"Травневі зустрічі"

"Травневі зустрічі"

"Травневі зустрічі" - міжнародний фестиваль фортепіанної музики, заснований в Уманській музичній школі. Розповідь автора про історію створення фестивалю, його учасників та враження від атмосфери, в якій він проходив....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2017
1. Verfasser: Майданська, С.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2017
Schriftenreihe:Народна творчість та етнологія
Schlagworte:
З експедиційних досліджень. Хроніка
Online Zugang:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202262
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:"Травневі зустрічі" / С. Майданська // Народна творчість та етнологія. — 2017. — № 1. — С. 98-107. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-202262
record_format dspace
spelling nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2022622025-03-11T01:01:17Z "Травневі зустрічі" May Meetings Майданська, С. З експедиційних досліджень. Хроніка "Травневі зустрічі" - міжнародний фестиваль фортепіанної музики, заснований в Уманській музичній школі. Розповідь автора про історію створення фестивалю, його учасників та враження від атмосфери, в якій він проходив. 2017 Article "Травневі зустрічі" / С. Майданська // Народна творчість та етнологія. — 2017. — № 1. — С. 98-107. — укр. 0130-6936 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202262 39(477.65):001.891.3 uk Народна творчість та етнологія application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic З експедиційних досліджень. Хроніка
З експедиційних досліджень. Хроніка
spellingShingle З експедиційних досліджень. Хроніка
З експедиційних досліджень. Хроніка
Майданська, С.
"Травневі зустрічі"
Народна творчість та етнологія
description "Травневі зустрічі" - міжнародний фестиваль фортепіанної музики, заснований в Уманській музичній школі. Розповідь автора про історію створення фестивалю, його учасників та враження від атмосфери, в якій він проходив.
format Article
author Майданська, С.
author_facet Майданська, С.
author_sort Майданська, С.
title "Травневі зустрічі"
title_short "Травневі зустрічі"
title_full "Травневі зустрічі"
title_fullStr "Травневі зустрічі"
title_full_unstemmed "Травневі зустрічі"
title_sort "травневі зустрічі"
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2017
topic_facet З експедиційних досліджень. Хроніка
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/202262
citation_txt "Травневі зустрічі" / С. Майданська // Народна творчість та етнологія. — 2017. — № 1. — С. 98-107. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT majdansʹkas travnevízustríčí
AT majdansʹkas maymeetings
first_indexed 2025-11-24T10:40:10Z
last_indexed 2025-11-24T10:40:10Z
_version_ 1849667941940854784
fulltext 98 «ТРАВНЕВІ ЗУСТРІЧІ» Софія Майданська УДК Умань – і куди не кинь оком – повсюди надщерблені «артефакти» доби розгорнутого соціалізму кінця 1950­х. Лише трьохсотлітні липи обабіч дороги, що стрімко провадить до воріт Софійського Вертограду, міцно вкорінені жиляками, що аж репнув ямковий асфальт, усе ще хочуть нагадати про кращі, закріплені Маг­ дебурзьким правом, часи оповитого містикою міста, що проситься під перо Бруно Шульца. Зарослий бур’янами сквер, де на сірому бе­ тонному п’єдесталі – сіре погруддя забутого генерала Черняхівського. А через дорогу, на пустирищі, заквітчаному густими заростями бо­ родавника, – занедбана кам’яниця, чи скоріше палаццо привидів; із його виду навіть темні часи більшовицької босоти, яка все, чого не розумі­ ла, руйнувала «до основанья», не змогли стерти шляхетні риси, означені архітектонікою модер­ ну кінця ХІХ – початку ХХ ст. Сірий пил про­ леткульту грубим шаром лягав не лише на руїни соборів і палаців, що їм «об’явили війну», але й на свідомість підпилого «совка», якому від з’їзду до з’їзду компартії на рівні «дзержинського» фанатизму нав’язували: «Хто не з нами – той проти нас». І не тільки в зонах ГУЛАГу носи­ ли брудно­сірі бушлати з нашивними номерами, але й усе «куфайчане» суспільст во намагалося стати малішим, сірішим, німотнішим, і лише на жовтнево­травневих парадах наказовим поряд­ ком «народні маси» впадали в транс тривалих оплесків, що переходили у вічні овації. Від­ тепер національна історія, віра, старосвітські традиції, звичаї, строї в кращому разі ховалися на горищі, у ковану дідівську скриню, а в гір­ шому – пускалися на ганчір’я та для розпалу; боронь Боже сказати «Добрий вечір тобі, Пане Господарю!», відтепер зверталися лише так: «товарищ – ты», «женщина – ты», «мужчи­ на – ты», «мужик – ты». І з кожного плаката дулом стирчав націлений тобі в спину вказівний зі словами «Даёшь...». Окидаючи зором оцю тотальну занедба­ ність нашої душі і старої нашої дороги під трьохсотлітніми липами, приходиш до болю­ чого усвідомлення: час розпаду сірого пилу, що в’ївся в наш мозок, може тривати навіть довше, аніж розпад чорнобильського радіоактивного осаду. І сьогодні не важить, де хто примножує свій прожитковий мінімум; байдуже, чи це Maybach, Porsche Carrera, Versace, а чи Second hand, бо побачивши і почувши мову олігархів, депутатів і бомжів, нараз приходиш до фаталь­ ного висновку – всі вони нащадки тієї ж біль­ шовицької босоти. Прикро усвідомлювати, але цим «сірим пилом» густо вкритий не лише схід і центр України, але й захід, наш славнозвіс­ ний «П’ємонт», у якому старі пані скаржаться на русифікацію, що почалася з московського мату в творах новітніх класиків літератури, бо «сірий пил», якщо його не витираєш, має здат­ ність осісти надовго... ...Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі; до схід сонця Умань затопили... Тепер мала нагоду побувати в Умані вдруге. Минулого разу невеликим гуртком вирушили на авті з єдиною метою – побачити нарешті рукотворний шедевр паркової архітектури, ки­ нутий до ніг народженої в Елладі красуні. Ми були тривіальні туристи з тривіальним гідом, який поспіхом провадив нас, різношерсто­ галасливих, визначеними «теренкурами» ту­ ристичного маршруту. Дива Божих рук і рук людських мигтіли повз нас і ми ледве встигали розчепіреними очима і вухами хапатися стрім­ ких берегів «потоку свідомості» нашого гіда. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 99 З експедиційних досліджень. Хроніка Ні – з дивом треба зустрічатися сам на сам, а не в екзальтованому натовпі. Тому коли мені зателефонувала моя давня приятелька Ніна Найдич і запросила поїхати з нею до Умані, де вже четвертий рік поспіль у дитячій школі мистецтв відбувався фести­ валь фортепіанної музики «Травневі зустрічі», я недовго роздумуючи, погодилася. Зізнаюся, лише почувши магічне «Умань», вже уявила себе в романтичному розмаї Софіївки; після довгої зими нарешті випала нагода вирватися з непролазної бетонної сельви міста. Ніде правди діти, у цю травневу пору, в цю швидкоплинну мить весни, мені найбільше хотілося чути пта­ шиний хор гаїв, а зовсім не академічну музику на холодній сцені містечкової концертної зали. І що нового я могла почути в стінах скромної районної школи, де, як і всюди в подібних за­ кладах, колись гордовиті музи, що вели танок на Парнасі, забувши про золоту добу Перікла, сором’язливо ховають очі, збираючи останні окрушини, що їх зазвичай називають «фінан­ сування за залишковим принципом». Ну чим тут могли мене здивувати, коли доля вже не раз дарувала можливість чути і спілкуватися з найкращими музикантами світу, коли мала щасливу нагоду вести музикознавчі дискурси з педагогами найвищого класу, зокрема з по­ слідовниками Київської фортепіанної школи, біля джерел якої стояв сам маестро Нейгауз. Майже завжди розмова точилася наче кров з невиліковної трофічної рани, бо найбільше пекло нерозуміння чину і ролі національної культури нашим культ­безпросвітним урядом олігархів. І головна проблема – нездатність осягнути розумом одноденок вагу збереження професійних традицій і мистецьких шкіл, які формувалися десятиліттями, а часом і віка­ ми, щоб тепер, на свою ганьбу, ми дочекалися бачити, як у Незалежній і Соборній, на місці козацьких шкіл та колегій, злодіями в законі будуються захмарні борделі. І все ж, наперекір усім негараздам, у пер­ ших рядах цих вчителів од Бога стоїть Ніна Митрофанівна Найдич, якій не раз вдавалося дивовижним чином прищепити до непоказної дички, що росла собі, як сама хотіла, шляхет­ ну природу музикантського родоводу, наді­ леного тонким відчуттям досконалої форми і глибокого змісту. Упродовж тридцяти років на власні очі бачила, як з­під її крила вилетіло на зоряний небосхил не одне покоління видатних музикантів, обдарованих високими титулами і світовою славою. А тут, ну що я могла тут побачити, коли десь у кінці шкільного подвір’я як облуплений монумент вождя народів, як свідок розгорну­ того соціалізму «на запасном пути» непоруш­ но стояв традиційний нужник тридцятих – п’ятдесятих років... Тут, у забутому амбітними державницьки­ ми проектами совковому загумінку, завжди новою може бути лише Весна, і вона вже пере­ можно буяла на всіх фронтах... Тому сховавши за серпанковим шаликом ледь помітну складку лагідно­усміхненого скепсису, я сіла в машину до молодих батьків, які везли своє дитя на Уманський фестиваль і зголосилися взяти мене із собою. Уже в доро­ зі дізналася, що тендітна юнка Ліза Симчук, студентка другого курсу Національної музич­ ної академії України імені П. І. Чайковського, цього вечора має грати складну програму, де буде увесь набір класичної фортепіанної музи­ ки. Я подумала: дитина – колишня учениця Ніни Найдич, хоче перед академ­концертом, а чи іспитом, обіграти програму на сцені. Від­ чувала хвилювання дівчини, бо й сама не раз переходила через цю тривогу, коли десь під грудьми діймає стиснута пружина, що