Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення)
В контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти розглядається посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича, досліджується відповідний дипломатичний церемоніал, а також хронологія, фактичний перебіг та конкретні результати офіційних прийомів к...
Gespeichert in:
| Datum: | 2004 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2004
|
| Schriftenreihe: | Український історичний журнал |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204973 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 3-20. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-204973 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2049732025-07-31T00:01:45Z Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) Сас, П.М. Статті В контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти розглядається посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича, досліджується відповідний дипломатичний церемоніал, а також хронологія, фактичний перебіг та конкретні результати офіційних прийомів козацьких послів у Москві, дається оцінка московсько-запорізькій угоді 1620 р. The delegation of the Army Zaporozhye to the Moscow tsar Mikhail Fedorovich is being examined in the context of political culture and diplomatic practice of the Zaporozhye community, the corresponding diplomatic ceremonial as well as the chronology, actual course and particular results of the Cossack ambassadors in Moscow is being researched. The estimation of the Moscow - Zaporozhye arrangement in 1620 is given in the article. 2004 Article Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 3-20. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204973 uk Український історичний журнал application/pdf Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Сас, П.М. Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) Український історичний журнал |
| description |
В контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти розглядається посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича, досліджується відповідний дипломатичний церемоніал, а також хронологія, фактичний перебіг та конкретні результати офіційних прийомів козацьких послів у Москві, дається оцінка московсько-запорізькій угоді 1620 р. |
| format |
Article |
| author |
Сас, П.М. |
| author_facet |
Сас, П.М. |
| author_sort |
Сас, П.М. |
| title |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) |
| title_short |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) |
| title_full |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) |
| title_fullStr |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) |
| title_full_unstemmed |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) |
| title_sort |
посольство війська запорозького до московського царя михайла федоровича 1620 р. (закінчення) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/204973 |
| citation_txt |
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича 1620 р. (Закінчення) / П.М. Сас // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 3-20. — Бібліогр.: 63 назв. — укр. |
| series |
Український історичний журнал |
| work_keys_str_mv |
AT saspm posolʹstvovíjsʹkazaporozʹkogodomoskovsʹkogocarâmihajlafedoroviča1620rzakínčennâ |
| first_indexed |
2025-11-24T07:10:18Z |
| last_indexed |
2025-11-24T07:10:18Z |
| _version_ |
1849654738757353472 |
| fulltext |
СТАТТІ
Питання
української медієвістики
■ П. М. Сас (Київ)
ПОСОЛЬСТВО ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО
ДО МОСКОВСЬКОГО ЦАРЯ МИХАЙЛА ФЕДОРОВИЧА
(1620 р.)*
Перший прийом у Посольському приказі:
дипломатичний церемоніал та декларації намірів
А що ж запорозькі посли? Яка доля насправді спіткала цих "воров", - як
висловився про них Михайло Федорович, охоплений почуттям політичної
дружби і любові до Джанібек-Прея? Справи їх були не такими вже й кепсь-
кими, як про це доповідали ханові з офіційної Москви. П. Одинець із члена-
ми запорозької посольської делегації щасливо добралися до столиці Мос-
ковської держави і зустріли там досить шанобливе ставлення до себе з боку
царської влади.
Невдовзі Михайло Федорович видав указ про прийом послів Війська За-
порозького у Посольській палаті. Йдеться, власне, про Посольський приказ,
що являв собою одну з найважливіших центральних установ Московського
царства. Посольський приказ відав організацією зовнішніх зносин. Його
діяльністю керував думний дяк, а формально очолював сам цар. До обов'язків
посольських дяків входило, зокрема, приймати грамоти, що їх привозили з
собою іноземні посли, а також вести з ними попередні переговори. У XVI ст.
іноземних послів, які прибували до Москви, розміщували на особливих дво-
рах. На початку XVII ст. у Китай-городі на Ільїнці для них був влаштований
Посольський двір. Офіційний прийом послів супроводжувався помпезним
церемоніалом і відбувався в кілька етапів. Спочатку цар давав послам урочи-
сту аудієнцію і приймав від них вірчі грамоти. Через кілька днів відбувалася
ще одна аудієнція, під час якої цар повідомляв послам, що для переговорів з
ними він призначив кількох бояр. Прийоми у царя могли відбуватися по
кілька разів, а на завершення їх влаштовувалася прощальна аудієнція 2І.
Отже, перший офіційний прийом послів Війська Запорозького відбувся
27 лютого (9 березня за н. ст.) у Посольській палаті. їх урочисто приймали
глава Посольського приказу думний дяк Іван Грамотін та дяк Сава Романчу-
ков. Цьому передувало запрошення запорожців до Посольської палати, пере-
дане через прикомандированого до них пристава - стрілецького сотника Яко-
ва Бескова. В його супроводі П. Одинець та інші члени запорозького посоль-
ства пішки попрямували до Кремля. На їх честь було вишикувано стрільців у
чистому одязі і без зброї ("в то время стояли в городе стрельцы в чистом пла-
тье бес пищалей") 25.
Як бачимо, до церемонії офіційної зустрічі запорозьких послів були залу-
чені московські стрільці. Загалом, згідно з традиціями царського двору, що
вирізнялися східною пишнотою церемоній та близькою до церковної обря-
довістю, зустрічі іноземних посольств належало організовувати якнай-
пишніше. Урочистість та велелюдність зустрічі залежала як від рівня по-
сольської делегації, так і ступеня зацікавленості московського уряду у зв'яз-
* Закінчення. Початок див.: Укр. іст. журн. - 2003. - № 6.
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, МІ____________________________________
З
П. M. Cac (Київ)
ках з державою, яку ця делегація представляла. В подібних церемоніях, як-от
під час зустрічі перського посольства на початку 40-х pp. XVII ст., іноді бра-
ли участь десятки тисяч людей ("И всего на встрече кизылбашсково посла
было всяких людей 50 287 чел. Для посолсково ж приходу за городом и в горо-
де по улицам до Большово Посольсково двора были московские стрельцы всех
приказов, и пушкари, и затинщики, и посадцкие, и жилецкие всякие люди в
цветном платье без ружья")2Й.
Зрозуміло, що на честь запорозької посольської делегації ніхто не зби-
рався влаштовувати таке помпезне церемоніальне дійство. Більше того,
кількома десятиліттями по тому козацьких послів приймали в Москві з
більшими почестями. Наприклад, на відміну від П. Одинця, чигиринському
полковнику Федору Вешняку, посланому 1649 р. гетьманом Богданом
Хмельницьким на чолі посольства до царя Олексія Михайловича, не довело-
ся йти на прийом пішки: прикріплений до українських послів пристав подав
йому коня з царських стаєнь з сідлом та вуздечкою. Зі зброєю в руках, тобто
правилами "великого чину" (церемонією посольського звичаю), був вишику-
ваний і почесний стрій стрільців 21.
Неважко здогадатися, що більша увага офіційної Москви до посольської
місії Ф. Вешняка порівняно з посольством, очолюваним П. Одинцем, пояс-
нювалася неоднаковою зацікавленістю царського уряду у відносинах з ук-
раїнськими козаками на початку 20-х pp. та наприкінці 40-х pp. XVII ст., тоб-
то під час Національно-визвольної війни. Втім, хоча прибуття П. Одинця та
його товаришів на дипломатичний прийом і було порівняно скромним, однак
воно відбулося в межах церемонії зустрічі, що символізувала посольські по-
честі. А це свідчило про те, що в столиці Московської держави Військо Запо-
розьке сприймали як досить важливого політичного контрагента.
Прийом запорозької посольської делегації у Посольській палаті розпо-
чався з етикетних люб'язностей, що прозвучали з уст І. Грамотіна: він розпи-
тував запорожців про дорогу до Москви й умови їхнього облаштування в сто-
лиці. Потім дяки звернулися до актуальної конкретики дипломатичного
прийому. Вони заявили, що цар дізнався про посольство до нього Війська За-
порозького із "кримськими язиками" та пропуск його до Москви з донесення
своїх путивльських воєвод. П. Одинцю та його товаришам було запропонова-
но публічно засвідчити мету свого посольства, а також розповісти про обста-
вини останнього походу козаків проти татар, вбачаючи в ньому причинний
зв'язок з теперішньою посольською місією запорожців.
Від запорозької делегації слово взяв П. Одинець. У своїй посольській
промові він, серед іншого, зазначив: "Прислали их все Запорожское войско,
гетман Саадачной с товарыщи бити челом государю, объявляя свою службу,
что они все хотят ему, великому государю, служить головами своими по-
прежнему, как оне служили прежним великим российским государем и вь их
государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы
громили. А ныне они по тому же служат великому государю, ходили из Запо-
рог на крымские улусы"28.
Наведений фрагмент посольської промови П. Одинця переконує, що
оратор строго дотримувався концепту козацької служби цареві, який визна-
чився в адресованому Михайлу Федоровичу листі Війська Запорозького.
Тобто, П. Одинець у своєму виступі означив політичну орієнтацію запорозь-
ких козаків, спрямовану на формальне підданство цареві на грунті виконан-
ня ними лицарської (військової) служби, за яку належить певне монарше жа-
лування.
В його промові можна вирізнити такі ключові тези: а) служба Війська За-
порозького московському цареві освячена давньою традицією; б) запорожці
підтверджують свою готовність і надалі дотримуватися цієї традиції; в) влас-
не кажучи, вони вже виконують таку службу, що має антикримську спрямо-
ваність і потребує відповідної винагороди: "И с тою службою и сь языки при-
4 ________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620р.)\
сланы оне к государю, и в том волен Бог да царское величество, как их пожа-
лует. А татар они отдали преж того, а они всеми головами своими хотят слу-
жить его царскому величеству, и его царские милости к себе ныне и вперед
искать хотят" 2->.
