Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність

У статті досліджено деревообробні ремесла окремого історико-етнографічного регіону України – Слобожанщини. Основну увагу звернено на стельмаство та бондарство, як основні деревообробні ремесла. Простежено зміни у побутуванні виробів з дерева в житті слобожан протягом ХХ – початку ХХІ ст....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2018
Автор:	Сауляк, Б.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2018
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206831
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність / Б. Сауляк // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2018. — Вип. 17(20). — С. 73-84. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-206831
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2068312025-09-25T00:14:19Z Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність Woodworking crafts of Slobozhanshchyna: traditions and modernity Сауляк, Б. Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку У статті досліджено деревообробні ремесла окремого історико-етнографічного регіону України – Слобожанщини. Основну увагу звернено на стельмаство та бондарство, як основні деревообробні ремесла. Простежено зміни у побутуванні виробів з дерева в житті слобожан протягом ХХ – початку ХХІ ст. Woodworking crafts of Slobozhanshchyna, as a particular historical and ethnographic region of Ukraine, are investigated in the article. The main attention is paid to cart manufacturing and cooperage as the basic woodworking crafts. Changes in the use of wooden articles in the everyday life of the population of Slobozhanshchyna during the 20th – early 21st century are considered. 2018 Article Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність / Б. Сауляк // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2018. — Вип. 17(20). — С. 73-84. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206831 39:674.1/.7(477.52/.62) uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку
spellingShingle	Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку Сауляк, Б. Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність Матеріали до української етнології
description	У статті досліджено деревообробні ремесла окремого історико-етнографічного регіону України – Слобожанщини. Основну увагу звернено на стельмаство та бондарство, як основні деревообробні ремесла. Простежено зміни у побутуванні виробів з дерева в житті слобожан протягом ХХ – початку ХХІ ст.
format	Article
author	Сауляк, Б.
author_facet	Сауляк, Б.
author_sort	Сауляк, Б.
title	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність
title_short	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність
title_full	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність
title_fullStr	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність
title_full_unstemmed	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність
title_sort	деревообробні ремесла слобожанщини: традиції та сучасність
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2018
topic_facet	Етнокультура та мистецтво: традиційні й модерні ресурси розвитку
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/206831
citation_txt	Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність / Б. Сауляк // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2018. — Вип. 17(20). — С. 73-84. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT saulâkb derevoobrobníremeslaslobožanŝinitradicíítasučasnístʹ AT saulâkb woodworkingcraftsofslobozhanshchynatraditionsandmodernity
first_indexed	2025-11-30T18:03:42Z
last_indexed	2025-11-30T18:03:42Z
_version_	1850239429023629312
fulltext	73 УДК 39:674.1/.7(477.52/.62) Богдан Сауляк (Київ) ДЕРЕВООБРОБНІ РЕМЕСЛА СЛОБОжАНЩИНИ: ТРАДИЦІЇ ТА СУЧАСНІСТЬ У статті досліджено деревообробні ремесла окремого історико-етнографічного регіону Украї- ни – Слобожанщини. Основну увагу звернено на стельмаство та бондарство, як основні дерево- обробні ремесла. Простежено зміни у побутуванні виробів з дерева в житті слобожан протягом ХХ – початку ХХІ ст. Ключові слова: деревообробні ремесла, традиційний транспорт, бондарство, різьбярство, Слобожанщина. Woodworking crafts of Slobozhanshchyna as a particular historical and ethnographic region of Ukraine are investigated in the article. The main attention is paid to cart manufacturing and cooper- age as the basic woodworking crafts. Changes in the use of wooden articles in the everyday life of the population of Slobozhanshchyna during the 20th – early 21st century are considered. Keywords: woodworking crafts, traditional transport, cooperage, carving, Slobozhanshchyna. Етнографічні дослідження окремих явищ матеріальної та духовної культури українців набувають особли- вої актуальності в сучасних реаліях, тим паче, коли культурна спадщина народу відходить у минуле. Потреба в регіональ- них дослідженнях актуалізується також важливістю вивчення окремих явищ куль- тури на макрорівні, для більш глобаль- ного їх розкриття у всеукраїнському кон- тексті. Тому в публікації ми розглянемо один з елементів матеріальної культури – деревообробні ремесла, а саме стельма- ство та бондарство на прикладі регіону Слобожанщини. Вибір регіону зумовлено значним розвитком деревообробних реме- сел на його теренах ще у першій половині ХХ ст., коли вироби з дерева у господар- стві та побуті місцевого населення широ- ко використовувалися. Натомість стрімка індустріалізація краю призвела до май- же цілковитого занепаду деревообробки у другій половині ХХ ст., через що тра- диційні технології та асортимент виробів можуть бути втрачені. Водночас важливо вивчати сучасний стан ремесел, щоб пока- зати особливості їх трансформації відпо- відно до потреб населення і мати уявлен- ня про перспективи подальшого розвитку. Дослідивши деревообробні ремесла Слобожанщини, ми зможемо оцінити збе- реженість основних їхніх видів і просте- жити зміни у побутуванні виробів з дерева в житті слобожан протягом ХХ – початку ХХІ ст. А також показати, що в сучасних умовах, незважаючи на майже повну замі- ну виробів з дерева промисловими зразка- ми зі штучних матеріалів, деревообробка зберігається як художнє ремесло. Розпочнемо розгляд деревообробних ремесел Слобожанщини з дослідження ви- робів майстрів-стельмахів – характерних для регіону колісних (вози, гарби, без- тарки) та полозних (сани) засобів пересу- вання. Виготовленням традиційного тран- спорту займалися майстри-стельмахи, які до появи колгоспів працювали у власних стельмашнях, а з їх появою – у плотнях, що забезпечували потреби колективних господарств. Оскільки у ХХІ ст. можливо зібрати лише свідчення майстрів, що пра- цювали в плотнях, детально зупинимося на традиційному транспорті колгоспного періоду. Хоча безперечно, колісний і по- лозний транспорт відіграв надзвичайно важливу роль і в господарстві, й в побуті населення Слобожанщини. До прикладу, ним перевозили врожай з поля, дрова з лісу, їздили з товаром на ярмарок або й просто використовували для пасажир- ських поїздок. Традиційним зимовим засобом