не дає ні їсти, ні пити. Трохи більше ніж за дві години ми вже в’їжджали до виметеного, прибраного, як на Ве­ ликдень, і на диво безгомінного двору музичної школи. Фортепіанних пасажів я не почула. Згодом виявилося, що на другому поверсі в тиші переповненої зали Ніна Митрофанівна Найдич веде майстер­клас із ученицею 5 кла­ су Уманської музичної школи Світланою Без­ язичною. Не мала наміру порушувати благословенну тишу та увагу викладачів і дітей, що ловили http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2017 100 кожне слово авторитетного Маестро, лише кинула краєм ока в бік сцени і, на мій подив, побачила, що там, захопивши майже увесь простір, стоять два нові концертні роялі (як потім з’ясувала – марки «Естонія»). Це мене неабияк здивувало, бо за моїх часів навчання в подібній школі ми могли розраховувати лише на «чернігівські» піаніно і на скалічені кабінет­ ні фортепіано, залишені у спадок від старень­ кої Австрії. Був другий день фестивалю «Травневі зу­ стрічі». І нарешті мені поступово почала від­ криватися мистецька платформа цього заходу. Здавалося, після колонних залів кон­ цертної столиці, після численних аудиторій і класних кімнат консерваторії та музичної де­ сятирічки ім. М. В. Лисенка, де промайнули найкращі роки молодої талановитої піаністки Ніни Найдич, вороття до провінційних запи­ люжених вуличок злудно­шагалового містечка не буде. Та раптом у грудях так невиліковно замлоїло ностальгійною тугою. І це не лише пам’ять про Уманську районну музичну школу, куди її малою привели батьки, а певно, щось інше, посутньо закорінене в глиб віків, про що попервах пані Найдич і не здогадувалася. Вона була саме з того шляхетного стар­ шинського роду, роду вольних козаків, які в XVI ст. ще учнями братських шкіл засвоїли істину, на яку настановляв їх А. Радивиловсь­ кий: «Користь із красотою, красота з користю нероздільні» 1. Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося – осталися Могили на полі... Подиву гідний вік просвітництва і визволь­ них змагань, коли Україна, «добуваючи і сла­ ву, і волю», своїми кривавими загравами збу­ дила Європу до романтичних візій Берліоза, Ліста, Байрона. Козацька Україна, Феніксом виринаючи з вогню, попри все, сповідувала верховенство Краси. Традиційно, ще від XIV ст. здобуваючи освіту за кордоном, переважно в Італії, Фран­ ції, Німеччині, Голландії, Австрії, козацькій старшині був притаманний добрий смак, і щед­ ро фондуючи зведення соборів у своїх селах, вона вже не хотіла бачити скуті середньовіч­ чям канони візантійської іконографії, але дава­ ла волю пензлям художників, які так само, як у музиці Бортнянський, Березовський, Ведель, уводили українську інтонаційну експресію кольору і форми в іконостаси Великих Соро­ чинець, Конотопа, Сміли, Сулимівки, Берез­ ни, села Межиріч. Силою віри у воскресіння вони могли рівнятися хіба що з динамікою «Вознесіння Марії» іспанця Ель Греко. Чого вартує лише фрагмент ікони із села Ситихів (XVII ст.): «Хористи», де хлопчики­дисканти в першому ряду поруч зі зрілими півчими натх­ ненно співають, тримаючи в руках нотні текс­ ти. Художник з такою зворушливою любов’ю малював цю композицію, що навіть через три століття ми можемо прочитати окремі ноти на нотоносці. Саме під враженням відвідин Умані син антіохійського патріарха Макарія, Павло Алепський, залишив у своїй хроніці за­ пис: «Нас привели у величаву високу церкву з мідними куполами красивого зеленого кольору (колір патини). Її срібні лампади зі свічками численні. Над нарфексом 2 – гарна дзвіниця. У ньому є висока решітка, звернена до хоро­ су; за нею стоять півчі і співають по своїх нот­ них книгах із органом...». І це, до речі, було в право славному храмі... Дитина народжувалася, росла, сміялася і плакала, вбираючи красу природи рідного краю і рідного Собору. Росла під охороною Божої краси, щоб Любити. З малого творить­ ся велике – із Соборів по українських селах, зведених княжою та гетьманською Україною, творилася Соборна Україна. З малого твориться велике. Коли чотири роки тому зародилася ідея заснувати в Умансь­ кій музичній школі (тепер – Школа мистецтв) міжнародний фестиваль фортепіанної музики http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 101 З експедиційних досліджень. Хроніка «Травневі зустрічі», поза сумнівом, Ніна Най­ дич насамперед думала про вже створену нею філософію фортепіанної школи, яка увібрала в себе не лише вузькопрофесійні особливості фортепіанної виконавської культури, але й ши­ рокий спектр естетичного сприйняття світу че­ рез образотворче мистецтво, літературу, при­ роду, а головне – мову, що закладена в кожен атом світобудови, яку творча особистість му­ сить почути. Результатом цієї роботи був уже вирощений нею «Сад божественних пісень» її учнів, якими вона пишалася, як мати, яка в неділю веде своїх красивих дітей до