Прикметно, що аналогічну політико-правову формулу служби цареві, у
тому числі посилаючись на традиції козацьких предків, експлуатував на по-
чатку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький задля військового і
політичного зближення з російським царем. Виразний сигнал у цьому на-
прямку, причому із застосуванням напрацьованого раніше запорозькою дип-
ломатією ідейного інструментарію у сфері взаємин з московськими царями,
гетьман подав Олексію Михайловичу після Корсунської битви 1648 р. Зокре-
ма, це добре видно з його листа до севського воєводи Зам'ятні Леонтьева, до
якого він звернувся з проханням, щоб той "былъ ласковымъ приятелемъ Вой-
ску Запорожскому, намъ, слугамъ своимъ, и до царя его милости Алексия
Михайловича, светила руского, милостивою заступою быть изволилъ, чтобы
о насъ, слугахъ своихъ, в'кдалъ. А мы, какъ издавна предки наши Войска За-
порожского царю его милости всякую доброчиненность чинили, и Hbiiiі на
томъ стоимъ":)().
Можна помітити, що у змістовому відношенні даний текстуальний ури-
вок генетично пов'язаний із засадничими принципами політичної моделі
служби цареві, на яку спиралося посольство на чолі з П. Одинцем у 1620 р.
Йдеться про те, що в листі до севського воєводи 3. Леонтьева гетьман наго-
лосив на ролі козаків як діючих монарших слугах; обгрунтував їхню царську
службу покликами на відповідну практику запорозьких предків; підтвердив
вірність Війська Запорозького саме такому політичному курсу. В цьому
зв'язку не зайвим буде взяти до уваги слушне спостереження В. Смолія та
В. Степанкова, що в той час Б. Хмельницький не шукав царського підданства
ні для України, ні для Війська Запорозького51.
Як вище зазначалося, у посольській промові П. Одинця перед думними дя-
ками тема служби запорожців цареві прямо пов'язувалася з поняттям царсько-
го жалування. Навряд чи можна сумніватися в тому, що під останнім керівник
посольства Війська Запорозького розумів щось інше, ніж звичну для козаків
матеріальну винагороду за воєнну службу у вигляді грошей та сукна. Так само,
до речі, на початку Національно-визвольної війни дивився на царське жалу-
вання Б. Хмельницький, який клопотався про "государеве грошове жалуван-
ня" для козаків. Щоправда, в його більш пізніх документах поняття царського
жалування могло мати інше забарвлення. Наприклад, у листі до боярина Бо-
риса Морозова (1651) гетьман просив свого адресата, "чтобы еси заступити за
насъ до его царского величества изволилъ, чтобы его царское величество насъ
изъ жалованья своего царского не выпущалъ, понеже мы становимся завсегда
слугами его царскому величеству. Желаемъ того, чтобъ онъ, яко православный
христианский царь, на век земли государствовалъ":й.
Взявши до уваги політичний контекст, у якому в даному випадку вжито
поняття "царське жалування", правомірно вирізнити такі його змістові зна-
чення: царська ласка у широкому розумінні, політична протекція. Втім, таке
тлумачення вислову "царське жалування" виходило за межі понятійного апа-
рату, яким оперували запорозькі посли в Москві 1620 р.
Тема міжнародних стосунків Речі Посполитої. Довкола
православного конфесійного питання в Україні
Тим часом прийом у Посольському приказі П. Одинця та інших послів
Війська Запорозького тривав далі. Вислухавши заяву П. Одинця щодо мети
очолюваного ним посольства, а також його розповідь про похід на кримські
улуси, І. Грамотін схвалив прагнення козаків служити цареві й пообіцяв до-
ISSN 0130-5247. Укр. /сто. журн- 2004. МІ ________________________________________ S
П. M. Cac (Київ)
повісти про результати своєї зустрічі із запорожцями. Попутно він окреслив
подальшу процедуру розгляду ініційованих запорозьким посольством питань
у вищих владних інстанціях Московської держави. За його словами виходи-
ло, що стосовно цього бояри зроблять подання цареві, на підставі якого той
прийме остаточне рішення. ДалП. Грамотін перевів розмову з П. Одинцем та
його товаришами в інше русло. Його цікавили стосунки польського короля з
турецьким султаном, папою римським, німецьким імператором, а також чут-
ки про те, що Сигізмунд III "на их веру хочет наступити", і наскільки вони
правдиві.
Запорозькі посли ухилилися від відповіді на запитання про стосунки ко-
роля з німецьким імператором і папою, посилаючись на те, що "от них тот
край отдален". Що ж до польсько-турецьких відносин, то вони оцінили їх як
мирні. Причому особливо наголосили, що хоча козакам заборонено робити
морські виправи проти Туреччини з Дніпра, однак ця заборона не поши-
рюється на подібні напади з малих річок, а також походи проти Кримського
ханства - так запорозькі посли тлумачили Роставицьку угоду 1619 р. Вислов-
лене І. Грамотіним припущення про замах польського короля на віру вони не
підтвердили ("Посяганья на них от польского короля никоторово не быва-
ло") M .
На думку П. Куліша - першого публікатора документів, пов'язаних із за-
порозьким посольством 1620 р. до царя, той факт, що козацькі посли нічого
не сказали думному дякові про релігійні утиски православних в Україні та
Білорусії, свідчить про їхню байдужість до інтересів православ'я. У цьому
зв'язку він зазначив: "Якщо б роздратування ченців, священиків, міщан та
дрібної української шляхти проти уніатської ієрархії було спільним почуттям
козацького війська, то представники його у Москві мали б добру нагоду
засвідчити себе християнськими воїнами, повідомивши хоч яку-небудь сен-
сацію на користь релігії, гнаної католицьким урядом. Однак козаки, пропону-
ючи царю свої послуги, жодним словом не натякнули на своє різновір'я з ко-
ролівським урядом" 'м.
Категоричний висновок П. Куліша пгю конфесійну індиферентність запо-
розьких козаків не можна прийняти. Його спростовують проправославні
політичні позиції та орієнтації запорожців, що спостерігалися як до, так і після
посольства Війська Запорозького 1620 р. до царя. Як у такому разі бути із звер-
неною до думного дяка фразою П. Одинця про те, що "замаху на них від
польського короля ніякого не було"? Спробуємо пояснити її, виходячи з кон-
кретики політичного діалогу І. Грамотіна з П. Одинцем, а також з урахуванням
деяких опосередкованих фактів, що могли тоді вплинути на козацьких дипло-
матів. Насамперед подивимося на змістове навантаження запитання, адресова-
ного І. Грамотіним своїм співрозмовникам: "Здеся, в Российском государстве
слух был понесся, что польской Жигимонт король учинился с турским в миру
и в дружбе, а на их веру хочет наступити, и они б про то обявили, как король
польской ныне с турским и с папою, цесарем. И на веру от них какова посяга-
п ья нету ль"''1.
З наведеного уривка неважко зрозуміти, що "наступ" на віру стосувався
Сигізмунда III, тоді як "замах" ("посяганье") на віру проектувався на "них",
тобто, за формальною логікою, - усіх перелічених у тексті світських воло-
дарів, а також папу римського. Відповідь запорозьких послів на запитання
І. Грамотіна була позбавлена віросповідної термінології і прямих покликів на
конфесійну тему. її. Одинець, який, вірогідно, особисто давав пояснення
думному дякові, по суті зредукував його запитання про віру до одного аспек-
ту, а саме — "замаху на них з боку польського короля". Інакше кажучи, він не
сприйняв запитання І. Грамотіна як таке, що стосується антиправославної
політики польського уряду в широкому розумінні або, приміром, спільних
дій у цьому напрямку короля та папи. Фактично це запитання звелося для
6 ________________________; _______________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Г Посольство Війська Запорозького до московського царя Михаила Федоровича (1620р.)\
П. Одинця приблизно до такого формулювання: "Чи польський король
замірявся завдати удар по козаках?".
Як зазначалося, запорозькі посли визнали необгрунтованою таку поста-
новку питання. Для П. Одинця як особи, наближеної до гетьмана П. Сагай-
дачного, подібна відповідь була цілком логічною, адже керівник запорозького
посольства, втім, як і його рядові члени, безперечно, претендували на місце у
реєстровому війську, а тому не вбачали особисто для себе великої трагедії в
проведенні польським урядом Роставицької комісії - єдиної події, що в кон-
тексті сприйнятого П. Одинцем запитання могла бути трактована як "наступ"
або "замах" на запорожців. Зрозуміло, що при виконанні посольської місії
особисті мотиви не могли бути визначальними для П. Одинця та його това-
ришів. Козацькі посли мусили керуватися виробленими колективно запо-
розькою спільнотою політичними підходами. Недарма БОНИ наголосили на
пункті Роставицької угоди, згідно з яким захищалися зовнішньополітичні
інтереси Війська Запорозького (дозвіл їм на морські походи з малих річок
проти Туреччини, а також походи проти Криму), з чого, до речі, можна було
вивести певний аргумент на користь позитивної оцінки стосунків козаків із
польським королем.
Можливо, політика польського уряду щодо Православної церкви та кон-
фесійних прав православних у Речі Посполитій була бездоганною, через що
запорозькі посли і не висловили до неї ніяких претензій? Справді, пов'язані з
цією темою офіційні декларації польської влади позірно вирізнялися конст-
руктивністю. Принаймні це стосувалося прийнятої на вальному сеймі 1618 р.
