» [7, 328]. Звідси Маріям рушає з Ґраалем до Камарґи, а звідти — до заповіданої «Гори Спасіння», Монсальвату: так мотив «“подорожі” за ним [Ґраалем. — В. В.] перетворюється на мандри “з ним”» [9, 64]. Туди ж, до Монсаль- вату, лежить і шлях Пілата, який розшукує Ґрааль, і їхнє служіння Ґраалю символізує приєднання до найвищого джерела віри, та «якщо Магдали- ну до Віри приводять Любов та Краса, то рушійними силами для Пон- тія Пілата стають Страх і Смерть, які з’являються внаслідок того, що го- ловному героєві доводиться спокутувати свій дуже тяжкий і страшний гріх…» [9, 64—65]. Джерело всіх терпінь одно: неможливість пізнати, що є істина, в чім вона й де її шукати… Вона, Йосифе, як той твій келех дорогоцінний… Така вона почесна, така таємнича, така незрозуміла… І ми, шукаючи її, раз у раз плутаємо її з най- різноманітнішими речами, до неї ніяк не подібними… Не лише знайти, але навіть наблизитися до неї ми не здатні! [7, 383] — каже Пілат Йосифу Ариматейському. Наприкінці життя, змінивши тогу патриція на чернечий хітон, уже в подобі Маріюса, переконавшись, що істину знайти неможливо, а наближення до неї — безкінечне, він від- мовляється продовжувати пошуки Ґрааля й оселяється в покутницькій печері. Питання про істину, яке так хвилювало римського прокуратора і на яке він намагався знайти відповідь, набуває в романі своєрідного фі- лософського вирішення: «Що є Істина? Ні, люди добрі, я цього не знаю! Я знав лише те… що Істиною не є!..» [7, 451] — відповідає Пілат на це сакраментальне запитання. Отже, звертаючись до євангельської історії та перетворюючи цю іс- торію в літературний сюжет, а провідних її героїв — у персонажів сво- го твору, Н. Королева задіює такі художні механізми, що забезпечують її роману жанрову стійкість, як-от: прийоми апокрифізації, стилізації тощо. Як твір, у якому оригінально переломилися погляди ранньохрис- тиянських богословів, європейських філософів, істориків, письменників, роман Н. Королевої — це ще один літературний апокриф ХХ ст., текст, який став своєрідною художньою альтернативою євангельської історії. Його апокрифічність проявляється в тому, що авторка домислює та пе- реосмислює канонічні сюжети про Понтія Пілата, Марію Магдалину, Йосифа Ариматейського, інших героїв та антигероїв Книги Книг, опо- відаючи про те, чого в ній немає, але що, на її думку, могло би бути. Роз- біжності сюжетів «Quid est Veritas?» із сюжетом канонічних Євангелій пов’язані з опрацюванням Н. Королевою низки апокрифічних, народ- нопоетичних текстів (легенд, переказів), середньовічної літератури (іс- торій про Ґрааль) і введенням їх у художню текстуру роману. ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) 75 Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура ЛІТЕРАТУРА 1. Анатофійчук В. І., Нямцу А. Є. Проблеми поетики традиційних сюжетів та обра- зів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. 200 с. 2. Гірняк М. «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: комунікативні стратегії та прагматика тексту // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2019. Вип. 70. С. 114—131. 3. Завадович Р. Передмова // Королева Н. Quid est Veritas? (Що є Істина?): Історична повість. Чікаґо: Видавництво Миколи Денисюка, 1961. С. 7—10. 4. Иисус Христос в документах истории / сост., ст. и комм. Б. Г. Деревенского; 6-е изд., исправ., доп. Санкт-Петербург: Алетейя, 2013. 576 с. 5. Королева Н. Автобіографія // Королева Н. Без коріння: Життєпис сучасниці. Клів- ленд: Українське лікарське т-во Півн. Америки; Торонто: Українське видавництво «Добра книжка», 1968. С. 12—19. 6. Королева Н. Слово від автора // Королева Н. Quid est Veritas? (Що є Істина?): Іс- торична повість. Чікаґо: Видавництво Миколи Денисюка, 1961. С. 11—13. 7. Королева Н. Quid est Veritas? (Що є Істина?): Історична повість. Чікаґо: Видавни- цтво Миколи Денисюка, 1961. 452 с. 8. Лактанций Ц. Божественные установления. Кн. 1—7. С.-Петербург: Изд-во Оле- га Абышко, 2007. 512 с. 9. Мельнікова Ю. О. Романічна проблематика християнського міфу у «Quid est Veritas?» Наталени Королеви: монографія. Донецьк: Юго-Восток, 2009. 197 с. 10. Мишанич О. Дивосвіти Наталени Королевої // Королева Н. Предок: Історичні по- вісті. Легенди старокиї вські. Київ: Дніпро, 1991. С. 633—653. 11. Мох О. «Леґенди Старокиївські». Спроба характеристики літературної творчос- ти Н. Королевої // Краківські вісті. 1943. Ч. 14 (752). С. 3—4. 12. Наталена Королева. Життя і творчість у документах та матеріалах (до 120-річчя з дня народження). Збірка документів / уклад. та автор передмови І. Тюрменко. Київ: НАУ, 2008. 88 с. 13. Письмо Клавдии Прокулы к Фульвии: фрагменты // Наука и религия. 2013. № 3. С. 44—45. 14. Тертуллиан К. С. Ф. Апологетик. К Скапуле. С.-Петербург: Изд-во Олега Абышко, 2005. 256 с. Отримано 10 листопада 2021 р. REFERENCES 1. Anatofi ichuk, V. I., Niamtsu, A. Ye. (1997). Problemy poetyky tradytsiinych siuzhetiv ta obraziv u literaturi. Chernivtsi: Ruta. [in Ukrainian] 2. Hirniak, M. (2019). “Quid est Veritas?” Nataleny Korolevoi: komunikatyvni stratehii ta prahmatyka tekstu. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia philolohichna, 70, 114—131. [in Ukrainian] 3. Zavadovych, R. (1961). Peredmova. In Koroleva N. Quid est Veritas? (Shcho je Istyna?): Istorychna povist (pp. 7—10). Chicago: Vydavnytstvo Mykoly Denysiuka. [in Ukrainian] 4. Derevenskii, B. G. (Ed.). (2013). Iisus Khristos v dokumentakh istorii (6th ed.). St. Petersburg: Aleteiia. [in Russian] 5. Koroleva, N. (1968). Avtobiohrafi a. In Koroleva N. Bez korinnia: Zhyttiepys suchasnytsi (pp. 12—19). Cleveland: Ukrainske likarske t-vo Pivn. Ameryky; Toronto: Ukrainske vydavnytstvo “Dobra knyzhka”. [in Ukrainian] 6. Koroleva, N. (1961). Slovo vid avtora. In Koroleva N. Quid est Veritas? (Shcho je Istyna?): Istorychna povist (pp. 11—13). Chicago: Vydavnytstvo Mykoly Denysiuka. [in Ukrainian] 7. Koroleva, N. (1961). Quid est Veritas? (Shcho je Istyna?): Istorychna povist. Chiсago: Vydavnytstvo Mykoly Denysiuka. [in Ukrainian] 76 ISSN 0236-1477. Слово i Час. 2022. № 4 (724) Вадим ВАСИЛЕНКО 8. Laktantsii, Ts. (2007). Bozhesvennyie ustanovleniia (Kn. 1—7). St. Petersburg: Izd-vo Olega Abyshko. [in Russian] 9. Melnikova, Yu. O. (2009). Romanichna problematyka khrystyianskoho mifu u «Quid est Veritas?» Nataleny Korolevy: monohrafi a. Donetsk: Yugo-Vostok. [in Ukrainian] 10. Myshanych, O. (1991). Dyvosvity Nataleny Korolevoi. In Koroleva N. Predok: Istorychni povisti. Lehendy starokyivski (pp. 633—653). Kyiv: Dnipro. [in Ukrainian] 11. Mokh, O. (1943). Legendy Starokyivski. Sproba kharakterystyky literaturnoi tvorchosty N. Korolevoi. Krakivski visti, 14 (752), 3—4. [in Ukrainian] 12. Tiurmenko, I. (Ed.). (2008). Natalena Koroleva. Zhyttia i tvorchist u dokumentakh ta materialakh (do 120-richcha z dnia narodzhennia). Zbirka dokumentiv. Kyiv: NAU. [in Ukrainian] 13. Pismo Klavdii Prokuly k Fulvii: fragmenty. (2013). Nauka i religia, 3, 44—45. [in Russian] 14. Tertulian, K. S. Ph. (2005). Apologetik. K Skapule. St. Petersburg: Izd-vo Olega Abyshko. [in Russian] Received 10 November 2021 Vadym Vasylenko, PhD Shevchenko Institute of Literature 4 M. Hrushevskoho st., Kyiv, 01001 e-mail: wadym.wasylenko@gmail.com ORCID https://orcid.org/0000-0001-7685-9258 THE NOVEL “QUID EST VERITAS?” BY NATALENA KOROLEVA: IMAGE AND SYMBOLIC STRUCTURE Th e paper deals with the novel “Quid est Veritas?” by Natalena Koroleva as an attempt to rethink the Christian myth in the Ukrainian literature of the 20th century. Th e research covers the literary genealogy of the novel, its fi gurative and symbolic structure, religious and philosophical content. In the novel, Natalena Koroleva presented her interpretation of the Christian myth through rethinking the history of its central characters: Mary Magdalene, Joseph of Ari- mathea, and Pontius Pilate. Th e main principle of the author’s interpretation is the implan- tation of apocryphal elements into the fi gurative-symbolic and plot structure of the text. Such features may destroy or, on the contrary, complement the traditional perception of canonic material. Depicting the gospel story, Natalena Koroleva combined a historical ap- proach with a mythological one, a canonical version of events and heroes with apocryphal and folklore representations. Numerous chronicles and documents of Roman times, epics, lyrics, and philosophy of antiquity and the Middle Ages, as well as the author’s research work and her experience of archeological excavations in the Middle East, helped a lot in reproducing the period of the acts of Christ and the birth of Christianity. One of the legends told by the author is a story associated with the Holy Grail, which became a subject of a special cult in the history of Christianity and gave rise to many leg- endary plots. Natalena Koroleva described the history of the Grail as the cup from which Christ drank during the Last Supper and into which one of his secret disciples, Joseph of Arimathea, collected His blood aft er the crucifi xion, as well as other religious and mystical motives drawn from Persian, Jewish, Celtic, and Gallic legends. In these narratives, she pur- posely left a reserve of artistic uncertainty, which opened opportunities for interpreting the symbols of the Grail in various ways. “Quid est Veritas?” is a complex and multidimensional novel in which the writer tried to comprehend the period of Christ’s life, presenting all possible forms and methods of its perception, refl ecting the mythological and scholarly knowledge. Th us she resolved the is- sues of concern to her and embodied some moral, ethical, philosophical, and religious ideas and visions. Keywords: novel, symbol, apocryphal writing, myth, legend.

Роман «Quid est Veritas?» Наталени Королевої: образно-символічна структура

Репозитарії

Схожі ресурси