церкви, ловлячи на них захоплені і трохи заздрісні по­ гляди краян, дітей, висока майстерність яких уже визнана суворими журі найавторитетні­ ших міжнародних конкурсів. Вона покликала їх – і вони злетілися з усього світу в маленьку і світлу Альма­матер своєї вчительки. Звісно, коли засновувався фестиваль, на­ вряд чи Ніна Найдич думала про свого славно­ го предка – охочекомонного полковника Іллю Федоровича Новицького, прибічника Івана Мазепи, не думала про розцвіченість епохи ба­ роко, де спліталися, наче в поліфонії рослинної в’язі на мазепинських Златих Вратах, складне мереживо бахівських світлотіней «Бранден­ бургських концертів», поезія Івана Величковсь­ кого, філософія Григорія Сковороди, де як по­ чаток і кінець, як Α і Ω (Альфа і Омега), як головна Божа заповідь, була Любов. Саме на засадах сковородинської філосо­ фії Любові, де об’єдналися високий професіо­ налізм, духовність і скромність, де «в малих речах можна побачити вічність», де «оте, чого прагнеш, завжди з тобою, завжди всередині тебе», навіть не усвідомлюючи глибини, за­ кладеної в сакральну пам’ять, невелика група однодумців почала з повною віддачею фанатів обраної релігії втілювати її в життя. Вони не покладали великих надій на під­ тримку свого мистецького задуму з боку обл­ держадміністрації та міського управління культури. Державні культуртрегери не розу­ міли, про які «закорінені у вічність» культурні програми може йти мова, коли їм самим ледь вистачало на хліб насущний. А нашим ентузі­ астам, налаштованим на позитив, аж ніяк не хотілося витрачати дорогоцінний час на «лік­ без» у стінах «управління культури»; Сороса на той час, на жаль, поблизу не виявилося... І знову стала в нагоді пам’ять народних тра­ дицій, пам’ять про культурну толоку. Голов­ не – вони не повинні були нічого один одно­ му пояснювати, розуміли з одного помаху, як розуміє кантора капела, з блиском виконуючи багатоголосся партесних концертів. «Травневі зустрічі» скинули з їхніх похи­ лених плечей тягар «застійних» років, і всі як один, з потугою молодого завзяття ставали ві­ сімнадцятилітніми. Першою з беззастережною вірою в реалі­ зацію задуму прийшла на допомогу Єлизавета Іммас – піаністка, педагог і концертмейстер Музичного училища та Уманської школи мис­ тецтв, з якою ще ученицями входили у світ темперованого клавіру і через вишукані у сво­ їй простоті канони, інвенції, сонатини вперше торкнулися контрапункту та сонатної форми музичної світобудови. Пані Є. Іммас фактично стала менеджером на добровільних засадах. Тут усі вони були самовідданими волонтера­ ми на культурному фронті, де головною метою була воля до творчості. Молода директор музичної школи Вікторія Лисогор самим своїм іменем засвідчила безза­ стережну перемогу задуманого проекту і захо­ пила амбітними планами увесь викладацький склад, а ті залучили до справи учнів, які вже запрягли до роботи своїх батьків. Батьки ж, не роздумуючи ні миті, підставили і своє плече, бо, звісно, устами їхніх неповторних дітей го­ ворить істина. Усе – від афіш, програм, запрошень, або­ нементів до влаштування побуту і культурної програми для гостей фестивалю – було зроб­ лено власними силами, за свої скромні кошти і з великою любов’ю. Ця любов несподівано відкрила приховані таланти, які в повсякденному житті, здавалося б, ніхто й не помічав: викладачка Музичного училища по класу фортепіано Наталія Ште­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2017 102 фуца виявилася глибоким знавцем історії ден­ дропарку «Софіївка» і викликала захоплення гостей фестивалю своїми оповідями, коли про­ вадила їх утаємниченими стежками рукотвор­ ного парадизу. Подружжя Лариси та Віктора Кислюків, зі світу київської академічної науки (які працю­ ють: вона – в Інституті української мови НАН України, а він – в Інституті фізики напівпровід­ ників НАН України), керуючись Любов’ю до зрілого професіоналізму юних «Магістрів гри», взяли на себе неабияку відповідальність – довозили на «Травневі зустрічі» цих виняткових дітей з Києва до Умані й назад. Три травневі дні наче у відшліфованому ба­ гатогранному кристалі відбили досконалість і гіпнотичний чар чистого потоку музики. Про­ граму виступів пані Найдич вибудувала таким чином, що кожен присутній на той час у залі міг почути і побачити, мов у прискореному кадрі, як із пуп’янків розвивається розкішне суцвіття. Першого дня, у п’ятницю 15 травня, неве­ лика зала Уманської музичної школи на кілька годин стала робітнею славнозвісної Київської музичної школи ім. М. Лисенка, де кожен Божий день працює зі своїми вихованцями Ніна Митрофанівна. Тут, крім лекцій, що стосувалися секретів виконавської майстер­ ності на перших етапах навчання, які прочи­ тали Н. Найдич та народна артистка України Н. Середенко, присвятивши свою розвідку «Маленьким прелюдіям» Й. С. Баха, присут­ ні стали очевидцями