постанови "Про грецьку релігію". В цьому документі зазначалося, що "по-
вним заспокоєнням грецької релігії" займеться черговий сейм (на екстраор-
динарному сеймі 1619 р. це питання не розглядалося), а до його скликання,
запевняли учасники сейму, "духовни:. і світських людей грецької релігії зали-
шаємо у спокої, при вільному і звичайному богослужінні, щодо якого не по-
винно бути примусу і правного притягнення"36 .
Навряд чи подібні сеймові заклинання, які за прикметним збігом обста-
вин з'явилися саме в той час, коли Річ Посполита мала нагальну потребу в ко-
зацькому війську у зв'язку з польсько-московською війною 1617-1618 pp.,
могли істотно вплинути на запорозьких послів. їхню політичну наївність не
варто перебільшувати. І хоча відповідь П. Одинця на поставлені І. Гра-
мотіним запитання з політико-конфесійним ухилом виглядає експромтом,
вочевидь, вона необхідно мусила бути пов'язана з настановами, які посли от-
римали перед від'їздом до Москви від політичних провідників Війська Запо-
розького. Тим більше, що церковно-релігійні проблеми явно стукались у
двері запорозьких політиків напередодні радикального організаційного онов-
лення українсько-білоруської Православної церкви, яке відбулося 1620 р.
Можна стверджувати, що восени 1619 p. y церковних, а також світських
політично активних колах українського суспільства визрів твердий намір
відновити ієрархію українсько-білоруської Православної церкви. Розпочалася
політична підготовка до цього акту, про що можна судити з одного прик-
метного документа, виявленого нами в Головному архіві давніх актів у Вар-
шаві. Йдеться про складену в Києві на початку листопада 1619 р. православ-
ними церковними і світськими особами петицію, автори якої через посеред-
ництво новопризначеного київського воєводи Томаша Замойського* хотіли
донести зміст документа до короля, сенату та "Речі Посполитої".
Цей документ присвячено темі відновлення православної церковної
ієрархії. В ньому наголошено на фактах релігійних утисків та порушення
конфесійних прав православних у Речі Посполитій, насамперед на тому, що
польський король по суті не дає свого дозволу на висвячення константино-
польським патріархом київського митрополита.
Тим часом, як зазначалось у петиції, такий стан речей суперечить цер-
ковним канонам і постановам. Заборона політика Сигізмунда III стосовно
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1_________________________________________ 7
ll.M.Cac (Київ)
православної конфесії йде врозріз з освяченою віками вітчизняною церков-
но-релііїйноіо практикою. Вона порушує права та привілеї української
шляхти, на дотримання яких присягали свого часу польські королі ("що нам
діється всупереч духовним канонам і постановам, а також супроти посполи-
тому праву, привілеям і конституціям, які нам служать і стверджені присяга-
ми славної пам'яті польських королів та довготривалим і спокійним во-
лодінням упродовж шістсот літ").
Виходячи з цього, а також зважаючи на відповідні сеймові обіцянки пра-
вославним шляхтичам, автори петиції висували перед політичним режимом
Речі Посполитої вимогу дозволити православним на основі синодальних
актів самостійно обирати митрополита та єпископів: "Щоб нам, згідно з на-
шими правами, звичаєм і давньою [практикою] вживання, а також сеймови-
ми обіцянками, дозволено було мати митрополита і наших старших через на-
шу елекцію відповідно до синодальних актів":!7.
Таким чипом, спираючись на аргументацію, почерпнуту зі сфери ка-
нонічного церковного права, церковно-релігійну традицію, що набула мо-
ральної сили "старовини", а також права і привілеї шляхетського стану, авто-
ри петиції чітко означили свої політичні та правові прерогативи щодо обран-
ня кандидатур па київського митрополита і єпископів. їх належало висвячу-
вати за канонічними правами Православної церкви. Щодо цього впадає в очі
одна прикметна деталь. У петиції не зроблено якогось застереження стосов-
но того, що рукопокладення в сан митрополита та єпископів конче мало бути
проведене константинопольським патріархом.
А тим часом в Москві перебував впливовий ієрарх Східної церкви - єруса-
лимський патріарх Феофан III. У червні 1619 р. він взяв участь у нареченні та
висвяченні в патріарха московського Філарета (в миру Федора) Микитовича
Романова (реального співправителя свого царственого сина Михайла Федоро-
вича), який хотів надати цій церемонії схожість із царським вінчанням :iS.
Про таку місію патріарха Феофана у Московській державі, безперечно,
знали в Україні, в тому числі й автори петиції, написаної 3 листопада 1619 р.
Гі адресованої до владної верхівки Речі Посполитої. Навряд чи можна
сумніватися в тому, що вони і собі хотіли скористатися допомогою єруса-
лимського патріарха, яка їм потрібна була у справі відновлення ієрархічної
структури українсько-білоруської Православної церкви.
Якщо таке припущення вірне, то логічно виникає запитання: хто був при-
четним до написання зазначеної петиції? Відповідь на нього дасть мож-
ливість визначити політико-організаційне ядро руху за відновлення право-
славної церковної ієрархії. Можна буде спробувати з'ясувати і те, в якій про-
екції щодо цього ядра перебували провідники Війська Запорозького. Світло
на це може пролити інформація, що міститься в заключній фразі даного доку-
мента. Отже, звертаючись до київського воєводи (очікуваного посередника
між православними колами, які стояли за петицією і польським королем, та
іншими центральними інститутами політичної системи Речі Посполитої), ав-
тори відомого нам звернення позначили себе так: "Вашої вельможності, на-
шого милостивого пана, безустанні богомольці і найнижчі слуги. Усі разом
християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релігії
Східної церкви підпорядкування святого отця константинопольського
патріарха" Л-К
Вжитий у наведеній фразі визначник "безустанні богомольці" (bogomodl-
су ustawiczni) вказує на те, що текст петиції написаний особою, яка представ-
ляла київське духовенство. Хто ж міг бути цією особою? Можна впевнено
стверджувати, що це був перший ректор Київської братської школи Іван Бо-
рецький, який 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім'ям Іова і став ігуменом
Київського Свято-Михайлівського монастиря. На чому грунтується така впев-
неність? По-перше, Іов Борецький часто завершував свої вислови на кшталт
8 ________________________________________ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620 p.Ґ
"покірно доброзичливий богомолець", "вірнодоброзичливий богомолець", "бе-
зустанний богомолець", а по-друге, що головне, наявні в цих листах автографи
Іова Борецького ідентичні з підписом, поставленим під текстом петиції від ли-
стопада 1619 р. М)
Ще одним ключовим соціально-становим визначником, наявним у кінці
петиції від 3 листопада 1619 p., був термін "обивателі" (польськ. obywatel -
громадянин). У тогочасних документах він служив для позначення представ-
ників шляхетського стану. Це добре видно, приміром, з фрагмента вступного
протоколу універсалу київського воєводи Т. Замойського (1627) до шляхет-
ства Київщини: "Усім людям шляхетського стану, обивателям Київського
воєводства"Л1. Поняття "вільний обиватель" було тотожне поняттям "вільний
поляк", "вільний шляхтич" і несло в собі змістове навантаження, пов'язане з
шляхетськими релігійними вольностями л'2.
Таким чином, восени 1619 р. роль ідейного натхненника та організатора
політично забарвленого руху православного духовенства і шляхти за віднов-
лення вищої ієрархії українсько-білоруської Православної церкви взяв на се-
бе Іов Борецький. Те, що він назвав подавцями петиції від 3 листопада пред-
ставників шляхетського стану, було продуманим політичним кроком. Адже
саме шляхетські скарги, а також т.зв.егзорбітанції - вимоги до короля щодо
дотримання ним правових норм та зобов'язань, мали найбільшу вагу для вла-
ди Речі Посполитої. Водночас Іов Борецький представляв політичні позиції
стосовно православної конфесії не лише духовенства і шляхти, а й інших
станів українського суспільства. Показовим тут є те, що, звертаючись із про-
ханням до Т.Замойского донести зміст петиції до короля, сенату та всього
шляхетського загалу Речі Посполитої, він наголошував на важливості посе-
редництва київського воєводи для "тутешніх обивателів духовного і світсько-
го станів", а також "посполитого руського народу"А3.
Звідси напрошується висновок, що, крім представників православного
духовенства і шляхти, рух за відновлення православної церковної ієрархії
підтримували принаймні київські міщани - найактивніше ті з них, які були
членами Київського Богоявленського братства. Осторонь цього руху не мог-
ли стояти і козаки. На той час вони набули певного досвіду практичної
підтримки Православної церкви. Причому козаки вирізнялися своїм ради-
калізмом, їхня участь у міжконфесійній боротьбі в Україні виявилася позна-
ченою таким крайнім проявом релігійної ворожнечі, як убивство ними 1618 р.
намісника київського уніатського митрополита Антонія Грекова.
Можна вважати безсумнівним, що ідею відновлення православної цер-
ковної ієрархії поділяв П. Сагайдачний. Це доводить уся його політична по-
ведінка з моменту приїзду в Україну 1620 р. єрусалимського патріарха Фео-
фана. Звісно, що вона не могла бути спонтанною і відірваною від місцевих ре-
алій внутрішньоцерковного життя. Як мінімум П. Сагайдачний у своїй кон-
фесійній політиці робив поправку на політичні позиції тих проправославних
представників політичних кіл в Україні, котрі стояли за петицією від 3 листо-
пада 1619 р. Не виключено, що і сам запорозький гетьман мав причетність до
появи цього документа. Адже у нього загалом було цілком достатньо часу
(понад два тижні), щоб після укладення Роставицької угоди прибути на поча-
ток листопада до Києва, а потім встигнути організувати похід запорозького
війська на кримські улуси в другій половині того ж місяця.