пере- сування на досліджуваних теренах були сани західноєвропейського типу. Такі сани побутували майже на всій території України, за винятком деяких місцевостей Східних Карпат. Використовувались вони і за межами нашої держави, як-от у сусід- ніх Білорусі, Росії, північно-східній час- тині Польщі та східних районах Прибал- тики [13, с. 224]. Основу їх конструкції складали два природні полози, довжиною www.etnolog.org.ua IM FE 74 1,5–2 м, що виготовлялися з деревини клена, акації, груші або дуба з вигином біля кореня. Збережене взимку дерево рі- зали на заготовки необхідної довжини і за потреби розділяли навпіл, отримуючи два полози. До появи в селі електричних циркулярок процес розрізання дерева був доволі працемістким, для нього викорис- товували поперечну пилку. Спочатку за- готовку підіймали на «козли» – спеціаль- ні дерев’яні підстановки і позначали лінію розрізу за допомогою шнурівки, змащеної вугіллям. Далі двоє-троє осіб починали її розрізати поздовжньою пилкою, при цьому «той, шо нагорі, той должен пра- вильно пиляти, а цей тільки тягне. Я з батьком пиляла. Я тягну вниз, а він уже по шнуру рівняє» [8]. Після підготовки полозів у них верти- кально задовбували дві пари невисоких ко- пилів з деревини дуба або осики. Копили між собою попарно з’єднували опленом – дерев’яним масивним бруском. На кінцях опленів робили отвори для ручиць – ви- соких брусків, які надовбували під кутом. Кузов саней могли робити просто з дощок або додатково приєднувати до ручиць дра- бини. Отриману конструкцію в місцях з’єднань за можливості оковували металом із метою подовження терміну експлуатації. На території Барвінківського району Харківської області зафіксовано побуту- вання вантажних саней (підсанок) для перевезення дров або колод із лісу [6]. Вони складалися з двох коротких санок, з’єднаних між собою ланцюгами чи дро- тами. Полози в таких санях намагалися оковувати металом, оскільки на них тран- спортували значні вантажі. Як тяглову силу в санях і підсанках використовували коней або волів. При цьому існувало два способи влаштування тяглового пристрою. У першому випадку оглоблі кріпили до передніх копилів, а в другому – дишля кріпили посередині пе- реднього оплену. Найпоширенішим традиційним коліс- ним засобом пересування на території Слобожанщини був господарський віз. Притаманною для півдня Харківщини є специфічна конотація терміну «бричка»: так тут називали не виїзний транспорт, а традиційний господарський віз. У дово- єнний період багато возів були повністю дерев’яними: «Вони були всі дерев’яні, не було оковки. Після войни вже окову- вали, шина називалась. Оковували, оцей дерев’яний» [6]. У післявоєнний період вже користувалися металевими осями, а колеса обтягували металевими шинами. Конструкція традиційного слобожан- ського воза має загальноукраїнські риси, особливості можна прослідкувати лише в назвах окремих елементів. Ходова його час- тина центральноєвропейського типу: скла- далася з передка, задка та з’єднувального засобу – розвори. Передок воза складався з металевої осі, дерев’яного подосейника та подушки, що з’єднувалися П-подібними хомутами-стрем’янками. Поверх подушки укладався масивний дерев’яний брусок – насад, що з’єднувався посередині метале- вим шворнем у просвердлений суцільний вертикальний отвір конструкції. Також до передка воза кріпили дишель для парного запрягу або оглоблі для одноконки. При однокінному запрягу пару оглобель – до- вгих жердин – кріпили до передньої осі з внутрішньої сторони коліс, а від зовніш- ньої сторони до кінців оглобель ішли дро- тяні отьоси, що приєднувались на їх кінці до металевої гребінки. Дишель для пари коней кріпився між сницями. Сниці мали вигляд двох прямих або зігнутих брусків, закріплених між подосейником і подуш- кою, що сходилися перед передком воза і розходилися до його середини. Для біль- шої надійності таку конструкцію скріплю- вали залізним хомутом. Відрізнявся від вище описаних тягловий засіб для запря- гання волів – війя, що складався з розко- леної або з’єднаної із двох частин жерди- ни, яка сполучала передню вісь з ярмом. Задок ходової частини воза повністю з’єднувався чотирма металевими хомута- ми – стрем’янками, оскільки потреби у тя- гловому і поворотному механізмі не було. Передню і задню вісі воза з’єднували довгим бруском – розворою, яку в с. Ко- чубеївка Чутівського району Полтавської області називали піджилиною [2]. Вона в передній частині мала металевий «язи- чок», яким закріплювалася до шворня. За задньою віссю розвора закріплювалася дерев’яним або металевим клинком. Для більшої стабільності воза середину роз- вори та задню вісь з’єднували штучною розвилкою – сницею. Традиційний кузов воза на території Слобожанщини складався з нижньої до- шки та двох рабрин, які приєднувалися до ручок, задовбаних під кутом по краях www.etnolog.org.ua IM FE 75 верхніх опленів. Рабрини могли обшальо- вуватися дошками, утворюючи неглибокий ящик із пологими бортами. Конструктив- но інший кузов мала безтарка, що вико- ристовувалася для перевезення вантажів насипом. Це був прямокутний ящик, зби- тий з дощок, який мав «заслонку» для зручного висипання вантажу. Окремо слід розглянути гарбу, що була поширена в досліджуваному регіоні як за- сіб транспортування снопів, сіна чи соло- ми з поля. Від воза гарба відрізнялася ви- сокими та широкими боковими драбинами, що розширялися доверху. Також вона мала люшні, у вигляді дерев’яних брусків, які нижньою частиною закладалися на вісь, а верхньою – додатково підтримували ру- чицю, з’єднуючись з нею налюшником. Для пасажирських поїздок місцеві стельмахи виготовляли «лінєйки», на яких до появи автомобілів їздили голови колгос- пу. Вони відрізнялись від воза наявністю двох металевих ресор, місця спереду для їздового й сидіннями у середній частині. Запрягали в них одного або пару коней. Слід окремо зупинитися на виготов- ленні дерев’яних коліс до традиційного слобожанського воза, що робили більшого розміру для задньої осі та меншого для передньої. У довоєнний час ще виготовля- ли цілком дерев’яні колеса, які складали- ся зі ступиці (ступки, колодиці), шпиць та обода. Пізніше їх почали оковувати металевою шиною, а в ступицю забивали чавунну втулку для подовження експлуа- таційних характеристик колеса. Розпочинали процес виготовлення ко- леса з точіння ступиці з дубової березо- вої, берестової або чорнокленової заготов- ки. До появи в селах регіону електрики (1960) цей процес відбувався на токарні з ножним або ручним приводом. Токар- ні з ножним приводом були двох видів: перша мала вигляд двох дерев’яних стовп- ців, між якими закріплювали ступицю, й довгої жердини, що розміщувалася по- заду верстата. Для роботи на ньому до верху жердини прив’язували мотузку, якою потім обмотували кінець заготовки і прив’язували інший кінець шнурка до ноги. В іншому верстаті з ножним при- водом заготовка приводилася в рух із до- помогою спеціального ремінного переда- вального механізму, що з’єднував колесо, прилаштоване збоку одного з вертикаль- них стовпців та дерев’яну підніжку, якою вже сам майстер міг приводити заготовку в