метаморфози, коли малі бешкетники, забувши про скайборди, почина­ ють зосереджувати свою увагу на художньо­ інтонаційних образах і смислах музичної мови. Бо ж казав колись Ф. Ніцше: «Чим більше ти музикант, тим більше ти філософ». І довели цю аксіому три мушкетери – вихованці Н. Най­ дич: учень 4 класу Мирослав Михайленко, учень 7 класу Олексій Васько та учень 5 класу Олександр Люцко. Та вже з виступу студентки ІІ курсу Київсь кої музичної академії ім. П. І. Чай­ ковського Лізи Симчук (клас викладачів Н. Найдич та професора А. Кащенко) усі присутні в залі почали поступово вникати в сутність «аскетичного ордену інтелектуалів, які займаються освітою і вихованням моло­ ді, а також грають у специфічну гру, названу Грою в бісер. <...> Коли на землі мир, коли всі речі перебувають у стані спокою і все у своїх перетвореннях наслідує Найвище нача­ ло, тоді музика може бути викінченою. Коли прагнення і пристрасті не звертають на хиб­ ний шлях, тоді музика стає досконалою. До­ сконала музика має свій ґрунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає зі справедли­ вості, а справедливість – із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту. Музика тримається на гармонії неба й зем­ лі, на відповідності темного й світлого» 3. Ні, це не було змагання «А хто кращий?», це був своєрідний Парад молодих планет, які щойно відірвалися від свого Світила і, оберта­ ючись довкола нього своєю орбітою, творять неповторну мистецьку Галактику. І не має значення, що до фортепіано піді­ йшла зовсім юна, тендітна дівчинка Ліза Сим­ чук, її планета не була планетою «Маленько­ го принца» з єдиною примхливою трояндою, вона почала свій музичний дискурс, зігравши Прелюдію та фугу с­moll Д. Шостаковича, силою інтуїтивної, підсвідомої пам’яті нама­ гаючись збагнути незглибимий, просвітлений біль композитора початку 1950­х, коли Ко­ мандор – батько народів, охоплений параної­ дальною агонією, ще цілився в кожну потили­ цю... І результатом сталінського експерименту з репресіями, голодними «п’ятьма колосками», переможними війнами, з’їздами, п’ятирічками і апофеозом Чорнобиля, як видих втомлено­ го Сизіфа на вершині гори, звучить музика В. Сільвестрова – відсторонена, відсутня, саркастична усмішка постмодерну в П’яти п’єсах «Кич­Музики». А потім, наче перед по­ рогом осяйної зали струсивши з пліч сибірські сніги і пилюку «ямкових доріг», юна піаніст­ ка веде нас до Ф. Шуберта (Соната с­moll) і Ф. Шопена (Концерт № 2 для фортепіано з оркестром), щоб утвердити тонкою, але міц­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 103 З експедиційних досліджень. Хроніка ною рукою, що Божий світ створений за за­ конами музики. Покоління, народжене в постчорнобильсь ку добу, всупереч сподіванням адептів «русско­ совєцького мира», що «мирним атомом» спро­ бували остаточно спопелити оте, «що знову оживає і сміється знову», стожильним зе­ лом іще буйніше проросло на попелищі. Як і в себе, в «исконно лапотной глубинке», вони намагалися привити Україні «невиліковну маргінальність», однак надто глибоко заляга­ ють архетипні джерела нашої нації з весільни­ ми князями та боярами, з тим «Добрий вечір тобі, Пане Господарю», і з вічним Родом, що «пише листи розмаїті, пише, розсилає, все на тую Україну, де родину має...», із «тихими во­ дами, ясними зорями, краєм веселим, миром хрещеним!», із дівчиною, що «на виргани грає, краще співає», бо «слава не вмре, не поляже, поміж козаками, поміж рицарями, поміж доб­ рими молодцями». І слухаючи аспіранта Київської музичної академії ім. П. І. Чайковського Павла Лисого (клас викладача професора А. Кащенко), ми­ моволі згадалися саме ті талановиті діти нашої «сільської глибинки», того «краю веселого», які, закінчивши кращі університети тодішньої Єв­ ропи, як Сковорода, поверталися в рідні села на­ вчати дітей філософії, латини, риторики та осо­ бливо – «Граматики мусікійської», бо за тією граматикою творилися партесні хори Життя. Павло Лисий – юнак із села Дзензелівка Маньківського району, що на Черкащині, ще під час навчання в районній музичній шко­ лі здобув 3 місце на ІІ дитячому музичному конкурсі пам’яті П. І. Чайковського, що про­ ходив у місті Кам’янці. Перемога на конкурсі дала хлопчикові можливість продовжити на­ вчання в Київській середній спеціалізованій музичній школі­інтернаті ім. М. В. Лисенка. Саме тут він потрапив у клас до Н. Найдич, і вже у квітні 2008 року здобув 3 місце на ІХ Всеукраїнському конкурсі­фестивалі «Нейга­ узівські музичні зустрічі». У 2011 році студент Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського Павло Лисий здобув І пре­ мію на Міжнародному конкурсі молодих ви­ конавців «Мистецтво ХХІ століття» в місті Ворзелі, а в 2013 році став лауреатом І пре­ мії І Міжнародного конкурсу піаністів Villede Gagny у Франції. У цей час він поєднує на­ вчання з активною концертною