Втім, у даному випадку важливою є не стільки можлива особиста участь
П. Сагайдачного у підготовці петиції від 3 листопада, як те, що Іов Борець-
кий, напевне, зустрічався з ним напередодні від'їзду запорозьких послів до
Москви. Вочевидь, вони обговорювали між собою плани залучення єруса-
лимського патріарха до справи відновлення православної церковної ієрархії в
Україні та Білорусії.
Опосередковане свідчення про цю зустріч ігумена Київського Свято-Ми-
хайлівського монастиря із запорозьким гетьманом міститься у "Протестації"
ISSN 0130-5247. Укр. іст. щ>рн., 2004, Ш ________________________________________ 9
П. M. Cac (Київ)
від 28 квітня 1621 p. (одним з її авторів був Іов Борецький). Спростовуючи зви-
нувачення у шпигунстві на користь Туреччини, які польська влада висувала на
адресу патріарха Феофана, Іов Борецький писав: "В один час і в один рік у
Москві і патріарх, і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося".
Ця фраза наштовхує на таку думку: якби єрусалимський патріарх на-
справді був турецьким шпигуном, він неодмінно відповідним чином вплинув
би на запорозьких послів у Москві. Оскільки цього не сталося, як і нічого
іншого, що викривало б Феофана НІ як таємного турецького агента, то це до-
водить його невинуватість. Розвиваючи подібну аргументацію, Іов Борець-
кий вибудовував ще одну логічну схему: для завербованого турецьким уря-
дом патріарха-шпигуна на передньому плані мала бути підривна агітація се-
ред запорожців. Для неї він мав широкі можливості як у Москві, в якій він пе-
ребував разом із козацькими послами, так і в Україні, бо "і в Києві, і в Терех-
темирові рік він без кількох тижнів прожив". Тим часом жодних слідів такої
агітації на практиці не виявлено, навпаки, запорожці "за наказом ко-
ролівським на війну з турком ідуть, випроваджені із Запорожжя його
милістю паном секретарем Обалковським"44.
Таким чином, розглядаючи фразу "В один час і в один рік у Москві і
патріарх, і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося" у загаль-
ному змістовому контексті уривку, в якому вона вжита, а також враховуючи
політико-конфесійну ситуацію, що склалася в Україні восени 1619 p., можна
дійти таких висновків. Пильний інтерес Іова Борецького до відправленого у
Москву запорозького посольства, безперечно, зумовлювався перебуванням
там єрусалимського патріарха. А це виразно сигналізує про те, що лідер руху
православних за відновлення церковної ієрархії в Україні та Білорусії конче
мусив зустрітися з представниками Війська Запорозького напередодні
відбуття П. Одинця з посольською місією до московського царя. Не виключе-
но, що свято-михайлівський ігумен передав Феофану III якесь своє усне чи
письмове послання через козацьких послів.
У "Протестації" Іов Борецький виходив з того, що патріарх Феофан кон-
тактував у Москві з послами Війська Запорозького. Адже лише за цієї умови
набував доказової сили аргумент Іова Борецького про безпідставність звинува-
чення єрусалимського патріарха у шпигунстві на користь турків, тобто, згідно
з наявною в "Протестації" версією, Феофан III по суті мав "алібі", якщо,
зустрічаючись із козацькими послами в Москві, він не схилив їх до ворожої
зради; якщо ж козаки з ним там не зустрічалися, то єрусалимський патріарх у
цьому разі позбавлявся нагоди очиститися від підозр у шпигунстві.
Отже, існують усі підстави стверджувати, що у Війську Запорозькому, як
і в православних церковних колах в Україні, не лише знали про перебування
єрусалимського патріарха в Москві у 1619 - на початку 1620 р., а й плекали
щодо Феофана III далекосяжні плани. А проте в документах, якими мали ке-
руватися П. Одинець та інші члени козацького посольства, конфесійні питан-
ня не фігурували. Йдеться насамперед про лист Війська Запорозького до ца-
ря Михайла Федоровича, зміст якого нам відомий.
Слід зазначити, що й посольська інструкція орієнтувала запорозьких
послів на фігуру замовчування конфесійних тем. Адже на прямі запитання
думного дяка стосовно "наступу" та "замаху" на віру П. Одинець фактично
ухилився від відповіді, наполягаючи, що на козаків не було "замаху" з боку
короля. Водночас там, де цього вимагали інтереси Війська Запорозького, він
використовував запитання І. Грамотіна як привід для цілеспрямованого по-
ширення політично вигідної для козаків інформації. Так, задовольняючи
цікавість свого співрозмовника щодо польсько-турецького примирення, П.
Одинець зосередив увагу на дотичних до цієї тематики, однак вельми чутли-
вих для козаків аспектах, пов'язаних з їхніми походами проти турків і татар.
Подібна дипломатична тактика інформаційних маніпуляцій зумовлюва-
10 _________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620р.)\
лася не якимись суб'єктивними міркуваннями та уподобаннями П. Одинця, а
строгим виконанням ним приписів запорозького посольського чину. Наоч-
ною ілюстрацією стосовно цього може служити посольська інструкція
Війська Запорозького - "Пам'ять нашим послам, панам Петрові Одинцю з
іншими товаришами: чого повинні домагатися від їхніх милостей панів
комісарів". У даному документі, що виник під час укладення польсько-ко-
зацької Куруківської угоди 1625 p., наголошувалося, зокрема, на такому дип-
ломатичному правилі: "І старший наш, [і] посол на яку-небудь справу обира-
ються за згодою всього Війська й мусять чинити те, що їм накаже Військо" АГ\
Отже, Військо Запорозьке вимагало від своїх послів безумовного дотри-
мання конкретних положень посольської програми, що відображала колек-
тивну волю запорозької спільноти. Самодіяльність у цій справі не схвалюва-
лася - на винних чекало суворе покарання. Звідси випливає, що досвідчений
козацький дипломат П. Одинець та члени очолюваного ним посольства до ца-
ря у 1620 р. не могли дозволити собі вільні імпровізації стосовно такого важ-
ливого питання, як становище Православної церкви у Речі Посполитій.
У цьому зв'язку можна лише гадати, чому П. Сагайдачний та інші реаль-
но причетні до формування політичних позицій Війська Запорозького особи
не захотіли порушувати це питання через запорозьких послів у Москві. Мож-
ливо, вони остерігалися бурхливої негативної реакції польського уряду, що
перекреслила б таємні плани тих православних церковних і світських кіл в
Україні, які хотіли відновити ієрархію Православної церкви. Не виключено,
що тісно пов'язані із запорожцями українські церковні діячі, наприклад, Іов
Борецький, побоювались, що втручання Михайла Федоровича (на якого ве-
ликий вплив справляв його батько - московський патріарх Філарет) налаш-
тує Феофана III на непоступливість у справі хіротонії митрополита та єпис-
копів українсько-білоруської Православної церкви і призведе в кінцевому
підсумку лише до підпорядкування останньої Московській патріархії. Зро-
зуміло, що могли бути й інші причини, які спонукали запорозьких політиків
дистанціюватися від втручання царя у церковні справи в Україні.
Нам невідомі деталі аудієнції, яку дав Феофан III П. Одинцю і, можли-
во, ще комусь із членів запорозького посольства. Проте її політична зна-
чущість цілком очевидна, адже в її ході принаймні контурно було окреслене
предметне поле для майбутнього діалогу патріарха з представниками право-
славних кіл України, які виступали за відновлення церковної ієрархії.
Вірогідно, що в ході контактів запорожців з Феофаном НІ обговорювалися
також деякі "технічні" деталі його очікуваного приїзду в Україну, де безпеку
його перебування реально могли забезпечувати саме козаки. З певністю мож-
на судити про те, що П. Одинець і підпорядковані йому запорозькі дипломати
збирали інформацію стосовно перебування єрусалимського патріарха в
Москві, у тому числі про його найближчі плани. Судячи з цього, вони знайш-
ли спосіб передати цю інформацію П. Сагайдачному ще до свого повернення
з Московського царства. В усякому разі запорозький гетьман був обізнаний з
термінами прибуття Феофана III в Україну і в березні взяв участь у його по-
чесній зустрічі в Києві.
Посольський побут запорожців у Москві.
Посольські подарунки царя
Завершуючи прийом запорозьких послів, І. Грамотін оголосив про при-
значення для них царського утримання на час їхнього перебування в Москві.
У московській дипломатичній практиці це було далеко не "технічне" питан-
ня. Адже така хлібосольність прямо пропорційно залежала від політичної
зацікавленості царя у своїх чолобитчиках-іноземцях. Витрати на харчування,
корм коням, опалення приміщень, царське жалування грошима і хутром ре-
тельно фіксували приказні дяки, розписуючи їх, згідно з ієрархічною гра-
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, МІ _________________________________________ 11
П. M. Cac (Київ)
дацією осіб, які претендували на "государево жалованье, поденной корм", "го-
сударево жалованье, в стола место корм". В подальшому царські урядовці
спиралися на ці записи з тим, щоб відповідним чином "розсадити" охочих до
казенних харчів за уявним царським столом.