рух. Подібною була токарня з ручним приводом, але для роботи за нею май- стру потрібен був помічник, котрий без- посередньо приводив у рух бокове коле- со. Незалежно від того, на якому верстаті точилася ступиця, вона завжди робилася тоншою по боках і грубішою посередині. Після виточування ступиці в ній ро- били невеликий поздовжній наскрізний отвір. На наступному етапі в ній розміря- ли необхідну кількість прямокутних отво- рів для шпиць і видовбували їх долотом. Кількість шпиць була від 10 до 12, залеж- но від розмірів колеса та місцевих тради- цій виготовлення. Вистругувалися шпиці з ясенових або дубових заготовок за до- помогою прямого струга на спеціальній лаві – кобилниці. Цей процес можна про- ілюструвати свідченнями майстра з с. Ве- лика Комишуваха Барвінківського райо- ну Харківської області: «Сідаєш, така здєлана, кобилниця називається, сідаєш на неї верхи, там у ній, така ніби лав- ка, там у ній підножки, упираєся у неї ногами, шоб держало, шоб не виприснуло, і ото стружиш шпицю» [6]. Для більшої міцності колеса один кінець шпиці роби- ли прямокутним, а інший – круглим. Процес забивання шпиць у колодку і натягування обода відбувався на окремій лаві – кобилиці. Вона мала вигляд лави, виготовленої із грубого природно розгалу- женого дерева. На неї у спеціально зро- блену виїмку ставили колодку і забивали шпиці прямокутним кінцем. Цей процес передамо словами стельмаха з с. Кочубеїв- ка Чутівського району Полтавської облас- ті: «В оцій кобилиці отакий проріз, ото ступу туди вішали, і туди прибивали шпиці. У кобилиці длінний такий проріз, такий, шоб ступка стала. І туди заби- вали шпиці. Ну примєрно десь через одну, через дві, шоб не рвало ступки» [2]. Далі кінці шпиць підрізали, щоб вони мали од- накову довжину і прикладали ступицю з набитими шпицями до обода, позначаю- чи необхідну кількість отворів. Після ви- свердлювання отворів у ободі, його натягу- вали на шпиці з допомогою кобилиці. Після складання колеса в ступиці ви- свердлювали отвір для чавунної втулки. Робили це спеціальним інструментом – лопатнем, який був призначений для свердління отворів великого діаметру. Чавунна втулка мала два виступи по всій www.etnolog.org.ua IM FE 76 довжині, що не давали можливості їй про- кручуватися в ступиці. Зазвичай втулку в ступицю забивав коваль, який для біль- шої щільності міг обмотувати її липовою корою. Також задля більшої надійності колеса на ступицю набивали по дві мета- левих шинки з обох сторін. Окремим етапом при виготовленні ко- леса було гнуття ободів з деревини ясе- на, дуба або клена. Спочатку пряму ко- лоду розколювали по волокнах на бруски довжи ною 2,5–3 м. Отримані заготовки складали у парню з дерев’яними стінка- ми, що облаштовували в землі й залива- ли окропом, додатково підводячи пару від металевого котла, в якому кип’ятили воду. Після розпарювання в парні заготовки потрібно було зігнути навколо спеціальної дерев’яної колодки, діаметр якої дорів- нював діаметру колеса. Після чого кінці заготовки зв’язували мотузком або мета- левим дротом і залишали сохнути. Крім цільного обода, колеса могли виготовляти і з напівкруглих дерев’яних обідків – мо- лоточків. Вони робилися окремо на кожну шпицю, а тому такий обід швидко всихав- ся і потребував постійного оновлення. Ці ободи почали використовувати ще в кін- ці ХІХ – на початку ХХ ст. під впливом кустарного колодійного ремесла, особли- во поширеного серед німецьких колоністів Півдня України [12, с. 317]. У середині ХХ ст. сільські майстри виготовляли їх за зразком «казенних» возів, які централізо- вано постачали в колгоспи. Наступним етапом виготовлення коле- са було натягування металевої шини. Цей процес відбувався в кузні, де коваль зва- рював її кінці в горні або електрозваркою і натягував на колесо. При цьому він ко- ристувався круглою кам’яною підстанов- кою з гвинтом посередині, яким затискали колесо, та довгими ключами-жердинами з металевими гаками на кінцях. Цей процес можна описати словами майстра з с. Ве- лика Комишуваха Барвінківського району Харківської області: «Розігрівається оце залізо на горні, і отаке здорове, кам’яний круг і посередині круга отак штирь стояв. Надівається оце колесо на той штирь, ну, а тоді такі, як не таке, як шпиці, а так, як загнуто, він так прижи- має, ключ такий. Отак взяв і нагинає» [7]. Додатково шину закріплювали трьома- п’ятьма металевими хомутами, що закла- далися в просвердлений наскрізний отвір в ободі та шині. Таким чином отримували надійне дерев’яне колесо, що використо- вувалося у возах колгоспних і приватних господарств до 1970-х років. Надалі тра- диційні дерев’яні колеса були замінені на гумові від автомобілів, що були довговіч- нішими і комфортнішими для їзди. Слід зазначити, що процес переходу традицій- ного транспорту на гумовий хід на Слобо- жанщині відбувся раніше, ніж на території Полісся, Поділля чи інших менш промис- лово розвинених регіонах. Запрягали в традиційний транспорт во- лів або коней. До 1960-х років, як і по- всюдно в Україні, головною тягловою си- лою були запряжені в ярмо воли. Ярмо складалося з верхньої масивної частини, яку в багатьох селах називали безпосеред- ньо «ярмо» та нижньої частини – підгор- лиці, що з’єднувалися двома снозами та двома занозами. З верби або осики май- стри вистругували верхню частину ярма з двома чашовинами. По краях чашовин робилися отвори, в які закладали по дві сниці та занози. Такі ж отвори робилися і в підгорлиці, що мала вигляд невеликої прямокутної планки, оскільки на неї на- вантаження не припадало. З’єднувались ці дві частини ярма закладеними у внутрішні отвори дерев’яними снозами, що мали по- товщення в нижній частині, а у верхній затикалися кілочком. Дерев’яні або мета- леві занози з потовщенням у верхній час- тині закладали в отвори на краях ярма, щоб віл з нього не виходив. Щоб приєд- нати ярмо до тяглового засобу, посеред- ині першого прикріплювали плетене або металеве кільце – каблучку, в яке закла- дали кінець війя «і притика встромляла- ся, шоб воно не знялось» [8]. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. таке ярмо було поширене в більшості історико-етнографіч- них регіонів України, за винятком частини Східнокарпатського ареалу та Полісся, що дозволяє говорити про нього як загаль- ноукраїнське [11, с. 245]. Цікавим є спо- сіб запрягання волів у ярмо та керування ними. У с. Сенькове Куп’янського району Харківської області при запряганні волів «на вола кажуть “ший” і він підходить сам», а при їзді волам подавали команди голосом: для повороту направо – «цабе», наліво – «соб» [5]. Як зазначали опитані нами респонденти, воли хоч і могли пере- возити значно більше вантажу порівняно з кіньми, але були менш контрольовані. www.etnolog.org.ua IM FE 77 Крім парного, на території Слобожан- щини користувалися одинарним ярмом – для запрягання одного вола або й навіть корови. Запряг корів був викликаний дефіцитом тяглової сили у післявоєнний період. Одинарне ярмо складалося з ко- роткого масивного бруса, з виробленою посередині чашовиною і вертикальними отворами по її краях. В отвори закладали дві круглі дерев’яні