діяльністю. Твори, які виконував цього вечора Павло Лисий, прозвучали візитівкою «Травневих зу­ стрічей»: сповнені тепла і світла «Пори року» П. Чайковського і Варіації C. Рахманінова на тему Ф. Шопена, де крізь густу, насичену рах­ маніновську фактуру проростала шопенівська «Софіївка» з базальтом закам’янілого болю і діонісійським шалом незнищенної весни. Та що цікаво – той архетип національного характеру, властивий наставниці юного музи­ канта Н. Найдич, проявив себе вже на друго­ му курсі Музичної академії, коли Павло разом зі скрипалем Орестом Смовжем започатку­ вали фестиваль класичної камерної музики в с. Дзензелівка. Чи це не відгомін золотої ба­ рокової доби, коли рівень професіоналізму це­ хових музикантів оцінювався насамперед пер­ шою особою держави – самим гетьманом. Як писав у той час Климентій Зиновіїв: Веселоє ремесло музицтво, повідають, же іграми своїми смутних пудвеселяють, А веселії паче веселими бивають когда музики в скрипку і в цимбали іграють. <...> Поневаж, як іниї ремісники цех мають, так і оні, спасет їх Бог, в цеху зоставають, <...> і хліба даремного нігди не уживають, тілько його всякії през працю заробляють... Тоді інтелектуальний рівень суспільства, і передусім козацької аристократії, визначав­ ся рівнем розуміння високих мистецтв, а тепер інтелект перших осіб держави визначається кількістю забитих голів на футбольному полі. Фестиваль класичної камерної музики в селі Дзензелівка вже заявив про себе як яви­ ще в сучасній музичній культурі. З України та з­за її меж у селі на Черкащині, як на своє­ рідний музичний пленер, збираються молоді музиканти, кращі з кращих майстрів ансамб­ левої гри. Про високий рівень виконавської http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2017 104 майстерності учасників Дзензелівського фес­ тивалю свідчать два камерні ансамблі, що приголомшили присутніх на уманських «Трав­ невих зустрічах»: Денис Яворський (фортепі­ ано) і Роман Холматов (скрипка), які вико­ нали сонату № 1 С. Прокоф’єва і сонату № 3 Й. Брамса, та Дмитро Чоні (фортепіано) і Орест Смовж (скрипка), які зіграли Марш та Колискову Б. Бріттена і сонату № 1 а­moll Р. Шумана. Щиро зізнаюся – давно, з часів метра ансамблевої гри Д. Ойстраха, не дово­ дилося чути такого бездоганного виконання. Досконала техніка, чистота інтонації, багата, виразова звукова палітра сприймалися орга­ нічно, як дані самою природою крила для по­ льоту в часі і просторі музичних форм, стилів, дані для відтворення, інтерпретації глибинних змістів епохи, у якій творив композитор. Гра музикантів створювала ілюзію єдиного єства, єдиного дихання, єдиного серцебиття. Цього вечора відкриттям для поціновувачів фортепіанного мистецтва став виступ само­ бутнього музиканта з Китаю – піаніста Ван Мяо, випускника Київського інституту музики ім. Р. М. Глієра (клас викладача А. Ляховича). Невгамовний темперамент музиканта ледь не чвалом нісся в сонатах Es­dur № 18 Л. Бетхо­ вена та h­moll Ф. Ліста. Той нестримний галоп несподівано скінчився дивовижною фортепіан­ ною п’єсою сучасного китайського композитора, де традиційна хитка пентатоніка була наповне­ на струменистим світлом імпресії і цей невели­ кий твір був як подих розквітаючого лотоса. Ван Мяо не вперше в Україні: на початку входження у світ великої музики він також був учнем Н. Найдич. Повернувшись на батьків­ щину, у країну Даоізму, лотосів та хризантем, він працював учителем у музичній школі. Та в думках Україна ні на мить його не відпускала... Заключний день весняного фестивалю дивним чином підводив кожного до стану катарсису, бо тільки висока музика стає ре­ зонатором людської душі як однієї з найчут­ ливіших мембран світобудови. Опинившись у позачасовому просторі гармонії сфер, втрачаєш відчуття матеріального і ніби позбавляєшся ті­ лесної оболонки; залишається лише пульсація музичної мови – змінні, плинні, минущі стани твоєї природи, часом податливі і вразливі до краплі роси чи сльози, чи подиху моря, а ча­ сом стійкі і відпорні до ударів долі та світових катаклізмів. Т. Шевченко писав: Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова... «І та музична мова...» – додав би він після революційного виступу Ф. Ліста, якого чув у Петербурзі. Та на противагу судженням Т. Шевченка про гру Ф. Ліста: «Ліст проти Серве 4 фан­ фарон, механік, ремісник перед художником, більш нічого!», гра наших піаністів була по­ значена невластивою молодим людям про­ світленою глибиною думки. Незважаючи на юний вік, кожен з них уже став особистістю. Як гросмейстера перед вирішальною партією, їх вирізняло вміння зосередитися на головно­ му – на проникненні в сутність вічного, яке без творчого генія не існує, і ця зосередже­ ність передавалася цілій залі. Здавалося, десь там у глибині кожного юного єства причаїлися старі Сократ чи Сковорода. Таким, звільненим від ретязів суєтного