На жаль, у джерелах не збереглося конкретних відомостей, що саме пере-
пало П. Одинцю та його товаришам з царського стола. Водночас справа з цим
не є безнадійною і загалом можна скласти приблизне уявлення про побут за-
порожців у Москві в статусі послів до царя. У цьому певною мірою можуть
прислужитися документи, що проливають світло на те, як у столиці влашто-
вувалися інші царські чолобитчики - вихідці з України. У цьому зв'язку ско-
ристаємося документальними свідченнями, щоправда, більш пізнього часу
порівняно з 1620 р. (однак такими, що вкладаються у межі діахронії), про "го-
судареве жалування" для царських прохачів з числа духовенства, а також ко-
зацьких послів.
Як свідчать джерела, на початку 40-х pp. XVII ст. для ченців і представ-
ників білого духовенства це жалування призначалося за певною ієрархічною
шкалою. Найбільший "поденний харч і питво" у Москві давали архімандритам
та ігуменам. Він становив на особу 2 алтини (алтин - мідна монета, що
дорівнювала 3 копійкам), 2 кухлі меду, 2 кухлі пива, а також 2 вози дров на
тиждень на увесь почет архімандритів та ігуменів. Найменшим харчем і питвом
мусили вдовольнятися монастирські служники - на них виділялося по 5 денег
(деньга - срібна монета, що дорівнювала 0,5 копійки), та інші незначні особи
із супроводу "государевих богомольців", які одержували лише по 4 деньги і
кухлю пива т.
На практиці норми утримання для духовних осіб з України нерідко бу-
ли ще меншими, це дало привід наміснику київського митрополита Петра
Могили старцю Києво-Печерської лаври Ігнатію не лише нарікати на те, що
від таких царських харчів не станеш ситим, а й благати Михайла Федорови-
ча про порятунок від голодної смерті і холоду ("зд^сь на Москві помираемъ
голодною смертю; да дровъ, государъ, намъ указано зд'ксь всего по два возы
на неделю, и тыми, государъ, дровами намъ пронятця о четырехъ топляхъ
н'Ьчимъ")Л1.
З цілком зрозумілих причин такий царський "поденний харч" не можна
назвати щедрим. Тим часом ритуалізований його варіант грунтувався на де-
монстративно надмірному трапезуванні і був націлений на те, щоб засвідчи-
ти, з одного боку, велич, блиск і багатство царського двору, а з іншого, - мо-
наршу прихильність до персон, в яких цар мав зацікавленість. Подібного "жа-
лованья в стола место" свого часу удостоївся посол Б. Хмельницького до ца-
ря Олексія Михайловича чигиринський полковник Ф. Вишняк. На відміну
від старця Ігнатія та інших києво-печерських ченців йому скаржитися на го-
лод у Москві не доводилося. Принаймні в день представлення цареві посол
міг наїстися досхочу, адже йому запропонували "змісний калач на півтори ло-
патки", блюдо чорної ікри, парового ляща (або стерлядь), кусок білого рибця,
блюдо ухи із свіжої риби, по куску білужини і сьомжини, "щуку колодку".
Ф. Вешняку було чим вгамувати й спрагу після рибних страв: йому подали по
два кухлі "подвійного" вина, "романії", рейнського вина, вишневого (або ма-
линового) меду, піввідра паточного меду, відро цідженого меду, два відра до-
брого пива/ІК.
Подібні надмірності щодо забезпечення іноземних послів продовольст-
вом у Москві не були дивиною. Іноді встановлене для послів утримання вде-
сятеро перевищувало їхні реальні потреби, причому, згідно з московським
дипломатичним етикетом, "корм" (продовольство) видавався натурою,
оскільки побутувала думка, що отримувати гроші на харчування принизливо.
Прикметно, що визначені для послів із Речі Посполитої норми "корму" слу-
жили орієнтиром для постачання продовольством інших іноземних послів/і9.
12 ________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, МІ
І Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620 р.)\
Якими ж були гастрономічні перспективи у Москві П. Одинця та його
посольського почту, адже стосовно іноземців-візитерів до царя там діяв прин-
цип "по Сеньке и шапка"? Можна стверджувати, що призначене для них ма-
теріальне утримання не виходило за межі загальноприйнятих для московсь-
кої дипломатичної практики норм "корму", встановлених для іноземних
послів. На це вказує той факт, що під час прийому П. Одинця та його това-
ришів у Посольському приказі і Боярській думі при повідомленні про при-
значене для них посольське утримання незмінно звучала формула "государе-
во жалованье, в стола место корм", яка застосовувалася до послів, котрим при
московському дворі засвідчували належну шану, приміром, посольської деле-
гації на чолі з чигиринським полковником Ф. Вешняком50.
У цьому можна вбачати особливий знак прихильності царя Михайла Фе-
доровича до послів Війська Запорозького. Адже з прибулими до Москви іно-
земцями, які не викликали у царського уряду надто великого інтересу, як пра-
вило, особливо не церемонилися. Це добре видно з прохолодного прийому, з
яким зіткнулися в столиці Московської держави києво-печерські ченці, очолю-
вані старцем Ігнатієм. їм призначили непрестижний за тамтешніми уявлення-
ми "поденний корм" грошима, а також лише в день їхнього приїзду в аврально-
му порядку підшукали для них приміщення на Кизилбашському (Перському)
купецькому дворі, нашвидкоруч відремонтувавши в ньому груби151.
Згідно з тогочасною дипломатичною практикою, перед відправкою по-
слів додому їх обдаровували. Свою посольську винагороду отримали й очо-
лювані П. Одинцем запорожці. Цар Михайло Федорович видав указ, за яким
П. Одинець отримав у рахунок "государева жалованья" лисячу шапку за 4 руб-
лі, "добру" камку - візерункову шовкову тканину, ткану золотом або сріблом,
"доброго" гатунку сукно ("лундыш"). Семи "лутчим" членам запорозького по-
сольства перепало по лисячій шапці за 2,5 рублі, "доброму" сукну і тафті -
шовковій тканині з полотняними вставками. Решті козакам дали по лисячій
шапці за півтора рубля та "доброму" сукну :Л.
Така винагорода запорозьким послам була радше символічною, якщо
порівняти її з тими багатими дарунками, що їх отримували інші посли та різні
царські прохачі. Наприклад, у 1640 р. племінник колишнього київського пра-
вославного митрополита Іова Борецького Ілля Борецький, окрім іншого, вик-
лопотав собі у Михайла Федоровича сорок соболів ціною в 25 рублів53.
Порівняно мала винагорода, яку отримали запорозькі посли (причому на
фоні досить шанобливого ставлення до них московської влади), пояснювала-
ся політичним прагматизмом дарувальника. Судячи з усього, уряд Михайла
Федоровича волів тримати певну політичну дистанцію при зближенні з
Військом Запорозьким. Не в останню чергу це пояснювалося як оглядкою
офіційної Москви на позицію кримського хана, так і відсутністю у неї твердої
впевненості в надійності запорожців у ролі "царських слуг". Цар вирішив за-
пустити пробну кулю - надати Війську Запорозькому так зване "легке" жа-
лування. Йшлося загалом про невелику за розміром (однак значущу за
політичним підтекстом) разову грошову виплату. Очевидно, з прив'язкою до
її "легкої" форми й були підібрані "легкі" подарунки для П. Одинця та інших
членів запорозького посольства.
Що ж до суми царського жалування всьому Війську Запорозькому, то
Михайло Федорович відлічив для нього 300 рублів. Причому розставання з
грошима на користь козаків далося йому нелегко: у чорновому варіанті царсь-
кої грамоти початково фігурувала сума 200 рублів, яку після коливань
вирішено було збільшити наполовину. Втім, і трьохсотрубльове жалування,
що в кінцевому підсумку перепало запорожцям від царських щедрот, не мог-
ло істотно поліпшити їхнє матеріальне становище. За тогочасними московсь-
кими цінами його вистачило б на придбання 75 дорогих лисячих шапок або
200 лисячих шапок посередньої якості, що в розрахунку на всіх козаків
Війська Запорозького було явно малувато.
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1 _________________________________________ 13
П.М.Сас (Київ)
Показово, що служба князя Д. Пожарського - одного з основних фігу-
рантів на переговорах із запорозькими послами в 1620 p., обходилася царсь-
кому урядові дорожче, ніж виплачене ним жалування на все Військо Запо-
розьке. Принаймні про це можна судити за даними, які є в розпорядженні
дослідників за 1633 р. Тоді цей князь "для смоленские службы" отримав
річний оклад у 400 рублів (за цю ж службу боярину князю Дмитру Черкась-
кому був визначений оклад у 600 рублів), а послані в його полк піддячі з
різних приказів, тобто невоєнні служилі люди, мали оклад від 7 до 22 рублів,
що також помітно перевищувало вартість посольських подарунків, отрима-
них у Москві членами посольської делегації на чолі з П. Одинцем. Однак у
даному випадку важливою була не конкретна сума жалування, а факт його
виплати запорожцям. Адже це політично закріплювало їхні відносини з ца-
рем у формі військової служби монарху.
Прийом у боярській думі
Посольська місія П. Одинця та його товаришів не вичерпувалася їхнім
візитом до Посольської палати. Московська влада влаштувала цей урочистий
прийом, щоб подати Війську Запорозькому виразний сигнал своєї політичної
прихильності, а також задля попереднього з'ясування намірів запорозьких
послів (П. Одинець вручив тоді І. Грамотіну листа від Війська Запорозького
до царя Михайла Федоровича) та збору від них певної воєнно-політичної
інформації. А проте на запорожців чекали нові, не менш значущі знаки уваги
з боку офіційної Москви: їх прийняли також у Боярській думі - вищій дер-
жавній установі Московського царства.