занози, що в нижній частині насаджувались через горизонталь- ну планку – підгорля. По краях такого ярма прикріплювали плетене або металеве кільце для з’єднання з оглоблями тради- ційного транспорту. Коней у такий транспорт запрягали за допомогою хомута, що складався з двох дерев’яних кліщів, виготовлених з вер- би, липи або осики та обшитих шкірою. Для того, щоб він не натирав коневі шию, робили спеціальну шкіряну підкладку, наповнену житньою соломою, та підкла- дали повсть – пресовану вовну. У ниж- ній частині кінці хомута зв’язувалися шкіряним шнурком – супонею. Причому їх зв’язували так, щоб за потреби коня можна було швидко звільнити від хомута, потягнувши за один кінець супоні. При однокінному запрягу разом із хомутом використовували також дугу, яку гнули з попередньо розпареної деревини верби. Такий спосіб кінного запрягу був харак- терним і для території Східних Карпат, північних районів історико-етнографічної Волині, Полісся, лівобережної частини Середнього Подніпров’я, а також півден- них міст України [11, с. 306]. Загалом, традиційний транспорт на території Слобожанщини з 1970-х років поступово виходив з ужитку і в ХХІ ст. використовується в трансформовано- му вигляді лише окремими господаря- ми. Сьогодні майже не віднайти цілком дерев’яного воза, а в тих, що збереглися, традиційні риси залишились хіба у вигля- ді дерев’яного кузова. Ходова ж частина замінена на металеву, а дерев’яні колеса – на гумові, від автомобілів. Така тенденція виникла в зв’язку з доступністю заліза, його більшою надійністю та можливістю зварювання в домашніх умовах. Майже не використовуються місцевим населен- ням і сани на кінній тязі, що також за- знали трансформацій – заміни дерев’яної ходової частини на металеву. До кінця ХХ ст. повністю вийшли з ужитку безтар- ки, гарби та «лінєйки», оскільки потреба в них відпала. Відійшло в минуле і ре- месло стельмаха, лише в окремих селах можна зустріти майстрів, які працювали в колгоспних плотнях. Але вони нікому не передали своїх знань у зв’язку з від- сутністю попиту на продукцію, а також бажаючих навчитися. Тенденція зникнення традиційного тран- спорту прослідковується на усій території України, хоча на тому ж Поліссі вози чи сани ще активно побутують серед сільсько- го населення. Як на території Слобожанщи- ни, так і повсюдно по Україні конструктив- ні елементи традиційного транспорту або й самі засоби пересування все частіше можна зустріти лише як декорацію на подвір’ях стилізованих ресторанів чи кафе. Ще одне деревообробне ремесло, ви- роби якого відігравали важливу роль в господарстві та побуті населення Слобо- жанщини – це бондарство. До середини ХХ ст. чи не в кожному селі регіону були майстри, що займалися виготовленням бондарного посуду для місцевого насе- лення. Проте вже у ХХІ ст. зібрати ві- домості про колишній важливий елемент матеріальної культури доволі складно, тому традиційне бондарство Слобожан- щини потребує поглибленого вивчення, адже такі вироби мали значний вплив на життя населення в минулому. Сьогодні ін- формацію про це ремесло автору вдалося отримати лише зі слів респондентів, які колись використовували бондарні виро- би в господарстві. Майстрів, які б знали технологію та інструментарій бондарства в регіоні майже не залишилося. Майстри-бондарі виготовляли широкий асортимент господарського начиння: діж- ки, бочки, маслобійки, хлібні діжі, відра, дійниці тощо. Основною деревиною, з якої виготовлялася переважна більшість бон- дарних виробів був дуб, що вважався міц- ним і довговічним матеріалом. Використо- вували бондарі й більш легку для обробки деревину: сосну, осику, вербу чи липу. Спочатку зупинимося на технічних ас- пектах виготовлення бондарних виробів, що на території Слобожанщини мали тра- диційні загальноукраїнські риси. З по- явою колгоспів основними виробниками бондарних виробів стали майстри, що працювали в колгоспних плотнях. Проте до середини ХХ ст. частково зберігалася потреба в таких виробах і для селянських www.etnolog.org.ua IM FE 78 господарств, тому майстри виконували та- кож замовлення односельців. Основою конструкції будь-якого бон- дарного виробу були тоненькі прямокутні дощечки – клепки, що їх на півдні Харків- ської області називали трості. Для виро- блення клепки обирали рівну деревину без сучків, що розрізалася на потрібні розміри і розколювалася на заготовки за допомо- гою сокири. Отримані заготовки рік або й більше сушили на горищі, укладаючи їх «колодязьком» одна на одну. При виготов- ленні клепки в колгоспних плотнях бонда- рі часто не досушували заготовки, щоб їх легше було обробляти. Це пов’язано з сис- темою оплати праці майстра, адже опла- чувалася одиниця виготовленої продукції незалежно від якісних показників. Стругали клепку за допомогою стру- га, шершебка та рубанка. Бокові частини клепки вистругували на фуганкові, закрі- плюючи його догори лезом на столярному верстаті. Після підготовки клепки укла- дали в дерев’яний або металевий обруч необхідного розміру. Обруч підбирали залежно від об’єму майбутнього виробу, перші клепки до нього закріплювали за допомогою щипців – дерев’яних або дро- тяних прищепок у вигляді двозубої вилки. Часто бондарі користувалися спеціаль- ним дерев’яним шаблоном, за яким визна- чали кут, до котрого необхідно стругати клепку: «спеціально такий шаблончик, а тут отак вирізано, така зазубринка, і ти міряєш, поставив на неї, оце пра- вильно буде» [2]. Окремі майстри такими шаблонами не користувалися, визначаючи необхідний кут «на око» і припасовуючи клепку одна до одної під час складання. Після укладання всіх клепок бондар шнурком вимірював діаметр отримано- го виробу для виготовлення обручів. До 1940-х років останні були переважно дерев’яними, виготовленими з липового лика, сплетеного між собою і закріпленого у спеціальний замок. Набивали дерев’яні обручі на виріб дерев’яним набоїчем з твердих порід дерева та дерев’яним мо- лотком. Для стягування бондарних виро- бів металеві обручі робили місцеві ковалі або ж самі майстри з полосового заліза. Їх кінці зварювали в горні або скріплювали одною-двома заклепками. Особливість ме- талевих обручів полягала в тому, що пе- ред набиванням їм потрібно було надати форми виробу, аби його площина цілком прилягала до клепки. Процес набивання таких обручів відбувався з допомогою ме- талевого набоїча та молотка. Певну особливість мало виготовлення виробів «з пуком», коли клепку робили вужчою по краях і ширшою посередині, щоб її можна було стягнути. Процес стягу- вання відбувався за допомогою цепа: «Там же той цепком стягують даже, одну сторону задівають в обруч, а другу цеп- ком стягують, як обруч надіває. І там же трості отак, полукругом і він ото ж получається полукругом. А зараз стали рівні робити бочонки, два дна тільки і всьо і він рівний» [6]. Для полегшення на- тягування останнього обруча бондарі ви- користовували спеціальний інструмент – натягач. Після того, як натягали обручі, виріб чистили зсередини, використовуючи шершебок або шклібку, що своєю формою нагадувала напівкруг лий струг. Окремим технологічним процесом було нарізання і