сві­ ту, чистим у своїй мудрій простоті, було одкро­ вення Дмитра Чоні, студента ІV курсу Київсь­ кої музичної академії ім. П. І. Чайковсь кого (клас професора Ю. Кота), і ця природа швидко плинності первозданного життя від­ крилася вже з перших тактів сонати Е­dur Д. Скарлатті. У його виразному туше – то просвітленому, то експресивному – бринів кожен обертон. Виконуючи масштабні твори В. Сільвестрова, О. Скрябіна, Ф. Ліста, як зрілий художник з набутим життєвим досві­ дом, він створював образи космогонічно мін­ ливого у своїй сталості світу людини. Молодий музикант уже став лауреатом і переможцем багатьох міжнародних конкур­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 105 З експедиційних досліджень. Хроніка сів, серед яких: І премія на IV Міжнарод­ ному фестивалі молодих піаністів (Глубчице, Польща, 2003); ІІ премія на V Міжнародно­ му конкурсі молодих піаністів пам’яті Воло­ димира Горовиця у групі «Горовиць­Дебют» (Київ, Україна, 2002); І премія на VII Між­ народному конкурсі піаністів ім. А. Кара­ манова (Сімферополь, АР Крим, 2009); Гран­прі та Приз глядацьких симпатій на I Міжнародному конкурсі піаністів Villede Gagny (Париж, Франція, 2013). І на цій від­ повідальній сцені Життя він нагадує юно­ го аскета – «послушника» суворого ордену «Золотого Перетину», до якого всі прагнуть, та вступити вдається лише обраним. Те саме можна було сказати про лауреата всеукраїнських і міжнародних конкурсів, аспі­ ранта Київської музичної академії ім. П. І. Чай­ ковського Дениса Яворського, який не раз ви­ ступав на концертних сценах України, Польщі, Чехії, Німеччини, Франції, Китаю. Сьогодні він вийшов із сольною програмою на малу сце­ ну музичної школи і виконанням Транскрипції з опери Р. Вагнера «Рієнці», «Етюдів­картин» С. Рахманінова та «Чотирьох трансцендент­ них етюдів» Ф. Ліста легко розсунув стіни старої провінційної школи і магією гри змусив повірити в одвічне прагнення митця пересту­ пити межі можливого в намаганні досягнути трансцендентного абсолюту. І коли ми слуха­ ємо збурений кривавим романтизмом «Вес­ ни народів» етюд № 4 (d­moll) «Мазепа», то прочитуємо абсолют категоричного імперативу нашої незнищенної національної сили. Не треба Нострадамуса – слід лише навчитися чути му­ зичні тексти, музичну мову композиторів­геніїв людства і нам відкриється генетичний код на­ шого призначення. І здається втіленням того призначення – як материнського начала нашої землі, начала всього сущого, до якого так палко молився Поет словами: Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твої́й живе глубині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страсть!.. Утіленням тієї вольової основи, «що до лю­ дей безграничную будить чисту любов!», по­ стала перед нами молода піаністка Анна Улає­ ва. Така собі Жанна д­Арк родом з Вільшанки на полі бою Великої Музики. Як тепер кажуть, дитина «з глибинки», але смію запевнити – в Україні ніколи не було «глибинки» в значенні імперської «лапотной России». Глибина була лише в українських піснях і думах. Ледь не кожен хутір мав свій герб і прапор. Здобуло­ ся на такі почесті та привілеї й село Вільшанка (тепер Кіровоградської області): прапор сму­ гасто­веселковий – зелено­жовто­блакитно­ біло­червоний, а в осерді герба – неприступна оборонна фортеця, бо село засноване в середи­ ні XVIII ст., коли тут оселилося кілька родин запорозьких козаків, а вже в 1754–1759 й 1761–1764 роках Вільшанка входила до скла­ ду Новослобідського козацького полку. А дівчинка з овіяного славою села, зачаро­ вана музикою, пішла своєю дорогою, взявши єдину високоточну зброю – неймовірну волю до Творчості, що відкрилася їй з п’яти років, коли почала навчатися одночасно грі на скрип­ ці та фортепіано. Уже в 11 років Анна всту­ пила до КССМШ­інтернату ім. М. В. Ли­ сенка, до класу Ніни Найдич, щоб одразу після закінчення школи продов жити навчан­ ня в Національній музичній академії України імені П. І. Чайковського, у класі професора Ю. Кота. Закінчивши її з відзнакою, Анна Улаєва не покладаючи рук продовжує сту­ дії, ставши студенткою Університету музики та образотворчого мистецтва (Universität für Musik und darstellende Kunst Graz) в Граці (Австрія). Про успіхи юної піаністки свідчать перемоги на міжнародних конкурсах, серед http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ ISSN 01306936 * НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОЛОГІЯ* 1/2017 106 яких: Конкурс пам’яті В. Горовіца (Україна, 2010, VI премія), Giuliano Pecar (Італія, 2010, ІІІ премія), Val Tidone (Італія, 2010, ІІІ премія), Martha Debelli Wettbewerb (Австрія, 2009, 2011, І премія), Jeune Talents (Франція, 2011, І премія), Josef Dichler Klavierwettbewerb (Ав­ стрія, Відень, 2011, І премія), Blüthner Golden Tone Award (Австрія, Відень, 2013, І премія). У 2001 році Анна Улаєва як солістка де­ бютує в