Думними чинами були в ті часи бояри, окольничі, думні дворяни, а також
думні дяки. Останні відігравали дедалі більшу роль у поточній діяльності Ду-
ми, займаючись головним чином діловодством. Сфера діяльності Боярської
думи охоплювала широкий спектр питань як внутрішньої, так і зовнішньої
політики. Серед іншого, ця установа займалась організацією прийому іно-
земців, а також проведенням переговорів з приїжджими іноземцями. Як пра-
вило, переговори з представниками іноземних государів вели члени обраної
царем невеликої Ближньої думи, до якої входили, зокрема, деякі члени Бо-
ярської думи. Для ведення дипломатичних переговорів створювались особ-
ливі думські комісії. Зазвичай, комісії складалися з одного-двох (у винятко-
вих випадках - трьох) членів Боярської думи, яким допомагали двоє-троє
дяків. Бояри не входили до відповідних комісій, якщо ранг іноземного дипло-
мата був недостатньо високий або ж у Москві дипломатичне питання вважа-
ли малозначущим - тоді на переговори ішов лише дяк35.
Для подальших переговорів з очолюваною П. Одинцем запорозькою по-
сольською делегацією цар Михайло Федорович призначив осіб з числа впли-
вових у Московській державі діячів і досвідчених представників приказної
бюрократії - боярина, коломенського намісника князя Дмитра Пожарського,
думного посольського дяка Івана Курбатова та дяка Посольського приказу
Сави Романчукова. Невдовзі П. Одинця та його товаришів прийняли у Бо-
ярській думі "на государевом дворе". Коли саме вони потрапили "в палату к
боярам", залишається невідомим. Можливо, інформація про це містилася в
тій частині відповідного джерельного тексту, що на сьогодні виявилася втра-
ченою ґі(і.
В усякому разі прийом запорозького посольства в Боярській думі відбу-
вався не раніше, ніж думні чини і сам Михайло Федорович ознайомилися зі
змістом листа Війська Запорозького до царя. Таке припущення спирається на
той факт, що головною темою зустрічі бояр з козацькими послами було обго-
ворення саме цього документа. Причому на той момент його зміст вивчив і
цар ("И что писали к в.в-ву Петр и все Запорожское войско в своем листу к в.
в-ву, то, де, известно"). Звідси стає зрозумілим, що прийом П. Одинця та
14 _________________________________________ISSN 0130-5247. Укр. іст. жури., 2004, МІ
І Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620 р.)\
інших запорожців у Думі відбувся після 27 лютого (9 березня за н. а), тобто
вже після того, як по завершенні прийому у Посольському приказі їх відпус-
тили "на подворье".
Стосовно визначення орієнтованої дати цієї події можна зробити таке
спостереження. Прийом козаків у Посольскому приказі відбувався в суботу
27 лютого - на Масляну. А під час офіційної зустрічі послів Війська Запо-
розького у Думі бояри із специфічною куртуазністю просили їх не ображати-
ся, що їм відмовлено в щасті особисто споглядати Михайла Федоровича,
оскільки, як було заявлено, у піст він не дає аудієнції іноземним послам: "А в
том бы вам не оскорблятца, что есте его ц.в-ва очей не видели, потому что ес-
те пришли к Москве перед постом, и в пост у великого государя нашего ника-
кие послы иноземцы не бывают. А нынче царское величество ездил молитца
по святым местам, и велел вас великий государь наш отпустить к себе". Усе
це дає підстави стверджувати, що прийом запорозьких послів у Думі міг
відбутися не раніше понеділка 1(10) березня, тобто першого дня Великого
посту. Найвірогідніше, ця подія могла статися близько 10 (20) березня. Адже
саме того дня на виконання офіційно озвученого боярами царського рішення
про подарунки запорозьким послам "денгами, и комками, и тафтами, и сукны,
и шапки" було доручено казначею і двом дякам з відповідних тканин, сукна
та хутра виготовити одяг і шапки, а потім доставити їх у Посольський приказ
І. Грамотіну та С. Романчукову57.
Під час зустрічі з козацькими послами бояри в позитивному контексті
оприлюднили зроблене резюме листа Війська Запорозького до царя. Вони пе-
редали П. Одинцю та його товаришам похвалу Михайла Федоровича на адре-
су гетьмана П. Сагайдачного і всього Війська Запорозького за те, що запо-
рожці стали шукати царської милості і жалування, засвідчивши водночас свій
намір служити цареві. Окреслюючи зайняту Михайлом Федоровичем
політичну позицію стосовно запорозьких ініціатив, бояри запевнили козаць-
ких послів, що він чинитиме так само, як його "предки"-царі - дід Іван IV
Грозний та дядя Федір Іванович, котрі "прежних запорожских гетьманов и
все Войско Запорожское в своем царском жалованье держали".
Окрім цієї відповідальної політичної заяви про прихильність Михайла
Федоровича до традиції московських царів тримати запорожців за своїх слуг,
бояри, вдавшись до мови тогочасної дипломатії, подали П. Одинцю та його
товаришам додаткові сигнали щодо зацікавленості офіційної Москви у
Війську Запорозькому. На початку прийому запорожців у Думі це проявило-
ся в тому, що дяк С. Романчуков оголосив про веління Михайла Федоровича
відвести П. Одинцю та його посольському почту престижний постій на царсь-
кому дворі. А під кінець прийому козацьким послам пообіцяли царські пода-
рунки, що чекали на них при випровадженні їхнього посольства додому. Тим
часом, як можна припустити, їм запропонували задовольнитися щедрим
царським столом.
Нарешті, П. Одинця та його товаришів запевнили в намірі Михайла Федо-
ровича видати Війську Запорозькому грошове жалування. Це свідчило про те,
що царський уряд реально був готовий конституювати особливі політико-пра-
вові та військово-політичні стосунки із запорожцями. Таким був і головний
практичний результат прийому запорозького посольства у боярській думі.
Останній прийом запорозьких послів у Посольському приказі.
Укладення московсько-запорозької угоди 1620 р.
Хоча запорожців і прийняли у Посольському приказі та Боярській думі,
проте це не поставило крапку над "і" в їхньому завданні. Видається очевид-
ним, що посольській делегації Війська Запорозького належало відбути в
Москві ще одну офіційну зустріч - заключну. До речі, в тогочасних мос-
1SSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1 _________________________________________ 15
П. M. Cac (Київ)
ковських політико-дипломатичних колах останньому прийому відводилась
особлива роль: без нього посольство вважалося таким, що не відбулося158.
Тим часом у джерелах не збереглося прямих відомостей про подібний прий-
ом запорожців у Москві. І все ж московська влада його організувала.
Щоб переконатись у цьому, ще раз зважимо деякі викладені вище факти.
Насамперед не підлягає сумніву те, що П. Одинцеві та іншим козацьким по-
слам офіційно повідомили про рішення Михайла Федоровича стосовно
їхнього відпуску, як і про приблизний сценарій останнього. Сталося це тоді,
коли завершувався прийом запорожців у Боярській думі. Отже, перед тим, як
відпустити членів запорозької посольської делегації "на подворье", бояри, по-
перше, оголосили, що цар дозволив відпустити їх на батьківщину ("отпустить
к себе") з грошовим жалуванням на все Військо Запорозьке, по-друге, коза-
кам було заявлено, що під час відпуску посольства ("на отпуске") їм вручать
посольські подарунки. Прикметним є і той факт, що на виконання царського
указу казначей H. Траханіотов та дяки Ж. Шипов і Б. Милований повинні бу-
ли підготувати і передати ці подарунки в Посольський приказ у розпоряд-
ження І. Грамотіна та С. Романчукова. Звідси випливає, що останній прийом
запорожців відбувся саме в Посольському приказі, де вони отримали обіцяні
їм гроші та подарунки.
Коли ж запорозьких послів запросили на останній прийом і чи обмежив-
ся він врученням П. Одинцю та його товаришам грошового жалування, хут-
ряних шапок та інших подарунків? Можна стверджувати, що запорозькій по-
сольській делегації останній прийом був влаштований у Посольському при-
казі не раніше 21 квітня (1 травня за н. ст.). Саме того дня цар Михайло Фе-
дорович видав грамоту, адресовану гетьманові Петру Конашевичу, отаманам,
сотникам, осавулам та всьому Війську Запорозькому.
В цьому документі, врученому запорозьким послам І. Грамотіним і С. Ро-
манчуковим під час останнього прийому в Посольському приказі їхньої по-
сольської делегації, підбито підсумок офіційному політичному діалогу між
представниками Війська Запорожського та царським урядом і визначено
рівень, а також перспективи московсько-запорозьких стосунків.
У грамоті спершу переказано зміст запорозького листа до Михайла Фе-
доровича. Як зазначалося, в цьому листі містилася програмна політична про-
позиція щодо військової служби цареві та очікуваної за неї монаршої винаго-
роди. Потім у документі, що розглядається, викладено офіційну позицію
царського уряду стосовно запорозького посольства загалом.