вставляння дна в бондарні ви- роби. Канавку (утор) для укладання дна вирізали з допомогою спеціального ін- струмента – уторника. Він виготовлявся з прямокутної або напівзаокругленої до- щечки, куди вертикально вставляли рей- ку із закріпленою пластинкою, що мала три-п’ять металевих зубців на кінці. Для визначення необхідних розмірів дна периметр утора бондарним циркулем розділяли на шість рівних частин. Цей процес проілюструємо словами майстра зі с. Кочубеївка Чутівського району Пол- тавської області: «Нада шість раз цирку- лєм попасти, шоб ти попав у цю точку іменно, відкіля ти начав. І ото циркуля роздвигаєш або здвигаєш, поки не попа- деш у цю точку, шо сначала встромив гострий. І пішов-пішов міряти. Шість раз обвів і аж поки у цю точку не по- падеш, ото вже буде точне дно» [2]. Піс- ля чого отриманий розмір позначали на одній або кількох дощечках (залежно від розмірів виробу) й обрізали їх лучковою пилкою. Дощечки з’єднували кількома дерев’яними кілочками, попередньо ви- свердливши в них отвори, або шматками товстого дроту. Потім краї дна обтесували сокирою чи стругом до розмірів ширини утора. Після того, відпускаючи верхній обруч, вставляли в утори дно і знову на- бивали обруч. Крім виготовлення бондарних виробів майстри також займалися їх ремонтом. www.etnolog.org.ua IM FE 79 Для того, щоб убезпечити виріб від про- тікання рідини, між клепками закладали сухий рогіз. Якщо ж під час експлуата- ції починало протікати дно, то його могли замінити, обрізавши кінці клепок і нарі- завши новий утор. Найчастіше ж бондарі замінювали обручі в бондарному посуді, особливо дерев’яні на залізні. Розглянувши технічні аспекти виготов- лення бондарних виробів на території Сло- божанщини, зупинимося детальніше на їх асортименті. До середини ХХ ст. майже в кожному господарстві слобожан користу- валися дубовими діжками, в яких солили на зиму капусту, огірки, помідори, яблука тощо. Якщо була велика сім’я, їх об’єм міг бути і 20 відер, хоча найпопулярнішими були діжки на 3–10 відер. Соління збе- рігали в погребах до весни, дістаючи до столу необхідну кількість продуктів. Жи- телька с. Сенькове Куп’янського району Харківської області зазначає, що: «у нас сім’я велика була, то здорові діжки в нас були, і солили в них і помідори, й огірки, це зараз томати та всяку «бяку», і чорт- ма здоров’я. А тоді внесе сестра отаку мисяку, накладе туди огірків, помідорів, кавунчиків отаких. Картошки зварив ча- вун, у мундірах, сіли поїли оте все. Так яке воно добре було, а щас, ну шо та бан- ка, ну їмо, но не то» [5]. Для того, щоб діжки довше слугували, після використан- ня їх мили, «обдавали» окропом для де- зінфекції та ставили в погріб догори дном, захищаючи таким чином від швидкого усу- шування. Проте, щоб повністю запобігти протіканню, влітку перед наступним ви- користанням діжку діставали і заливали водою для замокання невеличких тріщин. Якщо ж це не допомагало, діжку необхідно було нести до бондаря, який її ремонтував. Поступово традиція соління в діжках від- ходила в минуле. Активно вона побутувала ще до 1960-х років, однак уже в 1990-х ро- ках залишилася лише в окремих господар- ствах. Хоча під час польових досліджень місцеві жителі вказували, що солінням у діжках притаманний особливий смак, яко- го неможливо досягти при використанні сучасної тари. Вочевидь це зумовлено ма- теріалом їх виготовлення, адже дуб має дубильні речовини, якими насичувалися заготовлені продукти. Крім діжок для соління бондарі ро- били і великі діжки «для всиплища», де селяни зберігали врожай зерна або муку. Їх виготовляли з деревини сосни, верби чи липи, оскільки вона легше піддавалась обробці, тому потреби утримувати рідину в такій тарі не було. Для зберігання і транспортування рі- дин місцеві бондарі виготовляли бочки різних розмірів. Їх виробництво потре- бувало найбільше знань, адже вони мали два дна й опуклий тулуб. У колгоспних господарствах великі бочки використову- вали для доставки питної води в поле. Для цього також робили невеличкі барильця на одне-два відра, до яких могли прила- штовувати спеціальну ручку до однієї із клепок. Увесь бочкоподібний посуд мав певну особливість у використанні – щоб рідина з нього витікала, потрібно було, крім основного отвору, зробити ще один менший для входження повітря. До середини ХХ ст. поряд із металеви- ми відрами ще використовували дерев’яні. Вони мали дві симетричні клепки (вуха), що виступали вище за інші, з отворами у верхній частині для мотузяної або метале- вої дужки. Відра здебільшого застосову- вали для перенесення і зберігання води, адже навіть влітку вода в них довго зали- шалася прохолодною. Для зручного пере- несення відер користувалися дерев’яним коромислом у вигляді довгої палиці з за- рубками або металевими гачками на кін- цях. Такий тип коромисла був поширений на більшості території України і характер- ний для Східної Європи [9, с. 73]. Най- довше дерев’яні відра-цебри збереглися як ємність для діставання води з криниць. Подібними до відер, але меншими за роз- мірами і з тоншою клепкою були дійниці для доїння корів. Для збивання масла слобожанські бон- дарі виготовляли маслобійки двох типів. Перші мали вигляд невеличких високих діжечок у формі зрізаного циліндра з кришкою. Процес збивання в них молоч- ної продукції відбувався з допомогою кіл- ка, що проходив крізь отвір у кришці, на кінці якого був закріплений кружечок з отворами або хрестик. Найкраще цей про- цес можна проілюструвати словами гос- подині зі с. Студенок Ізюмського району Харківської області: «Було й таке, така бочечка зроблена, тоже з трості зробле- на і кришечка така була, і в ній була па- личка, а там метелик такий, як хрест. Туди виливаєш сметану, закриваєш і ото так стоїть і колотиш. Як уже збилося, www.etnolog.org.ua IM FE 80 так чути як вода, а так уже чути, що чі- пляється шось. Одкрив, а воно вже там отака грудка масла і вибираєш у миску, водою холодною промиваєш разів три, промив, тоді з його поробив варенички і на базар продавать» [8]. Також масло зби- вали в маслобійках «барабанного» типу, невеличких бочечках, що клалися гори- зонтально на дерев’яних підніжках. Така маслобійка мала отвір у верхній частині, що накривався дерев’яною кришкою, куди заливали сметану. Масло в ній збивали з допомогою кількох дерев’яних лопастей з отворами, що були приєднані до горизон- тальної металевої або дерев’яної планки. Вона проходила через усю масничку і за- кінчувалася спеціальною ручкою, якою приводилася в рух. Проте часто для зби- вання масла використовували глечики або скляні банки, в яких дерев’яною ложкою збивали сметану. Важливе місце в господарстві слобожан належало хлібній (пікній) діжі, в якій на заквасці розчиняли хліб. Вона мала вигляд зрізаного конуса з одним дном і кришкою (віком). Її розміри залежали від вимог гос- подні та кількості членів сім’ї. Така форма діжі була характерною для більшості те- риторії України, крім Західного Поділля і Прикарпаття, де її могли робити з трьома ніжками, що утворювались подовженням клепок діжі [9, с. 80]. У районах Слобо- жанщини, що межували з великими гон- чарними