Києві з Оркестром Національної філармонії України і надалі регулярно грає з оркестрами Австрії, Німеччини, України, серед яких – камерний оркестр баварсько­ го радіо (Kammerorchester des Bayerischen Rundfunks), Національний симфонічний ор­ кестр України. Водночас відбуваються сольні та камер­ ні концерти на фестивалях: «Гоголь­фест» (Київ), Mozartiade, Musiktage Waging am See, Inselkonzerte auf Herrenchiemsee (Німеччина), Next Generation (Швейцарія). Анна Улаєва виступає як солістка, а також у складі камер­ них ансамблів у провідних концертних залах України, Сербії, Польщі, Німеччини, Швей­ царії, Ліхтенштейну, Франції, Іспанії, Австрії, Португалії, Японії. А в ці травневі дні в статусі викладача Університету мистецтв у Граці Анна Улаєва поспішила до Умані, щоб не позбавити себе можливості бути в обраному колі «Магістрів музики». Дух, що панував тут упродовж трьох днів, немовби переносив нас у Касталію, у міс­ течко Вальдцель, яке існувало тільки в уяві Германа Гессе, а тепер постало в реальному часі і було, «так би мовити, офіційною столи­ цею Гри... До речі, вальдцельська школа була найменша з усіх касталійських шкіл, у ній рід­ ко навчалося разом більше як шістдесят учнів, і, звичайно, ця обставина також надавала їй якогось особливого, аристократичного відтін­ ку. Здавалося, що вона стоїть вище за всі інші школи, що це ніби еліта серед еліти...». І вже не важило, що там, за брамою шко­ ли, запилюжена, законсервована ретроспекти­ ва совкової байдужості – тут відбувалися не змагання, а дискурси виконавських інтерпре­ тацій, сформованої не за одне століття філосо­ фії фортепіанної культури. Як молода професор Університету музики в австрійському місті Граці, при повній залі учнів та викладачів, Анна Улаєва вже зранку провела майстер­клас на тему «Робота з вели­ кою формою», щоб увечері продовжити свій дискурс, розгорнувши тему з фрагментарних прикладів та яскравих цитат до повнокровно­ го концертного виконання програмних творів Й. Гайдна (Соната c­moll), Ф. Шопена (Скер­ цо № 2, Ноктюрн cis­moll), С. Прокоф’єва («Сарказми»), Ф. Ліста (Сонет Петрарки № 104), П. Чайковського – М. Плєтньова (Сюїта з балету «Лускунчик»). Думки Ганса­Ґеорга Ґадамера «Про читан­ ня і перекладання» (1989) напрочуд влучно характеризують роль перекладача, його свя­ щенну місію – донесення істинного тексту автора до реципієнта. Ця місія в повній мірі покладена також на музиканта – інтерпре­ татора музичних текстів: «...це перетворення непорушних знаків на стрімкий потік думок і образів – це фактично інтерпретація через використання тону й темпу мовлення та арти­ куляції звуку. Це все зосереджене у “внутріш­ ньому голосі” й зорієнтоване на “внутрішнє вухо” (слухача). <...> Звукові образи різних мов, що перекладу не підлягають, світять, мов сузір’я, що роз’єднані світловими роками. Про­ те читач (слухач) “свій” текст розуміє». Му­ зикант­виконавець стає більш ніж інтерпре­ татором, він деякою мірою стає співавтором, він мусить прочитувати текст «між рядками», і суворо дотримуючись канонів класичних му­ зичних форм і конотації музичного авангарду, пропускає ці тексти через власні кровоносні судини, через шалений струмінь свого часу, що відлунює в прискореному, чи уповільненому битті серця «співавтора», який вселяє у твір Вічне Життя. І цими рисами жертовного донора, що напов­ нює твори композиторів живою кров’ю своєї любові, своєї віри, свого життя, відзначалося виконання Анни Улаєвої і решти визначних та визначальних у сфері виконавської діяльності http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 107 З експедиційних досліджень. Хроніка «Магістрів музики» на чолі з їхнім «Верховним Суддею», Маестро Ніною Найдич. Три дні «Травневих зустрічей» добіга­ ли кінця і на щемливому addolcendo спадали вечірні години. Прощаючись, тихо зойкну­ ла за мною брама. У скронях ще догравали своє прокоф’євські «Сарказми», а назустріч йшла з лекцій безжурна студентська весна, йшла з Музичного училища імені Порфирія Демуцького, з Національного університету садів ництва, з Державного педагогічного уні­ верситету імені Павла Тичини, з Уманського підрозділу Європейського університету, з Ко­ оперативного економічно­правового коледжу. Весна сміялася, перегукувалася, гомоніла українською, і мова її була чиста, свіжа, як со­ ковите травневе листя. Гомоніла молода Укра­ їна, а попереду зі своїми «Сонячними кларне­ тами», співаючи, крокував кучерявий поет: Молодий я, молодий, Повний сили та одваги, Гей, життя, виходь на бій – Пожартуєм для розваги! (П. Тичина). 1 Антон́ій Радивилов́ський (? – † 10 (20) груд- ня 1688, Київ) – український православний цер- ковний діяч і письменник. 2 Нарфекс – притвор. 3 Герман Гессе «Гра в бісер». 4 Франсуа Серве – бельгійський віртуоз (1807– 1866). http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Ähnliche Einträge