По-перше, цар висловив подяку гетьману і всьому Війську Запорозькому
за їхнє звернення по царську милість, а також уже нині засвідчену запорож-
цями службу цареві, як і намір служити йому й надалі. По-друге, він погодив-
ся прийняти татарських полонених, доставлених йому козаками на доказ ви-
конуваної ними царської служби. По-третє, Михайло Федорович наголосив,
що звелів своїм боярам та приказним людям офіційно прийняти, заслухати і
відпустити запорозьке посольство, нагородивши послів подарунками,
Військо Запорозьке - "легким" грошовим жалуванням. Цар також запевнив
козаків у тому, що і в майбутньому вони можуть бути певними його ласки та
жалування ("И вперед вас в нашем милостивом жалованье имети хотим")39.
Таким чином, основна політична ціль запорозького посольства до мос-
ковського царя фактично була досягнута. Цареві було вручено листа від імені
гетьмана та всього Війська Запорозького з пропозицією про військове найман-
ство. У відповідь на нього Михайло Федорович дав козацьким послам грамоту
про прийняття цієї пропозиції на певних умовах. Фактично ці документи ляг-
ли в основу укладеної тоді московсько-запорозької угоди. Згідно з нею Михай-
ло Федорович погодився на встановлення політичних стосунків з Військом За-
порозьким, які по суті грунтувалися на засадах воєнної служби запорозьких
козаків цареві за певне грошове жалування. Водночас стосовно останнього
16 _________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, МІ
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620р.)\
царський уряд не брав на себе чітких фінансових зобов'язань. До того ж, цар
робив таке застереження: в подальшому виплату запорожцям жалування він
ставитиме в пряму залежність від того, як вони проявлятимуть себе на
царській службі ("А вперед вас в вашем жалованье забвенных не учиним, смо-
тря по вашей службе").
Звертаючись до запорожців, як до осіб, що вже перебувають у статусі
царських слуг, Михайло Федорович ставив перед ними оперативне військо-
во-політичне завдання: не чинити ніяких походів на кримські улуси, оскільки
татари утримуються від нападів на Московську державу. Щоправда, в дано-
му випадку наміри царя, судячи з усього, не були такими однозначними. Як
можна здогадатися із закресленої у чорновому варіанті грамоти і не зовсім
чітко сформульованої фрази: "А будет крымской царь вперед к нам правды
держати и учнет и войною на наши украины ходити учнут деле вперед ва-
шем" 6(|. Михайло Федорович все ж розраховував за певних обставин викори-
стати військові сили Війська Запорозького для збройного стримування татар.
Підбиваючи загальний підсумок розгляду запорозького посольства до
царя Михайла Федоровича, можна стверджувати, що головним його резуль-
татом стало подолання кризи в стосунках Війська Запорозького з царським
урядом (спричиненої участю козаків у польсько-московській війні 1617-1618
pp.) й піднесення їх до рівня безстрокового військового найманства, прибра-
ного у форму номінального підданства запорозьких козаків цареві.
Чим же було зумовлене таке військово-політичне зближення Війська За-
порозького з офіційною Москвою і чи мали козаки якісь дивіденди від мос-
ковсько-запорозької угоди 1620 p.? Однозначно відповісти на ці питання на-
вряд чи можна через незадовільний стан джерел. Загалом на межі другого і
третього десятиліть XVII ст. існувало кілька факторів, що спонукали запо-
рожців орієнтуватися на московського царя.
Якщо виходити з конкретики документів, пов'язаних із запорозьким по-
сольством 1620 р. до Москви, то напрошується висновок, що найпершою і
найелементарнішою причиною, яка підштовхувала козаків до зближення з
царем, було їхнє бажання регулярно отримувати від нього платню. Тим паче,
що у той час для запорожців актуалізувалися питання пошуку засобів до
існування, оскільки у зв'язку з укладенням Роставицької угоди для них з'яви-
лися політичні перепони у здійсненні морських походів за здобиччю.
Можна з певністю констатувати, що досягнута в 1620 р. московсько-запо-
розька угода, яка на політико-правовому рівні зафіксувала обіцянку царя пла-
тити козакам жалування за їхню йому службу, сприяла практичному утверд-
женню відповідної традиції в стосунках між Військом Запорозьким та царсь-
ким урядом. Показовим у цьому відношенні є той факт, що 1626 p., тобто при-
близно через шість років після укладення Московської угоди 1620 р. царя Ми-
хайла Федоровича із запорожцями, гетьман Михайло Дорошенко клопотав пе-
ред Сигізмундом НІ про його згоду на відправку запорозьких послів до мос-
ковського царя за щорічним жалуванням, виплата якого козакам тлумачилася
гетьманом як данина давній традиції московсько-запорозьких відносин.
У листі М. Дорошенка до польного гетьмана і сандомирського воєводи
Станіслава Конецьпольського з цього приводу зазначалося: "Через наших
послів вносили наше прохання до маєстату його королівської милості, нашо-
го милостивого пана, щоб могли отримати дозвіл послати своїх послів до мос-
ковського царя по казну, яку здавна давали і нашим предкам". Король пере-
адресував вирішення цього питання С. Конецьпольському61. Стосовно тра-
диції, про яку йдеться, варто зауважити: ще наприкінці 80-х pp. XVI ст. ок-
ремі запорозькі загони переходили на воєнну службу до московського царя,
отримуючи за неї "хлібні запаси", а також жалування грошима і сукном. На
початку 90-х pp. XVI ст. царське жалування за службу певний час йшло на
все Військо Запорозьке62.
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, МІ _________________________________________ 17
П. M. Cac (Київ)
Бажання отримувати царське жалування не було і не могло бути єдиним
спонукальним мотивом для запорожців при спорядженні свого посольства до
Москви. Річ у тім, що укладена в жовтні 1619 р. польсько-запорозька Роста-
вицька угода не лише ставила козакам палиці в колеса щодо організації
морських походів проти Туреччини. Для запорожців ця угода по суті являла
собою бочку з порохом (йдеться насамперед про те, що вона таїла для них такі
соціальні й політичні небезпеки, як масова виписка козаків з війська Запо-
розького та вигнання їх із шляхетських та церковних маєтків), тліючий гніт
до якої контролював польський уряд.
Тим часом, розігравши "московську карту", можна було здобути певну
політичну противагу антитурецьким планам польської влади. За прикладом
того, як можна було в даному випадку впливати на офіційну Варшаву, запо-
рожцям не треба було далеко ходити: по завершенні польсько-московської
війни на початку 1619 р. "на государево имя" перейшов козацький полк на
чолі із Жданом Коншею.
Прикметно, що модель політичної поведінки, в основі якої лежала ідея
виходу з підданства монарха, котрий нехтує правами своїх підданих, і набут-
тя нового підданства за кордоном, актуалізувалася для запорожців невдовзі
після укладення Куруківської угоди 1625 p. A згідно з нею (подібно до Роста-
вицької угоди 1619 p.), від козаків вимагалося звільнити шляхетські і цер-
ковні маєтності. Та, як заявляв польному гетьману Станіславу Конець-
польському запорозький гетьман Михайло Дорошенко, "нестерпні кривди,
хижацтво, вбивства", яких козаки зазнавали від державців і підстарост, мати-
муть тяжкі політичні наслідки для Речі Посполитої. Адже це могло спричи-
нитися до масового виходу запорожців з підданства польського короля і пе-
реселення їх у володіння московського царя, а то й турецького султана і
кримського хана ("цими людьми наповниться не лише Москва, а навіть і по-
ганські провінції")6'5.
Нарешті необхідно наголосити ще на одних ключових причинах і
наслідках запорозького посольства 1620 р. до московського царя. Можна
стверджувати, що це посольство так чи інакше було пов'язане з цілями учас-
ників руху за відновлення православної церковної ієрархії, який активізував-
ся в Україні восени 1619 р. Перебування козацьких послів у Москві певною
мірою вплинуло на формування політичної атмосфери, сприятливої для
здійснення патріаршої місії Феофана НІ в Україні. Цьому прислужилися на-
самперед вірогідні контакти П. Одинця з патріархом Феофаном. Вони так чи
інакше сприяли налагодженню конструктивного діалогу єрусалимського
патріарха з політично активними православними колами в Україні щодо
їхніх конфесійних прагнень.
24Шмидт СО. У истоков российского абсолютизма. Исследование социально-политичес-
кой истории времени Ивана Грозного. - М., 1996. - С.394, 418, 444; Рогожин Н.М. Указ. соч. -С.17,
74, 75.
25Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті, 27.Il (9.Ill) 1620
// Документи російських архівів з історії України. - Т. 1. - С 245.
26Новохатко О.В. Указ.соч. - С 204, 205, 220, 225.
27 Процедура прийому у царя Олексія Михайловича послів гетьмана Б. Хмельницького на чолі
з чигиринським полковником Ф. Вешняком 5 (15) VI 1649 // Акты, относящиеся к истории Южной и
Западной России (Далі - Акты ЮЗР). - СПб., 1861. - Т. 3. - С. 317.
28Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті 27.Il (9.Ill) 1620. -
С. 246.
29 Там само.
30 Лист гетьмана Б. Хмельницького до севського воєводи Замятні Леонтьева, 8(18). VII
1648 // Акты ЮЗР. - Т. 3. - С. 208.
31 Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький. - К., 1995. - С.124, 125.
32 Лист гетьмана Богдана Хмельницького до боярина Бориса Морозова, 11 (21).III. 1651 //
Акты ЮЗР. - Т. 3. - С. 446.
33 Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті, 27.Il (9.III).
1620. - С. 246, 247.
18 ________________________________________ ISSN 0130-5247. Укр. tan. журн., 2004, №1
Посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича (1620p.Ґ
34Материалы для истории воссоединения Руси. - M., 1877. - T. 1. - С. 91.
35Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті, 27. It (9.III).
1620. - С. 246.