осередками, замість хлібної діжі господині користувалися макітрами велико- го розміру, які вони купували на базарах. Власні вироби місцеві бондарі виго- товляли на замовлення односельців або збували в сусідніх селах, на місцевих ба- зарах або ярмарках. Крім продажу вони могли обмінювати свою продукцію на зерно чи інші продукти. Бондарні вироби для зберігання й транспортування різно- манітних продуктів виготовляли також на державних підприємствах. У м. Дергачах Харківської області, м. Лебедині Сум- ської області та інших населених пунктах працювали засолочні, для потреб яких виготовляли діжки. Загалом практика ви- користання бондарних виробів для потреб промисловості була ще доволі поширеним явищем у повоєнний період. Окрім бондарних жителі Слобожан- щини використовували видовбані вироби, які господарі самостійно виготовляли для власних потреб або купували в майстрів. Серед них можна виділити ночви (кори- та), бодні, жлукта та ступи. Найпоширенішими видовбаними ви- робами були ночви. У побуті їх викорис- товували залежно від розмірів: у мен- ших – місили тісто, в більших – прали білизну, купали дітей тощо. Господиня з с. Кам’янка Ізюмського району Харків- ської області так описує їх асортимент: «В ночвах тісто мішали, вимісювали і тоді в піч сажали. Ночви були і біль- ші, купалися в ночвах, в нас були і не одні ночви дома, в нас двоє ночов по- моєму було. Не знаю, де ділися, но тоже дерев’яні, це вже желізні стали вони в 60-х десь, а тоді дерев’яні були» [4]. Ноч- ви виробляли з розколеної навпіл дереви- ни м’яких порід (верби), обтесуючи ззовні сокирою, а всередині видовбуючи теслом. Для соління сала на Слобожанщині ко- ристувалися дерев’яними боднями. Їх ви- довбували з частини колоди липи, в дни- щі робили отвір для стікання ропи. Бодні накривалися дерев’яним віком і мали два вуха з отворами, в які закладався колок (шворник), аби уберегти сало від шкідни- ків. У середині ХХ ст. сало почали збе- рігати в дерев’яних ящиках (салянках), з отворами в дні. Цю роботу намагалися доручати колію, оскільки вважали, що тоді сало краще зберігається. Спеціальним виробом для прання по- лотняного одягу було жлукто, яке продо- вбували з суцільного дерева з гнилою сер- цевиною. Спочатку в жлукто закладали брудний одяг, потім накривали його шмат- ком полотна, на яке насипали просіяного попелу (золи) з листових порід дерева або стебел соняшнику. Далі в нього заливали гарячу воду і витримували кілька годин, після чого воду зливали і несли прати на річку або копанку. Ось як описує цей про- цес жителька с. Шелестове Коломацького району Харківської області: «Стірали, напримєр, у нас дома було жлукто, де кип’ятилось. І туди окріп робили і про- пускали спеціально. А ходили, полоскали ходили на річку. У нас близько річка в городі була, і ото полоскали» [3]. Вагоме місце в господарстві слобожан також займала ручна або ножна ступа, в якій товкли пшоно, ячмінь, кукурудзу, пшеницю. Ручна ступа видовбувалася з цільного шматка дерева висотою близько 1 м. Товкли у ній за допомогою масивного товкача з деревини твердих порід. Часто www.etnolog.org.ua IM FE 81 респонденти згадували і про ручні ступи, виготовлені з залишків від «снарядів», в яких товкли дерев’яним товкачем. Тра- диційні ручні ступи не мали такого поши- рення на території Слобожанщини, як на теренах Полісся чи Карпат [9, с. 77]. На досліджуваній території населення значно частіше використовувало ножні ступи, які були продуктивнішими та потребува- ли менше зусиль при роботі. Жителька с. Кочубеївка Чутівського району Пол- тавської області так описує процес роботи за такою ступою: «А тоді були ше ступи дерев’яні, я на тій ступі не товкла, бо не вміла, ще мала була. То там стоїть отак оцей ніс на підставочці, дерев’яне таке, воно разом зроблене. А тут зверху таке, отаке, а тоді на чому воно вкрі- плене не знаю, а все воно дерев’яна, тоді стає людина, насипають в отой же ж туди чи пшоно, ото найбільше там просо рихтували, казали. А тоді стає отак і отак, а тоді придавлює і воно піднімає- упало, піднімає-упало, ото такі ступи були дерев’яні, це я помню» [1]. Крім за- значених ступ, побутували серед місцевих жителів також невеличкі ручні ковганки (салотовки), в яких товкачем розтирали сало та інші приправи для приготуван- ня страв. Такими ж ковганками корис- тувалися жителі Поділля, Середнього Подніпров’я і Полісся, де ідентичні єм- ності використовували також для збері- гання солі [9, с. 75]. Загалом, видовбане та бондарне гос- подарське начиння на території Слобо- жанщини втратило своє значення ще в середині ХХ ст., на відміну від тих іс- торико-етнографічних регіонів України, де темпи індустріалізації були повільні- шими. Промислові аналоги поступово ви- тіснили традиційні вироби з дерева, що хоч і були більш екологічними, натомість потребували значних зусиль при виго- товленні та необхідної сировини. Все це робило дерев’яне начиння неконкурент- ним порівняно з дешевими промисловими аналогами зі скла або металу. Традиційні дубові діжки для засолювання продуктів були замінені на скляні банки, що не по- требували особливого догляду, на відміну від діжок, які періодично потребували ре- монту або заміни. І хоча ще в 1990-х ро- ках окремі господині використовували діжки для соління, але це була радше данина традиціям старшого покоління. Діжки для зберігання і транспортування зернових культур замінили мішки. Бочки та барильця, як ємності для зберігання та транспортування рідин, були замінені скляними бутлями й алюмінієвими бі- донами. Бондарні відра та дійниці ще в першій половині ХХ ст. активно витісня- лися з побуту слобожан металевими за- водськими аналогами, що були легшими та зручнішими при транспортуванні. Ра- зом із втратою необхідності збивати мас- ло та появою цього продукту в магазинах відійшли в минуле і дерев’яні маслобійки, хоча за потреби масло збивали в скляних банках дерев’яною ложкою. Хлібні діжі та ночви, як ємності для випікання хліба, були замінені на емальовані або алюміні- єві миски великих розмірів, а традицій- ну закваску замінили куповані дріжджі. Дерев’яні ночви та жлукта для прання відійшли в минуле разом з появою цин- кових корит, тазів і використанням син- тетичних пральних засобів. Видовбані бодні та дерев’яні ящики для засолюван- ня сала остаточно зникли після переходу на консервування в скляних банках. Сту- пи втратили своє значення в господарстві слобожан разом із появою доступу селян до механічних дробилок і продажу підго- товлених до вживання круп у магазинах. Всі зазначені зміни стали природним відгуком на розвиток промислових по- тужностей регіону, що змогли забезпечи- ти місцеве населення доступним і доволі довговічним господарським начинням. Крім явних переваг цей процес призвів до майже повного зникнення цілого пласту матеріальної культури, що була пов’язана з виробництвом і використанням виробів з дерева. Сучасні сільські жителі Сло- божанщини подекуди ще користуються дерев’яною тарою, що залишилась у них в господарстві, зокрема у вигляді місткос- тей для зберігання врожаю. У селах скла- лася ситуація: при певній ще наявності дерев’яних виробів уже немає людей, які знають технологію їхнього виготовлення. Занепав механізм міжпоколінної трансля- ції традиції, адже майстри деревообробки не передали свої знання новій генерації через відсутність попиту або небажання молоді переймати ремесло. Хоча традиційні деревообробні ремес- ла не мають сьогодні значного суспіль- ного запиту, вони стали підґрунтям для художнього деревообробництва, що на www.etnolog.org.ua IM FE 82 Слобожанщині має давні традиції та за- лишається затребуваним у ХХІ ст. Різьб- лені елементи меблів здавна були по- ширені в інтер’єрі народного житла, які часто-густо виконувалися за допомогою «нехитрих» інструментів майстрами-сто- лярами. Зустрічалися різьблені вироби й у вигляді різноманітних декоративних та- релей, круглої різаної скульптури, пред- метів утилітарного призначення тощо. Слід зазначити, що розквіт різьбярства на території України бере початок у дру- гій половині ХІХ ст. Це був період, коли різьблення виділилося в окрему галузь і цим ремеслом стали займатися сімейні ди- настії. Сьогодні найвідомішою є династія Шкрібляків, до якої належали батько та його три сини, що не тільки зберегли на- родні традиції різьби по дереву, а й зба- гатили їх новими художніми і технічними прийомами [10, с. 24]. На Слобожанщині різьбярство набу- ває професійних рис у першій половині ХХ ст., коли поширюються такі техніки різьблення, як тригранно-виїмчаста, плос- корельєфна різьба та об’ємне, скульптур- не різьблення. Одним із найбільш знаних слобожанських різьбярів цього часу був П. Фоменко, що став автором багатьох композицій на історичні теми, а також майстром декоративної різьби. Його твор- чий доробок украй різноманітний: шкатул- ки, папки, канцелярське приладдя тощо. Продовженням традицій різьблення по де- реву П. Фоменка є творчість С. Печенізь- кого. Асортимент виробів митця чималий за формою і декором: трубки, ложки, чер- паки, а також оригінальна станкова скуль- птура. Дерев’яна станкова скульптура була основою творчості Б. Лубенця, зокрема га- лерея образів «Типи мого села» [14, с. 59]. У другій половині ХХ ст. художнє різьбярство набуває обсягів «радянського народного мистецтва». Майстрів-різьбярів постійно запрошували експонувати свої вироби на численних виставках і з’їздах. Вони були своєрідними представниками «процвітаючого» народного мистецтва, що відображали у своїх виробах найкра- щі зразки соціалістичного реалізму. Інша ситуація спостерігається в кінці ХХ – на початку ХХІ ст., коли майстри отримали можливість вільного виходу на ринок. У цей час на теренах Слобожанщи- ни працює багато фахових майстрів-різь- бярів. Вони виготовляють різноманітні побутові предмети, меблі, об’ємну скуль- птуру тощо. Серед них можна виділити постаті М. Редька, В. Іщенка, О. Сердю- ка, Р. Грюка та ін. Їхні вироби експонують- ся на обласних і всеукраїнських виставках декоративного мистецтва, та прикрашають житло і двори багатьох українців. Загалом, у незалежній Україні пробле- ма збереження народних ремесел потребує державної підтримки, адже вони залиша- ються вагомою складовою матеріальної і духовної культури українського народу. Певну допомогу майстрам надають облас- ні та регіональні центри культури і мисте- цтва, що виявляють самобутніх майстрів народної творчості та генерують у сус- пільство інформацію про їхню діяльність. У Харківському обласному організаційно- методичному центрі культури і мистецтва проводяться різні тематичні та персональ- ні виставки майстрів народного мистецтва, зокрема й різьбярів, як ключових пред- ставників сучасних деревообробних реме- сел. Крім того, співробітниками центру з початку 1990-х років активно проводяться комплексні фольклорно-етнографічні екс- педиції до Харківської, Полтавської, Сум- ської областей, у процесі яких досліджу- ються і традиційні ремесла та їх вироби. У Сумській області народні традиції та ремесла пропагує обласний науково-мето- дичний центр культури і мистецтв. На всеукраїнському рівні в 1990 році була створена Національна спілка май- стрів народного мистецтва України, яка своїм нагальним завданням вбачала під- тримку і збереження діяльності самобут- ніх представників народного мистецтва. Вона об’єднує як майстрів, так і дослідни- ків народних ремесел. Проте, незважаю- чи на певні намагання окремих інституцій підтримувати традиційні народні ремес- ла, вони не змогли зупинити їх занепад у сучасних реаліях. На покращення ситуації не вплинуло навіть прийняття Закону України «Про народні художні промисли» (2001). За- декларовані в ньому норми про охорону, відродження, збереження та розвиток народних художніх ремесел не підтри- мано конкретними дієвими механізмами, а тому вони так і залишаються лише на папері. Додатковою постановою Кабінету Міністрів України про «Деякі питання реалізації Закону України ‘‘Про народні художні промисли”» (2002) було визна- www.etnolog.org.ua IM FE 83 чено перелік видів виробництв і груп ви- робів народних художніх промислів, до яких зараховано і художню обробку де- рева, художнє меблярство та плетіння з рослинних матеріалів. Подібна ситуація спостерігалася й з ін- шими ініціативами держави щодо відро- дження народних ремесел. Виданий указ Президента України «Про заходи щодо відродження традиційного народного мис- тецтва та народних художніх промислів в Україні» (2006) окреслював політику дер- жавних органів щодо підтримки народних художніх промислів. Прийнята постанова Кабінету Міністрів України (2007) «Про затвердження програми збереження, відро- дження і розвитку народних та художніх промислів на період до 2010 року» передба- чала відродження центрів народних реме- сел, відкриття шкіл народного мистецтва, створення етнографічних музеїв. Проте указ і постанова також не були реалізовані, незважаючи на лояльність тодішньої влади до народних традицій. Така ж «доля» очі- кувала і наступне розпорядження Кабіне- ту Міністрів України «Про затвердження плану заходів з розвитку ремісничої діяль- ності на період до 2015 року» (2009), яке передбачало розробку закону «Про реміс- ничу діяльність», організацію професійної освіти ремісників і загалом підвищення престижу ремісництва. Очевидно, що всі намагання держа- ви підтримати народні ремесла є суто де- кларативними і не мають реального під- ґрунтя. Створити конкуренцію дешевим фабричним аналогам вироби народних ре- месел без реальної підтримки держави не можуть. Тому, втративши своє значення в господарстві та побуті людини, у ХХІ ст. вони збереглися лише у вигляді індиві- дуальної творчості окремих майстрів. Не є винятком і деревообробні ремесла Сло- божанщини, адже якщо бондарство вже майже зникло і лише одиниці можуть ви- готовити бочку чи діжку, то різьбярство ще зберігається та навіть набуває певного розвитку завдяки роботі талановитих май- стрів. Все це дає надію, що в майбутньому деревообробні ремесла не зазнають цілко- витого забуття, а їх вироби не повністю за- мінять уніфіковані промислові зразки. Джерела та література 1. Записав Б. Сауляк 15 жовтня 2016 р. в с. Кочубеївка Чутівського р-ну Полтавської обл. від Чередник Катерини Семенівни, 