36Конституція варшавського вального сейму 1618 р. // Volumina legum. - Petersburg, 1859. - T. 3.
- S. 158.
*Томаш Замойський посів сенаторський уряд київського воєводи 1619 p., після того, як його
звільнив Станіслав Жолкевський {Nowak T. Pierwsza prуba zaіoїenia wojskowej uczelni technicznej w
Polsce w XVII w. // Studia i materiaTy do historii wojskowoњci. - Warszawa, 1965. -T. XI, cz. 1. - S. 15).
37Усі разом християни руського народу, духовні і світські, київські обивателі релігії Східної
Церкви до київського воєводи, 24.Х (З.ХІ). 1619 // АІАД. AZ, dz. І. 337. - S. 8, 9.
38Богданов А.П. Московская публицистика последней четверти XVII века,- М.,2001.- С. 21.
39уС| разом християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релігії Східної
Церкви до київського воєводи, 24.Х (З.ХІ). 1619. - S. 8, 9.
40Листи київського митрополита Іова Борецького до литовського гетьмана Криштофа Рад-
зивілла: від 2.ІХ 1622 //AGAD. AR, dz. II. 837. - S. 1, ЗО. VI 1623 // Ibid, dz. II. 859. - S. 2; 24. VIII 1624
// Ibid, dz. V. 1150. - S. 3.
41 Універсал київського воєводи Томаша Замойського до сановників, урядників та всіх лю
дей шляхетського стану, обивателів Київського воєводства про обрання нового архімандрита
Києво-Печерського монастиря після смерті Захарія Копистенського, травень 1627 // AGAD. AZ,
dz. І. 289. - S. 75.
42 Opaliriski Е. Kultura polityczna szlachaty polskiev w latach 1587-1652: System parlamentarny
a spoleczejstwo obywatelskie. - Warszawa, 1995. - S. 83.
43 Усі разом християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релііії Східної
Церкви до київського воєводи, 24.Х (З.ХІ 1619. - S. 8.
44Йов Борецький та інші. Протестація // Пам'ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI -початок
XVII ст. Тексти і дослідження. - К., 1988. - С.317.
45 Пам'ять нашим послам, панам Петрові Одинцю з іншими товаришами: чого повинні до-
магатися від їхніх милостей панів комісарів. - 5.Х1 1625 // BN. 2635. - S. 92.
46Доповідь про припаси для київських ченців, 5(15). II 1640 // Акты ЮЗР. - Т. 3. - С 34.
47Чолобитна намісника київського митрополита Ігнатія цареві Михайлу Федоровичу, 17 (27). IV
1640 //Там само. - Т. 3. - С. 42; Чолобитна намісника київського митрополита Ігнатія цареві
Михайлу Федоровичу, 7 (17). IV 1640 // Там само. - Т. 3. - С 43.
48 Пам'ять боярину і дворецькому князю Львову та дякам про видачу харчів послу гетьмана Б.
Хмельницького полковнику Ф. Вешняку в день представлення царю, 5 (15). VI 1649//Там само. - Т.
3. - С 316.
49Рогожин Н.М. Указ. соч. - С. 68.
50 Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті 27. II (9. Ill)
1620. - С. 247; Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Боярській думі, після 27.II
(9. Ill) 1620. - С. 248; Пам'ять боярину і дворецькому князю Львову та дякам про видачу харчів
послу гетьмана Б. Хмельницького Ф. Вешняку в день представлення царю 5 (150. VI 1649. - С 316;
Процедура прийому у царя Олексія Михайловича послів гетьмана Б. Хмельницького на чолі з
чигиринським полковником Ф. Вешняком 5 (15). VI 1649. - С. 317.
51Пам'ять про підготовку в Москві приміщення для ченців Києво-Печерської лаври 4(14). Ill
1640 // Акты ЮЗР. - T. 3. - С. 34.
52 Пам'ять казначею H. Траханіотову, дякам Ж. Шипову і Б. Милованому про царське жа
лування запорозьким послам на чолі з П. Одинцем, 10 (20). Ill 1620//Документи російських
архівів з історії України. - Т. 1. - С 248.
53 Пам'ять казначею П. Волинському, дякам Г. Панкратьеву та А. Іванову про видачу
царського жалування І. Боярському, 7. V. 1640//Акты ЮЗР. - Т. 3. - С 51.
54 Новохатко О.В. Указ. соч. - С. 133, 134.
55 Шмидт СО. Указ. соч. - С. 393, 396, 397, 411, 444; Рогожин Н.М. Указ. соч. - С. 10.
56Документи російських архівів з історії України. - Т. 1. - С 249, прим. 7.
57 Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у Посольській палаті, 27. II (9. Ill)
1620. - С. 247; Прийом запорозького посольства на чолі з П. Одинцем у боярській думі, після 27. II
(9. Ill) 1620. - С. 247, 248; Пам'ять казначею H. Траханіотову, дякам Ж. Шипову і Б. Милованому
про царське жалування запорозьким послам на чолі з П. Одинцем, 10 (20) III. 1620. - С. 246.
58Рогожин Н.М. Указ. соч. - С.73. ;
59 Грамота царя Михайла Федоровича гетьману Петрові Конашевичу, отаманам, сотникам
і всьому Війську Запорозькому, 21. IV (1. V). 1620. - С 248, 249.
60 Там само. Примітки. - С 250.
61 Лист запорозького старшого Михайла Дорошенка до сандомирського воєводи
Станіслава Конецьпольського, 1. VI 1626 //AGAD. AZ, dz. І. 446. - S. 36.
62 Флоря Б.М. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80-і -
90-і роки XVI ст.) // УІЖ. - 1978. - № 8. - С 126-128.
63 Лист запорозького гетьмана М. Дорошенка до польного гетьмана С. Конецьпольсько
го, 17.11 1626 // AGAD. AZ, dz. І. 446. - S. 31.
ISSN 0130-5247. Укр. ісіп. щрн., 2004, №1_________________________________________ 19
В. С. Степанков (Кам'янець-Подільський)
Резюме
В контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти роз-
глядається посольство Війська Запорозького до московського царя Михайла Федоровича,
досліджується відповідний дипломатичний церемоніал, а також хронологія, фактичний
перебіг та конкретні результати офіційних прийомів козацьких послів у Москві, дається
оцінка московсько-запорізькій угоді 1620 р.
The delegation of the Army Zaporozhye to the Moscow tsar Mikhail Fedorovich is being
examined in the context of political culture and diplomatic practice of the Zaporozhye commu-
nity, the corresponding diplomatic ceremonial as well as the chronology, actual course and par-
ticular results of the Cossack ambassadors in Moscow is being researched. The estimation of the
Moscow - Zaporozhye arrangement in 1620 is given in the article.
Проблеми нової історії України
В.С.Степанков (Кам'янець-Подільський)
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ПРИСЯГА 1654 p.:
ЗМІСТ І НАСЛІДКИ*
Першочергового значення гетьман і старшини надавали розробці змісту
майбутнього договору з Московією. Уже під час розмов 20-22 січня з
російськими послами ними порушувалися клопотання про затвердження ко-
зацького реєстру чисельністю у 60 тис. осіб, збереження за козаками усіх прав
і свобод, звільнення від сплати мита, мостового й перевізного, залишення за
їхніми вдовами і дітьми козацьких вольностей і володінь; збереження у непо-
рушності витвореної моделі соціальних відносин, аби "шляхтич був шляхти-
чем, а козак козаком, а міщанин міщанином". Частина полковників і шляхти
спробувала домогтися у В.Бутурліна гарантування своїх привілеїв51. У на-
ступні тижні були сформульовані основні статті (всього 23) проекту договору,
що знайшли відображення у "Проханні" до Олексія Михайловича від 27 люто-
го, яке повезли до Москви посли Самійло Богданович-Зарудний та П.Тетеря.
Вони передбачали визнання пожиттєвого характеру гетьманської влади,
вільне обрання гетьмана після смерті попереднього володаря булави, зосере-
дження в його руках усієї повноти влади на теренах козацької України, у то-
му числі проведення самостійної зовнішньої політики. Зберігалися спо-
конвічні права й вольності Війська Запорозького, включаючи суд і судочин-
ство, приватновласницький характер козацького землеволодіння. Чи-
сельність козацького реєстру сягала 60 тис. осіб; старшини й козаки мали от-
римувати платню. Забезпечувалися права і вольності шляхти, міщан і місько-
го самоуправління, духовенства й митрополита та існуючий статус селян.
Звучало клопотання негайно розпочати росіянам наступ проти Речі Поспо-
литої у районі Смоленська, а в разі ворожих дій з боку Криму - й проти ньо-
го; надати допомогу продовольством, зброєю і боєприпасами українській за-
лозі в Кодаку та запорожцям. Зі свого боку, гетьман зобов'язувався виплачу-
вати цареві певну суму данини як "по иных землях дан вдруг отдаетца" (тоб-
то як протектору України) й сповіщати його про ворожі щодо Росії наміри
посольств, які прибуватимуть до козацької України52. Поділяємо думку
А.Яковліва, що "основна ідея цілого проекту договору - це встановлення та-
ких міждержавних відносин між Україною та Москвою, при яких Україні за-
стерігається державна самостійність, як зовнішня, так особливо внутрішня,
на умовах певного контролю міжнародних зносин з боку царя й виплати ца-
реві дані, як протекторові, за військову оборону проти зовнішніх ворогів"53.
* Закінчення. Початок див.: Укр. іст. журн. - 2003. - № 6.
20 ____________________________________ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, №1
|