1936 р. н. 2. Записав Б. Сауляк 15 жовтня 2016 р. в. с. Кочубеївка Чутівського р-ну Полтавської обл. від Чередника Миколи Пилиповича, 1943 р. н. 3. Записав Б. Сауляк 17 жовтня 2016 р. в с. Шелестове Коломацького р-ну Харківської обл. від Кравченко Олександри Іванівни, 1925 р. н. 4. Записав Б. Сауляк 4 жовтня 2017 р. в с. Кам’янка Ізюмського р-ну Харківської обл. від Рябенко Анни Іванівни, 1937 р. н. 5. Записав Б. Сауляк 5 жовтня 2017 р. в с. Сенькове Куп’янського р-ну Харківської обл. від Бородая Федора Максимовича, 1928 р. н., та Бородай Антоніни Іванівни, 1938 р. н. 6. Записав Б. Сауляк 6 жовтня 2017 р. в с. Велика Комишуваха Барвінківського р-ну Харків- ської обл. від Сергієнка Олексія Васильовича, 1929 р. н. 7. Записав Б. Сауляк 6 жовтня 2017 р. в с. Велика Комишуваха Барвінківського р-ну Харків- ської обл. від Трипольського Миколи Павловича, 1935 р. н. 8. Записав Б. Сауляк 7 жовтня 2017 р. в с. Студенок Ізюмського р-ну Харківської обл. від Заболоцької Ольги Олександрівни, 1931 р. н. 9. Богомазова Т. Кустарные деревообрабатывающие промыслы украинцев в конце ХІХ – на- чале ХХ вв. Санкт-Петербург : Вести, 1999. 164 с. 10. Будзан А. Різьба по дереву в Західних областях України. Київ : Видавництво Академії наук Української РСР, 1960. 104 с. 11. Глушко М. Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема). Львів : Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. 444 с. 12. Глушко М. Засоби пересування. Поділля : історико-етнографічне дослідження. Київ : Видавництво незалежного культурного центру «Доля», 1994. С. 313–322. 13. Глушко М. Санний транспорт поліщуків: джерела, походження, етапи розвитку. Вісник Львівського університету. Серія : історична. 2008. Вип. 43. С. 217–257. 14. Щербина Є. Б. Слобожанські майстри художнього різьблення по дереву. V Сумцовські читання. Музей: історія і проблеми сьогодення. Харків, 1999. С. 58–60. www.etnolog.org.ua IM FE 84 references 1. Recorded by Bohdan Sauliak on October 15, 2016 in the village of Kochubeyivka of Chutiv district of Poltava region from Cherednyk Kateryna Semenivna, born in 1936 [in Ukrainian]. 2. Recorded by Bohdan Sauliak on October 15, 2016 in the village of Kochubeyivka of Chutiv district of Poltava region from Cherednyk Mykola Pylypovych, born in 1943 [in Ukrainian]. 3. Recorded by Bohdan Sauliak on October 17, 2016 in the village of Shelestove of Kolomak dis- trict of Kharkiv region from Kravchenko Oleksandra Ivanivna, born in 1925 [in Ukrainian]. 4. Recorded by Bohdan Sauliak on October 4, 2017 in the village of Kamiyanka of Izium district of Kharkiv region from Riabenko Anna Ivanivna, born in 1937 [in Ukrainian]. 5. Recorded by Bohdan Sauliak on October 5, 2017 in the village of Senkove of Kupiyansk district of Kharkiv region from Borodai Fedir Maksymovych, born in 1928, and Borodai Antonina Ivanivna, born in 1938 [in Ukrainian]. 6. Recorded by Bohdan Sauliak on October 6, 2017 in the village of Velyka Komyshuvakha of Barvinkove district of Kharkiv region from Serhiyenko Oleksiy Vasyliovych, born in 1929 [in Ukrainian]. 7. Recorded by Bohdan Sauliak on October 6, 2017 in the village of Velyka Komyshuvakha of Barvinkove district of Kharkiv region from Trypolskyi Mykola Pavlovych, born in 1935 [in Ukrainian]. 8. Recorded by Bohdan Sauliak on October 7, 2017 in the village of Studenok of Izium district of Kharkiv region from Zabolotska Olha Oleksandrivna, born in 1931 [in Ukrainian]. 9. BOHOMAZOVA, Tatiana. Handicraft Woodworking Trades of Ukrainians in the Late 19th – Early 20th Centuries: A Monograph. Saint-Petersburg: Vesti, 1999, 164 pp. [in Russian]. 10. BUDZAN, Antin. Wood Carving in the Western Regions of Ukraine. Kyiv: Publisher of the Academy of Sciences of the Ukrainian SSR, 1960, 104 pp. [in Ukrainian]. 11. HLUSHKO, Mykhailo. Genesis of Animal Harness in Ukraine (Cultural-Historical Problem). Lviv: Ivan Franko Lviv National University, 2003, 444 pp. [in Ukrainian]. 12. HLUSHKO, Mykhailo. Means of Transportation. In: Lidiya ARTIUKH, Vsevolod NAULKO, Zoriana BOLTAROVYCH, et al. Podillia: A Historical and Ethnographic Study. Kyiv: Publishers of Independent Cultural Centre ‘Dolia’, 1994, pp. 313–322 [in Ukrainian]. 13. HLUSHKO, Mykhailo. The Sleigh Transport of Polishchuky: Sources, Origin, Stages of De- velopment. Bulletin of Lviv University. Historical Series, 2008, 43, 217–257 [in Ukrainian]. 14. SHCHERBYNA, Ye. The Masters of Artistic Woodcarving of Slobozhanshchyna. The 5th Sumtsov Readings. Museum: History and the Problems of Contemporaneity. Kharkiv, 1999, pp. 58–60 [in Ukrainian]. SUmmary Woodworking crafts on the territory of Slobozhanshchyna are considered in the article. Chan- ges in the use of wooden articles in the everyday life of the population of Slobozhanshchyna du- ring the 20th – early 21st century are ascertained. Peculiar attention is paid to cart manufactu- ring and cooperage as the basic woodworking crafts. It is noted in the investigation, that special masters of cart manufacturing have been involved into the production of traditional transport. Prior to the emergence of collective farms, they have worked in their own manufactories, and with the formation of collective farms – in carpenter workshops, where they have provided for the needs of the collective economies. The sledge of West European type has been a traditional win- ter vehicle in the studied region. Cart with the all-Ukrainian features in construction has been the most widespread traditional wheeled vehicle on the territory of Slobozhanshchyna. The local cart-wrights have made special carriages called ‘liniyka’ for the passanger journeys. The heads of the collective farms have used them till the cars appear. The production of wooden wheels to traditional Slobozhanshchyna cart is known as a separate technology. Wooden wheel consists of a nave, spokes and a rim, which has been covered with a metal tire. The oxen or horses have been harnessed in the traditional transport. The oxen, used in Slobozhanshchyna until the 1960s, have been harnessed into a double or single wooden yoke. The horses have been harnessed in such transport with a collar consisting of two leather-clad wooden pincers. Another woodworking handicraft is also investigated in the work. This is a cooperage, which manufactured articles are of a great significance in the economy and everyday life of Slobozhansh- chyna population. The coopers have produced a wide choice of household utensils: bowls, barrels, creameries, bread tubs, buckets and milk pails, etc. Considerable attention is paid to the technical aspects of the manufacturing of cooper’s articles. They have traditional all-Ukrainian features on the territory of Slobozhanshchyna. The indented articles (troughs, vats, tubs and mortars) and their place in the farms of Slobozhanshchyna population are also considered. Keywords: woodworking crafts, traditional transport, cooperage, carving, Slobozhanshchyna. www.etnolog.org.ua IM FE

Деревообробні ремесла Слобожанщини: традиції та сучасність

Репозитарії

Схожі ресурси